Правові засади забезпечення свободи слова в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правові засади забезпечення свободи слова в Україні

Чудновський О.В.

Анотація

Здійснено спробу проаналізувати міжнародно-правові акти щодо стану дотримання свободи слова та правові умови обмеження свободи слова, визначення стандартів свободи слова, їх значення для розвитку України як правової незалежної демократичної держави.

Ключові слова: свобода слова, свобода вираження, Європейський суд з прав людини, обмеження свободи слова.

Постановка проблеми. Одним із напрямків державної політики України в галузі прав людини є забезпечення верховенства прав і основних свобод людини у відносинах з державою. Одним із пріоритетних прав і свобод людини та громадянина є свобода слова. Свобода слова - це ознака демократичної та правової держави.

Свобода слова полягає в тому, що ніхто не може заборонити людині дотримуватися своїх думок, певним чином відображати об'єктивну дійсність у своїх уявленнях та публічно висловлювати ці матеріалізовані в мові відображення, в тому числі погляди та переконання. Останні можуть при цьому стосуватися будь- яких сфер: зовнішньої політики, державної влади, економічних процесів, освіти і культури, розвитку законодавства тощо. Свобода слова створює значну гарантію громадського контролю над державною владою [11, с. 250].

Виклад основного матеріалу. Великий юридичний словник визначає свободу слова як "одне з особистих політичних прав громадян", яке є складовою частиною більш загального права, що отримала назву "свобода інформації". Свобода слова, на думку авторів словника, В.Д. Зорькіна, В.Є. Крутських, А.Я. Сухарєва, "являє собою можливість публічно (усно, письмово, з використанням засобів масової інформації) висловлювати свою думку (думки)". Також у словнику зазначено, що "законодавство і судова практика в демократичних країнах виробили систему обмежень свободи слова з метою недопущення зловживань нею" [8, с. 562].

Законодавчо визначено, що свобода слова у друкованій формі означає право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації [5].

Європейський суд з прав людини зазначає, що "свобода вираження є однією з основних складових демократичного суспільства та необхідною умовою його прогресу й розвитку кожної людини. Це стосується не лише інформації та ідей, що сприймаються схвально або з байдужістю, а й тих, які ображають, шокують або дратують державу чи частину населення. Такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких демократичне суспільство неможливе [10, с. 139].

В Україні свобода слова закріплена в Конституції. Конституція України гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір [1].

Мета України - це розвиток як європейської сучасної демократичної держави, дотримання міжнародного законодавства у сфері свободи слова та її інтеграція до Європейського Союзу. Першим кроком розвитку України, як європейської держави, стало набуття в 1995 році статусу держави - члена Ради Європи та прийняття зобов'язання дотримуватися норм та правил, особливо, що стосуються свободи слова.

Будучи членом Ради Європи, Україна взяла на себе усі зобов'язання, які приймаються цією міжнародною організацією з питань дотримання та розвитку свободи слова. Отже, правовим підґрунтям свободи слова стала Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. на Генеральній Асамблеї ООН, що визначає право кожного на свободу переконань і на вільне їх виявлення [2]. Генеральна Асамблея ООН для подальшого забезпечення свободи слова 16 грудня 1966 року прийняла Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, який проголошує право кожного на свободу думки та визнає за кожним право безперешкодно дотримуватися та вільно виражати свої погляди. Це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір [4].

Свобода слова, як складова частина демократичного суспільства, повинна мати ефективний механізм свого захисту, передбачений Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод, прийнятою Радою Європи 4 листопада 1950 р. Дана конвенція визначає стандарти свободи слова та гарантує свободу вираження поглядів (стаття 10), тобто кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств [3].

Україна, ратифікувавши в 1997 році Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, зобов'язалася не обмежувати свободу слова без належних підстав, відкрила доступ до Європейського суду з прав людини, можливість здійснювати захист свободи слова в Україні та спрямувала свою політику: міжнародний правовий свобода

- на недопущення звуження змісту та обсягу існуючих свобод людини, проголошених Конституцією України, законами України та підзаконними нормативними актами;

- на удосконалення парламентського контролю за дотриманням конституційних свобод людини і громадянина через інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини [6].

Свобода слова є практично необмеженою, але держава може на законній підставі обмежувати це право тільки в тому випадку, коли дотримано умови, визначені у ч. 2 ст. 10 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод: "здійснення свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду" [3]. Тобто необхідність обмеження свободи слова, вважає Європейський суд з прав людини, мусить бути переконливо обґрунтованою, в разі якщо ці умови не задоволені, втручання з боку органів державної влади на свободу слова є порушенням Конвенції. Випадки обмеження свободи слова та вираження поглядів мають бути закріплені в законі та мають бути визнані як необхідні в демократичному суспільстві. Отже, обмеження свободи слова є законними, лише якщо вони відповідають трьом суворим вимогам.

По-перше, втручання державних органів повинно відбуватися на законних підставах. Основоположною ідеєю цього є передусім унеможливлення свавільного та незаконного втручання у здійснення свободи вираження поглядів. З метою запобігання свавільним законам, на думку Європейського суду з прав людини, необхідно дотримуватися двох основних вимог:

- закон має бути загальнодоступним для того, щоб громадянин знав, що за певних обставин застосовується саме цей закон;

- норма не є нормою закону, доки вона не сформульована достатньо чітко, щоб громадянин був спроможний регулювати свою поведінку, а також міг у випадку надання йому кваліфікованої консультації - розумно передбачити наслідки, до яких призведе його певна дія ("Санді Таймз проти Сполученого Королівства") [13].

По-друге, таке втручання повинно мати законну мету. Перелік цих цілей у ч. 2 ст. 10 Конвенції є виключним у тому розумінні, що жодна інша ціль не вважається законною підставою для обмеження свободи самовираження. Європейський Суд послідовно дотримується позиції, згідно з якою обмеження свободи слова, встановлені в ч. 2 ст. 10 Конвенції, "мають тлумачитися вузько, а необхідність будь-яких обмежень має бути переконливо доведена" ("Обсервер і Гардіан проти Сполученого Королівства") [14].

По-третє, обмеження повинні бути дійсно необхідними в демократичному суспільстві для забезпечення однієї з цих цілей. "Необхідність" у цьому випадку означає, що повинна бути "нагальна соціальна потреба" для обмеження свободи слова. Причини, якими держава виправдовує накладення обмежень, повинні бути "відповідними і достатніми", а самі обмеження мають бути сумірними цілям, що переслідуються.

Європейський суд також детально визначив принцип сумірності. Відповідно до нього, для визнання обмеження свободи слова легітимним суд має переконатися, що оскаржуване діяння не є питанням безперечної громадської важливості. Держава також повинна довести, що має підстави бути абсолютно впевненою, що розкриття визначеної інформації матиме значні негативні наслідки. Отже, якщо оспорюване вираження поглядів становить громадський інтерес, то цей факт зазвичай переважує на користь розголошення інформації [12].

Для здійснення захисту права на свободу слова та свободу вираження поглядів створюють міжнародні організації, однією з яких є Міжнародна організація "ARTICLE 19".

Міжнародна організація "ARTICLE 19" розробила принципи регулювання у сфері свободи слова та вираження поглядів. У чинному українському законодавстві вже імплементовано окремі рекомендації "ARTICLE 19", зокрема, у Законі України "Про інформацію" було подано дефініцію поняття "оціночне судження", що запозичене з "Визначення дифамації: принципи свободи вираження поглядів і захисту репутації".

"ARTICLE 19" занепокоєна тим, що найбрутальніші порушення прав людини та основних свобод виправдовуються урядами як необхідні для захисту національної безпеки. Пам'ятаючи про необхідність того, щоб люди були здатними наглядати за діяльністю власного уряду і брати активну участь в управлінні демократичним суспільством, вони повинні мати доступ до інформації, якою володіє уряд. Бажаючи сприяти відвертому визнанню обмеженого характеру винятків зі свободи висловлювань та інформації, які можуть застосовуватися в інтересах захисту національної безпеки, аби відвернути уряди від використання інтересів національної безпеки як приводу для застосовування невиправданих обмежень на здійснення цих свобод. Визнаючи необхідність правового захисту цих свобод за допомогою ухвалення законів, що містять чіткі та однозначні норми, а також задовольняють істотним вимогам верховенства права, і знову наголошуючи на необхідності судового захисту цих свобод незалежними судами.

Тому "ARTICLE 19" з урахуванням положень Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, Основних принципів ООН про незалежність судових органів та Європейської конвенції про права людини, розробила низку міжнародних принципів, відповідно до яких держава може здійснити обмеження свободи слова, та 1 жовтня 1995 року групою експертів з міжнародного права, національної безпеки і прав людини, скликаною "ARTICLE 19", Всесвітньої кампанії за свободу слова, за допомогою Центру прикладних правових досліджень Університету Вітватер- сранд в Йоганнесбурзі були схвалені ці принципи, на підставі яких можна застосовувати обмеження свободи слова.

Ці принципи ґрунтуються на міжнародних і регіонально-правових нормах і стандартах захисту прав людини, державній практиці, що розвивається, а також на загальних принципах права, визнаних міжнародною спільнотою.

Міжнародна організація "ARTICLE 19" рекомендує, щоб компетентні органи на національному, регіональному і міжнародному рівнях вжили заходів до поширення загальної обізнаності з цими принципами, їх схвалення і виконання.

Отже, "ARTICLE 19" визначив принципи застосування обмеження свободи слова:

- захист особистої думки: нікого не можна піддавати жодним обмеженням, обтяженням або санкціям на підставі особистих думок чи переконань;

- висловлювання, що можуть становити загрозу національній безпеці: особа може бути покарана за висловлювання як таке, що загрожує інтересам національної безпеки, тільки якщо уряд спроможеться довести, що:

а) висловлювання прямо спрямоване на підбурення до насильства;

б) висловлювання, імовірно, матиме наслідком спалахи такого насильства;

в) існує прямий і негайний причинний зв'язок між висловлюванням та імовірністю спалаху такого насильства або дійсним спалахом.

- захист свободи висловлювань:

а) мирне користування правом на свободу висловлювань не повинно вважатися загрозою для національної безпеки або піддаватися будь-яким обмеженням чи покаранням;

б) жодна особа не повинна бути покараною за критичні або образливі зауваження щодо нації, держави або її символів, уряду, його установ, або окремих урядовців, або іноземної нації, держави або її символів, уряду, його установ або окремих урядовців, хіба що такі зауваження прямо спрямовані та матимуть імовірним наслідком спалахи насильства;

- оприлюднення дій, що можуть становити загрозу національній безпеці: заборонено заважати висловлюванню або карати за висловлювання лише тому, що воно містить інформацію, створену організацією або про організацію, яку уряд оголосив такою, що загрожує інтересам національної безпеки або спорідненим інтересам;

- використання мов національних меншин та інших мов: висловлювання, письмові або усні, в жодному разі не підлягають забороні на підставі того, що їх подано певною мовою, зокрема, мовою національної меншини;

- незаконне обмеження свободи висловлювань третіми особами: уряди повинні вживати належних заходів для перешкоджання окремим особам або групам осіб незаконно заважати мирному здійсненню свободи висловлювань, навіть коли висловлювання засуджують уряд або політику уряду. Зокрема, уряди повинні засудити незаконні дії, спрямовані на обмеження свободи висловлювань, а також розслідувати такі справи і віддавати винних осіб під суд [10, с. 161-164].

Отже, забезпечення свободи слова України можливо лише за умов демократизації українського суспільства, дотримання міжнародного права у сфері свободи слова та здійснення контролю за її дотриманням з метою подальшого розвитку та функціонування національного законодавства.

Бібліографічні посилання

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. № 254к/96-ВР [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр/page

2. Загальна декларація прав людини, прийнята 10 грудня 1948 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015

3. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_004

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043

5. Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні : Закон України від 16 листопада 1992 р. № 2782-XII [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2782-12

6. Про Засади державної політики України в галузі прав людини: Постанова Верховної Ради України від 17 червня 1999 р. № 757-XIV [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/757-14

7. Декларація Комітету Міністрів Ради Європи "Про свободу вираження поглядів та інформації" від 29 квітня 1982 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994 885

8. Большой юридический словарь / под ред. В.Д. Зорькина, В.Е. Крутских, А.Я. Сухарева. - М., 1997.

9. Іванов В.Ф. Європейська конвенція з прав людини. Свобода вираження поглядів: довідник з українського та європейського інформаційного законодавства / упоряд. В. Ф. Іванов, Ю. Є. Зайцев. - К., 2002. - С. 139.

10. Міжнародні стандарти забезпечення свободи вираження поглядів: збірник публікацій ARTICLE 19 / за ред. Т. Шевченка, Т. Олексіюк. - К., 2008.

11. Приватне життя і поліція. Концептуальні підходи. Теорія та практика / Авт. кол.; відп. ред. : Ю. І. Римаренко. - К., 2006.

12. Свобода вираження поглядів у рішеннях Європейського Суду з прав людини та загальні критерії її обмеження / Т.М. Слінько, В.В. Середюк // Форум права. - 2009. - № 3. - С. 580-585.

13. Sunday Times v. The United Kingdom : Judgment 26 April 1979 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=2&portal=hbkm&action=html&highlight=Sund ay%20%7C%20Times&sessionid=67430&skin=hudoc-en.

14. Observer and Guardian v. The United Kingdom : Judgment 26 November 1991 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://cmiskp.echr.coe.int/tkp197/view.asp?item=1&portal=hbkm&action=html&highlight=Obse rver%20%7C%20Guardian%20%7C%20%22THE%20UNITED%20KINGDOM%22&sessionid =67430&skin=hudoc-en.

Размещено на Allbest.ru