Постановка проблеми. У будь-якому суспільстві права і свободи людини становлять абсолютну цінність, є невід'ємні і належать кожному від народження. Вони є важливим інститутом, за допомогою якого і регулюється правовий статус особи, межі вторгнення в її особисту сферу, встановлюються гарантії захисту і реалізації її прав і свобод. Тому їх забезпечення - одна з найголовніших функцій держави.

Так, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституція України, проголосила, що людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є найвищою соціальною цінністю. Вона ставить права людини в центр державної політики. Конституція встановлює, що держава відповідає за свою діяльність перед людиною. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. У процесі набуття особою статусу підозрюваного у кримінальному провадженні виникає ряд проблем, пов'язаних саме з дотриманням прав та свобод людини, тому й виникла нагальна необхідність у їх дослідженні та окресленні оптимальних шляхів їх вирішення.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням зазначеної проблеми у різні періоди займалися відомі вчені, серед яких провідні процесуалісти В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, Л.М. Лобойко, М.М. Михеєнко, В.Т. Hop, В.О. Попелюшко, М. Є. Шумило та ін. Однак широке її обговорення в наукових колах вимагає аналізу та синтезу базових прогалин та колізій з метою їх подальшого вирішення і усунення.

Постановка завдання. Метою та завданнями статті є визначення кола проблем набуття особою статусу підозрюваного у кримінальному процесі, які випливають із вимог чинного КПК та практики Європейського суду з прав людини.

Виклад основного матеріалу досліджень. Набуття особою статусу підозрюваного у чинному КПК визначається трьома ситуаціями, зокрема підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276-279 КПК, повідомлено про підозру, особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, або особа, щодо якої складено повідомлення про підозру, однак його не вручено їй внаслідок невстановлення місцезнаходження особи, проте вжито заходів для вручення у спосіб, передбачений КПК для вручення повідомлень.

Однак у практичній діяльності із цього приводу виникає ціла низка проблем, зокрема в першу чергу нівелюються закріплені Є'КПЛ (Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року) права людини і основоположні свободи.

По-перше, саме з моменту повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення розпочинається стадія притягнення її до кримінальної відповідальності. Тому повідомлення про підозру має містити як фактичні, так і юридичні відомості. Пункт 3 (а) ст.6 ЄКПЛ визнає за особою право бути повідомленою не лише про фактичні підстави обвинувачення, а й про юридичну кваліфікацію фактів. Варто погодитися із тими дослідниками, які стверджують, що виходячи із визначених ЄСПЛ критеріїв, в Україні "кримінальне обвинувачення" вважатиметься висунутим у таких випадках:

- фактичне затримання особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення;

- повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення;

- застосування заходу забезпечення кримінального провадження до підозрюваного до моменту повідомлення про підозру;

- фактичне адміністративне затримання особи за вчинення адміністративного правопорушення, за яке передбачене стягнення у вигляді арешту, оплатного вилучення майна, конфіскації майна та позбавлення спеціального права;

статус підозрюваний право свобода

- складення протоколу про вчинення адміністративного правопорушення, за яке передбачена сувора санкція у вигляді арешту, оплатного вилучення майна, конфіскації майна та позбавлення спеціального права;

- складення протоколу про вчинення корупційного діяння, санкцією за яке може бути відмова у призначенні на посаду або позбавлення права балотуватися у депутати або на виборні посади в державні органи [1, с.60].

Тобто ЄСПЛ застерігає держави не маскувати кримінальні провадження під адміністративні, кримінальні процесуальні затримання - під адміністративні ("Adolf v. Austria", "Engel and others v. the Netherlands").

На жаль, на практиці непоодинокими є випадки застосування адміністративного затримання, а пізніше кримінального процесуального, що вчиняють з метою так званої "економії строку", що неприпустимо "Doronin v. Ukraine". У цьому ж випадку досить часто порушується основоположне право затриманого - скористатися допомогою захисника (що через 3-годинні адміністративні затримання реалізувати через РЦБПД практично неможливо, адже адвокати часто прибувають, коли така допомога стає непотрібною).

Захисник має право брати участь у проведенні допиту та інших процесуальних діях, що проводяться за участю підозрюваного, обвинуваченого, до першого допиту підозрюваного мати з ним конфіденційне побачення без дозволу слідчого, прокурора, суду, а після першого допиту - такі ж побачення без обмеження кількості та тривалості.

Такі зустрічі можуть відбуватися під візуальним контролем уповноваженої службової особи, але в умовах, що виключають можливість прослуховування чи підслуховування.

Щодо конфіденційних консультацій із захисником, то ЄСПЛ теж робить винятки (Campbell and Fell v. the United Kingdom) і зазначає, що держава їх може обмежити, якщо існують достатні підстави підозрювати адвоката у зловживанні професійним становищем [1, с.94].

Захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням у випадках та в порядку, визначених статтями 49 та 53 КПК.

Слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд зобов'язані забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні у випадках, якщо:

відповідно до вимог статті 52 КПК участь захисника є обов'язковою, а підозрюваний, обвинувачений не залучив захисника;

підозрюваний, обвинувачений заявив клопотання про залучення захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може його залучити самостійно;

слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд вирішить, що обставини кримінального провадження вимагають участі захисника, а підозрюваний, обвинувачений не залучив його.

Захисник може бути залучений слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом в інших випадках, передбачених законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги (до речі це стосується і захисту свідка).

Повноваження захисника на участь у кримінальному провадженні підтверджуються:

свідоцтвом про право на зайняття адвокатською діяльністю;

ордером, договором із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Встановлення будь-яких додаткових вимог, крім пред'явлення захисником документа, що посвідчує його особу, або умов для підтвердження повноважень захисника чи для його залучення до участі в кримінальному провадженні не допускається.

Увага! Участь захисника є обов'язковою у кримінальному провадженні щодо особливо тяжких злочинів. У цьому випадку участь захисника забезпечується з моменту набуття особою статусу підозрюваного.

В інших випадках обов'язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні:

щодо осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років, - з моменту встановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою;

щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів виховного характеру, - з моменту встановлення факту неповноліття або виникнення будь-яких сумнівів у тому, що особа є повнолітньою;

щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права, - з моменту встановлення цих вад;

щодо осіб, які не володіють мовою, якою ведеться кримінальне провадження, - з моменту встановлення цього факту;

щодо осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування, - з моменту встановлення факту наявності в особи психічного захворювання або інших відомостей, які викликають сумнів щодо її осудності;

щодо реабілітації померлої особи - з моменту виникнення права на реабілітацію померлої особи;

щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне досудове розслідування або спеціальне судове провадження, - з моменту прийняття відповідного процесуального рішення;

у разі укладення угоди між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості - з моменту ініціювання укладення такої угоди.

По-друге, затримання особи без ухвали слідчого судді, суду є другою і основною формою (видом) тимчасового запобіжного заходу в українському кримінальному процесі, мета якого полягає у тому, щоб припинити кримінально протиправне діяння особи, попередити її уникнення від слідства і суду, запобігти фальсифікації нею доказів та інших спробах завадити кримінальному провадженню [2, с.452].

Особа є затриманою з моменту, коли вона силою або через підкорення наказу змушена залишатися поряд із уповноваженою службовою особою чи в приміщенні, визначеному уповноваженою службовою особою (стаття 209 КПК). Саме із моментом затримання на практиці виникає низка маніпуляцій, так як часто у протоколах затримання вказується не час фактичного затримання, а будь-який інший.

Проведеним аналізом статей 207-208 КПК встановлено, що законодавець чітко розділяє підстави для затримання "кожним", хто не є уповноваженою службовою особою, затримання уповноваженою службовою особою та доставляння затриманої особи до найближчого підрозділу органу досудового розслідування, в якому негайно реєструються дата, точний час (година і хвилина) доставления затриманого та інші відомості.

Також у статті 212 КПК мова йде про четверту категорію осіб, які відповідальні за перебування затриманих і відповідно до частини другої цитованої статті відповідальними за перебування затриманих не можуть бути слідчі.

Хто ж є всіма переліченими вище особами, які можуть здійснювати затримання в порядку статей 207 та 208 КПК? Здавалося б їх кількість повинна бути досить значною.

В першу чергу слід з'ясувати ситуацію із законними затриманням відповідно до статті 207 КПК. Автори науково-практичного коментаря до КПК стверджують, що право затримати будь-яку особу, крім судді і народного депутата України, тепер має "кожен":

1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення;

2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні. Термін "кожен" означає абсолютно кожного, без винятку, будь-яку людину, аби вона не була особою, якій законом надано право здійснювати затримання [2, с.453].

Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках:

якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин;

якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідності Національного антикорупційного бюро України.

Уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, виключно у випадку, якщо підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу, або не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує.

Уповноважена службова особа, слідчий, прокурор може здійснити обшук затриманої особи (стаття 208 КПК) [3].

В свою чергу, уповноваженою службовою особою, яка затримує відповідно до вимог статті 208 КПК, з огляду професора В.О. Попелюшка, який серед іншого є автором глави 18 вище вказаного науково-практичного коментаря, є особа, якій право здійснювати затримання надано "колишнім", вже зараз не чинним Законом України "Про міліцію", Законом України "Про Службу безпеки України" тощо [2, с.455].

З огляду логіки законодавця, заперечити фаховій точці зору професора Василя Олександровича Попелюшка, здавалося б немає жодних підстав. Однак, яку ситуацію ми маємо у практичній діяльності. Хто складає протоколи затримання відповідно до цієї норми КПК?

Щодо діяльності Національної поліції, то це - слідчі. Чому ж так звужено коло цих суб'єктів у порівнянні із унормованістю повноважень у чинному КПК?

Проблема криється у тому, що на сьогодні відомчими нормативними документами таких повноважень процесуального затримання не надано ні патрульній поліції, що було б логічно, ні, для прикладу, оперативним підрозділам. Вони на практиці реалізовують "адміністративне" або ж "фізичне" чи як його ще називають "фактичне" затримання та доставляють особу до органу досудового розслідування чи викликають СОГ на місце події. Це значно обмежує можливості здійснення обшуку затриманої особи та тимчасового вилучення у неї майна відповідно до статті 168 КПК. Проведеним вивченням емпірики встановлено, що вимога частини третьої цієї ж статті щодо складення протоколу про тимчасове вилучення майна та частини першої статті 168 КПК - про його передання, залишається практично "мертвою". Очевидно законодавцю варто узгодити положення низки відомчих нормативних документів та привести їх у відповідність до чинного КПК, тоді протидія злочинності буде більш ефективною, а діяльність правоохоронних органів - злагодженою.

По-третє, право затриманого на мовчання унормоване у Конституції України та чинному КПК, однак воно досить часто порушується (коли осіб допитують у якості свідків, попереджаючи про кримінальну відповідальність за ст. ст.384 та 385 КК України, а пізніше, на основі отриманих показань та здобутих похідних доказів від них (для прикладу слідчих експериментів) їм повідомляють про підозру.

ЄСПЛ постановив, що "хоча право на мовчання не згадується спеціально у ст.6 (Європейської) конвенції, немає сумнівів, що право зберігати мовчання на допиті і право не давати свідчення проти себе є повсюдно визнаними нормами, що становлять суть висловлювання про справедливий розгляд відповідно до ст.6" ("John Murray v. the United Kingdom").

У рішеннях у справах "Yaremenko v. Ukraine", "Kolesnik v. Ukraine", "Shabelnik v. Ukraine" ЄСПЛ відзначив, що право відмовитися надавати свідчення та право не обмовляти себе є загальновизнаними міжнародними стандартами, основними складовими поняття справедливого розгляду, закріпленого уч.1 ст.6 ЄКПЛ. Суд також не може робити негативні висновки із мовчання обвинуваченого [1, с.106].

Висновки. Підсумовуючи вище викладене, слід зазначити, що у процесі набуття особою статусу підозрюваного у кримінальному провадженні виникає ціла низка проблем, пов'язаних із порушенням прав та основоположних свобод людини, зокрема під час затримання особи та повідомлення їй про підозру. З метою вирішення та уникнення їх в майбутньому нами опрацьовано вимоги чинного КПК щодо появи такого учасника кримінального процесу як "підозрюваний", а також наведено приклади вирішення означених проблем із практики Європейського суду з прав людини.

Список використаних джерел

1. Лобойко Л.М. Кримінальний процес: навчальний посібник [Текст] / Л.М. Лобойко, О.А. Банчук. - К.: Ваіте, 2014. - 280 с.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар [Текст] / [за заг. ред. В.Г. Гончаренка, В.Т. Нора, М. Є. Шумила]. - К.: Юстініан, 2012. - 1224 с.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України від 13 квітня 2012 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: rada.gov.ua.

Размещено на Allbest.ru