Міжнародне гуманітарне право як частина національного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжнародне гуманітарне право як частина національного права

Постановка проблеми

міжнародний гуманітарний право

Історія людства - це історія війн і збройних конфліктів. Тривалий час єдиним джерелом, яке регулювало цю сферу, були звичаї, що визнавалися більше, ніж однією державою.

Про це свідчить майже ідентично змістовні норми ряду релігійних, юридичних та політичних текстів (Рамаяне [13], Закони Ману [3], [14], Закони Хаммурапі [15] тощо). Міжнародний договір як основний регулятор у цій сфері з'являється лише у ХІХ столітті, що в принципі притаманно також іншим сферам.

XIX і XX століття - це століття прогресивного розвитку міжнародного права в цілому та за окремими напрямами, саме тоді сформувалася тенденція розвитку багатосторонньої дипломатії, що призводить до необхідності врегулювання відносин між державами не тільки на двосторонньому рівні.

Саме це підтверджує французький юрист-міжнародник П. Ретер, зазначаючи, що «багатосторонні договори та міжнародні організації є ... основними факторами в еволюції договірних відносин, а також результатами зростаючої глобальної солідарності» [8] та сприяють утворенню універсального міжнародного правопорядку на підставі багатосторонніх міжнародних договорів у конкретних сферах міжнародних правовідносин, у тому числі у гуманітарній сфері.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання імплементації норм міжнародного гуманітарного права знайшли відображення у працях ряду вітчизняних (Задорожній О. [5], Колотуха І. [10], Березнер В. [1], Гнатовський М. [2]) та зарубіжних дослідників (Партш К. Дж. [12]). Разом із тим переважна більшість досліджень стосується лише фрагментарних аспектів функціонування міжнародного гуманітарного права.

Метою наукової статті є визначення основних тенденцій розвитку міжнародного гуманітарного права через призму його функціонування як частини національного законодавства, а також аналіз основних способів та проблем імплементації норм міжнародного гуманітарного права на національному рівні.

Виклад основного матеріалу дослідження

Наприкінці ХІХ ст. починається розвиток багатосторонньої дипломатії, що призводить до необхідності врегулювання відносин між державами не тільки на двосторонньому рівні. Тоді ж розпочинається кодифікація права війни, спостерігається поступова гуманізація підходів до методів ведення війни та розвитку системи мирного вирішення спорів [7, с. 280-281]. Ряд документів, спрямованих на гуманізацію методів та способів ведення війни, є наслідком переосмислення результатів Кримської війни (1853 - 1856 років). Одним із піонерів руху за кодифікацію міжнародного гуманітарного права (далі - МГП) та гуманізацію методів ведення війни виступив харківський професор Д. І. Каченовський, який підтримав відповідну ініціативу хірурга М. І. Пирогова [7, с. 280-281]. Зокрема, мова йде про Першу Женевську конвенцію 1864 року, якою було закріплено договірну форму базових звичаєвих норм МГП. Основні принципи, викладені в цьому документі, були збережені в подальших Женевських конвенціях, створивши систему зобов'язань щодо рівного ставлення до поранених і хворих військовослужбовців. Зараз система Женевських конвенцій із додатковими протоколами, що налічують понад 600 статей, спрямована на захист усіх жертв збройних конфліктів. Це особливо важливо у контексті негромадянського збройного конфлікту, оскільки в ситуаціях, коли договірні норми можуть бути недостатніми, існують звичаєві норми МГП, які регулюють ключові аспекти поведінки сторін у конфлікті. Всі ці події сприяли позитивним змінам щодо поведінки сторін у конфліктах, дозволяючи запроваджувати «закони людяності» у ведення військових операцій [16, с. 2-3].

У цілому слід констатувати, що сучасне МГП - це право, що врегульоване багатосторонніми універсальними міжнародними договорами. Відповідно, основою цього права стає принцип pacta sunt servanda, який включає в себе зобов'язання держав добросовісно та в повному обсязі виконувати міжнародні зобов'язання, що випливають із Женевських конвенцій (із Протоколами) та інших міжнародних договорів, що регулюють цю сферу. Разом із тим, як правильно наголошує Х. Корелл, імплементація міжнародно-правових норм є, як правило, більш складним завданням, ніж їх прийняття та дотримання принципу pacta sunt servanda [11].

У цьому контексті слід наголосити на тому, що термін «імплементація» є синонімом терміну реалізація права, але з урахуванням специфіки реалізації норм міжнародного права в національній правовій системі. Враховуючи природу міжнародно-правової норми per se (специфіку її виникнення як результату погодження воль рівних суб'єктів, відсутності законодавчого органу й органу контролю за її дотриманням тощо), процес її імплементації потребує не тільки заходів правового характеру (як на національному, так і на міжнародному рівнях), але й організаційно-правових.

Ю. В. Калугін до таких заходів відносить: нормативні правові акти загального характеру, що регулюють питання співвідношення міжнародного та національного права, укладення, виконання та припинення дії міжнародного договору, нормотворчої діяльності, компетенцію державних органів у сфері імплементації міжнародного права; національні правові акти, що застосовуються з метою забезпечення реалізації міжнародних зобов'язань щодо конкретних міжнародних договорів (імплементаційні правові акти); правозабезпечувальна діяльність державних органів, яка пов'язана з імплементацією на внутрішньодержавному рівні положень договорів у сфері МГП, національну правозастосовну практику [9, с. 357].

К. Дж. Партш розрізняє три типи держав залежно від способу імплементації міжнародного права на національному рівні. Перша група держав (на його думку, найбільш прогресивна) вимагає прийняття «формального закону», який виконує подвійну функцію: дозволяє уряду ратифікувати договір і сформувати певну основу для його внутрішнього застосування. Наріжним каменем у цьому підході є питання: чи потрібна «певна законодавча основа» для застосування міжнародного договору, який є частиною національного права. Адже у цих країнах договір застосовується як такий, і він тлумачиться відповідно до норм міжнародного права та має пріоритет над національними законами, іноді навіть з урахуванням національної Конституції, іноді з певними обмеженнями, наприклад, вимогою взаємності [12, с. 2-3]. Для другої групи держав характерно, що міжнародний документ автоматично перетворюється на національне законодавство і згідно з принципом lex posterior derogat legi priori автоматично змінює колишнє національне законодавство. Недоліком такого підходу дослідник вважає те, що це не заважає законодавцю в майбутньому прийняти нові закони, що суперечать цьому договору. Основна різниця між першою та другою групою полягає в тому, що для останньої договір має статус включно національного закону, і якщо виникне колізія між міжнародним документом та пізніше прийнятим законом, то для суду буде необхідно визначатися, чи мав законодавчий орган намір відступити від міжнародного договору [12, с. 3].

До третьої групи держав переважно входять країни загального права. Ця група має також кілька різних форм імплементації. У Сполученому Королівстві зазвичай вимагається прийняття парламентського акта, щоб дозволити виконавчій владі ратифікувати договір. Іноді потрібно, щоб законодавчий орган привів національне законодавство у відповідності до договору, перш ніж він буде ратифікований. При цьому між актами, що уповноважують уряд на укладення договору, й актами, що уможливлюють його застосування у внутрішньому порядку, існує чітке розмежування. Це ключова відмінність між цією та двома іншими групами. Наприклад, в Ірландії дозвіл на ратифікацію надається лише однією палатою парламенту (за аналогією зі Сполученими Штатами Америки), а законодавство щодо виконання договору потребує схвалення обох палат [13, с. 3-4].

Однак будь-яка із зазначених груп держав об'єктивно повинна дотримуватися норм міжнародного гуманітарного права незалежно від способу їх імплементації. Питання контролю за дотриманням цих норм є ключовим для розуміння синергії національного правопорядку з міжнародним у питаннях гуманітарного права. У цьому контексті ми частково поділяємо думку В. В. Березнера, який вважає, що необхідним є укладання нових додаткових протоколів до Женевських конвенцій 1949 року, наприклад, із питань міжнародного контролю над дотриманням норм міжнародного гуманітарного права, методів і процедур запобігання збройним конфліктам як вираження глибинних інтересів народів у сфері затвердження культури сучасних міжнародних відносин [1]. Разом із тим, на нашу думку, контроль над дотриманням норм міжнародного гуманітарного права повинен відбуватися у формі моніторингу, який могли б проводити міжнародні організації.

При цьому не можна нівелювати моніторингову роль різних неурядових організацій, оскільки їх діяльність впливає на розвиток національного законодавства. По суті, вони виконують роль громадської експертизи. Реальним прикладом такої діяльності в Україні є звіти Global Rights Compliance. Так, у звітах цієї міжнародної групи LLP під назвою «Імплементація норм міжнародного гуманітарного права на національному рівні в Україні» [6] (травень 2016 р.) та «Забезпечення реалізації норм міжнародного гуманітарного права в Україні» (листопад 2016 р.) [4] було наведено свідчення того, що чинне законодавство України та відповідні правові засоби (зокрема, Кримінальний кодекс України) потребують внесення ряду змін і доповнень для забезпечення ефективності кримінального покарання за всі види порушень МГП. Разом із тим констатується, що наявна нормативно-правова база України забезпечує можливість притягнення до відповідальності за певне коло порушень МГП. Зокрема, зміст положень статті 438 Кримінального кодексу України забезпечує можливість притягнення до відповідальності за низку воєнних злочинів, хоча ступінь конкретності й деталізації цієї статті є недостатнім. Експерти зазначають, що внесення змін і доповнень до Кримінального кодексу України щодо забезпечення справедливого й ефективного притягнення до відповідальності за весь спектр серйозних порушень МГП залишається критично важливим кроком до всеохоплюючої відповідальності і виконання Україною своїх міжнародних зобов'язань.

Висновки

Таким чином, головна відповідальність за забезпечення ефективної реалізації МГП покладається на держави. Однак сам факт участі тієї або іншої держави в міжнародних угодах не означає, що всі їх положення будуть автоматично застосовуватися та ефективно діяти у випадку збройного конфлікту. Необхідно, аби саме в національному правопорядку запрацювали норми, які дозволяють забезпечити правову реалізацію положень міжнародних договорів.

Список використаних джерел

1. Березнер В. В. Сучасні виклики та напрямки розвитку міжнародного гуманітарного права в умовах глобалізації / В. В. Березнер // Міжнародні читання, присвячені пам'яті професора Імператорського Новоросійського університету П. Є. Казанського: матеріали Міжнародної конференції (м. Одеса, 22 - 23 жовтня 2010 року). - Одеса, 2010. - С. 229 - 231.

2. Гнатовський М. М. Кваліфікація міжнародних збройних конфліктів у практиці міжнародних судових установ / М. М. Гнатовський // Актуальні проблеми держави і права : збірник наук. праць. Вип. 65 / НУ «ОЮА» , редкол. С. В. Ківалов (голов. ред.) та ін., відп. за вип. В. М. Дрьомін. - Одеса : Юрид. л-ра, 2012. - С. 139 - 146.

3. Горовцев А. М. Законы войны (война и право) / А. М. Горовцев. - Спб., 1915. - 124 с.

4. Забезпечення реалізації норм міжнародного гуманітарного права в Україні [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.globalrightscompliance.com/wp-content/ uploads/2016/11 /Report-3_UKR_F inalAM.pdf

5. Задорожній О. Порушення агресивною війною Російської Федерації проти України основних принципів міжнародного права: Монографія / О. Задорожній. - К. : К.І.С., 2015. - 712 с.

6. Імплементація норм міжнародного гуманітарного права на національному рівні в Україні [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.ombudsman.gov.ua/files/alena 2/ GRC%20-%20Domestic%20Implementation%20of%20IHL%20Report%20UKR.pdf

7. История международного права: Монография, изд. второе дополненное, под ред. А. И. Дмитриева и У Е. Батлера. - Одесса : «Феникс», 2013. - 574 с.

8. Київець О. В. У пошуках міжнародного права: переосмислюючи джерела /В. Київець - Кам'янець-Подільський : ПП «Видавництво «Оіюм», 2011. - 480 с.

9. Калугин В. Ю. Курс международного гуманитарного права. - Мн. : Тесей, 2006. - 496 с.

10. Колотуха І. О. Кримінальна відповідальність фізичних осіб за порушення норм міжнародного гуманітарного права : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.11 /О. Колотуха; Нац. ун.-т «Одеська юридична академія». - Одеса, 2010. - 17 с.

11. Коррел Х. Подходящая школа международного права (К примату права в международных отношениях) // Междунар. право. - 2000. - № 211. - С. 66.

12. Partsch K. J. General Rules Concerning the Application of Treaties in the National Legal Order: Introductory reports/ Karl Josef Partsch // National Implementation of International Humanitarian Law: Proceedings of an International Colloquium Held at Bad Homburg, June 17-19, 1988. - 286 p.

13. Sing N. Armed Conflicts and Humanitarian Law in Ancient India / Sing N. - Melanges pictet. Genevr, 1984. - P. 533.

14. Мищак І. М. Вплив політико-правових положень дхармашастр та артхашастр на становлення системи державного управління в Стародавній Індії / І. М. Мищак // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. - 2013. - № 2. - С. 18 - 22.

15. Мищак І. М. Правове становище військовослужбовців і державних службовців у Стародавньому Вавилоні / І. М. Мищак // Наукові записки Інституту законодавства Верховної Ради України. - 2013. - № 5. - С. 15 - 19.

16. Speech for ICRC Vice-President Beerli XXXVIth Round Table on Current Issues of International Humanitarian Law, «Respecting IHL: Challenges and Responses» San Remo, 5 - 7 September 2013 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.icrc.org/eng/ assets/files/2013/round-table-san-remo-beerli-2013-icrc.pdf

Размещено на Allbest.ru