Церковний вплив на процеси демократизації українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Церковний вплив на процеси демократизації українського суспільства

Михайло Мельник

Постановка наукової проблеми та її значення. Політичні трансформації колишніх авторитарних режимів не завжди означають їх демократизацію -- дуже часто відбувається транзит від одного недемократичного режиму до іншого, недемократичного типу правління. Досвід політичних трансформацій останніх 15-20 років переконує дослідників у тому, що наслідком подібних поставторитарних і постготалітарних транзитів стає формування «гібридних» політичних режимів. Відтак проблема розгляду процесів демократизації, що розгортаються в останні десятиріччя, є одним із центральних об'єктів політологічних досліджень як вітчизняних, так і зарубіжних учених.

Під демократичним переходом (транзитом) розуміють низку соціальних й інституціональних змін, що прокладають шлях заміні авторитарних методів правління демократичними. Однак такий підхід звужує розуміння переходу як усіляких форм перехідних процесів (еволюційних чи революційних, безупинних або дискретних), що супроводжували людство протягом усієї його історії - від традиційного суспільства до класового, від класового до індустріального й т. ін. Демократичний транзит - це процес, що в широкому сенсі починається від того моменту, коли авторитарна система, що існувала раніше, демонтується й потім через фазу конституювання нової демократії розвивається до встановлення та повноцінного функціонування останньої [1].

Ця категорія поєднує різноманітні за своїм характером, моделями й результатами суспільно-політичні трансформації, що відбуваються на сучасному етапі демократизаційної хвилі.

Важливою умовою демократизації сучасного суспільства є наявність повноправних соціальних інститутів, уключаючи й конфесійні, які покликані сприяти більш повній реалізації інтересів громадянина, особистості та індивідуальності. Високий авторитет і довіра в суспільстві до інституту Церкви (як гаранта справедливості, оберега моральних, культурних та історичних традицій) перетворило його на один із впливових чинників сучасного політичного процесу, засіб посилення демократії в Україні. Потенційні можливості церкви зумовили й наростаючий інтерес до неї з боку держави, політичної еліти країни.

Основні чинники церковно-релігійного впливу на процес демократизації досліджували у своїх роботах такі зарубіжні та вітчизняні вчені, як В. Бондаренко, М. Бабій, М. Васін, В. Єленський, М. Закович, С. Здіорук, А. Колодний, А. Красиков, М. Маринович, Ф. Овсієнко, П. Рабінович, В. Речицький, Ю. Решетніков, О. Уткін, С. Фірсов, Л. Хомер, П. Яроцький та ін.

Мета статті -- дослідження впливу церкви й церковних інституцій на процеси демократизації в Україні.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження. Одним із найважливіших суспільних інститутів, який поряд з іншими складовими елементами громадянського суспільства безпосередньо впливає на перебіг суспільно-політичних процесів, є церква. Саме тому розкриття місця й ролі церкви у формуванні суспільних відносин є настільки актуальним.

Однак перед безпосереднім розкриттям взаємовпливу церкви та процесів демократизації потрібно розкрити зміст і сутність самого поняття демократизації. У більшості посткомуністичних країн усе ще зберігається політичне протистояння прихильників та противників демократії, що свідчить про недостатню легітимність демократичної влади, адже значна частина громадян посткомуністичних країн пасивно або й із недовірою ставиться до базових демократичних процедур й інституцій. «Нові демократії» повинні зміцнювати та розширювати соціальну базу прихильників демократичної й ринкової культури для консолідації суспільства. Отже, консолідація демократії означає інституціалізацію правил конкурентної політичної гри та чітке визначення меж політичної боротьби, вихід за які може загрожувати функціонуванню всього демократичного процесу.

Системні проблеми здійснення демократичних переходів у постготалітарних державах пов'язані з особливостями функціонування самих демократичних режимів. Однією з таких найсуттєвіших проблем є зростання в суспільствах перехідного типу почуття апатії та розчарування, а також феномен «авторитарної ностальгії», породжений нездатністю правлячих еліт вирішити найгостріші суспільні суперечності.

«Виживання» нових демократичних режимів залежить не лише від здатності політичних лідерів припинити перманентну боротьбу всередині правлячої еліти, уміння домовлятися та йти на компроміси, але й від готовності багатьох громадян зберігати прихильність чи навіть відданість демократичному режимові як такому при досить критичному ставленні до його керівників.

Саме якісні, структурні зміни в масовій політичній свідомості та політичній культурі суспільства є найбільш сприятливими факторами для становлення консолідованої демократії. Так, американський політолог С. Гантінгтон пов'язує можливості третього авторитарного «відпливу» з дією таких факторів: слабкою вкоріненістю демократичних цінностей у свідомості політичної еліти й мас, глибокими економічними потрясіннями, зростанням соціальних суперечностей і різкою соціально-економічною й політичною поляризацією суспільства.

Інший дослідник, Д. Растоу, розглядаючи ціннісну систему суспільства крізь призму різних моделей переходу до демократії, дійшов висновку, що на становлення демократії в тій чи іншій державі впливає її історична «генетична» спадщина. Він зазначає, що перехід до демократії можливий за умови дотримання кількох фаз. Перша фаза полягає в досягненні національної єдності, другою є довготривала політична боротьба, протягом якої народжується й загартовується нова еліта, з'являються інститути громадянського суспільства, зростає участь громадян у політичних процесах, тобто відбувається прищеплення суспільству громадянської політичної культури. Третя фаза - ухвалення рішень, насамперед щодо інституалізації базових демократичних процедур, четверта - звикання до демократії, час освоєння громадянами й політичними елітами технік та демократії, придбання необхідних для її функціонування навичок, у результаті чого демократія починає працювати як відносно влагоджений і цілісний механізм [2, с. 6].

Застосовуючи динамічну модель для аналізу політичних процесів в Україні, що відбувалися після здобуття нею незалежності, О. Радченко стверджує, що Україна вступила на шлях демократизації, «проскочивши» першу фазу - досягнення національної єдності. Тому на другій та третій фазах (зародження нової політичної еліти, довготривала й жорстка політична боротьба та інституціоналізація базових демократичних процедур), простежуються політичні процеси, у результаті яких відбувається наростання поляризації суспільства, загроза дезінтеграції за регіональною та культурно-цивілізаційною ознакою. Четверта фаза (звикання до демократизації) у нашій державі ще не настала, оскільки ще не завершилося «щеплення суспільству громадянської політичної культури» [3, с. 280].

Значна частина вітчизняних і зарубіжних дослідників констатує: демократія так і не перетворилася на безперечну цінність для більшості українських громадян. «Досвід повсякденного життя не зламав ставлення громадян до демократії як до привнесеної ззовні, не сформувалася віра в здатність демократичних цінностей та інституцій забезпечити участь громадян та обмежити монополію на владу...», -- вважає О. Куценко [4, с. 71].

Провідною метою проведення системної трансформації є формування в Україні такої системи - культурних і ментальних особливостей та була здатна розвиватися відповідно до ключових тенденцій загальноцивілізаційного суспільного поступу. Остаточний етап демократизації має знаменуватись утворенням оригінальної національної суспільно-політичної моделі. Це процес формування в суспільстві позитивного консенсусу, заснованого на системі демократичних норм.

А тепер згадаймо аналіз Алекса де Токвіля, який схиляє нас до висновку, що релігія сприяє демократії тоді, коли забезпечує єдність людей у вірі в демократичні цінності та спільному баченні міжлюдських відносин, а пропагування духовенством демократичних цінностей і поширення практичної громадянської інформації (без підтримки конкретної політичної сили) лише сприяють ефективній демократії. Отже, на прикладі участі Церков у протестних акціях, які розпочалися наприкінці листопада 2013 р., ми помічаємо подібні тенденції: релігійні організації сприяють демократії, формуючи віру в демократичні принципи, згуртовуючи людей, розвиваючи навички та подаючи практичну інформацію.

Про конструктивну позицію Церкви, особливо в умовах загострення протистояння між різними політичними угрупуваннями країни, засвідчили ініціативи колективного міжконфесійного органу - ВРЦіРО, спрямовані на дотримання конституційних прав і свобод громадян, дієвого діалогу між владою й опозицією в пошуках ненасильницьких способів виходу з кризи, які, по суті, стояли на захисті базових принципів демократії. Серед них - «Звернення Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій до своїх вірних та всіх людей доброї волі у зв'язку із суспільно-політичною ситуацією в Україні» від 10 грудня 2013 р., «Комюніке екстренного засідання Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій» від 22 січня 2014 р.

Ідеєю утвердження демократичних принципів проникнута й Заява ВРЦіРО з приводу Дня Соборності та Свободи України (22 січня 2014 р.). В оприлюдненому документі ця важлива історична подія в житті українського народу розглядалася як символ непорушної єдності всіх українських земель у єдиній державі, єдності «українців у різноманітності думок, поглядів та підходів до творення нашого майбутнього». Поряд із тим висловлювалося й застереження, що торкалося відповідальності політичних сил країни в збереженні «єдиної соборної Української держави» [5].

Релігійні конфесії в Україні в період гострої політичної кризи кінця 2013 р. - початку 2014 р. «зуміли достойно пройти Майдан» [6], «Церква в подіях Майдану виявила себе як потужний і цілісний інститут громадянського суспільства, здатний захищати інтереси громадян від свавілля влади» [7, с. 8]. Подібний погляд поділяли й дослідники з РФ (М. Мітрохін), наголошуючи на тому, що «політична орієнтація практично усіх українських релігійних організацій однозначна. Вони є прибічниками сильної й незалежної Української держави з європейською орієнтацією. У цьому відношенні вони відображають погляд основної маси віруючих» [8].

Помітну роль Церква відіграла й у громадсько-політичному житті України в «постмайданівський» період, тим самим сприяючи утвердженню демократії. Своєю безальтернативною позицією після перемоги Революції Гідності вона (особливо в умовах кризи діяльності таких політичних інститутів, як Верховна Рада України, Уряд, партійного руху) сприяла легітимізації нової української влади, підвищенню її авторитету, що набувало особливої ваги у зв'язку з необхідністю нейтралізації реваншистських планів колишньої «партії влади», дій політичного керівництва РФ із дискредитації політичних перетворень у країні за рахунок актуалізації тем «антидержавного перевороту», «київської хунти», «неофашистів» тощо.

Отже, вагоме місце серед політичних механізмів впливу на політичну свідомість громадян України, у тому числі на формування цінностей та ідеалів демократії, займав інститут церкви. Ступінь впливу релігії, Церкви на процеси демократизації перебував у залежності від багатьох факторів, зокрема:

а) законодавчої бази, яка, створивши стабільні й сприятливі умови для функціонування та розвитку церкви й релігійних організацій, не лише визначила відповідні можливості та межі цього впливу в державі, але й сприяла (завдяки уникненню міжконфесійного напруження) набуттю релігійним чинником якості, спрямованої на стабілізацію суспільно-політичних відносин у країні;

б) рівня сприйняття релігії громадянами України, ураховуючи її соціальні функції, передусім як гаранта справедливості, джерела спадкоємності моральних, культурних й історичних традицій, що в умовах глибинної трансформації держави та суспільства, ускладнення соціально-економічної й політичної ситуації в Україні, існуючої «кризи довіри» до інститутів політичної влади та громадських об'єднань призвело до відчутного посилення авторитету церкви, наслідком чого стало перетворення українців на одну з найбільш релігійних націй у Європі.

Саме тому в процесі демократизації одним із визначальних чинників стає позиція релігійних організацій, які підтримують та пропагують демократичні цінності й норми.

Висновки та перспективи подальших досліджень. Узагальнюючи результати досліджень проблематики церковно-релігійного чинника впливу на процес демократизації, потрібно відзначити таке. На сучасному етапі демократичних перетворень формуються найважливіші інститути громадянського суспільства: політичні партії, об'єднання підприємців, релігійні організації. У процесі взаємодії держави, суспільства та релігійних організацій утворюється механізм їх взаємного впливу й визначаються напрями подальших демократичних перетворень.

Аналізуючи вплив церковних інституцій та віруючого населення на демократичні впровадження, можна виокремити конкретні риси реліїїї, що сприяють, перешкоджають або є нейтральними щодо демократії й, таким чином, подолати малорезультативність класифікацій різних релігійних течій на такі, що або сприяють демократії, або ні. Спроби таких спрощених класифікацій і протиставлень (протестантизм та католицизм, християнство й мусульманство тощо), зазвичай, недооцінюють розмаїття можливих інтерпретацій і динамічність релігійних напрямів та не дають достатньо детальної інформації для того, щоб допомогти в оцінці перспектив демократизації тих чи інших суспільств й у визначенні бажаних напрямів розвитку їхніх релігійних систем.

Джерела та література

церква демократизація громадянин

1. Encouraging Democracy: the International Context of Regime Transition in Southern Europe / ed. by G. Pridham. - N. Y: St. Martin Press, 1991.

2. Растоу Д. Переходы к демократии: попытка динамической модели / Данкворт Растоу II Политические исследования. --1996. - No 5. -- С. 5--9.

3. Радченко О.В. Ціннісна система суспільства як механізм демократичного державотворення: 2009.

4. Куценко О. Зигзаги демократизації політичного режиму в Україні / О. Куценко II Соціологія: теорія, методи, маркетинг. - 2005. - № 3. - С. 65-79.

5. Суспільно-політтнт конфлікт - загроза цілісності України та українського суспільства [Електронний ресурс] // Україна-2014: суспільно-політичний конфлікт і церква.

6. Митрохин Н. Не меч, но мир [Электронный ресурс] / Н. Митрохин II Грани.ру. - 2014. - 28 января. -- Режим доступа: http://grani.ru/opinion/mitrokhin/m.223877.html.

7. Tocqueville A. de. Democracy in America / A. Tocqueville. -- N. Y., 1990. -- Vol. 1.

8. Barberini G. Europa centro-orientale / G. Barberini // «La liberta religiosa» a cura di M. Tedeschi. -- T. III : Rubbettino, Soveria Mannelli, 2002. -- P. 907 s.

9. Chizzoniti A.G. Chiesa cattolica ed Europa centro-orientale. Liberta religiosa e processo di democratizzazione, Vita e Pensiero / A.G. Chizzoniti. -- Milano, 2004.

10. Huntington, Samuel P. The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century / Samuel P. Huntington. -- Norman: University of Oklahoma Press, 1991. -- 336 p.

Размещено на Allbest.ru