Юридична відповідальність за правопорушення у сфері охорони природи у радянській Україні (1930-1959 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Юридична відповідальність за правопорушення у сфері охорони природи у радянській Україні (1930-1959 рр.)

А. Бойчук

Актуальність теми дослідження пов'язана з тим, що сьогодні у науці - історії держави і права України - постає проблема вивчення особливостей юридичної відповідальності за правопорушення у сфері охорони природи. Вивчення цього досвіду дає змогу запобігти негативним наслідкам впливу людини на об'єкти природи та забезпечити їх заощадливе та раціональне використання. З метою запобігання правопорушенням у сфері природних ресурсів доцільно розглянути радянський досвід юридичної відповідальності, який може дати змогу вдосконалити чинне законодавство.

Аналіз публікацій показує, що питаннями правової охорони природи займалися В.І. Андрейцев, А.П. Гетьман, Н.Д. Козанцев, О.С. Колба- сов, С.М. Кравченко, В.Л. Мунтян, В.А. Нечитайленко, В.В. Петров, Г.М. Полянська, Л.А. Стоцька, Н.І. Титова, Г.А. Хміль, Ю.С. Шемшученко, М.В. Шульга.

Попри наявність їхніх праць, проблеми юридичної відповідальності розглядалися у них побіжно при дослідженні загальних питань природоохоронного законодавства. Враховуючи фрагментарний характер наявних праць, доцільно розглянути проблему історичного розвитку інституту юридичної відповідальності у даній сфері.

Метою роботи є проведення дослідження юридичної відповідальності за правопорушення у сфері охорони природи у Радянській Україні у період 1930-1959 рр.

Викладення матеріалів дослідження необхідно розпочати з того, що юридична відповідальність за порушення природоохоронного законодавства виконує низку важливих функцій:

виступає як засіб забезпечення виконання вимог природоохоронного законодавства;

відповідальність у цій сфері є важливим елементом протидії правопорушенням;

норми цього інституту забезпечують збереження об'єктів природи;

за її допомогою з правопорушників може бути стягнута компенсація збитків, заподіяних природним об'єктам.

Цілком зрозуміло, що інститут юридичної відповідальності пройшов складний історичний шлях свого розвитку, в якому період 30-50-х років має важливе значення. Як указує А.П. Гетьман, упродовж цього періоду наука спиралася на теоретичні та методологічні дослідження вчених правознавців і одночасно з цим саме на цьому етапі відбувалося формування основних положень адміністративної, кримінальної та цивільно-правової відповідальності за правопорушення, пов'язані з природними об'єктами [1].

Характерною рисою права цього історичного періоду був розвиток союзного і республіканського земельного, гірничого, водного і лісового законодавства не у формі законів, а шляхом прийняття партійно-урядових, у деяких випадках урядових постанов та інших підзаконних актів. Одночасно з цим відбувається звуження компетенції союзних республік у регулюванні використання та охорони природних ресурсів та посилення ролі союзних нормативних актів. Ця обставина пов'язана з тим, що союзне законодавство стало домінуючим, охоплюючи регулювання всіх сфер суспільних відносин. Особливо чітко цей процес простежується після прийняття Конституції СРСР 1936 р., коли переважна частина республіканських законодавчих актів того часу втратила чинність.

Як вказує О.М. Колотинська, серед заходів, спрямованих на охорону природи, немаловажна роль належить юридичній відповідальності, за допомогою якої забезпечується реалізація функцій зі збереження природних багатств і притягнення до відповідальності осіб, винних у її незаконному використанні, розкраданні та пошкодженні [2, с. 6].

Розгляд джерел права, прийнятих в історичний період 1930-- 1959 рр., показує, що юридична відповідальність встановлювалася за правопорушення, пов'язані з: а) землею; б) водними об'єктами; в) атмосферним повітрям; г) лісами. Виходячи з цього, доцільно розглянути правове регулювання юридичної відповідальності за кожним з цих об'єктів.

І. Охорона землі. Становлення юридичної відповідальності за правопорушення у сфері земельних відносин має особливе значення для України. Причина такого виключного стану земельного фонду пов'язана з тим, що за своїм якісним складом ґрунтів та біопродуктів вона є однією з найба- гатших держав світу. З іншого боку, Україна має досить складну структуру земельного фонду, серед якого майже 70% становлять сільськогосподарські угіддя, 17% площ вкриті лісами, 4% - забудовані землі, 4% - водні ресурси, 2% - інші землі, 1,7% - відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покровом, 1,3% - відкриті заболочені землі.

У досліджуваний період правове регулювання земельних відносин та правопорушень, пов'язаних із земельними ресурсами, проводилось на підставі «Загальних начал землекористування і землевпорядження» 1928 р., затверджених на 4-й сесії ЦВК IV скликання 15 грудня 1928 р. Згідно з п. 3, союзні республіки мають право розпорядження землею, регулювання землекористування, землеустрою та використання землі за призначенням. Як вказується у п. 41, передача орендованої землі у трудове користування забороняється, а винні особи притягуються до кримінальної відповідальності та позбавляються права користування землею. Контроль на місцях за виконанням положень цього акту (п. 44) та притягнення до відповідальності порушників цих норм покладається на сільські Ради, волосні та районні виконавчі комітети.

Політика створення колгоспів призвела до того, що селяни позбулися засобів існування і всіляко бойкотували заходи радянської влади. Одним зі способів отримання життєво важливих продуктів стало використання присадибних ділянок у підсобних цілях. Для боротьби з такими явищами була прийнята постанова ЦК ВКП(б) и РНК СРСР «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання» від 28 травня 1939 р. До змісту постанови ввійшов п. 7 стосовно обміру всіх присадибних земель та забезпечення заходів щодо збереження їх родючості. З цих причин необхідно оцінювати цю постанову з двох точок зору: а) як наступ на права селянства; б) вжиття заходів щодо збереження земельних ресурсів від негативних наслідків.

При веденні сільського господарства особливе значення має дотримання агротехнічних вимог, відновлення ґрунтів при їх інтенсивній експлуатації, вжиття заходів зі збереження їх якісних показників. Враховуючи виключне значення УРСР у виробництві зерна, 5 березня 1940 р. було прийнято постанову Ради Народних Комісарів СРСР «Про введення правильних сівооборотів у колгоспах і радгоспах Української РСР». Важливість документа доводить факт його підписання такими особами, як І.В. Сталін, Голова РНК В.М. Молотов і керуючий справами РНК СРСР М. Хломов. Згідно з п. 4 документа обласні та районні виконавчі комітети зобов'язувалися забезпечити створення навколо промислових центрів підприємств переробної промисловості, продовольчих баз, контролювати раціональне використання колгоспних земель. Згідно з п. 16 з метою збереження землі встановлювалося обов'язкове вжиття комплексу агротехнічних заходів. У свою чергу п. 17 передбачав обов'язкове введення сівозмін з урахуванням використання системи агротехніки, внесення добрив по кожній культурі, що також сприяло збереженню земельного фонду. З огляду на ту обставину, що використання техніки завдає істотної шкоди земельному фонду, п. 21 установлював певний порядок організації і керівництво роботами машино-трактор- них станцій. Нормативно-правовий акт ставив перед усіма керівниками та спеціалістами сільського господарства, радянськими і земельними виконавчими органами завдання щодо обов'язкового виконання всіх перерахованих у ньому пунктів.

Попри відсутність у документі конкретних заходів адміністративної, кримінальної відповідальності, будь-хто з керівників міг бути до неї притягнений за недотримання пунктів даного акту.

ІІ. Охорона водних ресурсів. У 30-х роках минулого століття почалося будівництво промислових підприємств - фабрик, заводів, великих населених місць, що спричинило масові скиди неочищених і стічних вод. З метою збереження здоров'я населення та постачання питної води уряд СРСР прийняв низку нормативно-правових актів. Так, 17 травня 1937 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про санітарну охорону водопроводів і джерел водопостачання». Згідно з п. 1 у кожному населеному пункті Союзу РСР, у якому є або будується водопровід загального користування або водопровід для технічних цілей, обов'язково встановлюється зона санітарної охорони відкритих і підземних джерел водопостачання, що живлять даний водопровід. Зона санітарної охорони джерел водопостачання ділиться на три пояси, у кожному з яких встановлюється певний режим. Згідно з п. 14 даної постанови порушення інструкцій або правил спуску стічних вод тягне за собою накладення на винних штрафу органами державної санітарної інспекції відповідно до чинних законів, а у належних випадках - притягнення винних до кримінальної відповідальності.

У післявоєнний період законотворчість у сфері відповідальності за охорону річок, водосховищ, ставків та інших водоймищ отримала свій подальший розвиток. Так, 24 січня 1947 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про санітарну охорону водоймищ, водопроводів і джерел водопостачання в УРСР». Згідно з п. 1 цього нормативно-правового акту заборонялися скид сміття, трупів тварин у річки, озера, водосховища, ставки, звалювання різних речей на берег або лід, спускання у водоймища забруднених стоків, шкідливих для здоров'я населення, та ін.

Як указувалося у п. 7, заборонялось забудовувати охоронні санітарні зони по берегах річок, озер і ставків будь-якими будівлями або спорудами. За такі дії, як зазначалося у п. 17, органи державної санітарної інспекції УРСР, згідно з чинними законами, накладали штраф на порушників правил спуску стічних вод, а у випадках завдання значної шкоди мали право притягувати винних осіб до кримінальної відповідальності.

Охорона атмосферного повітря. У післявоєнний період почалося інтенсивне будівництво заводів, фабрик, інших промислових об'єктів, що призвело до появи викидів оксидів сірки, звідси - кислотних опадів, викидів азоту, вуглецю, важких і радіоактивних металів. З метою боротьби з цими небезпечними явищами 20 червня 1949 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову «Про заходи боротьби з забрудненням атмосферного повітря промисловими підприємствами УРСР та про поліпшення санітарно-гігієнічних умов населених місць». Згідно з п. 1 з 1 січня 1950 р. заборонялося затвердження проектів будівництва, реконструкції або відбудови промислових підприємств, окремих цехів і агрегатів, електростанцій і теплоелектроцентралей, при експлуатації яких в атмосферне повітря викидаються зола, незгоріле вугілля, кіпоть, пил, сірчисті й фтористі сполуки, сірчистий газ, миш'яковистий водень і сірководень.

Даний нормативно-правовий акт не передбачав конкретних заходів відповідальності за порушення у сфері забруднення атмосферного повітря, але п. 4 зобов'язував Міністерство охорони здоров'я УРСР, виконавчі комітети Дніпропетровської, Запорізької та Сталінської обласних Рад установити контроль за забрудненням атмосферного повітря. Цілком зрозуміло, що в умовах тодішньої сталінської репресивної системи винні у порушенні даного пункту могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності. правопорушення земельний охорона

IV. Охорона лісів. Одним з основних факторів, які впливають на стан цього природного ресурсу, є випас худоби, яка здатна завдати значної шкоди молодняку, лісовим культурам, розсадникам. З метою вирішення цього питання Рада Народних Комісарів УРСР прийняла постанову «Про затвердження правил випасу худоби у лісах УРСР» від 5 травня 1938 р. Згідно з цим нормативно-правовим актом, випас худоби дозволяється у лісах УРСР на ділянках, що їх виділяють для цієї мети лісгоспи, райлісгоспи та інші організації, яким передані у користування лісові ділянки. Як указувалось у п. 6, випас худоби забороняється: на площах лісових розсадників, дерев'яних шкіл і плантацій (бересклетових, вербових, тополевих); на площах лісових культур і молодняку, який не досяг чотирьох метрів заввишки; на порубах і галявинах з природним лісовідновленням, самосівом або паростю; на ділянках, на яких проведено роботи для сприяння природному лісовідновленню (посів, посадка, рихлення ґрунту); на ділянках, призначених під насіння, а також у полезахисних лісових смугах; на крутосхилах і на прияружних смугах; на сіножатях, у парках і заповідниках. Згідно з п. 14, пастухам заборонялося знищувати молодих диких тварин, нищити гнізда птахів і розпалювати вогонь. Як указувалось у п. 16, за розпалювання пастухами вогню, за пошкодження і рубку дерев, за потраву молодняку, культур і сіножатей, за виникнення пожеж і за інші лісопорушення, пов'язані з випасом худоби, користувачі пасовиськом несли матеріальну відповідальність за заподіяні збитки господарству. У випадках умисного пошкодження об'єктів природи та виникнення пожеж винні притягалися до кримінальної відповідальності. Інтерес становить та обставина, що у Третьому Статуті Великого князівства Литовського у розділі Х «Про пущі, про лови, про дерево бортне, про озера і сіножаті» арт. 17 «Про пожежі у пущах і лісах» аналогічним чином встановлював відповідальність у вигляді сплати штрафу пастухами, подорожуючими людьми, якщо вони завдали шкоди звірям, птахам, деревам, бджолам [3].

Важливе значення у систематизації відповідальності за правопорушення у лісах СРСР мала інструкція «Про порядок притягнення до відповідальності лісопорушників у лісах державного та місцевого значення Союзу РСР», затверджена Радою Народних Комісарів СрСр від 22 грудня 1939 р. Так, згідно з даною інструкцією, до числа лісових порушень, що переслідуються у кримінальному порядку за ст. 85 КК РРФСР та відповідними статтями союзних республік, належать: самовільна рубка сирозростаючого та мертвого лісу, викрадення з лісу дерев, пошкодження молодняку, лісових культур, самовільне розкорчування лісових площ, недотримання протипожежних правил.

Нормативно-правовий акт передбачав відповідальність згідно з кримінальними кодексами союзних республік за відмову від виконання повинності з гасіння лісових пожеж, за опір лісо- порушників лісовій адміністрації, за умисне знищення або пошкодження телефонної мережі, протипожежних веж, межових та інших лісогосподарських знаків, за підпал лісу, за розкрадання готової лісопродукції, за полювання у заборонених місцях та у заборонені терміни або забороненими методами.

Згідно з параграфом 12 цієї інструкції, Акт про лісопорушення впродовж двох днів разом з матеріалами справи мав бути відправлений до народного суду. При лісопорушенні зі збитками понад 10 рублів параграф 15 інструкції встановлював 7-денний термін розслідування, по закінченні якого справа направлялася до прокурора або до народного суду.

Відповідно до даної інструкції, кримінальні справи про лісопорушення розглядаються судом упродовж 10 днів з дня їх надходження, а позовні вимоги щодо відшкодування збитків розглядаються одночасно зі справами про накладення штрафу або кримінальними справами. З точки зору історії держави і права інтерес становить особистість заступника Голови РНК Союзу РСР, який підписав дану постанову, - Андрія Вишинського, випускника Новоросійського університету, який працював Генеральним прокурором Союзу СРСР та санкціонував масові розстріли і репресії 1937-1939 рр.

У 1947 р. тодішнє керівництво СРСР вирішило впорядкувати випас худоби у лісах та прийняло постанову Ради Міністрів СРСР «Правила сінокосіння та випасу худоби у лісах СРСР» від 17 серпня 1947 р. Так, згідно з п. 5, випас худоби дозволяється у всіх лісах СРСР, за винятком парків, заповідників, лісів особливого значення. Як указувалось у п. 6, заборона встановлюється на випас на площах лісових культур - тополі, верби, а також на площах спеціального призначення; на лісосіках упродовж трьох років після закінчення вирубки лісу, а також на лісосіках за наявності порослевого і насіннєвого лісовідновлення; на ділянках, де пасіння худоби може призвести до порушення цілісності ґрунту шляхом змиву, утворення ярів, видування ґрунту. Постанова забороняє пасіння худоби без пастуха у лісах, не допускається також пасіння худоби із собаками.

Відповідальність за порушення цих правил установлюється шляхом накладення штрафу: 1) за самовільне сінокосіння на ділянках, виділених у сіножаті, з кожного гектара з відібранням кошеної трави; 2) за самовільне пасіння худоби (у сумі від 5 до 1000 руб.). Як окреме покарання винних, згідно з п. 22, передбачалося позбавлення користувачів права сінокосіння, пасіння худоби на виділених їм ділянках.

В юридичній літературі до теперішнього часу залишилася точка зору стосовно радянського природоохоронного законодавства, нібито воно було спрямовано на збереження раціонального користування об'єктів природи. Насправді між декларованою і реальною правовою політикою існувала значна різниця, доказом чого є постанова «Про знищення лисиць на території Української РСР» від 14 жовтня 1958 р. У преамбулі цього нормативно-правового акту вказується про шкоду, яку завдають корисній фауні, а також птахофермам колгоспів і радгоспів лисиці. Згідно з п. 1 дозволяється варварське знищення цих звірів без обмежень упродовж цілого року всіма існуючими засобами - відстрілом, відловом, пастками, отрутами. Цілком зрозуміло, що ніяких заходів відповідальності за знищення цих тварин постановою не передбачалося. Навпаки, п. 4 зобов'язував Укоопспілку приймати від населення нестандартні шкурки лисиць з відповідною оплатою, а Держплан УРСР мав забезпечити використання їх для виготовлення товарів широкого вжитку.

Важливим напрямом природоохоронної діяльності стала постанова Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) «Про план полезахисних лісонасаджень, впровадження травопільних сівозмін, будівництва ставків і водойм для забезпечення високих і сталих врожаїв у степових і лісостепових районах європейської частини СРСР» від 20 жовтня 1948 р., яка отримала іншу назву: «сталінський план перетворення природи».

Через те, що цей законодавчий акт був спільною постановою Центрального Комітету Комуністичної партії та вищого органу державного управління - Ради Міністрів (РМ) СРСР, це означало залучення до його реалізації всього партійного апарату, що значно збільшувало рівень та якість виконання його приписів. Основна ідея акту полягала у створенні системи штучних лісів у південних районах СРСР. За допомогою збільшення площ цього природного ресурсу планувалось значно покращити клімат, захистити землі від ерозії, суховіїв та підвищити врожай сільгоспкультур. Цей законодавчий акт слід уважати найбільш масштабною програмою перетворення природи за всю історію природоохоронної діяльності.

Постанова передбачала розвиток зрошення, будівництво ставків, водойм, які мали захистити від суховіїв і поліпшити кліматичні умови.

Дослідження змісту документа показує фіксацію у ньому завдань, що ставилися перед міністерствами сільського господарства, радгоспами, будівельним і дорожнім машинобудів- ництвом, Радами Міністрів союзних республік, і відсутність заходів відповідальності за невиконання даних норм. Насправді, чинна тоді правова система не вимагала фіксації відповідальності через те, що будь-який з керівників міг бути притягнутий до кримінальної відповідальності за невиконання завдань, поставлених у нормативно-правових актах, правилах, інструкціях. З цієї причини пункти «сталінського плану»: 47 - зобов'язував виконувати його положення, 48 - ставив завдання перед міністерствами сільського господарства, радгоспами, 50 - про покладання відповідальності за дотримання норм щодо реалізації цього плану на посадових осіб. За недотримання цих положень передбачалося притягнення до кримінальної відповідальності.

Одним із практичних кроків з упорядкування системи правової охорони природи та юридичної відповідальності за злочини у цій сфері стала постанова ЦК КПУ «Про охорону природи на території Української РСР» від 3 червня 1949 р. Згідно з прийнятим актом, п. 10 установлював заборону рубати і пошкоджувати старі поодинокі дерева, що залишились від давніх часів, а також насадження та окремі дерева незалежно від їх віку і місцезнаходження таких порід: тис, платан, а також рубати і пошкоджувати дерева і чагарники у лісах, випасати худобу і косити траву у лісах і насадженнях, убивати або ловити всіх корисних комахоїдних птахів, вибивати з гнізд їхні яйця і пташенят, виловлювати лосося дунайського та форель. Винні у порушенні п. 10 цієї постанови притягалися до адміністративної або кримінальної відповідальності.

За результатами роботи можна зробити такі висновки.

Характерною рисою цього історичного періоду став перехід від системи прийняття окремих нормативно-правових актів з охорони природи до початку формування єдиної системи юридичної відповідальності.

Міри покарання за правопорушення зазнавали значних змін від штрафних санкцій, вилучення земельних ділянок до кримінальної відповідальності.

Особливістю цього історичного періоду було звуження компетенції союзних республік у сфері юридичної відповідальності за правопорушення та заміна їх союзними нормативно-правовими актами.

У статті висвітлено особливості розвитку юридичної відповідальності за правопорушення, пов'язані з охороною природи у період 1930-1959 рр. Показано несистемність прийняття нормативно-правових актів, їх юридичну недосконалість та наявність обмеженого кола об'єктів, які підлягали державній охороні, при цьому основна увага тодішнього законодавства приділялася правопорушенням, пов'язаним із землею та лісами.

В статье освещены особенности развития юридической ответственности за правонарушения, связанные с охраной природы в период 1930-1959 гг. Показана не- системность принятия нормативно-правовых актов, их юридическое несовершенство и наличие ограниченного круга объектов, подлежащих государственной охране, при этом основное внимание тогдашнего законодательства обращалось на правонарушения, связанные с землей и лесами.

The article deals with the peculiarities of legal liability for offenses related to conservation during the 1930-1959 years. It is shown the absence of systematic adoption of legal acts, their legal imperfections and availability limited number of objects that are subject for state protection, with the bulk attention paid to the then law violations related to land and forests.

Література

1. Гетьман А.П. Методологічні засади становлення правових основ охорони довкілля / А.П. Гетьман / / Право України. - 2011. - № 2. - С. 11 19.

2. Колотинская Е.Н. Правовая охрана природы в СССР / Е.Н. Колотинская. - М. : Изд-во МГУ, 1962. - 193 с.

3. Статути Великого князівства Литовського : у 3 т. / за ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. - О. : Юрид. літ., 2004. - Т. III, кн. 2: Статут Великого князівства Литовського 1588 року. - 568 с.

Размещено на Allbest.ru