Історико-правові аспекти становлення та розвитку української судової системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історико-правові аспекти становлення та розвитку української судової системи

Актуальність обраної теми дослідження історико-правових аспектів становлення та розвиток української судової системи обумовлюється тим, що у нинішній час, на рубежі реформування судової системи важливо проаналізувати історико-правові процеси у сфері судоустрою, оскільки інтенсифікація процесів імплементації європейських правових стандартів судоустрою та судочинства є об'єктивним чинником посилання впровадження сучасної моделі судового захисту прав та свобод особистості у контексті підписання та виконання угоди про асоціацію України з Європейським союзом.

Вказані фундаментальні процеси у суспільстві та держави виникають потребу у ретельному науковому аналізі фактичних можливостей сучасного українського суспільства та національної системи права адаптуватися до принципово нових умов функціонування усіх важливих елементів правової системи.

Дослідженням проблем становлення та розвитку судової системи України присвячені праці таких науковців, як М.О. Баймуратов, Ю.Г. Барабаш, О.В. Батанов, Д. Батлер, Ю.М. Бисага, Ю.О. Волошин, С.П. Головатий, А. Дайсі, Л. Дюгі, О.В. Зайчук, О.Л. Копиленко, О.В. Скрипнюк, І.Д. Сліденко, М.І. Ставнійчук, А.А. Стрижак, Ю.М. Тодика, В.Л. Федоренко, О.Ф. Фрицький, С.В. Шевчук, Ю.С. Шемшученко, В. І. Шишкін та інших.

Мета дослідження. Метою статті є аналіз історико-правових аспектів становлення та розвитку національної судової системи України на різних конкретно - історичних етапах розбудови Української державності.

Виклад основного матеріалу. Аналізуючи історію становлення українського суду і відліковувати її від Київської Русі або Запорізької Січі, щоб відокремити історичне коріння сучасної структури вітчизняного судоустрою, досить складно, оскільки занадто невеликі історичні проміжки часу Українська держава існувала як самостійна. У різні періоди території сучасної України перебували в складі Київської Русі, під татаро - монгольським ярмом, під владою Литовської і Польської держав, у складі Російської імперії, що відображалося і на судоустрої країни. Також, революція 1917 року настільки вплинула на державний устрій усіх країн, які увійшли до складу Радянського Союзу, що історичні традиції у розвитку судової влади і судоустрою були повністю перервані [1, с. 19].

На думку П. Толочко, С. Юшкова, О. Чистякова та ін., у Київській Русі періоду раннього феодалізму (882-поч. XII ст.) суд не був відокремлений від князівської адміністрації і не мав статусу особливого державного органу. У ролі найвищого судді виступав князь, який особисто брав участь у судочинстві [2, с. 17-18; 3, с. 13, 97, 336337].

Після хрещення Київської Русі судовими повноваженнями з розгляду цивільних і кримінальних справ була наділена й церква. Характеризуючи церковні суди цього періоду, М. Левчук слушно зазначила: «Церковний суд у Київській Русі був єдиним судом із власного чітко визначеною юрисдикцією, оскільки серед інших судових органів розмежування юрисдикції не відбувалось» [4, с. 102-108]. У середині XII ст. Київська Русь розпадається на ряд самостійних князівств, в яких функціонувала практично та ж судова система, що склалася за доби Русі [5, с. 14-18].

Під час перебування українських земель під владою Литви та Польщі існувала розгалужена, проте невпорядкована мережа місцевих судів, що мало наслідком переплетіння їх компетенції та можливість альтернативного вибору суду для сторін [6, с. 471].

П. Музиченко зазначав, що до 30-х рр. XVI ст. судової системи як такої у Запорізькій Січі не існувало. На переконання науковця, суд носив чітко виражений суспільний характер. Більшість справ розглядалася на основі традицій і звичаїв просто і словесно. Постійно діючих судових органів не існувало. Право суду мав кожен козак, проте правосуддя здійснювалося лише колегіально, про що говорить сам принцип: «Де три козаки, там два третього судять» [7, с. 180].

З 1569 р. в українських землях було запроваджено польську судову систему, яка ґрунтувалася на залежності суду від адміністрації та становому принципі побудови судової системи [8, с. 181].

Унаслідок народно-визвольної війни 1648-1654 років на українських землях були утворені нові суди. Судовими органами нижчої ланки, за переконанням О. Бирковича, були сотенні, магістратські, ратушні, копні та сільські суди, а також доменіальні суди [9, с. 18]. На думку Н. Сизої, «компетенція сільського суду була доволі обмежена.

Таким чином, у період гетьманування Б. Хмельницького вперше на території українських земель була створена та функціонувала власна судова система, в тому числі система місцевих судів, принципи організації й діяльності якої не були нав'язані з боку іноземних держав.

Етапом еволюціонування судового устрою України можна вважати кінець XVIII - початок XIX ст., коли Україна входила до складу Російської імперії. Цей період характеризується значними напрацюваннями в усвідомленні ролі суду для держави. Вони полягають як в обґрунтуванні необхідності виділення суду серед інших державних органів з наданням йому самостійності, так і в появі, використанні та розробці поняття «судова влада».

У період національно-визвольної боротьби в Україні (1917-1920 pp.) створити сталу й ефективну систему судової влади не вдалося. Із приходом до влади Центральної Ради судові органи поділялися на органи місцевої і загальної юрисдикції. В. Землянська зазначає: «Місцева юстиція була представлена всестановим та особливим селянським судами. Органами всестанового місцевого суду були мирові суди, які розглядали незначні кримінальні й цивільні справи. Для остаточного з'ясування справи, яка повинна була вирішуватись мировим провадженням, а також для розгляду справ у касаційному порядку створювались повітові з'їзди мирових суддів. Окружний суд був судом першої інстанції серед загальних судових установ» [10, с. 18].

Водночас у Західноукраїнській Народній Республіці було створено окремі суди для розгляду цивільних і кримінальних справ. Так, на ствердження В. Рум'янцева, 11 лютого 1919 р. видано закон про утворення в повітах трибуналів першої інстанції для розгляду кримінальних справ. Юрисдикція окружних і повітових судів обмежувалася цивільними справами» [11, с. 53-56].

Першим законодавчим актом радянської влади про суд був прийнятий 22 листопада (5 грудня) 1917 р. Радою народних комісарів РРФСР Декрет про суд. Він був опублікований 24 листопада 1917 р. й увійшов в історію радянського судоустрою як Декрет про суд №1. Зазначеним Декретом скасовувалися всі існуючі судові установи та створювалися місцеві суди, що наділялися повноваженнями розглядати всі цивільні справи із ціною позову до 3000 руб., а також кримінальні справи, якщо обвинуваченому загрожувало покарання до 2 р. позбавлення волі та якщо цивільний позов не перевищував 3000 руб. [12, с. 320].

Серед подальших подій можна виділити кілька історичних фактів, які характеризували стан судової влади України.

Третій Універсал Української Центральної Ради (ухвалений 7 (20) листопада 1917 р.) закріпив, що суд в Україні повинен бути справедливим, таким, що відповідає духові народу.

Статут про державний устрій, права і вольності УНР (ухвалений 29 квітня 1918 р. Українською Центральною Радою) поряд з Всенародними Зборами (законодавча влада) та Радою Міністрів (виконавча влада) виокремлює і судову владу, яку очолює Генеральний Суд (вища судова інституція), обраний Всенародними Зборами, що виконує касаційні функції для всіх судів Республіки, судить членів Всенародних Зборів і міністрів.

Закріплено і найважливішу ознаку судової влади - виключність: «Судова влада в рамках цивільного, карного і адміністраційного законодавства здійснюється виключно судовими установами» [13, с. 57].

Українські судді в період боротьби за встановлення державності (1917-1920) були «суддями за випадком», які часто не мали ніякого особистісного професійного потенціалу, оскільки у революційному вирі, який охопив Україну після Лютневої революції, судові функції виконували різноманітні установи, що виникали стихійно.

Далі починається період Української Соціалістичної Радянської Республіки. Конституція УСРР від 14 березня 1919 р. та Конституція УСРР від 15 травня 1929 р. не містять жодного положення не лише про судову владу, а навіть щодо судових органів або порядку судового захисту прав «робітників та селян». Розділ ІХ Конституції УРСР (прийнята 30 січня 1937 р.) має назву «Суд і прокуратура». Відповідно до нього правосуддя в УРСР здійснювалось Найвищими Судами УРСР та Молдавської АРСР, обласними судами, судами адміністративних округів, спеціальними судами СРСР та народними судами. Судді обиралися на 5 років (народні судді - на 3) та відповідно до ст. 111 були незалежними і підкорялися тільки законові.

Судді нерідко виконували роль лише статистів, фіксуючи готовність обвинуваченого підтвердити дані під примусом доказів або відмову від них, оскільки для суду обов'язковим орієнтиром були позиції слідчого НКВС щодо конкретної справи. З 1929 р. суддею міг стати дієздатний громадянин УРСР, який досяг встановленого законом віку і був членом партії. Така кадрова політика призвела до того, що більшість суддів були людьми випадковими в юриспруденції, бо не мали юридичної підготовки і необхідного рівня морального розвитку.

Важливою подією у зміні судочинства мало стати прийняття нової Конституції СРСР 1936 року. І дійсно, декларативно новий Основний Закон у ст. 112 вперше, майже за двадцять років радянської влади, проголошує принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону. Проте його проголошення залишилося лише на папері, оскільки Народний комісаріат юстиції перевіряв шляхом проведення ревізій діяльність судів та правильність застосування ними законів при розгляді кримінальних і цивільних справ [14, с. 1-8].

По суті це виправдовувало те, що суди повинні виконувати чергове соціально - політичне замовлення державних та партійних органів влади і ставило систему радянського правосуддя у залежність від політичних та виконавчих структур, а конституційну норму щодо незалежності суддів і підкорення їх тільки закону робило декларативною.

У результаті цього в КПК України (1960 р.) були закріплені такі демократичні принципи правосуддя, як здійснення правосуддя тільки судом, участь громадськості у діяльності судів тощо.

Конституція УРСР від 20 квітня 1978 р. закріпила принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, зазначивши, що його дія розповсюджується також і на народних засідателів (ст. 152). Однак в ст. 150 зазначеної Конституції йшлося про те, що судді, будучи незалежними, є відповідальними перед виборцями або органами, що їх обрали, звітують перед ними і можуть бути ними відкликані. Законодавство про судову систему зрівнювало правовий статус суддів з іншими посадовими особами органів виконавчої влади, оскільки будувалось на ідеологічній догмі П. Стучки про те, що «…радянська влада…є одночасно владою законодавчою, виконавчою і судовою. Вона не заперечує технічного розподілу праці, але відмовляється від лицемірної теорії розподілу влад» [15, с. 748].

Законом УРСР «Про судоустрій» від 5 червня 1981 р. передбачалося створення районних (міських) народних судів у районах, містах та районах у місті з покладенням на них повноважень розглядати всі цивільні і кримінальні справи, за винятком справ, віднесених законом до відання інших судів [16, c. 357].

Після проголошення незалежності України Законом України «Про внесення змін і доповнень до Закону Української PCP «Про судоустрій Української PCP» від 24 лютого 1994 р. №4017-ХТТ народні суди перейменовано на районні (міські) суди та додатково до розгляду цивільних і кримінальних справ до їх підвідомчості віднесено розгляд справ про адміністративні правопорушення. Надалі, відповідно до Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» від 21 червня 2001 р. №2531-ІІІ, районні (міські) суди було замінено місцевими судами, що розглядали як суди першої інстанції цивільні, господарські, адміністративні, кримінальні та інші справи в передбачених законом випадках, за винятком справ, віднесених законом до підсудності інших судів [17, c. 191].

Прийняття у 1996 р. Конституції України стало фундаментальною основою у визначенні засад правосуддя як особливого завдання держави, організації судових органів в Україні, основних принципів здійснення правосуддя та участі народу у його реалізації. Основний Закон України закріпив базові положення правого статусу судової влади, що в подальшому стали основою для розробки та реалізації судово-правової реформи в Україні.

У цьому контексті слід зазначити, що для найбільш повного з'ясування юридичного змісту та механізмів подолання конфліктів конституційно-правових норм, як і з будь-якого іншого правового питання, необхідним та бажаним є врахування історико-правового досвіду як України, так само інших країн світу у подоланні відповідних колізійних ситуацій, що стосуються предмету конституційно-правового регулювання, а також визначити основні тенденції та передумови виникнення та подолання конфлікту конституційно-правових норм починаючи з часів первинного становлення конституційного етапу правового регулювання найважливіших суспільних відносин в історії людства.

Традиція конституціоналізму, за слушною думкою С. Шевчука, має давню історію. Як зазначив американський дослідник Д. Білліас, «конституціоналізм - це проблема, що турбувала уми людства з часів стародавньої Греції та Риму: як утворити державну владу, яка здатна підтримувати стабільність та порядок, що є необхідними для досягнення цілей громади, та одночасно визначати та структурувати таку владу у спосіб, який би не допускав тиранії». Пошук вирішення цього питання - моделей обмеження державної влади та одночасно утвердження та гарантія основних прав та свобод, а також суспільної справедливості - ось так можна охарактеризувати всю історію європейського конституціоналізму та взагалі європейської політичної думки.

Таким чином, як здається, описовий вимір конституціоналізму стосується історичного контексту розвитку ідей обмеження державної влади. Саме конституційні права та свободи, а також конституційні принципи виступають надійним та ефективним механізмом обмеження державної влади. В цьому аспекті полягає зв'язок між конституційним нормативізмом як системою конституційних норм і принципів найвищої юридичної сили та легітимністю як політико-правовою та моральною категорією.

Легітимність у цьому сенсі означає не просто відповідність певних дій держави, втілених у правову форму, конституційним нормам та принципам, а відповідність основоположним цінностям правової системи та демократичного суспільства, які можуть і не бути чітко сформульовані у конституційному тексті, а походити від історичного досвіду народу або цивілізації, а також походити від конституційного духу. Це означає, що сучасний конституціоналізм не залишає місця правовій «містечковості», а пов'язаний з загальнолюдськими політичними та правовими цінностями.

Історичний та історико-правовий вимір конституціоналізму вимагає звернення до цивілізаційних цінностей і традицій, укорінених у правовій свідомості та суспільних цінностях, до сприйняття діалогу між конституційними суддями та іншими практичними працівниками, які покликані охороняти та плекати конституційні цінності у тих країнах, що належать до однієї цивілізаційної традиції. Це легітимізує широке використання конституційної доктрини та практики судів інших європейських держав у практиці Конституційного Суду України та практики Європейського суду з прав людини, яка уособлює квінтесенцію європейського конституціоналізму.

Приписовий вимір конституціоналізму фактично являє собою ідеальну модель побудови держави і суспільства на ліберальних засадах, закладену у Конституції.

В цьому вимірі розкривається головний аспект конституціоналізму - юридична легітимність будь-якої дії державної (у тому числі - її судової гілки) влади, вимірювана відповідно до конституційних цінностей, втілених у букві та дусі норм та принципів Конституції.

Так, у лютому 2002 року парламентом України було прийнято довгоочікуваний Закон «Про судоустрій України», що став вирішальним кроком на шляху судово - правової реформи. Безперечними досягненнями Закону «Про судоустрій України» можна вважати введення у судову систему апеляційних судів, збільшення організаційних форм суддівського самоврядування та значне розширення їх повноважень.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 p. №2453-VI місцеві загальні суди є основною ланкою спеціалізованих судів із розгляду цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення, є найбільш наближеними до населення, організованими у відповідних адміністративно - територіальних одиницях, розглядають у першій інстанції (по суті) всі цивільні, кримінальні справи, а також підвідомчі їм справи про адміністративні правопорушення і справи адміністративної юрисдикції [18, с. 529].

Висновки. Отже, аналізувати історію становлення українського суду і відліковувати її від Київської Русі або Запорізької Січі, щоб відокремити історичне коріння сучасної структури вітчизняного судоустрою, досить складно. Занадто невеликі історичні проміжки часу Українська держава існувала як самостійна.

Проте, аналіз джерел права різних періодів історії держави і права України дає змогу виділити періоди у становленні місцевих загальних судів у нашій державі. Переломними моментами в цьому процесі є встановлення на українських землях радянської влади та проголошення незалежності України у 1991 р. Із метою врахування цих обставин виділяємо три великі періоди становлення місцевих загальних судів: дорадянський, радянський та сучасний.

У нинішній час, на рубежі реформування судової системи важливо, щоб імплементовані норми в національне законодавство не зруйнували судову гілку влади.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що при розбудові судової влади в Україні, слід відходити від принципів тоталітаризму, а ґрунтуватися на європейських засадах законності, справедливості, гуманізму, незалежності й безсторонності суду, що забезпечить здійснення ним правосуддя властиве демократичним правовим державам.

Список використаної літератури

європейський право судоустрій

1. Юшков С.В. Общественно-политический строй и право Киевского государства / С.В. Юшков. - Москва, 1949. - 546 с.; Yushkov S.V. Obshchestvenno-politicheskiy stroy i pravo Kievskogo gosudarstva / S.V. Yushkov. - Moskva, 1949. - 546 s.

2. Левчук М.В. Сутність церковного суду в Київській Русі І / М.В. Левчук // Держава і право: Серія: Юридичні і політичні науки. - 2008. - Вип. 40. - С. 102-108; Levchuk M.V. Sutnist tserkovnoho sudu v Kyivskii Rusi I / M.V. Levchuk // Derzhava i pravo: Seriia: Yurydychni i politychni nauky. - 2008. - Vyp. 40. - S. 102-108

3. Закропивний О.В. Розвиток територіальної організації судів в Україні до судової реформи 1864 р. (історико-правовий аспект) / О.В. Закропивний // Адвокат. - 2012. - №6. - С. 14-18; Zakropyvnyi O.V. Rozvytok terytorialnoi orhanizatsii sudiv v Ukraini do sudovoi reformy 1864 r. (istoryko-pravovyi aspekt) / O.V. Zakropyvnyi // Advokat. - 2012. - №6. - S. 14-18

4. Музиченко П.П. Історія держави і права України: навч. посібник / П.П. Музиченко. - 6-е вид., перероб. і допов. - Київ: Знання, 2007. - 471 с.; Muzychenko P.P. Istoriia derzhavy i prava Ukrainy: navch. posibnyk / P.P. Muzychenko. - 6-e vyd., pererob. i dopov. - Kyiv: Znannia, 2007. - 471 s.

5. Суд і судочинство на Українських землях у XIV-XVI століттях / за заг. ред. П. Музиченка. - Одеса, 2000. - 180 с.; Sud i sudochynstvo na Ukrainskykh zemliakh u XIV-XVI stolittiakh / za zah. red. P. Muzychenka. - Odesa, 2000. - 180 s.

6. Історія держави і права України. Академічний курс / В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, В.О. Рум'янцев, М.М. Страхов та ін. - Київ, 2000. - Т. 1. - С. 181; Istoriia derzhavy i prava Ukrainy. Akademichnyi kurs / V.D. Honcharenko, A.Y. Rohozhyn, V.O. Rumiantsev, M.M. Strakhov ta in. - Kyiv, 2000. - T. 1. - S. 181

7. Биркович О. І. Судова система української держави (Гетьманщини) 1648-1657 pp.: автореф. дис…. канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / Олександр Іванович Биркович; Нац. акад. внутр. справ України. - Київ, 2004. - 18 с.; Byrkovych O.I. Sudova systema ukrainskoi derzhavy (Hetmanshchyny) 1648-1657 pp.: avtoref. dys…. kand. yuryd. nauk: spets. 12.00.01 / Oleksandr Ivanovych Byrkovych; Nats. akad. vnutr. sprav Ukrainy. - Kyiv, 2004. - 18 s.

8. Землянська В.В. Кримінально-процесуальне законодавство Центральної Ради, Гетьманату Скоропадського та Директорії: автореф. дис…. канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 / Віра Вікторівна Землянська; Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. - Xарків, 2002. - 18 с.; Zemlianska V.V. Kryminalno-protsesualne zakonodavstvo Tsentralnoi Rady, Hetmanatu Skoropadskoho ta Dyrektorii: avtoref. dys…. kand. yuryd. nauk: spets. 12.00.01 / Vira Viktorivna Zemlianska; Nats. yuryd. akad. Ukrainy im. Ya. Mudroho. - Xarkiv, 2002. - 18 s.

9. Рум'янцев В.О. Судова система в Україні в період «Української революції» 1917-1921 pp. / В.О. Рум'янцев // Проблеми законності. - 2009. - №100. - С. 53-56; Rumiantsev V.O. Sudova systema v Ukraini v period «Ukrainskoi revoliutsii» 1917-1921 pp. / V.O. Rumiantsev // Problemy zakonnosti. - 2009. - №100. - S. 53-56

10. Семенов В.М. Суд и правосудие в СССР / В.М. Семенов. - 2-е изд. - Москва: Юридическая литература, 1984. - 320 с.; Semenov V.M. Sud i pravosudie v SSSR / V.M. Semenov. - 2-e izd. - Moskva: Yuridicheskaya literatura, 1984. - 320 s.

11. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. - Київ: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2001. - С. 57; Konstytutsii i konstytutsiini akty Ukrainy. Istoriia i suchasnist. - Kyiv: In-t derzhavy i prava im. V.M. Koretskoho NAN Ukrainy, 2001. - S. 57

12. Положение о Народном Комиссариате юстиции СССР // Советская юстиция. - 1937. - №11. - С. 1-8; Polozhenie o Narodnom Komissariate yustitsii SSSR // Sovetskaya yustitsiya. - 1937. - №11. - S.1-8

13. Стучка П. Избранные произведения по марксистко-ленинской теории права / П. Стучка. - Рига: Латгосиздат., 1964. - 748 с.; Stuchka P. Izbrannye proizvedeniya po marksistko-leninskoy teorii prava / P. Stuchka. - Riga: Latgosizdat., 1964. - 748 s.

14. Про судоустрій України: Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 червня 1981 року №2022-Х // Відомості Верховної Ради УРСР - 1981. - №24. - Ст. 357; Pro sudoustrii Ukrainy: Zakon Ukrainskoi Radianskoi Sotsialistychnoi Respubliky vid 5 chervnia 1981 roku №2022-Kh // Vidomosti Verkhovnoi Rady URSR - 1981. - №24. - St. 357

15. Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України»: Закон України від 21 червня 2001 року №2531 -ІШ // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - №40. - Ст. 191; Pro vnesennia zmin do Zakonu Ukrainy «Pro sudoustrii Ukrainy»: Zakon Ukrainy vid 21 chervnia 2001 roku №2531-IIII // Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. - 2001. - №40. - St. 191

16. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 року №2453 - VI // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - №41-42, 43, 44-45. - Ст. 529; Pro sudoustrii i status suddiv: Zakon Ukrainy vid 7 lypnia 2010 roku №2453-VI // Vidomosti Verkhovnoi Rady Ukrainy. - 2010. - №41-42, 43, 44-45. - St. 529

Размещено на Allbest.ru