Техніко-технологічні правила застосування оціночних понять

Оціночне поняття - правове явище, яке тривалий час викликає чималий інтерес серед науковців та практиків. Сьогодні немає єдиної думки стосовно необхідності й доцільності використання оціночних понять у законодавстві. Зокрема, одні автори вважають, що наявність оціночних норм (норм, які містять оціночні поняття) призводить до невизначеності й протиріч під час їх застосування, до надмірного правозастосовного угляду, а тому чим менше таких норм, тим краще для практики правового регулювання. Інші ж учені обстоюють думку про те, що використання оціночних норм у правовому регулюванні неминуче. Деякі фахівці декларують намір уникнути випадків використання оціночних понять під час створення проектів законодавчих актів, вважаючи відсутність останніх за досягнення правотворчої техніки, проте у створених законопроектах цілком позбутися таких понять їм так і не вдається. Аналіз правозастосовних помилок ілюструє, що найбільша кількість помилкових правозастосовних рішень трапляється під час використання саме юридичних норм з оціночними поняттями. Така ситуація спонукає до пошуку основних правил застосування юридичних норм із оціночними поняттями та окреслення моделі нормативного закріплення цих правил, що надає запропонованому дослідженню особливої актуальності.

Проблематику оціночних понять всебічно досліджували вітчизняні та зарубіжні вчені, представники теорії права та галузевих правових наук, зокрема М. І. Бару, Т. В. Кашаніна, А. С. Піголкін, П. М. Рабінович, І. А. Тітко, С. Д. Шапченко та багато інших. Попри це, вважаємо за доцільне узагальнити існуючі напрацювання стосовно використання оціночних понять у призмі правозастосовної технології та техніки і розробити відповідні рекомендації.

Задля реалізації окресленого завдання розглянемо правила застосування оціночних юридичних норм та специфічні вимоги до правозастосовних актів, прийнятих на основі цих норм, і відповідно спроектуємо правові норми, покликані закріпити технологічно-технічний інструментарій застосування формально невизначених понять.

Для проведення дослідження визначимо окремі методологічні аспекти. Найперше приєднаємося до позиції, що з-поміж низки однорідних словосполучень, які використовують паралельно зі словосполученням «оціночне поняття» («оціночна категорія», «оціночний термін», «оціночна категорія»), найдоцільнішим є використання терміна «оціночне поняття» [16, с. 81]. На основі раніше проведених досліджень уважаємо, що оціночне поняття - це виражена у юридичній нормі абстрактна характеристика соціальної (особистої, групової та ін.) значимості реальних або потенційних фактів, що має бути неодмінно конкретизована під час його застосування чи реалізації, завдяки чому забезпечено юридичне реагування держави на всі індивідуалізовані факти, яким притаманна зафіксована у юридичній нормі значимість. Далі, на нашу думку, правозастосовну діяльність у призмі характеристик юридичної техніки доцільно розглядати як процес правозастосування (із властивими йому вимогами, правилами та стадіями) та форму матеріалізації його результатів - індивідуально правові акти, створювані з використанням комплексу засобів юридичної техніки.

Використання оціночних понять у нормативно-правових актах є властивістю не лише вітчизняного законодавства Для прикладу у Цивільно-процесуальному кодексі України міститься понад 180 оціночних понять, за допомогою яких сформовано 320 статей [15, с. 294].. В. М. Стратонов вказує, що оціночні поняття притаманні кримінальному процесу (й відповідно джерелам права, що визначають засади кримінального судочинства) таких держав як Франція, Німеччина, Італія, Австрія, Іспанія, Англія, США, Канада [14, с. 135]. Майже усі дослідники оціночних понять констатують, що їх уведення у тексти законодавчих актів є об'єктивно неминучим.

Певна ж проблематика зі застосуванням оціночних понять на практиці й відповідно позиції деяких науковців про недоцільність їх використання у нормативно- правових актах зумовлені специфічними ознаками цих формально невизначених понять. До них відносять такі: фіксують лише найзагальніші ознаки явищ, відображених у них [2, с. 6]; законодавець не конкретизує і не роз'яснює їх у правовій нормі; конкретизуються у процесі правозастосування в кожному конкретному випадку; створюють можливість індивідуального підходу до кожного суспільного відношення; дають змогу правозастосувальним органам «самостійно» оцінювати факти в межах, передбачених оціночною нормою, тобто створюють широкі можливості для власного розгляду суб'єкта під час реалізації та застосування їх на практиці; викликають необхідність їхнього усвідомлення і конкретизації суб'єктами правовідносин, що розширює можливості правозастосовувачів аж до суб'єктивізму включно; зміст оціночних понять та їхній обсяг можуть змінюватись у часі й залежати від контексту норми, а також особливостей конкретного випадку [13, с. 69]; зміст оціночних понять має відкриту незамкнуту структуру, до нього завжди може бути додана нова істотна ознака.

Підвищена «гнучкість» оціночних понять порівняно з формально визначеними поняттями ставить конкретні вимоги перед нормо проектантами - використовувати оціночні поняття лише за наявності певних передумов та з дотриманям певних правил. Це, вочевидь, є однією із причин оцінювання якості нормативно-правових актів і крізь призму належності введення у їх текст оціночних понять. Наприклад, серед недоліків Кримінального процесуального кодексу України від 13.04.2012 р. [7] № 4651-VI називають використання у ст. 2 оціночного поняття «швидке розслідування і судовий розгляд» [8, с. 14].

Наявність оціночних понять дуже часто слугує причиною правозастосовних помилок. Запорукою їх недопущення має слугувати чітка формалізація технологічних правил та технічних засобів застосування цих понять. Розглянемо їх насамперед у призмі класичних вимог до правозастосування.

Сьогодні аксіоматичності набула система загальних вимог до правозастосування. До них найчастіше відносять такі, як законність, доцільність, обґрунтованість, справедливість. Вони стосуються як правозастосовного процесу, так і правозасто- совних актів. Щодо застосування юридичних норм із оціночними поняттями такі вимоги мають свої особливості.

Серед низки складових законності у світлі властивостей оціночних понять набуває специфіки така, як вибір належної правової норми, тобто норми, що регулює фактичні відносини конкретної справи. Здатність оціночної правової норми регулювати (охоплювати) відносини, що мають дещо різні форми прояву та різну соціальну значимість, вимагає від суб'єкта застосування права обрання норми, адекватної регульованій правовій ситуації. Зокрема, ст. 41 Конституції України [4] (та відповідні норми чинного законодавства України), яка встановлює, що «як виняток з мотивів суспільної необхідності може бути застосоване примусове відчуження об'єктів приватної власності» може бути застосована, наприклад, у випадку вилучення земельних ділянок, що перебувають у приватній власності для будівництва стадіону чи автомагістралі.

Невід' ємною складовою законності є верховенство права, невіддільне від принципу пріоритетності природних прав людини. Саме наявність оціночних понять у правовій нормі забезпечує можливість індивідуального підходу й найбільш об'єктивне та справедливе вирішення справи в інтересах особи, водночас створює і загрозу суб'єктивізму та порушення прав суб'єктів правових відносин. Це ставить до правозастосовувача жорсткі вимоги щодо забезпечення прав людини та необхідність мотивації рішень про їх обмеження. Суд, постановляючи відповідно до пункту «г» ст. 143 Земельного кодексу України [1] рішення про примусове припинення права власності на землю у разі примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності, зобов'язаний враховувати інтереси власника (беручи до уваги, наприклад, різницю між ринковою та інвентаризаційною вартістю ділянки). У цьому випадку судове рішення повинно ґрунтуватися на правових актах, що вказують на суспільну необхідність вилучення земельної ділянки, та на фактах (документах), які підтверджують повноцінну компенсацію втрат землевласника. Зазначений приклад також вказує на те, що застосування оціночної правової норми не може ґрунтуватися лише на оцінюванні правозастосовувачем фактичних обставин справи крізь призму нормативно-правових приписів, а також повинно відбуватися за умови наявності достатньої інформації про соціально-значимі чинники, визначені оціночним поняттям.

Доповнює вимогу законності до правозастосовної діяльності та правозастосовних рішень вимога обґрунтованості. Т. В. Кашаніна вважає вимогу обґрунтованості фактологічною [3, с. 412], тобто правозастосовувач обґрунтовує своє рішення насамперед на доказах, які він безпосередньо дослідив. Ілюстрацією цього є ст. 370 Кримінального процесуального кодексу України, відповідно до якої «обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оцінені судом...». Кваліфікуючи дії особи за ст. 193 Кримінального кодексу України [6] і притягуючи її до кримінальної відповідальності за привласнення знайденого чужого майна, що має особливу історичну цінність, суд у процесі судового розгляду «перевіряє» та встановлює факти, які підтверджують особливу соціальну значимість речі. Отож, існує правило - наявна інформація про соціальну значимість речей, дій, подій тощо, охоплених оціночними поняттями, повинна бути додатково (ще раз) досліджена і підтверджена безпосередньо правозастосовувачем.

Чи не найбільші гарантії належного забезпечення інтересів суб'єктів права у правовідносинах, пов'язаних зі застосуванням нормативно-правових приписів, створює така вимога до правозастосування, як доцільність. Сама вимога є формально невизначеною і найповніше матеріалізується у правовому регулюванні саме у випадку використання оціночних понять. Доцільність як компонент правозастосування визначив ще П. О. Недбайло: «Доцільністю у застосуванні правових норм є така їх реалізація, за якої не просто досягається мета закону, що полягає у певних матеріальних або соціально-культурних результатах, але найбільш повно досягається ця мета у конкретних, історично визначених умовах місця та часу» [9, с. 199]. Прикладом практичної реалізації вимоги доцільності може бути застосування ч. 11 ст. 232 Кримінального процесуального кодексу України, відповідно до якої слідчий, прокурор з метою забезпечення оперативності кримінального провадження має право провести у режимі відео- або телефонної конференції опитування особи, яка через перебування у віддаленому від місця проведення досудового розслідування місці, хворобу, зайнятість або з інших причин не може без зайвих труднощів вчасно прибути до слідчого, прокурора. Низка виділених оціночних та напівоціночних понять дають право слідчому та прокурору обирати безпосередню чи дистанційну (із використанням технічних засобів) форму опитування осіб під час кримінального провадження. З метою запобігання суб'єктивізму правозастосовувачів у таких випадках необхідно дотримуватися такого правила: позитивна соціальна значимість визначених юридичною нормою правових дій повинна перевищувати негативні наслідки утримання від них або здійснення їх у іншій формі.

До вимог правильного застосування юридичних норм П. М. Рабінович відніс і вимогу справедливості [12, с. 173]. Справедливість сама по-суті є оціночним поняття. Реалізація цього принципу стосовно оціночного поняття ставить підвищені вимоги до правозастосовувача, які залежатимуть і від оціночного поняття, і від виду правовідносин, і від самого суб'єкта правозастосування та інших чинників. У разі винесення вироку справедливість забезпечується як шляхом відповідності між суспільно-небезпечним діянням та покаранням за нього, рівності всіх перед законом, врахування особи винного та потерпілого, так і досягненням повної відповідності між соціальною значимістю злочинного діяння та соціальною значимістю таких діянь, окресленою оціночним поняттям. Наприклад, ст. 264 КК України встановлює відповідальність за недбале зберігання вогнепальної зброї або бойових припасів, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки. Виникає питання: чи можна вважати тяжкими наслідками руйнування житла громадян, нанесення їм фізичної та моральної шкоди? Вочевидь необхідно керуватися задумом законодавця щодо змістовного наповнення оціночного поняття «тяжкі наслідки» та суспільно-небезпечних явищ, які він може охоплювати.

Поряд із охарактеризованими вимогами законодавець безпосередньо до окремих індивідуально-правових атів ставить вимогу вмотивованості. Вмотивованим, відповідно до ст. 370 Кримінального процесуального кодексу України, рішення, у якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення. Вмотивованість у випадку застосування оціночних правових норм спонукає правозастосовувача не тільки вказувати на ознаку діяння, яка стала основою для прийняття рішення, а і на підстави визнання наявності у діянні певної соціально значимої ознаки. Так, суд, виносячи вирок про притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 246 КК України за незаконну порубку дерев у лісах, що заподіяло істотну шкоду, вказує не тільки кількість та вартість дерев, а і те чому така кількість є істотною (із врахуванням, окрім матеріальних і екологічних, морально-етичних та інших чинників).

Вказані вище правила застосування оціночних понять у контексті загальних вимог до правозастосовної діяльності доповнено певними особливостями використання формально невизначених понять на основних стадіях застосування юридичних норм. Професор П. М. Рабінович виділяє п'ять стадій застосування юридичних норм [12, с. 173-178]. Проілюструємо їх на прикладі застосування норм кримінального закону. У ч. 2 ст. 307 чинного КК України передбачено відповідальність за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, якщо предметом цих дій були наркотичні речовини у великих розмірах. Проаналізуємо основні стадії оцінювання під час застосування цього припису:

- у разі виявлення правоохоронними органами фактів проведення протиправних дій з наркотичними речовинами (виготовлення, придбання, збут тощо) виникає правозастосувальне оцінювання. Такі факти піддають всебічному пізнанню, зокрема встановлюють особу, котра вчинила такі дії, зміст самих дій, наркотичні засоби, які є їхнім предметом; встановлюють суспільну небезпечність і протиправність досліджуваних фактів;

- визначивши, що вчинені з наркотичними засобами (тобто речовинами, рідинами, спроможними викликати наркотичне сп'яніння) [5] дії є протиправними, правозастосовуючі суб'єкти вибирають правову норму, зокрема ст. 307 чинного КК України;

- вибрана норма вимагає від правозастосовувача всебічного пізнання її змісту, юридичної сили, конкретизації (вичленування з норми ознак, які утворюють злочин, передбачений ст. 307 чинного КК України);

- встановлення фактів, що можуть бути доказами у справі (наприклад, наркотичні засоби як речові докази, покази свідків, обвинуваченого, висновки експертизи про якість наркотичних речовин), із виявленням юридичної значимості досліджуваних обставин (наприклад, обставин, що визначають розмір предмета злочину: вага, вид, стан наркотичних речовин);

- соціально-правову значимість дослідженого діяння, зокрема обставини справи, що його утворюють, зіставляють із закріпленими у ч. 2 ст. 307 чинного КК України ознаками злочину, зокрема з такою ознакою, як «великі розміри» наркотичних речовин. У цьому випадку суб'єкт оцінювання вирішує, чи відповідає негативна суспільна значимість розмірів наркотичних речовин, виявлених у справі, соціальній значимості, закріпленій законодавцем в оціночному понятті «великі розміри» (конкретизує поняття «великі розміри»). Примітка до статті передбачає, що великий розмір наркотичних засобів визначають спеціально уповноважені органи виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Отож, під час застосування оціночних норм зростає роль оціночного моменту на стадії юридичної кваліфікації досліджуваних діянь. Така роль полягає у зіставленні законодавчого оцінювання фактів певного виду зі значимістю фактів, встановлених у справі (як, власне, і в процесі застосування формально визначених норм). Таку значимість визначають через визнання, за розсудом правозастосовувача, ознак конкретного факту такими, що відповідають або не відповідають соціальній значимості, передбаченій оціночною нормою.