Міжнародно-правові стандарти в сфері охорони культурної спадщини: поняття та видова характеристика

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ СТАНДАРТИ В СФЕРІ ОХОРОНИ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ: ПОНЯТТЯ ТА ВИДОВА ХАРАКТЕРИСТИКА

О.В. Єпіфанов

Постановка проблеми. На сучасному етапі розвитку світової спільноти на перший план політичного життя держав виходить проблема захисту культурних прав людини, які, серед інших основних прав і свобод, визнаються базовою цінністю демократичної і правової держави, утому числі - в частині охорони культурної спадщини. При цьому більшість держав об'єднали зусилля з метою пошуку механізмів збереження культурної спадщини, питання захисту об'єктів культурної спадщини та забезпечення культурних прав особи та людства загалом стали безпосереднім предметом правового регулювання багатьох універсальних та регіональних міжнародних договорів, розроблених в Організації Об'єднаних Націй, її спеціалізованих установах, Ради Європи, нормотворчих інститутах Європейського Союзу тощо.

Одним із показників участі держави в процесі забезпечення охорони культурної спадщини виступає законодавча і судова практика, практика діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, і, передусім, ступінь відображення в них міжнародних стандартів у відповідній сфері суспільних відносин. У зв'язку з цим актуалізується завдання визначення основних напрямів впливу міжнародних стандартів охорони культурної спадщини на національну правову систему, оскільки саме на внутрішньодержавному рівні має відбуватись забезпечення реалізації міжнародно-правових норм у повсякденному житті суспільства. Завдання міжнародної спільноти полягає лише у створенні механізмів контролю ступеня такого забезпечення, через які безпосередня реалізація, не опосередкована рівнем національної правової системи, є неможливою. Тому, на наш погляд, основним завданням міжнародних механізмів охорони культурної спадщини виступає їх вплив на внутрішньодержавну практику реалізації культурної політики в умовах суттєвого посилення фундаментальних процесів глобальної та регіональної міждержавної інтеграції.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Слід відзначити, що зазначена проблематика досить ретельно розглядається у міжнародно-правовій та конституційно- правовій літературі. Зокрема можна відзначити праці В.І. Акулєнко, М. О. Баймуратова, Ю. О. Волошина, В.Н. Дєнісова, О. В. Зайчука, Б. Я. Кофмана, Ю. М. Тодики, О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала, Ю. С. Шемшученко, А.О. Янчук та інших дослідників.

Водночас ще не вироблено концептуальні підходи до визначення оптимальної моделі комплексної імплементації міжнародно-правових стандартів охорони культурної спадщини на тлі інтенсифікації впровадження європейських правових стандартів, теоретичної моделі державної політики та її реалізації щодо забезпечення культурних прав особистості, що вбачається досить важливим завданням у сучасному культурно-цивілізаційному вимірі, який має безпосереднє відображення, у тому числі, у нормативно-правовому середовищі онтологічного простору суспільного буття.

Мета статті дослідити міжнародно-правові стандарти в сфері охорони культурної спадщини та визначити теоретико-методологічні особливості їх реалізації на сучасному етапі суспільно-правового розвитку.

Виклад основного матеріалу. Світове співтовариство почало формулювати певні міжнародні стандарти і вимоги до держав, що пов'язані із забезпеченням мінімальних гарантій гідного існування і культурного розвитку людини в будь-якому суспільстві. У цьому напрямі було прийнято низку міжнародних нормативно-правових актів (зокрема, в рамках ООН), котрі визначають людину найвищою цінністю суспільства, а належне забезпечення її прав і свобод - головним обов'язком демократичної держави. Так, преамбула до Загальної Декларації прав людини (1948 р.) закріплює положення про те, що визнання гідності, властивої всім членам людської сім'ї, і рівних та невід'ємних їх прав, є основою свободи, справедливості та загального миру. Преамбули до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.) і Пакту про громадянські та політичні права (1966 р.) проголошують, що всі права людини випливають із властивої людській особі гідності.

Це знайшло відображення й у Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека є найвищою соціальною цінністю, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини - головним обов'язком держави (ст. 3).

При цьому вирішення питання про надання згоди на обов'язковість міжнародного договору для держави є суверенним, невід'ємним правом держави як суб'єкта міжнародного права, і тому після визнання міжнародного договору неконституційним у порядку попереднього контролю конституційності відмова в будь-який спосіб від прийняття державою міжнародно-правових зобов'язань не означає порушення цих зобов'язань. В той же час, остаточно погодившись на обов'язковість міжнародного договору, держава повинна дотримуватися його положень. Будь-які ухилення держави від виконання міжнародного договору, зокрема, визнання його неконституційним та неможливості узгоджуючого тлумачення норм міжнародного договору і конституційних приписів, вимагають погодження з іншими сторонами міжнародного договору [1, с. 3].

В сучасних умовах розвитку міжнародних відносин, зважаючи на посилення взаємодії міжнародного права з національним правом, а також встановлення узгодженості між правопорядками різних держав, що досягається завдяки зростаючій силі міжнародного права, моністична концепція примату міжнародного права набула більш суттєвого обґрунтування в доктрині міжнародного права. Міжнародне право не встановлює способів внутрішньодержавної імплементації норм міжнародного права, проте в доктрині розрізняються відсилання, рецепція та інкорпорація як основні способи імплементації; легітимація або трансформація розглядаються в якості допоміжних.

Мета національної імплементації міжнародних договорів про охорону культурної спадщини, полягає, як видається, у забезпеченні можливості використання норм таких договорів окремими громадянами (а у деяких випадках - й їхніми об'єднаннями).

Таким чином, перша особливість національної імплементації розглядуваної групи міжнародних договорів полягає у забезпеченні громадян держави юридичними засобами використання норм таких договорів.

Обсяг національної імплементації означеної групи договорів визначається тим, що цей процес здійснюється шляхом не лише правотворчої, а й правозастосувальної та правоінтерпретаційної діяльності держави, оскільки ефективність захисту культурної спадщини значною мірою залежить від діяльності судових органів. Тому опосередковування національної імплементації розглядуваних договорів усіма видами юридичної діяльності держави можна розглядати як другу особливість такої імплементації.

Таким чином, звернення положень міжнародних договорів про охорону культурної спадщини надає імплементаційного значення й акту офіційного опублікування цих договорів. Це пов'язано з тим, що закони та інші нормативно- правові акти, які визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, інакше вони є нечинними (ст. 57 Конституції України). В деяких державах (наприклад, у Болгарії, Іспанії, Франції) на території держави можуть застосовуватися тільки належним чином опубліковані міжнародні договори.

Отож, видається логічним, що міжнародні договори про охорону культурної спадщини повинні бути оприлюднені в офіційному порядку, інакше їх національна імплементація затримуватиметься. Гадаємо, що саме таким чином можна було б вирішити колізії, котрі виникають між приписами міжнародного і національного права з питань охорони культурної спадщини стосовно набуття чинності міжнародним договором. Звідси випливає, що необхідність офіційного опублікування імплементованого міжнародного договору про охорону культурної спадщину є іманентною особливістю національної імплементації цього договору.

Наступною характерною рисою міжнародних договорів про захист та охорону культурної спадщини є їх насиченість оціночними поняттями, високий рівень абстрактності їх приписів. Цим зумовлюються певні імплементаційні можливості актів міжнародних правозастосувальних органів. Так, наприклад, в ході застосування того чи іншого міжнародного договору складається відповідна прецедентна практика, котра дозволяє глибше вникнути у зміст норм міжнародного договору, а подекуди й розвиває цей зміст. Для держав-учасниць міжнародного договору знання та використання таких прецедентів при застосуванні норм останньої є необхідною запорукою виконання міжнародно-правових зобов'язань, що з неї випливають. Звідси, рішення суду наділяються певними можливостями щодо національної імплементації міжнародного договору. Отже, четверта особливість національної імплементації міжнародних договорів щодо охорони культурної спадщини - це вплив на неї актів міжнародних правозастосувальних органів.

Ще однією властивістю розглядуваної групи договорів є наявність міжнародних механізмів, що здійснюють контроль за впровадженням у життя міжнародних зобов'язань, узятих на себе державами згідно цих договорів.

Проаналізовані особливості національної імплементації міжнародних договорів про захист культурної спадщини вказують на необхідність розширення змісту поняття національної імплементації норм міжнародного права, під якою пропонуємо розуміти процес юридичного опосередковування реалізації норм міжнародного права на території держави, здійснюваний шляхом не тільки правотворчої та організаційно- виконавчої, але й правозастосувальної та правотлумачної діяльності державних органів.

Наведене дозволяє також запропонувати дефініцію поняття національної імплементації міжнародних договорів про охорону культурної спадщини. Як видається, такою є діяльність державних органів із втілення в юридичну практику норм договорів про охорону культурної спадщини, здійснювана з метою забезпечення громадян юридичними засобами використання цих норм.

Національна імплементаційна правотворчість, зумовлювана зазначеними договорами, може бути визначена як діяльність компетентних державних органів із санкціонування, а також встановлення, зміни чи скасування правових норм, здійснювана з метою належного виконання відповідного міжнародно-правового зобов'язання, котре випливає із чинних для держави міжнародних договорів про охорону культурної спадщини.

Така діяльність має місце:

а)при створенні нового джерела внутрішнього права шляхом санкціонування норм іншої - міжнародної - правової системи;

б)для забезпечення, у разі потреби, дії норм «новоствореного» джерела права;

в)при приведенні (обов'язковому чи необов'язковому) національного законодавства у відповідність із міжнародним договором.

Під національним імплементаційним тлумаченням норм міжнародних договорів про охорону культурної спадщини пропонуємо розуміти діяльність уповноважених державних органів із з'ясування та офіційного роз'яснення смислу таких норм з метою належного їх застосування і реалізації, а також для забезпечення відповідності цим нормам усієї юридичної практики держави.

Особливості міжнародних договорів про охорону культурної спадщини зумовлюють не лише їх особливий статус у системі міжнародних договорів загалом, а й відрізняють їх від інших джерел права тієї чи іншої держави, зокрема від інших нормативно-правових договорів, якщо міжнародні договори включаються державою до складу її законодавства. Виходячи з цього, можна сказати, що національна правотворчість і національне правотлумачення, які задіються для національної імплементації даних договорів, матимуть певну специфіку порівняно із аналогічними видами державної діяльності, здійснюваними в інших ситуаціях.

Методологічна засада національної імплементації міжнародних договорів про охорону культурної спадщини визначатиметься обраним варіантом співвідношення норм міжнародного і національного права. Відповідно залежність такої імплементації від офіційного визнання кожної з основних концепцій співвідношення міжнародного і національного права: монізму (у двох його різновидах) та дуалізму.

Вплив міжнародного права на національне часто пов'язаний із приведенням останнього у відповідність із міжнародними договорами. Проте аби забезпечити належну дію такого принципу міжнародного права, як раСа sunt servanda, потрібно узгодити із міжнародним договором не тільки законодавство, але й будь-яку іншу юридичну діяльність держави (наприклад, так тлумачити національне законодавство, щоб воно не «йшло у розріз» із міжнародно-правовим зобов'язанням). Звідси, приведення юридичної практики держави у відповідність із міжнародно-правовим договором - це правотворча, а також правотлумачна, правозастосувальна і правореалізаційна діяльність держави, здійснювана на виконання норм міжнародного договору або під його впливом задля усунення або запобігання суперечностям (невідповідностям) між національно-юридичними явищами і цими нормами [2, с.32].

Серед характерних рис взаємодії міжнародного і національного права як методологічної бази досліджуваної імплементації можна виділити: а) можливість як прямої специфічної дії деяких норм міжнародного договору (самовиконуваних), так і непрямої дії норм (несамовиконуваних), яка розпочинається лише після видання відповідного імплементуючого акта, а також б) погодження «конфліктів» між згаданими правовими системами шляхом визначення юридичної сили норм міжнародного права у національній правовій системі держави.

Специфіка прямої дії норм міжнародних договорів про права людини полягає у тому, що: а) така дія «санкціонується» у кожному конкретному випадку шляхом висловлення державою згоди на обов'язковість для неї конкретного договору, б) їй передує волевиявлення національного суб'єкта права, який і приймає рішення про самовиконуваність норми міжнародного договору, в) ця дія проявляється в рамках національного правопорядку, а не поза ним [3, с. 8].

Механізм імплементації норм міжнародного права характеризується різними підходами в питаннях запровадження та визначення місця норм міжнародного права в національних правових системах. Імплементовані до правової системи загальновизнані принципи та норми міжнародного права носять або абсолютний характер, або обмежуються сферою зовнішньополітичної діяльності. За міжнародними договорами, імплементованими до системи національного законодавства, можуть бути закріплені наступні правові режими: рівний статус між Конституцією та міжнародним договором; пріоритет міжнародних договорів з питань захисту прав людини перед нормами національного права; примат міжнародних договорів перед нормами національного права; примат міжнародних договорів перед нормами національного законодавства та рівний статус міжнародних договорів та національних законів. Статутам міжнародних організацій як окремим видам міжнародних договорів на конституційному рівні надається пріоритет перед нормами національних законів. Сучасною тенденцією є закріплення в конституціях держав європейського регіону безпосередньої дії норм актів міжнародних організацій у внутрішньодержавному праві. Питання конституційної імплементації рішень міжнародних судових установ у внутрішньодержавному праві не закріплюються в силу юридичної природи цих рішень та особливостей механізму їх виконання.

Проблема узгодженості та взаємодії міжнародно-правового та національно- правового механізмів регулювання суспільних відносин є традиційною в юридичній науці. Належна внутрішньодержавна імплементація норм міжнародного права, яка остаточною мірою втілюється у відповідних актах правозастосування, становить важливу умову ефективного функціонування всього механізму правового регулювання.

Принцип сумлінного виконання державами своїх міжнародних зобов'язань сягає своїми коріннями у римське право з його максимою «pacta sunt servanda». Сьогодні цей принцип належить до загальновизнаних норм міжнародного права, дотримання якого є важливим обов'язком держав і сферою контролю інституційної системи міжнародного співтовариства [4, с. 11].

Проблема співвідношення міжнародного та внутрідержавного права щодо захисту культурної спадщини передусім включає в себе питання формування міжнародного гуманітарного права як певної універсальної конструкції, що сприяє уніфікації у розумінні змісту та обсягу прав людини, виробленню певних еталонів, принципів чи стандартів, що закріплюють особливе місце і значення людини в суспільстві, а, отже, повсюдне визнання та захист людської гідності, прав та свобод людини.

Вважаємо, що ефективність дії міжнародного права щодо захисту об'єктів культурної спадщини в цілому залежить від готовності держав передати частину своїх суверенних повноважень у досліджуваній сфері суспільної життєдіяльності під більш широкий міжнародний контроль.

Таким чином, можна відзначити наступні найважливіші характерні ознаки міжнародно-правових стандартів охорони культурної спадщини та їх імплементації до національної правової системи:

- забезпечення громадян держави юридичними засобами використання норм міжнародних договорів про охорону культурної спадщини;

- опосередковування національної імплементації розглядуваних договорів усіма видами юридичної діяльності держави;

- необхідність офіційного опублікування імплементованого міжнародного договору про охорону культурної спадщини є іманентною особливістю національної імплементації цього договору;

- насиченість міжнародних договорів про охорону культурної спадщини оціночними поняттями, високий рівень абстрактності їх приписів;

- вплив на практику реалізації норм досліджуваних міжнародних договорів актів міжнародних правозастосувальних органів;

- наявність міжнародних механізмів, що здійснюють контроль за впровадженням у життя міжнародних зобов'язань, узятих на себе державами згідно договорів про захист культурної спадщини.

Означені особливості національної імплементації міжнародно-правових стандартів та механізмів захисту культурної спадщини мають бути належним чином враховані при здійсненні модернізації правової системи України у сучасних умовах політико-правової глобалізації та інтенсифікації процесів європейської міждержавної інтеграції.

міжнародний правовий охорона культурний

Список використаної літератури

1. Грищук О. Принципи співвідношення міжнародного та внутрідержавного права щодо прав людини / О. Грищук // Вісник Львівського університету. - Випуск 42. Серія: Юридична. - 2006. - С. 3-9;

2. Раданович Н. М. Імплементаційна правотворчість: деякі загальнотеоретичні аспекти / Н. М. Раданович // Праці Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України. Серія І. «Дослідження та реферати». - Вип. 2. - Львів, 1999. - С. 30-34;

3. Сергієнко Н. М. Застосування норм міжнародного права органами конституційної юрисдикції (європейський досвід) / Н. М. Сергієнко // Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - К. - 2004. - 21 с.;

4. Дяченко В. І. Ефективність дії норм міжнародного гуманітарного права в їх еволюційному розвитку / В. І. Дяченко // Спеціальність 12.00.11 - міжнародне право: Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. - К. - 2003. - 21 с.

Размещено на Allbest.ru