Правова доктрина в системі юридичної науки і практики

Размещено на http://www.allbest.ru/

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

за спеціальністю 12.00.01 - теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень

Правова доктрина в системі юридичної науки і практики

Семеніхін І.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сьогодні в Україні триває складний процес реформування організації й функціонування правової системи, її адаптації до сучасних соціально-економічних, політичних умов. Це зумовлює активізацію наукових досліджень, пов'язаних з визначенням природи такого феномену, як правова доктрина, її ролі та значення у правовому житті суспільства, що є однією із стрижневих проблем для зарубіжної юридичної науки, проте відносно новою для вітчизняної.

Нова соціально-правова реальність в Україні формується на фоні інтеграційних процесів. Активна участь у них України, тісна співпраця з міжнародними організаціями дають можливість значно збагатити вітчизняний досвід, традиції правотворення за рахунок здобутків європейської і світової правової думки. Одним з таких здобутків є рух до визнання правової доктрини як чинника, що відчутно впливає на нормотворчу, правозастосовну і правотлумачну діяльність.

Розвиток вітчизняної правової науки пов'язаний з її методологічним переозброєнням, переосмисленням, уточненням її предмета. Належне місце в останньому має зайняти правова доктрина, поняття якої донедавна розглядалося як атрибут буржуазного права і вживалося виключно в негативному контексті. В оцінці ролі й місця правової доктрини у вітчизняній правовій системі на сьогоднішній день склалася суперечлива ситуація. З одного боку, у правознавців не викликає сумнівів, що правова доктрина відіграє важливу роль у правовому житті суспільства, активно впливає на процеси формування права і правореалізації. А з другого - цей феномен є одним з найменш досліджених у вітчизняній юридичній науці і практиці.

У юридичній науці, зокрема в теорії держави і права, існують значні відмінності щодо усвідомлення юридичної природи правової доктрини, визначення її поняття й ознак, розкриття її співвідношення та взаємодії з юридичною наукою, що й зумовлює значущість і своєчасність даного дослідження. Актуальності розроблення правової доктрини додає проблема визначення її місця й ролі в розвитку вітчизняного права та правової системи в цілому.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження безпосередньо пов'язано з тематикою науково-дослідних робіт кафедри теорії держави і права Національного університету «Юридична академія імені Ярослава Мудрого» і виконано в межах Державної цільової комплексної програми «Загальнотеоретичні проблеми правотворення та правозастосування в умовах формування правової держави» (номер державної реєстрації 0106U002283). Тема дисертації затверджена вченою радою Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, протокол № 5 від 19.12.2008 р.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є розкриття юридичної природи правової доктрини й визначення її основних ознак. Відповідно до зазначеної мети були поставлені такі завдання:

- установити співвідношення між правовою доктриною та юридичною наукою;

- простежити еволюцію наукових уявлень про правову доктрину;

- запропонувати загальнотеоретичне визначення поняття «правова доктрина», встановити основні форми її об'єктивації і впливу на функціонування правової системи;

- визначити роль і значення правової доктрини у розвитку правової системи, нормотворчості та правозастосуванні.

Об'єктом дослідження є правова доктрина як чинник розвитку та складник юридичної науки та практики.

Предметом дослідження виступають закономірності виникнення й розвитку правової доктрини, її структура та зміст, значимість в різних правових системах.

Методи дослідження. В основу методології дослідження покладено комплексний підхід до аналізу правової доктрини, зумовлений специфікою теми дисертаційної роботи, поставлених завдань, що пов'язано з оперуванням в процесі вирішення останніх загальнонауковими та спеціально-науковими методами. Для досягнення мети дисертаційного дослідження широко використовувався діалектичний метод, зокрема, при визначенні природи правової доктрини, різних форм її об'єктивації, що змінювались на різних етапах розвитку суспільства, аналізі еволюції наукових поглядів на цей феномен, його взаємодії та взаємозв'язку з іншими правовими явищами (розд. 1). Аксіологічний підхід дав можливість з'ясувати роль правової доктрини в забезпеченні сталого розвитку правової системи, що особливо актуально у складні періоди змін державно-правового життя суспільства (підрозд. 1.3). Для проведення комплексного теоретико-правового аналізу правової доктрини як складного поліструктурного явища, з'ясування характеру взаємозв'язків між її складовими елементами, визначення її місця в механізмі правового регулювання став у нагоді системно-структурний метод (підрозд. 1.1). Хронологічний задіяно під час аналізу витоків доктрини як особливого правового явища, його еволюції, зокрема, в контексті становлення й розвитку різних правових систем (підрозділи 1.2; 1.3; 2.1-2.3). Метод порівняльного аналізу обрано в процесі поглибленого вивчення ролі доктрини в різних правових системах сучасності (розд. 2). Формально-юридичний дозволив розкрити внутрішню форму правової доктрини, виокремити її сутнісні ознаки і сформулювати на цій підставі дефініцію поняття «правова доктрина» (підрозд. 1.1). Широко застосовувалися такі категорії та способи формальної логіки, як поняття, визначення, доказ і спростування, судження, аналіз, синтез та ін. (розділи 1 і 2). У роботі на дисертацією знайшли місце й інші традиційні для юриспруденції методи.

Теоретичний фундамент дисертації ґрунтується на працях і висновках таких вітчизняних і зарубіжних філософів і правознавців, як С. С. Алексєєв, С. В. Батуріна, Г. Дж. Берман, Д. О. Бочаров, С. В. Бошно, А. О. Васильєв, М. М. Вопленко, С. П. Головатий, Р. Давід, О. О. Зозуля, М. І. Козюбра, А. М. Колодій, С. І. Максимов, М. М. Марченко, Н. М. Оніщенко, В. О. Навроцький, В. С. Нерсесянц, М. І. Панов, Н. М. Пархоменко, О. В. Петришин, С. П. Погребняк, Т. М. Пряхіна, Р. В. Пузиков, П. М. Рабінович, П. Сандевуар, Л. Р. Сюкіяйнен, В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика, С. В. Шевчук, Ю. С. Шемшученко та ін.

Дисертація має характер теоретичного дослідження, емпіричну базу якого становлять акти законодавства, судова практика України й зарубіжних держав.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в наступних теоретичних положеннях і висновках, які виносяться на захист:

Уперше у вітчизняній юридичній науці:

- сформульована авторська дефініція поняття «правова доктрина», під якою розуміється зумовлена характером політико-правової культури суспільства система ідей та наукових поглядів на право, актуальні напрямки розвитку правової системи, що визнаються юридичною спільнотою і є концептуальним підґрунтям нормотворчої, правозастосовної і правотлумачної діяльності;

- визначені структурно-функціональні компоненти правової доктрини: а) засадничі ідеї та принципи, характер яких обумовлюється специфікою правової сім'ї (у континентальному праві вони мають логіко-теоретичний, раціоналістичний характер, а в релігійній правовій сім'ї - релігійно-догматичний); б) понятійно-категоріальний апарат, у якому відображені результати пізнання закономірностей виникнення, розвитку й функціонування права; в) оціночно-прогностичний компонент, що містить програмні положення рекомендаційно-орієнтуючого характеру і є результатом критичного аналізу практики державо- і правотворення;

- охарактеризовані основні напрямки впливу правової доктрини на правову систему: а) вплив на нормотворчу діяльність, пов'язаний з розробкою понятійно-категоріального апарату, яким користується законодавець, удосконаленням юридичної техніки, залученням науковців до опрацювання проектів нормативно-правових актів у формі надання консультативної й експертної допомоги; б) сприяння розумінню смислу законів, адекватному їх застосуванню, що особливо актуально за наявності прогалин у праві й колізійності юридичних приписів; в) офіційне тлумачення, яке базується на висновках учених: за змістом - доктринальним, а за формою вираження - офіційним;

- обґрунтовано можливість використання правової доктрини в юридичній практиці як однієї з форм об'єктивації права на рівні правосвідомості, оскільки вона не тільки відбиває стан правової дійсності, а й активно впливає на ключові елементи правової системи, виступаючи як ідейне джерело права, як чинник, що впливає на його формування й реалізацію.

Дістали подальшого розвитку положення:

- про основне призначення правової доктрини, яка сприяє забезпеченню сталого розвитку правової системи, наступності правових і політичних інститутів;

- про форми вираження правової доктрини, яка безпосередньо оформлюється у вигляді монографій, наукових статей, доповідей, коментарів законодавства тощо. У різні історичні періоди вона об'єктивізувалась у виді правових учень окремих юристів, права юридичної експертизи (responsa), загального погляду вчених (communis doctorum opinio);

- про порядок набуття науковими положеннями ознак доктринальності, коли складником доктрини стають положення, які отримують загальне визнання юридичної спільноти, що є підставою для їх легітимації в суспільній свідомості, офіційного визнання державою і сприйняття юридичною практикою;

- про особливості формування правової доктрини, форми апробації й перевірки істинності доктринальних ідей і висновків. Причому процес формування доктрини є тривалим і складним, його підсумком є інтеграція доктринальних положень до текстів законів чи результатів судової нормотворчості. Реалізація цих актів служить водночас також емпіричним матеріалом для підготовки нових або зміни існуючих наукових концепцій і теорій.

Удосконалено:

- механізм набуття правовою доктриною значення форми права. Доктринальні положення стають загальнообов'язковими, а сама доктрина - формальним джерелом права лише за умови її санкціонування державою. За браком останнього вона використовується в силу внутрішнього переконання в її ефективності;

- положення про співвідношення між юридичною наукою і правовою доктриною, яка є результатом наукового пізнання державно-правової дійсності в конкретний історичний період і має похідний щодо юридичної науки характер;

- висновок про зв'язок правової доктрини і юридичної практики. Доктринальні положення хоча й не є загальнообов'язковими, однак через свою обґрунтованість, наукову істинність широко застосовуються в різних галузях юридичної практики.

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації теоретичні положення й висновки можуть бути використані:

у науково-дослідницькій сфері - з метою подальшого дослідження проблем, що стосуються формування правової доктрини, її інституціоналізації в різних правових системах сучасності, зокрема в Україні;

у нормотворчій і правозастосовній діяльності - для врахування положень правової доктрини нормотворчими органами в процесі розроблення проектів нормативно-правових актів і вдосконалення чинного законодавства, а також їх використання правозастосовними органами при вирішенні справ за наявності прогалин у праві й колізійності юридичних приписів;

у навчальному процесі - при підготовці підручників та викладанні курсів «Теорія держави і права», «Історія політичних і правових учень», «Порівняльне правознавство», «Філософія права».

Апробація результатів дисертації. Теоретичні висновки, сформульовані в роботі, розглядалися й обговорювались на засіданнях кафедри теорії держави і права Національного університету «Юридична академія України імені Ярослава Мудрого». Окремі положення дисертації доповідались автором на міжнародних, всеукраїнській і регіональних науково-практичних конференціях: Другі, Треті конституційні читання пам'яті академіка права Ю. М. Тодики (м. Харків, 2009, 2010 роки), «Юридична осінь 2009 року» (м. Харків, 2009 р.) та ін.

Публікації. Основні теоретичні положення й висновки дисертації знайшли віддзеркалення в 14 публікаціях, з яких 5 статей надруковано у фахових наукових виданнях, і тези 9 наукових доповідей на конференціях.

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризуються ступінь її наукового розроблення і зв'язок з науковими планами і програмами, визначаються мета, завдання, об'єкт і предмет дослідження, окреслюється його методологічне й теоретичне підґрунтя, формулюється наукова новизна роботи, розкриваються теоретичне і практичне значення результатів дослідження, наводяться дані про апробацію основних положень дисертації, її структуру й обсяг.

У підрозділі 1.1. «Правова доктрина: теоретико-методологічний аналіз» розкривається природа правової доктрини, визначаються її сутнісна і змістовна характеристики, формулюється на цій підставі дефініція категорії «правова доктрина».

Визначено співвідношення і взаємодію юридичної науки з правовою доктриною. Існують підстави твердити про наявність їх органічного зв'язку, за якого правова наука виступає для доктрини в ролі своєрідного життєдайного джерела, фундаменту. Однак, незважаючи їх близькість і взаємозв'язок, ототожнювати їх неприпустимо. У юридичній науці існує багато концепцій та підходів, частина з яких може й не мати прикладного значення, що виключає можливість їх сприйняття суспільною практикою. Складником доктрини стають лише ті наукові положення, що віддзеркалюють закономірності існування, взаємодії й розвитку правових явищ і пропонують конкретні шляхи вирішення проблем правового регулювання. Вони є основним чинником високого авторитету правової доктрини, передумовою для загального визнання й легітимації доктринальних положень у правосвідомості юридичної спільноти і як наслідок - сприйняття юридичною практикою. Ідеться, зокрема, про відображені в узагальненій теоретичній формі юридичні знання: категорії й поняття, принципи, теорії, концепції, що відбивають закономірності й логіку правової матерії і служать формами вираження змістовної частини правової доктрини.

Суб'єктами формування правової доктрини, як правило, є учені-юристи, які на підставі наукового оброблення діючих юридичних приписів, аналізу практики їх застосування виявляють нагальні потреби правового регулювання. Утворюючи в процесі наукових дискусій спільні узгоджені погляди щодо вирішення тих чи інших проблем права, вони формують правову доктрину.

Установлено, що, з одного боку, на підставі аналізу чинного законодавства і практики його реалізації доктрина формує відповідну систему знань, ідей, суджень про право і правову систему в цілому. З другого - доктрина, яка вивчає правову дійсність в усіх її проявах, не зводиться виключно до пізнання позитивного права, аналізу його галузей і правових інститутів. Вона також містить бачення права, яким воно має бути, тобто його уявний ідеальний образ, обґрунтовує необхідність і доцільність закріплення норм права, тобто виступає вагомим чинником формування права.

Зазначається, що при характеристиці правової доктрини ключовим є питання про можливість її віднесення до джерел права, вирішення якого ускладнюється неоднозначністю тлумачення самого терміна «джерело права»: по-перше, це поняття вживається у значенні правоутворюючої сили, яка охоплює чинники (причини й умови) різного ґатунку, що визначають зміст права; по-друге, ця категорія вживається як форма права, як визнані державою офіційно-документальні способи зовнішнього вираження й закріплення норм права.

З'ясування й характеристика системи джерел права здійснюється науковцями з позицій різних теоретичних концепцій і підходів до праворозуміння, що зумовлює неоднозначність у вирішенні питання про можливість віднесення правової доктрини до цієї системи. У процесі наукового аналізу права, різних форм його прояву й об'єктивації, в тому числі і правової доктрини, слід виходити в першу чергу з реалій соціально-правової дійсності, об'єктивно оцінювати дані юридичної практики.

На підставі проведеного аналізу основних напрямків впливу правової доктрини на суспільні відносини та процес правового регламентування зроблено висновок, що некоректно характеризувати доктрину як універсальне формальне джерело права, яке має однакове значення в усіх країнах. Формою права доктрина стає лише за умови її державного санкціонування, завдяки чому положення доктрини стають загальнообов'язковими й використовуються як юридична база для винесення рішень правозастосовними органами (в деяких країнах загального й мусульманського права).

Правова доктрина за своєю природою має рекомендаційний характер і не є формою вираження й закріплення норм права. Її регулятивна функція виявляється в тому, що вона впливає на прийняття юридично значущих дій нормотворцями й суб'єктами правозастосування не завдяки державному примусу, а внаслідок обґрунтованості, наукової істинності її положень. Таким чином, доктрину слід розглядати як джерело права в широкому значенні, зокрема, як чинник, що впливає на формування й реалізацію права.

У підрозділі 1.2. «Ґенеза правової доктрини» здійснено поглиблене вивчення ключових етапів виникнення та розвитку правової доктрини. Аналіз досліджуваного явища у правовому житті суспільства на різних етапах його еволюції свідчить, що правова доктрина упродовж століть не один раз змінювала свій статус, роль і значення.

Обґрунтовано, що творчу спадщину мислителів давніх часів, зокрема давньогрецьких, варто розглядати як важливу філософсько-методологічну передумову формування правової доктрини. Поява останньої припадає на період існування давньоримської держави й обумовлена необхідністю задоволення потреб юридичної практики в усуненні суперечностей, подоланні прогалин у позитивному праві, в належній систематизації, логічному впорядкуванні й у передачі досвіду, накопиченого в процесі нормотворчої й правозастосовної діяльності, в його критичній оцінці й подальшому збагаченні. Таким чином, від самого початку правова доктрина була утилітарною, орієнтованою на вирішення практичних завдань у юридичній царині.

Римські юристи, займаючись консультативною практикою, написанням праць із правової проблематики, аналізуючи й узагальнюючи юридичну практику, сприяли впорядкуванню неосяжного масиву нормативно-правового матеріалу та оформленню його в цілісну й логічно узгоджену систему. Її авторитетність, слідування в юридичній діяльності ідеям, концепціям і положенням, розробленим видатними юристами Давнього Риму, набули вирішального значення. Праці римських юристів завдяки обґрунтованості й переконливості положень і висновків, що там містились, і поваги до їх авторів широко використовувалися судами при вирішенні складних справ. Із прийняттям у 426 р. н.е. закону про обов'язкове використання поглядів найбільш авторитетних юристів, що визначив порядок їх застосування, правова доктрина в силу її санкціонування набула значення форми права. Разом з падінням у V ст. н.е. Римської імперії вона фактично зникає з правового життя Європи.

Протягом ХІІ-ХІІІ століть у Західній Європі поступово відбувається відродження ідеї права, формується система університетської юридичної освіти, виникає корпус професійних юристів, які розробляють правову доктрину і втілюють її в юридичну практику. Європейські юристи, займаючись дослідженням і пристосуванням правової спадщини Давнього Риму до умов Середньовіччя, формують університетську правову доктрину, що тривалий час мала універсальний, наднаціональний (загальноєвропейський) характер.

У зв'язку з утвердженням у Європі впродовж ХVІІ-ХVІІІ століть національних держав, посиленням державної влади, що призвело до централізації нормотворчої діяльності й перетворення закону на основне джерело права, відбувається, так би мовити, націоналізація юридичної освіти і науки, а відтак і правової доктрини. Остання втрачає статус універсального транснаціонального джерела права і стає чинником, впливаючим на юридичну практику й розвиток національних правових систем.

У підрозділі 1.3. «Правова доктрина у вітчизняній юридичній науці» викладено періодизацію становлення й розвитку вітчизняної правової доктрини, проаналізовано еволюцію наукових поглядів учених на цей правовий феномен. Визначено, що становлення вітчизняної юридичної науки, яка тривалий час розвивалась як складник правової науки Російської імперії, і формування правової доктрини припадає на другу половину ХІХ ст., що пов'язано з прагненнями держави спертися на авторитет науки в процесі проведення реформ у державно-правовій царині. Цей період ознаменувався початком спеціального дослідження питань, пов'язаних зі з'ясуванням природи й функціонального призначення доктрини, яку правники трактували як «право юристів», «право науки», «правознавство», «юриспруденція», «communis doctorum opinio».

Констатується брак єдиного підходу до окреслення ролі юриспруденції у правовому житті серед представників провідних шкіл праворозуміння дореволюційної доби. Правознавці високо оцінювали роль правової доктрини в заповненні прогалин у правовому регулюванні, у створенні понятійно-категоріального апарату юриспруденції. Проте більшість із них вважали, що опрацьовані юридичною наукою положення не є загальнообов'язковими нормами права, адже їх виконання не забезпечувалося силою держави.

Радянська наука, що дотримувалась нормативістсько-позитивістських позицій, не признавала за доктриною ані значення форми права, ані чинника, що визначає зміст і характер співвідношення між іншими визнаними державою юридичними джерелами права. Разом із тим правозастосовна система тих часів не змогла повністю відмовитися від правової доктрини, про що свідчить практика видання й широкого використання науково-практичних коментарів до існуючих правових кодексів.

Проголошення незалежності України ознаменувало якісно новий етап у науковому осмисленні правової доктрини, роль і значення якої в даний час постійно зростає. Це зумовлено насамперед необхідністю наукового забезпечення широкомасштабного реформування вітчизняної правової системи, розбудови демократичної, правової, соціальної держави.

В Україні, як і в більшості сучасних держав, правова доктрина на офіційному рівні не визнається формальним джерелом права й не є достатньою юридичною базою для ухвалення правозастосовних рішень. Вивчення рішень судів конституційної й загальної юрисдикції України свідчить, що доктринальні положення використовуються останніми виключно як засіб додаткової аргументації. Вітчизняні правознавці високо оцінюють роль доктрини як неформального чинника нормотворчості і правореалізації у процесі вдосконалення законодавства, створення правових понять, юридичних категорій, якими користується законодавець, виробленні прийомів і методів тлумачення й реалізації права.

Розділ 2 «Місце правової доктрини в юридичній науці та практиці» складається з 3-х підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Правова доктрина в романо-германській правовій системі» зазначається, що непересічна роль правової доктрини у формуванні континентального права наклала відбиток на загальний характер романо-германської правової сім'ї, специфічними ознаками якої є чітко виражені доктринальність, концептуальність і логічність.

У європейських державах неодноразово приймалися закони, які забороняли цитування праць юристів у судах, а самим ученим не дозволялося коментувати кодекси, оскільки вважалося, що ця діяльність становить загрозу, по-перше, для однозначного і правильного розуміння законів та оперування ними, для забезпечення правової стабільності, а по-друге - для суверена, який намагався підпорядкувати й монополізувати процес створення юридичних норм.

Тим не менше правова доктрина займає належне місце в правовому розвитку європейських країн, вона стала невід'ємним складником традицій юридичної практики континентального права, яке іноді називають професорським. Це пов'язано з тим, що правова норма в романо-германській правовій сім'ї має загальний характер, високий рівень абстрагування, що викликає необхідність її тлумачення й конкретизації. Тому звернення суб'єктів правозастосування до доктрини, яка в західноєвропейській юридичній думці ототожнюється з поглядами авторитетних учених щодо правової проблематики, є цілком логічним і має важливе практичне значення. При юридичній кваліфікації тих чи інших відносин, зокрема за наявності прогалин у законодавчому регулюванні й колізійності правових норм, судді часто звертаються до доктрини, що робить їх правову позицію більш переконливою, логічною й обґрунтованою.

Правова доктрина має значення допоміжного (вторинного, похідного) джерела права, визначаючи зміст інших джерел. Для більшості держав континентальної системи права притаманно, з одного боку, de jure заперечення статусу правової доктрини як форми права, а з другого - активне використання de facto доктринальних положень, висновків та ідей у юридичній практиці.

За сучасних умов глобалізації роль правової доктрини суттєво зростає. Зближення національних правових систем і формування єдиного європейського правового простору відбувається на підставі доктринальних ідей і принципів, що продемонстровано на прикладі доктрини верховенства права. Остання отримала загальне визнання і стала невід'ємною частиною, вагомим здобутком юридичної думки, втілюючись у державно-правову практику багатьох країн світу.

У підрозділі 2.2. «Роль правової доктрини в англо-американській правовій системі» зазначається, що основна частина норм загального права склалася внаслідок нормотворчої діяльності суддів, які традиційно посідають центральне місце у правовому житті країн сім'ї англо-американського права. Це сприяло формуванню особливого стилю правового мислення, самобутньої, зорієнтованої на правозастосовну практику правової культури, юридичної техніки й освіти, зумовило специфічність юридичної науки й доктрини.

Загальне право не є продуктом логіки. Тісного і продуктивного взаємозв'язку академічної правової науки з юридичною практикою, усталених університетських традицій у ньому ніколи не відчувалося, що зумовило його архаїчність і казуїстичність. Процес формування, концептуального оформлення, кристалізації юридичних понять, конструкцій, інститутів відбувається безпосередньо в рамках судової практики поза прямим впливом на ці процеси учених-юристів. Від самого початку об'єктом вивчення юридичної науки служило передусім прецедентне право, а однією з основних форм наукової діяльності було й залишається його впорядкування й систематизація, коментування судової практики. Як наслідок - в англо-американській правовій сім'ї правова доктрина, суб'єктами формування якої є переважно судді, є суто прагматичною, зорієнтованою на вирішення практичних завдань, у той час як раціонально-теоретичному поясненню, видозміні правових явищ традиційно відводиться незначне місце.

У підрозділі 2.3. «Правова доктрина в релігійних правових системах (на прикладі мусульманського права)» розкривається становлення й розвиток релігійних правових систем (мусульманське, канонічне, іудейське, індуське право), що відбувалось у нерозривному зв'язку з правовою доктриною релігійно-правового характеру.

У правових системах з високим ступенем сакралізації права теоретико-методологічними підвалинами юридичної науки є релігійні постулати й догми. Останні містяться у священних текстах і розглядаються як результат божественного одкровення, а тому є вічними й непорушними, внаслідок чого головне завдання людини в цих системах полягає у правильному усвідомленні змісту божественних норм, усуненні їх суперечливості, незрозумілості й у перекладі мовою юридичних понять. Це, у свою чергу, зумовлює як провідну роль учених-богословів у формуванні й розвитку цих правових систем, так і ту важливу роль, яку відіграє доктрина в системі джерел права, що найбільш чітко простежується на прикладі мусульманського права.

У сучасних мусульманських країнах правова доктрина виступає формою права, що безпосередньо використовується шаріатськими судами, і правоутворюючим чинником, що вирішальним чином впливає на розвиток права в мусульманських державах.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведені теоретичні узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у визначенні загальних закономірностей виникнення феномену правової доктрини, у з'ясуванні її структури і змісту, ролі й значення у формуванні та розвитку основних правових систем сучасності, що дозволяє зробити відповідні висновки:

1. Правова доктрина - це зумовлена характером політико-правової культури суспільства система ідей та наукових поглядів на право, актуальні напрямки розвитку правової системи, що визнаються юридичною спільнотою і є концептуальним підґрунтям нормотворчої, правозастосовної і правотлумачної діяльності.

2. Правова доктрина є результатом наукового пізнання вченими-юристами державно-правової дійсності в конкретний історичний період і є похідною щодо юридичної науки. Виникнення доктрини пов'язано з необхідністю подолання прогалин у праві, систематизації правового масиву, задоволення потреб юридичної практики в усуненні незрозумілості й суперечності юридичних приписів, передачі накопиченого досвіду у процесі нормотворчої і правозастосовної діяльності, критичної оцінки останнього, що є запорукою сталого розвитку правової системи.

3. Фундаментальні правові дослідження, як змістовне джерело правової доктрини, у своїй основі зорієнтовані на майбутню реалізацію наукових висновків, належним чином сформульованих ідей, положень у державно-правовій практиці. Це дозволяє доктрині не лише статично відбивати правову дійсність, а й активно впливати на всі складники правової системи.

4. Доктрина - невід'ємний, хоча й ненормативний елемент механізму правового регулювання. Вона виконує роль ідейного фундаменту й теоретичного стрижня нормотворчості, сприяє правильному застосуванню юридичних приписів. Значення форми права доктрина набуває за умови її санкціонування державою. В іншому випадку загальновизнані наукові положення й ідеї завдяки їх обґрунтованості й науковій істинності використовуються правозастосовними органами не як юридична база для ухвалення судових рішень, а як засіб їх додаткової аргументації. Відтворення доктринальних положень у змісті офіційних джерел права свідчить про визнання державою практичної цінності правової доктрини, проте не означає набуття нею юридичної сили.

5. Загальними умовами формування й розвитку правової доктрини є розвинена юридична наука й освіта, корпус професійних юристів, які її розробляють і втілюють у юридичну практику. Тому інтелектуально-творчу спадщину Давньої Греції слід розглядати лише як філософсько-методологічну передумову формування правової доктрини, поява якої припадає на період існування давньоримської держави.

6. Завдяки дослідженню римських правових текстів західноєвропейські вчені-юристи епохи Середньовіччя створюють правову доктрину, надаючи їй наднаціонального (загальноєвропейського) характеру, перетворюючи на провідне джерело права. Виникнення в Європі протягом ХVІІ-ХVІІІ століть національних держав призвело до централізації нормотворчої діяльності й перетворення закону на основне формальне джерело права, до так званої націоналізації юридичної освіти й науки. Як наслідок - правова доктрина втрачає статус універсального транснаціонального джерела права і стає теоретичним підґрунтям формування національних правових систем.

7. Становлення вітчизняної правової доктрини розпочалося в ХІХ столітті, коли в українських землях, що входили до складу Російської імперії, відкриваються юридичні навчальні заклади, які стали центрами юридичної науки й освіти. Саме в цей період влада прагнула використати авторитет юридичної науки й розроблені нею раціональні програми під час здійснення правових реформ. Зі свого боку науковці брали активну участь в опрацюванні концепцій, програм, спрямованих на модернізацію суспільного життя.

8. Теоретичні надбання правової доктрини дореволюційної доби були згорнуті за радянських часів через визнання її атрибутом буржуазного права. Радянська правова наука не визнавала за цим феноменом ані значення форми права, ані чинника, що визначає зміст офіційних джерел права, характер взаємодії і співвідношення між ними. Негативне ставлення до доктрини на офіційному рівні нівелювалося реаліями юридичної практики, яка використовувала результати доктринального тлумачення у формі науково-практичних коментарів законодавства.

9. Обрання Україною курсу на побудову правової держави, її участь у європейському інтеграційному процесі сприяє утвердженню нових підходів до переліку джерел права, зокрема до визначення серед них ролі і значення правової доктрини. В Україні доктрина не має значення форми права, а її положення позбавлені загальнообов'язкової сили для правозастосовних органів. Завдяки авторитету наукової істини вона впливає на юридичну практику шляхом (а) розробки понятійно-категоріального апарату, яким користується законодавець; (б) удосконалення юридичної техніки; (в) залучення науковців до надання консультативної й експертної допомоги, в тому числі з питань доктринального тлумачення і застосування правових норм; (г) включення правознавців до складу робочих груп з розроблення проектів законів.

10. Процес формування англосаксонської, особливо романо-германської правових систем і мусульманського права відбувався у взаємозв'язку з правовою доктриною, що впродовж століть не один раз змінювала свої статус, роль і значення у правовому житті суспільства. На різних етапах розвитку національних правових систем доктрина допомагала логічно впорядкувати суперечливий, а інколи й хаотичний емпіричний матеріал чинного права, подати його у вигляді цілісної, внутрішньо узгодженої системи, заповнювала прогалини у правовому регулюванні.

11. Правова доктрина відіграла значну роль у формуванні й розвитку континентального права. Романо-германська правова система, її понятійно-категоріальний апарат, специфічний стиль юридичного мислення європейських юристів сформувалися на підґрунті університетських традицій, коріння яких сягають ХІІ-ХІІІ століть. Завдяки діяльності середньовічних учених між юридичною практикою й наукою закладаються традиції плідної співпраці.

12. Для сучасних держав романо-германської правової сім'ї характерно, з одного боку, de jure заперечення статусу доктрини як форми права, а з другого - активне використання de facto доктринальних форм у різних галузях юридичної практики. Доктрину прийнято розглядати як вторинне (субсидіарне, нетрадиційне) джерело права. Важлива роль правової доктрини в сім'ї континентального права пояснюється тим, що правова норма тут є загальною, має високий рівень абстрагування, що об'єктивно зумовлює необхідність її тлумачення й конкретизації.

13. На відміну від континентального права в англо-американській правовій сім'ї рушійною силою розвитку права була й залишається діяльність суддів, а не правова доктрина, що має утилітарний характер, орієнтований на задоволення потреб юридичної практики. У країнах англо-американського права вона створюється юристами-практиками переважно у формі коментарів судових прецедентів, що виконують роль практичного керівництва для суддів. Значення праць юристів-класиків полягає не стільки в обґрунтованості, науковій істинності оригінальних ідей і висновків їх авторів, скільки у викладенні тих судових прецедентів, інформацію про які неможливо знайти в інших джерелах.

14. Основною причиною виникнення доктрини в релігійних правових системах є незрозумілість, а інколи й суперечливість приписів священних текстів. Положення останніх засновані не на нагальних потребах правового регулювання, а на ірраціональних за своєю природою релігійних догмах, які вважаються вічними й незмінними. Це зумовило потребу їх тлумачення вченими-богословами з метою пристосування до змін суспільного життя.

15. Доктрина посідає важливе місце в іудейському, індуському, канонічному праві, однак лише в мусульманському вона вважається провідним джерелом права. Основним у впливі правової доктрини на становлення й розвиток мусульманського права є те, що: (а) процес утворення правових норм відбувався на підставі релігійних прототипів, у якому роль юристів полягала в перекладі нормативних положень священних текстів мовою юридичних понять і конструкцій; (б) доктрина відіграє провідну роль у створенні на засадах релігійних догм і принципів юридичних приписів, що становлять підвалини законодавства арабських країн і безпосередньо застосовуються шаріатськими судами. У сучасних мусульманських країнах доктрина виступає і як форма права, і як важливий правоутворюючий чинник.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Семеніхін І. В. Правова доктрина: поняття та особливості / І.В. Семеніхін // Держ. буд-во та місц. самоврядування: зб. наук. пр. / за заг. ред. Ю. П. Битяка. - 2009. - Вип. 12. - С. 127-139.

2. Семеніхін І. В. Роль правової доктрини в українській законотворчій практиці / І. В. Семеніхін // Пробл. законності: акад. зб. наук. пр. / відп. ред. В. Я. Тацій. - Х.: Нац. юрид. акад. України. - 2010. - Вип. 109. - С. 204-211.

3. Семеніхін І. В. Роль правової доктрини у вітчизняній юридичній думці: історико-теоретичний аспект / І. В. Семеніхін // Вісн. Харків. нац. ун-ту внутр. справ, 2010. - № 3 (50). - С. 39-48.

4. Семеніхін І. В. Проблемні аспекти реалізації правової доктрини у правозастосовній практиці / І. В. Семеніхін // Вісн. Акад. прав. наук України. - 2010. - № 3 (62). - С. 303-312.

5. Семеніхін І. В. Роль правової доктрини в Стародавньому Римі: теоретико-історичний аналіз / І. В. Семеніхін // Держ. буд-во та місц. самоврядування: зб. наук. пр. / за заг. ред. Ю. П. Битяка. - 2011. - Вип. 22. - С. 275-289.

5. Семеніхін І. В. Роль правової доктрини у вітчизняній законотворчій практиці / І. В. Семеніхін // Другі конституційні читання: зб. тез наук. доп. і повідомл. міжнар. наук. конф. молодих учених, асп. і студ., присвяч. пам'яті академіка права Ю. М. Тодики (29-30 травня 2009 р.) / за заг. ред. проф. А. П. Гетьмана. - Х.: Права людини. - С. 45-48.