Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Сьогодні бібліотеки відіграють важливу роль у забезпеченні доступності інформаційних ресурсів, виступають невід'ємною частиною інформаційного суспільства і виконують низку важливих функцій, серед яких: реалізація гарантованого права на доступ до інформації; створення та зберігання величезних масивів інформації; системна організація електронних ресурсів за галузями знань та іншими ознаками. Зокрема, це стосується бібліотек вищих навчальних закладів (ВНЗ), які є виробниками власних електронних інформаційних ресурсів і для яких сьогодні значущою є функція електронного архівування з метою надання вільного доступу користувачам до якісних внутрішніх (локальних) і зовнішніх електронних ресурсів. У цьому контексті електронне архівування стає перспективним напрямом діяльності бібліотек ВНЗ через створення власних електронних репозитаріїв, які прийнято називати інституціональними репозитаріями чи репозиторіями.

Нині переважна більшість репозитаріїв створюється саме у бібліотеках вищих навчальних закладів. Формування та використання репозитаріїв у бібліотеках ВНЗ має певні переваги для науковців, наукових підрозділів, ВНЗ і країни в цілому. Розглянемо їх окремо. Так,

· для кожного науковця важливе значення має підвищення індексу цитувань його праць; постійне та тривале їх зберігання; збереження авторських прав; можливість доповнення та редагування праць; збільшення запитуваності результатів їх досліджень; підвищення позицій у рейтингах; економія коштів;

· для наукового підрозділу - стосується розповсюдження; зростання рівня цитованості; тривалість та постійність наявності в мережі; збереження;

· для університету: підтримка наукової діяльності; поширення результатів наукових досліджень; підвищення якості наукової комунікації; підвищення рейтингу; відкритий доступ до досліджень;

· для країни: виграш від загальної публікаційної активності та цитованості праць вітчизняних вчених і, як результат, підвищення міжнародного рейтингу [2].

На жаль, не всі автори це розуміють, вони неохоче надають власні твори до репозитарію, вважаючи, що їх авторське право буде порушене. Це гальмує процес створення репозитарію бібліотеки (РБ), адже, поповнення його електронними ресурсами залежить безпосередньо від авторів, їх активності у цій справі.

Авторське право (АП) - набір виключних прав, які дозволяють авторам літературних, мистецьких та наукових творів отримати соціальні блага від результатів своєї творчої діяльності. АП є основним засобом захисту прав автора на твір, воно історично виникло внаслідок потреби захистити права авторів літературних творів та творів мистецтва; нині АП поширюється фактично на будь-які результати творчої діяльності, включаючи комп'ютерні програми, бази даних, фільми, фотографії і скульптури, архітектурні проекти, рекламні проспекти, карти і технічні креслення [1].

Існуючий Закон України «Про авторське право і суміжні права» із змінами та доповненнями від 13 січня 2011 р. покликаний захистити права авторів на створені ними документи та не допустити порушення цих прав. Разом із цим закон ставить жорсткі вимоги щодо права використання творів, що суперечить політиці відкритого доступу і суттєво обмежує можливості бібліотеки щодо представлення документів у відкритому доступі [5].

Створення РБ ВНЗ передбачає дотримання авторського права та недопущення його порушення. Для цього між автором і бібліотекою укладається договір, який дає дозвіл бібліотеці на використання твору і його представлення у відкритому доступі (ВД).

Крім самоархівування на основі укладення договору існують альтернативні можливості поповнення інституціональних репозитаріїв електронними документами. У цьому сенсі важливою є проблема права власності на твори, коли авторські права належать не тільки фізичній особі чи особам, а й юридичній особі - організації, створеній і зареєстрованій у встановленому законом порядку [6], зокрема ВНЗ.

Під поняттям «твори» маються на увазі створені авторами у результаті творчої діяльності за особистою ініціативою, на замовлення чи в порядку виконання службових обов'язків:

· письмові твори наукового, технічного чи іншого характеру (книги, брошури, статті тощо);

· виступи, лекції, конспекти лекцій, промови та інші твори;

· аналітичні огляди, звіти, презентації;

· ілюстрації, карти, плани, ескізи тощо;

· аудіовізуальні твори;

· фотографічні твори;

· бази даних, комп'ютерні програми, інші твори, представлені у електронній (у тому числі цифровій) формі, яку може зчитувати комп'ютер (ст. 433 Цивільного кодексу України, ст. 8 Закону України «Про авторське право і суміжні права») [5].

Автор і ВНЗ є суб'єктами авторського права. Первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор твору (ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права») [5]. Для автора ВНЗ є роботодавцем, вони укладають між собою трудовий договір. Якщо автор виконав твір за державним замовленням, передбаченим трудовим договором, то право власності на нього отримує також ВНЗ, у якому працює автор (цей твір було видано за кошти ВНЗ). Це прописано у Кодексі, де вказано, що майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно, якщо інше не встановлено договором (ст. 429 Кодексу) [7].

У цьому випадку твір, виконаний автором за державним замовленням, є службовим. Службовий твір - це твір, створений автором у порядку виконання службових обов'язків відповідно до службового завдання чи трудового договору (контракту) між ним і роботодавцем (ст. 1 Закону України «Про авторське право і суміжні права») [5]. Частиною 2 ст. 16 Закону передбачено, що виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем. У зв'язку із цим особа, яка має авторське право (автор твору чи будь-яка інша особа, чи юридична особа, якій на законних підставах передано авторське майнове право на твір), для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони авторського права, знак копірайта , який є свідченням права власності (ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права») [5]. У цьому випадку на друкованому оригіналі твору має бути вказано як автора - фізичну особу, так і ВНЗ - юридичну особу зі знаком копірайта. Якщо такі відомості вказані на документі, буде правомірно внести його до інституціонального репозитарію та надати відкритий доступ до нього без згоди автора. авторський правовий репозитарій бібліотека

Існує ще одна альтернатива вирішення цього питання. Унаслідок розвитку репозитаріїв, зокрема, у варіанті «зеленого» відкритого доступу, зростає стурбованість авторів щодо можливості використання тих авторських прав, які раніше вони беззаперечно передавали видавцю журналу. Тому все більше уваги приділяється розробці розширених варіантів авторських прав, таких, як «творче поле» (Creative Commons) чи «відкритий доступ до знань» (Open Access to Knowledge, OAK).

Однією з причин, що гальмують розвиток РБ в Україні, є проблеми авторського права, таку думку відстоюють Г. Захарова [3], В. Копанєва [4], О. Шарбонне, Чуль-Мін Мо. Автори вважають, що поширення інформаційно-комунікаційних технологій зумовлює необхідність вирішення проблеми знаходження нового балансу інтересів у правах на інтелектуальну власність усіх учасників системи мережевих документальних комунікацій, оскільки сучасні засади суспільного використання знань продовжують орієнтуватися на цінності тактичного плану (одержання прибутку від поширення інформації), а не на стратегічну перспективу забезпечення сталого розвитку суспільства. Лакуна, що існувала донедавна між «copyright» (класичне авторське право, яке виходить із передумови, що автор бажає всіляко захистити своє творіння від зазіхання третіх осіб, а використання здобутків сприймає як спосіб одержання прибутку) і повною свободою дій, сьогодні заповнюється суспільними ліцензіями GNU (General Public License. У них були сформульовані правила поширення та використання відкритого програмного забезпечення, які базуються на дозволі, а не забороні і одержали назву «copyleft») і ліцензіями Creative Commons, що дозволяють, з одного боку, інформації та іншим інтелектуальним надбанням вільно циркулювати й розвиватися, з іншого _ надати авторам гнучкі можливості обмежити використання власних здобутків у тих межах, які вони вважають потрібними. У цілому в глобальному інформаційному просторі має місце тенденція переходу від заборонної парадигми класичного авторського права до дозвільної системи поширення знань з урахуванням некомерційних прав інтелектуальних власників.

Варто погодитися з В. Копанєвою [4], яка звертає увагу на те, що визначальний вплив на поширення ліцензій Creative Commons може мати використання метаданих Creative Commons на рівні депозитаріїв. Метадані підтримуються бібліотеками, архівними установами, науковими та навчальними центрами під час формування електронних фондів. Важливими позитивними чинниками за цих обставин є широка розповсюдженість Creative Commons і наявність розвиненого сервісу для «непідготовлених» користувачів. У цілому ж Creative Commons - це інструмент, який активно розвивається та використовується. Він не суперечить авторському праву, а трансформує його, що не перешкоджає вільному поширенню інформації. Відзначаючи, що Creative Commons є важливим кроком уперед при вирішенні проблеми авторського права в електронному середовищі, потрібно водночас наголосити на необхідності подальших розробок у цьому напрямку. У разі позитивної оцінки ліцензії Creative Commons слід констатувати їх недостатнє розповсюдження в українському сегменті глобальних комп'ютерних мереж. Вітчизняним бібліотекам (зокрема, бібліотекам ВНЗ), гідно представленим в Інтернеті, варто пропагувати їх та започаткувати встановлення відповідних ліцензій на сторінках власних сайтів

Отже, наповнення репозитарію електронними документами може відбуватися як за згоди автора на представлення твору у ВД, так і без згоди автора, якщо правовласником є також ВНЗ, а розробка та впровадження в Україні ліцензій Creative Commons має стати важливим практичним кроком у використанні відкритих репозитаріїв при вирішенні проблеми авторського права в електронному просторі. Це сприятиме розвитку РБ ВНЗ, збільшенню кількості та підвищенню якості їх наповнення.

Література

1. Берестова Т.Ф. Научные журналы вузов культуры в зеркале российского рейтинга индекса научного цитирования / Т.Ф. Берестова, Е.В. Боже // Университетская книга. - 2012. - Апрель. - С. 28-33.

2. Захарова Г.М. Управление авторскими правами при создании репозитариев открытого доступа / Г.М. Захарова // Научные и технические библиотеки. - 2011. - № 9. - С. 60-70.

3. Копанєва В.О. Інтернет і авторське право.

4. Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23.12.1993 р. № 3792-XII // Верховна Рада України.

5. Цивільний кодекс України.

6. Чуль-Мин Мо. От декларации равенства к более широким возможностям : новая роль национальной билиотеки в обществе знаний / Чуль-Мин Мо // Научные и технические библиотеки. - 2011. - № 4. - С. 91-101.

7. Шарбонне О. Лицензия Creative Commons: стратегические последствия для национальных библиотек / О. Шарбонне // Научные и технические библиотеки. - 2011. - № 4. - С. 78-91.

Размещено на Allbest.ru