Кодифікація інформаційного законодавства України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження зумовлена стрімким розвитком і масовим впровадженням електронних засобів створення, фіксації, поширення, доступу, зберігання, застосування інформації, як ресурсу суспільної діяльності та технологій комунікації незалежно від кордонів держав. Під їх впливом визначається формування чергового етапу інформатизації: розвитку інформаційної сфери людства, що набув умовної назви в теорії та практиці, як інформаційне суспільство.

У інформаційному суспільстві об'єктивно склалася потреба правового визначення і регулювання суспільних відносин щодо інформації за участю держави. В Україні необхідність удосконалення публічно-правового регулювання сфери інформаційних відносин вже визначена у ряді нормативно-правових актах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження направлено на виконання окремих положень Національної програми інформатизації (1998 р., 2000 р.), Програми інтеграції України до Європейського Союзу (2000 р.), «Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» (2007 р.), «Пріоритетних напрямків розвитку правової науки на 2011-2015 роки», «Основних напрямів розвитку правової науки» (2011 р.).

Дисертацію виконано за планами наукових досліджень Науково-дослідного центру правової інформатики НАПрН України за темами :

«Дослідження, розроблення і розвиток комп'ютеризованих систем інформаційно-аналітичного забезпечення законотворчої, нормотворчої, правозастосовної, правоохоронної, судочинної та правоосвітньої діяльності» (січень 2002 р. - грудень 2010 р., РК УкрІНТЕІ № 0102U002182);

«Електронний банкінг у контексті захисту персональних даних» (жовтень - листопад 2007 р., РК УкрІНТЕІ № 0107U008476);

«Розробити концепції нормативно-правових актів з питань електронної комерції та надання органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування послуг юридичним та фізичним особам через Інтернет» (грудень 2007 р. - березень 2008 р., РК УкрІНТЕІ № 0107U011491);

«Дослідження у сфері упорядкування інформаційних відносин в Україні в контексті розбудови розвинутого інформаційного суспільства» (Договір № 071, від 09.06.2009 р.);

«Методологія кодифікації інформаційного законодавства» (січень 2010 р. - грудень 2012 р., РК УкрІНТЕІ № 0110U001020).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є формування системи наукових знань пов'язаних із теорією і практикою систематизації інформаційного законодавства України на рівні кодифікації, як напряму його реформування та подальшого розвитку.

Для досягнення мети виділені такі основні завдання:

- визначення теоретико-правових положень, що є основами суспільних відносин пов'язаних з інформаційним правом, як наукового базису для науки і практики кодифікації інформаційного законодавства (законодавства в інформаційній сфері суспільства) через огляд окремих вітчизняних та зарубіжних публікацій;

- навести науково-доктринальні положення як методологічні установки дослідження кодифікації законодавства щодо інформації;

- розкриття інформаційної сфери суспільства, як об'єкта права та законодавства;

- формування теоретико-правових засад щодо предмета, методу і системи інформаційного права як наукової бази для кодифікації інформаційного законодавства України;

- з'ясування історичних джерел інформаційного права, як основи кодифікації інформаційного законодавства;

- окреслення концептуальних положень структуризації інститутів інформаційного права, як основи подальшої кодифікації інформаційного законодавства;

- висвітлення обсягу та структури законодавства України, як правової основи державного управління, державної політики в інформаційній сфері суспільства;

- наукове структурування конституційних положень для подальшого розгляду їх у правовому регулюванні суспільних відносин пов'язаних з інформацією у законодавчих актах;

- формування системи галузевого законодавства України щодо інформації як правової основи державної інформаційної політики, державного управління в інформаційній сфері;

- визначення проблем публічно-правового регулювання у інформаційній сфері суспільних відносин;

- зробити огляд формування інформаційного права окремих країн та визначення проблем міжнародного співробітництва держав в умовах формування глобального інформаційного суспільства, а також орієнтирів інституційної гармонізації законодавств країн щодо інформаційної сфери суспільства;

- формування структурних ознак інститутів інформаційного права в окремих країнах через аналіз їх законодавства на засадах компаративістики;

- вивчення практики та проблем міжнародного співробітництва держав в умовах формування глобального інформаційного суспільства;

- аргументувати визначені структурні ознаки інститутів міжнародного інформаційного права та формування теоретико-правових положень інституціоналізації його як джерела для національного інформаційного права;

- виклад рекомендацій щодо методологічних положень удосконалення правової основи суспільних відносин в інформаційній сфері;

- визначення концептуальних підходів до розвитку законодавства в інформаційній сфері суспільства;

- обґрунтування методичних рекомендацій до кодифікації, як етапу систематизації законодавства України пов'язаного з інформаційною сферою суспільства.

Об'єкт дослідження становлять відносини, що виникають в інформаційній сфері суспільства та їх правове регулювання на рівні національного законодавства - законодавства про інформацію.

Предметом дослідження є кодифікація інформаційного законодавства України.

Методи дослідження. При викладенні матеріалів дослідження у окремих розділах та їх підрозділах увага акцентувалася на таких безпосередніх методологічних підходах та методах:

- системний підхід (у розділ 1, щодо формування теоретично-правових основ кодифікації законодавства в інформаційній сфері; у підрозділі 1.1, щодо науково-доктринальних положень пов'язаних із визначенням методологічних установок дослідження кодифікації законодавства щодо інформації; у підрозділі 1.2, щодо дослідження системних ознак інформаційної сфери суспільства як об'єкта права; у підрозділі 1.3, стосовно формування теоретично-правових засад щодо предмета, методу і системи інформаційного права як основи формування теорії кодифікації законодавства про інформацію; у підрозділі 2.2, щодо формування системи галузевого законодавства України стосовно інформації);

- історичний підхід, у комплексі зі статистичними методами та методом експертних оцінок (у підрозділі 1.4, щодо визначення джерел інформаційного права як основи кодифікації інформаційного законодавства);

- юридико-догматичний підхід, прикладний системний аналіз та статистичний метод (у розділі 2, стосовно вивчення інформаційного законодавство України як правової основи державної інформаційної політики; у підрозділі 2.1, при дослідженні конституційних положень щодо правового регулювання суспільних відносин пов'язаних з інформацією);

- синергетичний підхід у єдності з кібернетичним підходом застосовані для розкриття самоорганізаційної природи, співробітництва суб'єктів права щодо встановлення та формулювання змісту прав та обов'язків пов'язаних з інформацією у суспільних відносинах (у підрозділах 1.4, 1.5, 3.2);

- матричний підхід (у підрозділах 1.3, 2.1, 2.2, 3.1, 3.2, 3.3, 4.2 щодо формування інституційних ознак інформаційного права, що екстраполюються на інститути галузевого законодавства, де інформація визначається як провідний (означений) об'єкт правовідносин, а також на структуру навчальної дисципліни «Інформаційне право» за темами;

- метод порівняльного правового аналізу, компаративістики (у розділі 3, при огляді інформаційного права окремих країн та визначенні проблем міжнародного співробітництва держав в умовах формування глобального інформаційного суспільства);

- метод евристики (у розділі 4, при визначенні шляхів удосконалення правових основ суспільних відносин в інформаційній сфері, зокрема у підрозділі 4.1, де визначаються концептуальні підходи до розвитку законодавства України в сфері суспільних відносин щодо інформації, та у підрозділі 4.2, при обґрунтуванні методичних рекомендацій до кодифікації як етапу систематизації законодавства України, пов'язаного з інформаційною сферою суспільства).

Емпіричну базу дисертації складають: 4000 нормативно-правових актів, у тому числі 350 законодавчих актів, що регулюють різні напрямки інформаційної діяльності, а також показники державної статистики та експертні оцінки.

Наукова новизна результатів дослідження полягає в тому, що запропоновано обґрунтування на основі комплексного прикладного системного аналізу міжгалузевих наукових знань, методологічних положень до концепції створення проекту кодифікованого акту на рівні законодавства у сфері суспільних інформаційних відноси. Також наукова новизна дослідження визначається такими найважливішими загальними висновками:

вперше:

- обґрунтовано, як доктринальне положення, що на сучасному історичному етапі інформаційне право в Україні вже сформувалося як комплексна галузь права де визначальними є правовідносини щодо створення, фіксації, поширення, пошуку, отримання (одержування), зберігання інформації (у розумінні її ресурсом суспільної діяльності) із застосуванням різних технологій (способів, засобів, методів) об'єктивізації у стосунках людей, їх спільнот, держав, у міжнародному співтоваристві;

- доведено, що на сучасному етапі розвитку людства у складі міжнародного права формується його комплексний напрямок - міжнародне інформаційне право, де визначальними є інтернаціональні правовідносини щодо права кожної людина на свободу переконань і на вільне їх виявлення, у тому числі свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань, свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію, зокрема й як ідей будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів;

- пропонується доктринальне розуміння інформаційної сфери суспільства як загального, автономного, означеного об'єкта правовідносин, суспільної сфери, що визначається у просторі, часі та колі осіб, які задовольняють свої потреби та інтереси пов'язані з інформацією, її створенням, поширенням, отриманням (доступом), зберіганням, застосуванням тощо;

- концептуально визначено, що сучасне інформаційне право, як система має три основні структурні, комплексні, взаємопов'язані мега (великі), інституціональні частини: загальну частину; її положення екстраполюються на особливу частину, де у комплексі визначаються права і обов'язки провідних суб'єктів права (людини, громадянина, суспільства, держави, міжнародного співтовариства); та спеціальну частину, де інституційно комплексується специфіка правовідносин за об'єктною ознакою (основними видами діяльності пов'язаної з інформацією).

удосконалено:

- доктринальне (універсальне) розуміння інформації як предмета у суспільних правовідносинах, як форму вираження творчості (результатів аналітико-синтетичної чи евристичної діяльності людини) чи відтворення відомостей, повідомлень, даних, сигналів, кодів, образів, знань тощо, що визначаються у певних технологіях об`єктивізації (реалізації), однозначності її розуміння, перш за все такими суб'єктами як інформант та інформований (зазначений підхід до розуміння інформації пропонується розглядати і як методологічну основну її когнітивної сутності (мета-сутності), що екстраполюється на визначення конкретного її змісту, у різних проявах суспільного буття, однозначності рефлексії на неї різних суб'єктів у конкретних правовідносинах);

- методологічні засади щодо предмета, методу і системи інформаційного права, що формують критичну масу наукових знань для підвищення розуміння цього права не тільки серед науковців - вузьких фахівців з інформаційного права, але і серед широкого загалу викладачів навчальної дисципліни «Інформаційне право» та інших, хто переймається питаннями правовідносин в інформаційній сфері суспільства;

- положення щодо формування доктрини, методології, концепції створення проекту кодифікованого законодавчого акту під назвою - Кодекс України про інформацію (а не під назвою - Інформаційний кодекс);

- положення щодо розуміння складу системи інформаційного законодавства як правової основи державного управління, політики в інформаційній сфері;

- розуміння конституційних положень пов'язаних з правовим регулюванням суспільних відносин щодо інформації, як норм-принципів, що мають розвиватися у галузевому законодавстві;

дістали подальшого розвитку:

- дослідження проблем правового регулювання у сфері суспільних відносин щодо інформації, серед них - проблеми пов'язані з тим, що в державі, в супереч положенням Конституції України продовжується практика регулювання суспільних відносин щодо інформаційної сфери на рівні підзаконних нормативно-правових актів, хоча вони мають визначатися виключно законами;

- методологічні положення щодо визначення джерел інформаційного права як основи кодифікації інформаційного законодавства (до складу джерел інформаційного права пропонується включати не тільки нормативно-правові акти органів влади, але також нові прояви практики суспільних відносин, що формується на засадах, синергетики: співпраці людей, самоорганізації їх, саморегулювання, самостійного упорядкування життя без участі держави);

- структуризація загально визнаних у теорії, практиці окремих інститутів інформаційного права, у тому числі тих, що знайшли відображення у спеціальних юридичних законах за загальною, особливою та спеціальною частинами цього права, що у перспективі має екстраполюватися на структуру проекту Кодексу України про інформацію за матричним підходом моделювання інститутів правового регулювання;

- ознаки галузевого законодавства України щодо інформації, за рахунок включення до його структури нових спеціальних законодавчих актів комплексного змісту, прийнятих парламентом України, зокрема, законодавства стосовно мовної політики держави;

- методологічні положення щодо інституційних ознак інформаційного права окремих країн та дослідження проблем міжнародного співробітництва держав в умовах формування глобального інформаційного суспільства;

- концептуальні положення щодо включення до джерел національного інформаційного права положень міжнародного інформаційного права, зокрема теоретико-правових основ пов'язаних з їх уніфікацією, інституційною структуризацією за ознаками стандартизації, спеціалізації, синхронізації;

- методичні положення щодо формування доктрини та методології створення проекту кодифікованого законодавчого акту під назвою - Кодекс України про інформацію (розвиваються аргументи щодо застосування в інформаційному праві філологічних знань у правотворенні, пропонується розвиток такого напрямку наукових досліджень у правознавстві як юридична філологія (щодо напрацювання правил, методик, методів конструювання понятійного апарату права з урахуванням кращих здобутків традицій української мови, юридичної когнітології тощо);

- обґрунтування щодо рекомендацій пов'язаних із організацією кодифікації інформаційного законодавства як етапу його систематизації (зокрема, підтримується позиція тих дослідників, які вважають, що для створення належних організаційно-правових умов кодифікації законодавства необхідно не тільки законодавче визначення їх, але й воля і здатність Парламенту, Президента України, прем`єр-міністра, членів Уряду до співпраці при вирішенні стратегічних завдань за принципом уваги перших керівників держави до консолідації зусиль громадськості, належної фінансової підтримки державою науки і практики у вирішенні проблем реалізації задач комплексного правового забезпечення відносин в інформаційній сфері суспільства).

Практичне значення результатів дослідження. Результати наукового дослідження застосовані:

у правотворчості:

- при розробці проекту Інформаційного кодексу України в Державному комітеті телебачення та радіомовлення України (акт упровадження від 20.12.2010 р.);

- у правотворчості Державного комітету інформатизації України (довідка від 29.11.2010 р.);

- під час участі у складі робочої групи з розробки проекту Закону України «Про аеропорти» (відповідно до Наказу Державної авіаційної адміністрації Міністерства транспорту та зв'язку України від 03.03.2007 року, № 171), зокрема, пропозиції внесення до нього глави «Основи організації інформатики у аеропортах та безпеки їх інформаційних систем» (акт упровадження від 14.03.2008 р.);

- під час участі у складі робочої групи з розробки проекту нової редакції Повітряного кодексу (відповідно до Наказу Державної авіаційної адміністрації Міністерства транспорту та зв'язку України від 11.12.2007 р. № 730 «Про унесення змін до наказу Державіаадміністрації від 08.05.2007 р., № 233»), зокрема, пропозиції внесення до нього розділу «Організація інформатики та безпеки інформаційних систем у авіації» (акт упровадження від 18.04.2008 р.);

у науково-дослідній діяльності:

- у Міжвідомчому науково-дослідному центрі з проблем боротьби з організованою злочинністю при Координаційному комітеті по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України, при підготовці доповідних записок до цього Комітету за тематикою НДР щодо боротьби з кіберзлочинністю (1998-2002 роки), окремі складові цих доповідних записок знайшли відображення у науково-практичному фаховому виданні «Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика)» та у акті впровадження від 04.04.2012 р. Міжвідомчого науково-дослідного центру з проблем боротьби з організованою злочинністю РНБО України;

- у Науково-дослідному центрі з проблем оподаткування НУДПС України при розробці науково-дослідних тем пов'язаних з модернізацією інформаційного забезпечення оподаткування (акт впровадження від 03.04.2012 р.);

- у Науково-дослідному центрі правової інформатики Національної академії правових наук України (акт впровадження від 19.04.2012 р., а також свідоцтва про реєстрацію колективного авторства на твір: № 25784 від 24.09.2008 р. та № 44449 від 25.06.2012 р.);

у освітній діяльності, під час викладання за авторськими навчальними програмами учбових дисциплін у вищих навчальних закладах:

«Основи інформатизації суспільства», при підготовці фахівців у Інституті міжнародних відносин Національного авіаційного університету, за напрямком «міжнародна інформація» (акт впровадження від 12.01.2011 р.);

«Інформаційне право»: у Інституті економіки, управління та господарського права», при підготовці фахівців за спеціальністю «правознавство» (Інформаційне право : Навчально-методичний комплекс. - Київ , 1999. - 183 с.; при підготовці фахівців у юридичному інституті Національного авіаційного університету, за напрямком «правознавство» (навчальна програма затверджена 13.02.2009 р.); при підготовці магістрів з права на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка (довідка № 042/588 від 19.06.2013 р.);

«Інформаційні технології у прокурорській діяльності», при підготовці магістрів за напрямком «право» у Інституті підготовки кадрів Академії прокуратури України (Інформаційні технології у прокурорській діяльності. Навчально-методичний комплекс для студентів магістратури. - К. : ІПК Академії прокуратури України, 2006. - 32 с.);

«Правова інформатика», при підготовці фахівців у Юридичному інституті Національного авіаційного університету, за напрямком «правознавство» (навчальна програма затверджена 09.09.2008 р.); при підготовці магістрів з права на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка (довідка № 042/588 від 19.06.2013 р.);

«Міжнародне інформаційне право» при підготовці фахівців у Інституті міжнародних відносин Національного авіаційного університету, за напрямком «міжнародна інформація» (навчальна програма затверджена 13.02.2009 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні положення, висновки і рекомендації дисертації обговорювалися на засіданнях наукової та вченої ради Державного науково-дослідного інституту МВС України, а також оприлюднені на міжнародних, всеукраїнських та інших наукових та науково-практичних конференціях і «круглих столах», науково-практичних семінарах (зазначаються лише ті, де тези доповідей і виступів опубліковані): науково-практична конференція «Національна і міжнародна безпека в сучасних трансформаційних процесах» (м. Київ, 29.12.2011 р.); міжнародна науково-практична конференція «Інформаційні технології в глобальному управління» (м. Київ, 29.10.2011р.); международная конференция «Информационные технологии и безопасность. «ИТБ-2011». Проблемы научного и правового обеспечения кибербезопасности в современном мире» (г. Киев, 26.05.2011 р.); науково-практичний круглий стіл «Становлення інформаційного суспільства в Україні: економіко-правовий аспект» (м. Ірпінь, 12.05.2011 р.); міжнародний круглий стіл «Моделювання колективної безпеки: інформаційний вимір» (м. Київ, 27. 04. 2011 р.); круглий стіл «Інформаційне суспільство : право-інновації-бізнес» (м. Київ, 25.02.2011 р.); круглий стіл «Проблеми та пріоритети розвитку правової науки в інформаційній сфері» (м. Київ, 11.11.2010 р.); круглий стіл «Інформаційне суспільство в Україні : глобальні виклики та національні можливості» (м. Київ, 10.12.2010 р.); всеукраїнська науково-практична конференція «Особливості розвитку правової держави в умовах активізації євроінтеграційних процесів: проблеми теорії і практики» (м. Київ, 18.02.2010 р.); круглий стіл «Проблеми кодифікації інформаційного законодавства України» (м. Київ, 04.06.2009 р.); науково-практична конференція «Державна політика розвитку цивільної авіації ХХІ століття: економічний патріотизм та стратегічні можливості України» (м. Київ, 07-08.02.2008 р.); круглий стіл «Актуальні проблеми правового регулювання суспільних відносин у сфері інформаційно-телекомунікаційних технологій (ІКТ)» (м. Ірпінь, 28.09.2006 р.); круглий стіл «Інформатизація та відкритість влади як засоби демократизації суспільства» (м. Київ, 17.12.2002 р).

Публікації результатів дослідження знайшли вираз у одноосібних наукових працях, з них: монографії - 2; статей у фахових наукових виданнях з юридичних наук - 24; опублікованих тез виступів на науково-практичних конференціях та інших публічних наукових заходах - 13.

1 Теоретично-правові основи кодифікації законодавства в інформаційній сфері

правовий інформаційний суспільний глобальний

У підрозділі 1.1 «Науково-доктринальні положення щодо визначення методологічних установок дослідження кодифікації законодавства щодо інформації» на основі огляду публікацій різних дослідників визначаються засади, відповідно до чого здійснено подальший розгляд теми дослідження. Зазначені теоретичні положення пропонується розглядати як такі, що є доктринальними стосовно подальшого розуміння інформаційного права як науки, для наступного розвитку їх у теорії кодифікації законодавства пов'язаного з інформацією та проявами її у окремих видах діяльності (інформаційної діяльності), технологіями її здійснення.

У підрозділі 1.2 «Інформаційна сфера суспільства як об'єкт права» із застосуванням діалектичного підходу та аналізу науково-практичних публікацій запропоновано обґрунтування уніфікованого змісту інформаційної сфери суспільства на науково-доктринальному рівні. Зокрема, пропонується розглядати інформаційну сферу суспільства як родовий об'єкт правовідносин. Як синонім категорії «інформаційна сфера суспільства» у широкому вжитку, а також у нормативно-правових актах пропонується розглядати зміст категорії «інформаційний простір суспільства».

Обґрунтовується, що сучасний інформаційний простір суспільства в умовах розвитку науково-технічного прогресу (особливо через його здобутки у галузі інженерії електронно-обчислювальної (комп'ютерної) техніки, мікроелектроніки, телематики тощо), як техніко-технологічної бази інформатики, виявили ряд проблем у соціальних відносинах. Розвиток інформаційного суспільства зумовлює появу нових викликів, загроз, ризиків національній безпеці, де інформація є предметом посягання. Аспект безпеки інформаційної сфери суспільства виступає каталізатором розвитку правового регулювання цієї сфери.

У підрозділі 1.3 «Теоретично-правові засади щодо предмета, методу і системи інформаційного права для формування теорії кодифікації законодавства щодо інформації» визначаються такі положення :

Основним предметом дослідження інформаційного права як науки, що екстраполюється на теорію кодифікації законодавства щодо інформації, пропонується вважати правовідносини до інформації, що знаходять об'єктивізацію через засоби, способи, методи її створення, відтворення, обробки, поширення (передаванням, транспортування, доставку), пошуку, одержання (доступу, отримання), перетворення (компіляції, реміксування), зберігання (архівування), документування, знищення (утилізація) у всіх сферах життєдіяльності людей, на певних носіях фіксації (паперових, електронних тощо), у конкретному вигляді (формі), застосуванні відповідних технологій комунікації (спілкування).

Основний метод інформаційного права становить комплексне застосування методів провідних галузей права: адміністративного, цивільного та кримінального, що адаптуються до потреб упорядкування правовідносин у інформаційній сфері суспільства. При цьому співвідношення методів приписів, заборон, дозволів у правовідносинах щодо інформації визначається варіативно і залежно від потреб практики встановлення правового режиму до інформації, з урахуванням її суспільної значимості прояву у конкретних видах діяльності.

Система інформаційного права визначається або за об'єктними, або у комплексі - суб'єктно-об'єктними ознаками, залежно від потреб наукової та практичної діяльності, правотворчості, правозастосування, спрямованості (спеціалізації) правової освіти. На доктринальному рівні пропонується структурно систему інформаційного права визначати із комплексу ознак за теорією поділу права на публічне і приватне, що взаємно обумовлюють одна одну як великі підсистеми у гіперсистемі права у різних аспектах.

У підрозділі 1.4 «Джерела інформаційного права як основа кодифікації інформаційного законодавства у контексті історичного підходу» здійснено прикладний системний аналіз минулого і сучасності на майбутнє складових інформаційної сфери суспільства. У результаті цього визначено методологічного змісту положення.

Серед джерел формування інформаційного права та законодавства щодо інформації визначається загальна доктрина права, що домінує в країні на певний час. Саме загальна доктрина права визначає і галузеві доктрини права, у тому числі і доктрину інформаційного права, з її складовою - доктриною формування та розвитку як системи законодавства щодо інформації.

У підрозділі 1.5 «Концептуальні положення структуризації інститутів інформаційного права для кодифікації інформаційного законодавства», на основі прикладного системного аналізу обґрунтовуються задуми, теоретичні погляди, розуміння, трактування структури інститутів в системі інформаційного права за матричним принципом, що екстраполюються (накладаються) у перспективі на структуру інститутів при створенні проекту кодифікованого законодавчого акту - Кодексу України про інформацію.

2. Інформаційне законодавство України як правова основа державного управління, державної політики в інформаційній сфері

У підрозділі 2.1 «Конституційні положення щодо правового регулювання суспільних відносин пов'язаних з інформацією» на основі правового аналізу окремих положень Конституції України (КУ) зазначаються як норми-принципи суспільні відносин щодо інформації, що є методологічними засадами подальшої систематизації інформаційного права, і що складають також наукову доктрину структуризації його інститутів для цілей кодифікації інформаційного законодавства.

У підрозділі 2.2 «Система галузевого законодавства України щодо інформації» з урахуванням об'єктивних обмежень стосовно обсягу викладення матеріалу дослідження, методом вибірки пропонується огляд окремих складових національного законодавства у контексті його структуризації за певними ознаками (критеріями): спеціальні закони де інформація визначена безпосереднім об'єктом правовідносин; спеціальні закони де інформація є опосередкованим об'єктом (предметом) інших правовідносин (гуманітарних, політичних, виробничих, господарських тощо).

У ході проведеного правового аналізу законодавства України про інформацію особлива увага зверталася на наявність легальних (визначених у окремих нормах законів) гіперзв`язків між законодавчими актами (легальна консолідація законодавства) та визначення доктринальних положень стосовно таких гіперзв`язків на інституціональному рівні (наукова інкорпорація законодавства), для формування структурних ознак інформаційного права як науки з перспективою екстраполяції на структуру Кодексу України про інформацію. При цьому також зверталася увага на семантичні складові формалізації окремих статей законів, а також запропоновані нові визначеннями, редакції окремих норм у чинному законодавстві (методами компіляції чи реміксації).

У підрозділі 2.3 «Проблеми правового регулювання сфери суспільних відносин щодо інформації» пропонується звернути увагу на такі проблеми: законодавчого визначення інформації, як універсального поняття, що конкретизується для різних сфер, галузей, напрямків діяльності щодо неї; однозначне визначення інформаційної безпеки у єдності багатоманіття змісту; визначення суспільної моралі у єдності багатофункціональності змісту як категорії публічного права та як категорії правовідносин пов'язаних з інформаційною безпекою.

Також увага звертається на проблеми переходу суспільних відносин щодо інформації, що складаються із поширенням серед населення Інтернет із синергетичного (саморегулювання, приватноправового регулювання) на соціально-кібернетичний (публічно-правовий) рівень. При цьому Інтернет нині може розглядатися не тільки як засіб телекомунікації (у інфраструктурному змісті зв'язку, подібно до телефону, телеграфу, пошти), але і як засіб масової інформації, нарівні з пресою, радіо, телебаченням, як засобами мас-медіа.

У дослідженні обґрунтовується, що у своєму ретроспективному розвитку законодавство щодо інформації має ознаки полісистемності (як у нашій державі, так і за кордоном). За цією ознакою, поки що, воно тяжіє до адміністративного права.

3. Інформаційне право окремих країн та проблеми міжнародного співробітництва держав в умовах формування глобального інформаційного суспільства

У підрозділі 3.1 «Огляд формування інформаційного права в окремих країнах» за доступними для дослідження джерелами, як узагальнення, у порядку рекомендації при укладанні міждержавних та окремих приватноправових угод, а також при інституціональній структуризації для подальшої кодифікації інформаційного законодавства України, в цілях гармонізації норм вітчизняного законодавства із законодавством інших країн, слід враховувати змістовну складову правових явищ в окремих країнах, щоб у подальшому уникнути можливих юридичних казусів, колізій, виникнення деліктів через різне розуміння нормативних положень окремими суб'єктами права на практиці.

У підрозділі 3.2 «Міжнародне співробітництво в умовах формування глобальної інформаційної сфери» аналізуються окремі аспекти міжнародних відносин щодо інформації, що знайшли відображення у міждержавних нормативно-правових актах.

На прикладі проблеми, що зумовила виникнення Інфополу (європейської організаційно-правової структури, що створена у 1995 р. за рекомендаціями Європейського Союзу, для законного моніторингу (контролю) транскордонної телекомунікації, що є обов'язковим для країн-членів ЄС, а також для країн бажаючих приєднатися до них), визначається експертна думка про неможливість застосування до глобальних явищ локальних (зокрема, національних) законів країн якщо вони не будуть уніфіковані (стандартизовані) на понятійному та інституційно-правовому рівні. Через цей факт існування інтернаціонального кіберпростору ставить під сумнів здатність урядів самотужки керувати режимами міжнародного інформаційного обміну на основі національної нормативно-правової бази. В той же час практика Європейського Союзу дала приклади вирішення можливих загроз інформаційній безпеці міжнародного співтовариства зусиллями багатьох держав через укладання міждержавних конвенцій, директив, рекомендацій, що виступають основою для подальшої стандартизації державної політики, державного управління країн національними сегментами їх інформаційних сфер, як складових глобального інформаційного простору.

У підрозділі 3.3 «Міжнародне інформаційне право як джерело національного інформаційного права: теоретико-правові положення до структуризації» на основі правового аналізу законодавства України щодо правового регулювання міжнародних інформаційних відносин державою та міждержавних нормативно-правових актів (конвенцій, угод, договорів) обґрунтовується концепція формування у міжнародному праві умовно автономної його галузі - правового регулювання транскордонних суспільних відносин щодо інформації та об'єктивізації їх через певні технології комунікації - міжнародного інформаційного права. Також обґрунтовується концепція визначення міжнародного інформаційного права як джерела національного інформаційного права. При цьому особлива увага звертається на теоретико-правові положення пов'язані із структуризацією міжнародного інформаційного права шляхом його наукової інкорпорації та компаративістики з національним інформаційним законодавством.

Як свідчать порівняльні дослідження стосовно теорії і практики кодифікації інформаційного законодавства на національному рівні, Україна займала довгий час провідні позиції. Розробки українських дослідників щодо напрацювання методології кодифікації інформаційного законодавства на національному рівні були сприйняті за кордоном, зокрема у країнах Співдружності незалежних держав. На базі методологічних розробок українських вчених у СНД було запропоновано створення модельного Інформаційного кодексу для її членів.

Але при цьому виникли і методологічні помилки, що не сприяло прийняттю на основі модельного Інформаційного кодексу в окремих країнах відповідних Кодексів. Однією із причин цього стало не усвідомлення структуризації такого кодифікованого законодавчого акту: інституційної структуризації за частинами. У модельному Інформаційному кодексі було визначено дві частини: загальну та особливу, при цьому загальні положення містилися не тільки в загальній частині, але були розпорошені і в особливій частині. Зазначене свідчить, що модельний Інформаційний кодекс приймався у часи, коли теорія інформаційного права у цих країнах ще не набула належного розвитку на основі системного підходу на рівні теорії гіперсистем права.

При правовому аналізі інформаційного права окремих країн пропонується звернути особливу увагу на структуризацію інститутів інформаційного права за певними критеріями (предметними, об'єктними, суб'єктними, змішаними (комплексними) тощо) на рівні законодавства. Формулювання окремих запропонованих ключових положень у подальшому дозволить гармонізувати законодавство України про інформацію як на рівні кодифікованого акту, у Кодексі України про інформацію, так і з законодавством окремих країн.

Визначається, що поділ міжнародного інформаційного права на міжнародне публічне інформаційне право та міжнародне приватне інформаційне право є досить умовний: виходячи із процедур і суб'єктів вирішення проблем обтяжених міжнародними чинниками, у тому числі казусів за участю різних суб'єктів міжнародного права.

Досліджуючи положень теорії міжнародного права, міжнародне публічне інформаційне право можна розглядати у двох аспектах: як складову державного права окремої країни стосовно юридичного регулювання сувереном правовідносин щодо інформації за участю суб'єктів міжнародного права на своїй, суверенній території (в державі); як складову участі держави у міждержавних відносинах стосовно формування міжнародних принципів, традицій, норм звичаїв, правових стандартів поведінки суб'єктів міжнародних відносин у глобальному інформаційному просторі.

4. Удосконалення правових основ суспільних відносин в інформаційній сфері

У підрозділі 4.1 «Концептуальні підходи до розвитку законодавства України в сфері суспільних відносин щодо інформації» на основі прикладного системного правового аналізу та синтезу, евристики та інших методів доведення, обґрунтовуються доктринальні положення за основною ідеєю, що у правознавстві існує потреба стосовно зміни парадигми до подальшого розвитку законодавства в сфері суспільних відносин щодо інформації. При цьому нова парадигма діалектично базується на традиційних методологічних та на доктринальних положеннях. Концептуальні підходи до розвитку законодавства в інформаційній сфері умовно поділяються на три види:

Англосаксонська концепція, її можна умовно визначити, як таку, де на законодавчому рівні ситуативно визначаються і закріплюються норми, правила поведінки (фрагментарно) в окремих законодавчих актах, при цьому (як правило, у преамбулах законодавчих актів, чи в окремих їх статтях, як загальні положення, щодо правового регулювання суспільних відносин) робиться гіперзв'язок з рядом чинних законодавчих актах. Один із них виконує функцію основ. Тим самим створюються системні ознаки щодо певної сфери суспільних відносин, при цьому визначається принцип, що законодавчий акт, що був прийнятий останнім у разі конфлікту окремих його норм з попередньо прийнятими законодавчими актами не має пріоритету у застосуванні. За цією концепцією кодифікацією вважається процес прийняття нових законів, або науково-доктринальна консолідація із законами судових прецедентів за певними ознаками. Такий підхід притаманний для формування правових стандартів та уніфікації законодавства у країнах Європейського Союзу.

Французька (європейська континентальна) концепція. Це концепція умовно визначається за французькою традицією галузевої систематизації законодавства у формі кодексів. За нею розвиваються традиції кодифікації законодавства в окремих європейських та у інших країнах, що були започатковані ще у стародавньому Римі (від Кодексу Юстиніана). Кодифікацією вважається систематизація законодавства у формі кодексів і при цьому мінімізується кількість інших, комплексного змісту, законодавчих актів. Якщо потреба у прийнятті спеціальних законодавчих актів виникає, то у них, в окремій статті (переважно під назвою на зразок «правове регулювання суспільних відносин…») робиться посилання на кодифіковані акти (у тому числі Конституцію країни), що мають верховенство перед спеціальними законами, навіть тими, що були прийняті після кодифікованого акту і не були належним чином з ним узгоджені.

Американська концепція кодифікації - вона в основних положеннях зводиться до загального права (дуже подібна до традиційної англосаксонської концепції) - в окремих законах, фрагментарно, з перспективою до наступної практики : від випадку вирішення юридичних колізій через систему прецедентного права, де суди законодавчо наділені повноваженнями «конкретизувати» застосовування законодавства з урахуванням певних обставин, враховуючи те, що їх рішення мають ознаки законодавства. При цьому визначається верховенство Конституції країни як Основного Закону. За цією концепцією, наприклад, можливе прийняття законодавчим органом, чи органом державної виконавчої влади нормативно-правового акту, що може конфліктувати з традиційним розумінням положень Конституції. Такий акт може існувати до тих пір, поки не буде визнаний Верховним Судом країни як неконституційний.

У Співдружності Незалежних Держав зазначені концепції застосовуються еклектично, що дозволяє сформувати думку про існування четвертої концепції, з умовною назвою - концепція еклектичного підходу до кодифікації законодавства. Вона фрагментарно включає окремі аспекти зазначених вище концепцій. Прикладом цього можна назвати той же модельний Інформаційний кодекс для СНД. При цьому було ініційовано й інші модельні кодекси щодо інформаційної сфери, зокрема модельний Бібліотечний кодекс, а також модельний Закон про інформацію, інформатизацію та захист інформації. Домінування цієї концепції в нашій країні, як свідчать дослідження, можна розглядати як правову загрозу національній інформаційній безпеці, що породжує правовий хаос у інформаційній галузі, створює передумови для корупції, правового нігілізму у суспільстві, переважно з боку державних чиновників. За такого становища напрошується висновок, що безпорядок в інформаційній сфері суспільства кодифікації, як вищій формі систематизації інформаційного законодавства, не підлягає. Створення Інформаційного кодексу України (чи більш суттєво правильна назва - Кодексу України про інформацію), без узгодження іншого інформаційного законодавства на науково-доктринальному рівні не змінить упорядкованість правового поля інформаційної галузі суспільства.

Вітчизняна правова наука щодо інформаційної сфери суспільства напрацювала значний масив теоретичних знань, що дозволяють доктринально визнати пріоритетною національною концепцію створення проекту Кодексу України про інформацію, як окремого законодавчого акту. Цей законодавчий акт в системі законодавства України пропонується вважати таким, що повинен стати основою вітчизняного інформаційного законодавства третього рівня, після таких кодифікованих законодавчих актів як Конституція України (перший рівень - основа законодавства) та кодифікованих законодавчих актів провідних галузей права (цивільного, кримінального і частково адміністративного (у деліктній його частині), що складають другий рівень законодавства). Третій рівень - комплексне та спеціальне кодифіковане законодавство (наприклад, Господарський кодекс, Повітряний кодекс та інші). Четвертим рівнем у ієрархії законодавства України пропонується вважати спеціальне законодавство, що у своїй структурі має умовну визначеність, наприклад, як інформаційне законодавство і що знаходить формалізацію у окремих законах сформованих за суб'єктно-об'єктними ознаками (наприклад, чинний Закон України «Про державну службу спеціального зв'язку та технічного захисту інформації» від 23.02.2006 р. № 3475-IV). Саме для такого законодавства системним повинен стати Кодекс України про інформацію (як до множини, а не як до сукупності законів).

Контент-аналіз та історичний підхід до розгляду модельного Інформаційного кодексу для країн СНД є прикладом істинності Біблійної мудрості, що образно визначена у словах, про те, що немає пророків у своїй вітчизні. З точки зору конструктивно-прикладного системного аналізу можна зазначити, що цей модельний кодекс сформований на базі тих знань, що були напрацьовані і обґрунтовані українськими вченими, але періоду початку зародження інформаційного права як науки в Україні. Сучасна українська наука інформаційного права набагато кроків випередила науки інформаційного права в інших країнах, зокрема щодо методології кодифікації інформаційного законодавства. Наскільки ті, хто мають владні важелі у правотворчості, зокрема щодо розвитку інформаційного законодавства, осягнуть здобутки вітчизняних дослідників системного бачення теорії інформаційного права, усвідомлять його, буде залежить і подальший розвиток системи інформаційного законодавства України. При цьому наголошується, що під системою інформаційного законодавства можна буде розуміти множину (а не сукупності чи купи) нормативно-правових актів, що у єдності правових норм утворюють нову якість не притаманну окремим з них.

Як нові парадигми у правознавстві пропонуються такі: інформація, як ресурс (інформаційний ресурс) є специфічним видом майна (поряд з речами та енергією), що може бути об'єктом права власності, зокрема і у статусі права інтелектуальної власності.

Зазначені парадигми дають наукову базу до інституційної структуризації правовідносин щодо інформації, а також методологічну базу для удосконалення систематизації їх на рівні Кодексу, де слід здійснити уніфікацію норм правил поведінки за певними інституційними ознаками у частинах: загальній, особливій, спеціальній.

У підрозділі 4.2 «Обґрунтування методичних рекомендацій до кодифікації як етапу систематизації законодавства України пов'язаного з інформаційною сферою суспільства» увага акцентується на таке:

У теоретично-практичній площині кодифікація, як етап систематизації законодавства не закінчується прийняттям відповідного законодавчого акту, що має у назві слово «Кодекс». Прийняття такої форми законодавчого акту є лише продовженням до уніфікації та узгодженням з ним і його з іншими галузевими кодифікованими законодавчими актами, їх легальної консолідації, стандартизації та синхронізації із законодавством інших країн, нормами міжнародного права з урахуванням потреб практики.

На основі аналізу різних концепцій кодифікації законодавства про інформацію, що пропонуються окремими дослідниками в Україні сформовані рекомендації до розробки структури проекту Кодексу України про інформацію. Зокрема, у порядку практичного втілення сучасної методології інформаційного права та правової інформатики можна зазначити, що структурно проект Кодексу має складатися з п'яти основних складових: преамбули; загальної, особливої, спеціальної частин; та прикінцевих положень де зазначаються й перехідні положення пов'язані із введенням в чинність цього Кодексу.

Преамбула. У змісті вона має акцентувати загальні правові засади, основи (основні засади), визначення порядку у суспільних відносинах щодо інформації, як форми прояву відомостей, повідомлень, даних, сигналів, кодів тощо, розвитку в Україні національного інформаційного простору на основі сучасних (традиційних та нових) технологій, техніки, засобів, способів.

Книга I (Загальна частина). Включає загальні положення та положення, що притаманні основним сферам упорядкування інформаційної діяльності, де визначаються: мета інформаційного законодавства (законодавства про інформацію, інформаційну діяльність) - регулювання, охорона та захист суспільних інформаційних відносин, їх виникнення, здійснення, зміну та припинення в інформаційній діяльності; завдання інформаційного законодавства: забезпечення правовими засобами гарантій, охорони, оборони і захисту інформаційних прав людини, її свобод, прав громадянина на інформацію, у тому числі охорону і захист суспільно корисної інформації та захист від аморальної, суспільно небезпечної інформації, а також дотримання балансу прав людини, суспільства і держави в умовах розвитку інформатизації, входження України в глобальне інформаційне суспільство; сфера чинності Кодексу (його правове поле); основні поняття (при цьому пропонується уникати визначення понять, що становлять зміст об'єктів, суб'єктів та зміст інформаційних правовідносин, зокрема таких, як інформація, інформатика, інформатизація, мова інформаційних відносин і т. п.); система правового регулювання інформаційних відносин; основні принципи інформаційних відносин; суб'єкти інформаційних відносин (їх основні права і обов'язки); об'єкти інформаційних відносин (інформація, дані, нова (вторинна, похідна) інформація, інформаційний продукт, інформаційний ресурс, документ, електронний документ, електронний документообіг, інформаційна технологія, інформаційна послуга, носій інформації, інші прояви інформаційної діяльності тощо); галузі, види, джерела інформації, інформаційних продуктів, інформаційних ресурсів; інформаційна діяльність, її види та основи правового режиму інформації, інформаційних продуктів та інформаційних ресурсів, доступу до них; право власності на інформацію (інформаційні продукти, інформаційні ресурси, надання інформаційних послуг) як різновид майна; інформаційні технології і електронні засоби телекомунікації; основи правового регулювання стосовно національної інформаційної безпеки; захист прав в інформаційних відносинах (адміністративним, цивільним, трудовим, кримінальним законодавством через відповідні органи влади, судовий захист; можливості звернення в спеціалізовані міжнародні органи із захисту прав людини щодо інформації) тощо.

У цій частині мають бути відображені основні засади комплексних інформаційних відносин, що врегульовані на рівні спеціального законодавства (з указівкою їх системоутворювальних законодавчих актів).

Книга II (Особлива частина). Вона має включати: визначення основних прав та обов'язків людини, громадянина, способи охорони прав приватної особи в інформаційних відносинах; права суспільства на отримання інформації та обмеження на розповсюдження інформації, що суперечить суспільній моралі, громадському порядку тощо; права, обов'язки, гарантії держави для забезпечення прав суб'єктів інформаційних відносин і принципи стратегії державної політики в інформаційній сфері; міжнародне співробітництво (транскордонне переміщення інформації, даних, підтримка інформаційних потреб громадян, які знаходяться за кордоном тощо).

Тобто, відповідно до структурних складових Конституції України, ієрархію суб'єктних (особливих) ознак становлять: права, свободи, природні потреби, інтереси людини, громадянина у сфері інформації, інформаційної діяльності; за ними права суспільства, громадських організацій, громадського порядку; за ними права та обов'язки держави в інформаційній сфері.

Книга IIІ (Спеціальна частина). Вона має включати підсистеми (спеціальні інститути) інформаційних відносин, що мають специфічні ознаки і вже визнані як спеціальні сфери інформаційної діяльності на рівні окремого спеціального законодавства. У названій частині також визначаються принципові положення, що є складовими державної інформаційної політики і мають істотні між собою відмінності з погляду цільового призначення і застосування інформаційних ресурсів. Структуризація цієї частини пропонується методом гіперсистем права. При цьому ієрархія ключових чинників систематизації повинна здійснюватися за об'єктними ознаками, наприклад: медіа-право - правовідносини, що реалізуються через засоби масової інформації (видавнича справа, друковані засоби масової інформації (преса), телебачення, радіомовлення, кінематографія, Інтернет тощо); правовідносини у сфері телекомунікації (зв'язку); правовідносини у сфері науки, науково-технічної діяльності та освіти; правовідносини у сфері інформатизації та національної програми інформатизації; інші сфери інформаційної діяльності.

У разі виникнення потреб у визначенні нових сфер правових відносин вони також можуть бути віддзеркалені у частині кодексу щодо іншої сфери інформаційної діяльності за об'єктними чи суб'єктно-об'єктними ознаками. Серед таких можуть бути виділені відносини, що стосуються охорони і захисту в державі персональних даних, електронної комерції, електронного урядування, електронної медицини та ін.

Прикінцеві положення. Мають включати положення, що визначають строк введення Кодексу в чинність, законодавчі акти, що втрачають чинність у зв'язку з прийняттям і набуттям чинності цим кодексом, та інше.

...