Правові засади віднесення публічно-правових спорів до адміністративної юрисдикції

Розділ 1. «Теоретико-правові основи адміністративної юрисдикції та діяльність адміністративних судів» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено та узагальнено поняття «адміністративна юстиція», «адміністративна юрисдикція» та «адміністративне судочинство», розглянуто історію становлення й розвитку законодавства в досліджуваній сфері, відмінність адміністративного судочинства від кримінального, цивільного та господарського в сучасних умовах.

У підрозділі 1.1. «Поняття адміністративної юстиції та зміст адміністративного судочинства» дисертантом обґрунтовано доцільність використання авторського визначення поняття «адміністративна юрисдикція», під яким розуміється правовий контроль у формі судового захисту з метою вирішення публічно-правового конфлікту між юридичними або фізичними особами та органами державної влади під час прийняття нормативно-правових актів, актів індивідуальної дії, інших рішень чи вчинення дій або бездіяльності. Крім того, сутність адміністративної юстиції дає змогу вирішувати спори незалежно від того, які правові відносини виникли внаслідок діяльності або бездіяльності суб'єкта владних повноважень: публічні чи приватні.

У змісті адміністративної юстиції визначено обов'язкові елементи. Зокрема, наголошено на тому, що за своєю сутністю адміністративна юстиція - це орган державної влади для вирішення публічно-правового спору, правового конфлікту у сфері адміністративного права. Для вирішення такого спору державою створюються інституції або засновуються у складі державного апарату органи та встановлюються процедура або процес вирішення управлінського спору. Правове регулювання судового порядку вирішення спору закріплюється нормами Закону України «Про судоустрій та статус суддів». Процесуальний порядок судового розгляду адміністративних справ встановлено Кодексом адміністративного судочинства України. Запровадження цього інституту тісно пов'язано з проведенням судової реформи, яка охоплює питання судоустрою і здійснення судочинства.

Конституцією України визначено принцип відповідальності держави за свою діяльність перед людиною шляхом надання права кожному оскаржувати в суді рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Констатовано, що певною мірою означені повноваження є похідними від державного та суспільного впливу на досліджувану проблематику. Їх завдання залежать від розвитку державних інституцій та суспільства загалом. Дисертант доводить, що повноваження адміністративних судів є одним із засобів адміністративного захисту та суттєво відрізняються від цивільного, кримінального й господарського.

Важливо зазначити, що в працях та публікаціях науковців і практиків здебільшого та в основному розкриваються теоретичні засади судочинства та аналіз практичного досвіду задля приділення уваги проблемам здійснення судочинства, в тому числі вирішення спірних питань щодо розмежування публічно-правових спорів між судами різних юрисдикцій та впровадження шляхів їх вирішення. Зазначена проблема є похідною від проблематики розподілу приватного і публічного права.

Огляд літератури з обраної теми дає підстави стверджувати, що результатами наукового пошуку науковців та практиків було визначення критеріїв розмежування адміністративного, господарського, цивільного й кримінального судочинства, особливо при застосуванні норм матеріального права, на підставі конституційно встановлених принципів здійснення правосуддя.

У підрозділі 1.2. «Становлення і розвиток адміністративного судочинства в Україні та системаадміністративних судів» зазначено, що відродження адміністративної юстиції в Україні і проблемні питання, які виникають з відмежуванням її від інших видів юстиції, можна пояснити тим, що фактично в радянський період найбільша увага приділялась розвитку радянського права, характерною рисою якого був пріоритет інтересів держави перед громадянином. Автором здійснено огляд публікацій у різні історичні періоди становлення адміністративної юстиції в Україні, які умовно можна розподілити на дореволюційний, радянський та період становлення як незалежної й демократичної держави. У роботі досліджено історичні пам'ятки минулого, розглянуто праці відомих українських адміністративістів, що дало підстави стверджувати: становлення адміністративного судочинства в країні відбулося внаслідок розвитку адміністративної юстиції в світі, в тому числі СРСР та дореволюційній Росії та Україні.

В нашій державі поява адміністративної юстиції бере свій початок з ХVІ-ХVІІ століть. Протягом ХVІІІ-ХІХ ст.ст. тогочасна адміністративна юстиція активно розвивається, з'являються принципово нові її елементи. На початку 70-х років ХІХ ст. у Російській Імперії, до складу якої входила тогочасна Україна, члени Державної Думи ініціювали створення таких установ, які б неупереджено вирішували спори, що виникають в управлінських справах. Вони успішно працювали в кожній губернії.

Доктрина адміністративної юстиції має свою глибоку історію, правову ідеологію й культуру. Її витоки можна знайти у Великих литовських статутах ХVІ ст., а в модерній колоніальній історії України - у судовій реформі Російської імперії 1864 року тощо. У період національно-визвольних змагань 1917-1921 років українська доктрина адміністративної юстиції заявила про себе як про самостійний елемент українського правового життя. І тільки з проголошенням незалежності нашої держави в 1991 році відбулося прийняття низки важливих нормативно-правових документів, що позитивно позначилось на забезпеченні організаційно-правових засад адміністративних судів.

Під час розгляду питання розвитку судової системи зверталась увага на Концепцію судової реформи, Концепцію адміністративної реформи, Концепцію реформування кримінальної юстиції України, яка затверджена Указом Президента України від 8 квітня 2008 року № 311, цільову комплексну програму «Проблеми вдосконалення організації діяльності суду та правоохоронних органів в умовах формування соціальної, правової, демократичної держави». Окреслено проблеми у формуванні судочинства щодо розмежування підвідомчості спорів. Становлення інституту адміністративної юстиції значною мірою пов'язане із поділом влади. Розглянуто зареєстровані у Верховній Раді України законопроекти стосовно зазначеного питання.

Адміністративні суди є складовою судової влади в Україні. Судова влада - це система судових органів держави, їх повноваження та, власне, діяльність, що спрямована на виконання повноважень. Зазначені елементи органічно пов'язані між собою. У разі відсутності одного з них доводиться говорити про неповноту поняття «судова влада».

Чинним законодавством передбачена така система адміністративних судів: судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України; Вищий адміністративний Суд України; апеляційні адміністративні суди; місцеві адміністративні суди. В Україні створено дворівневу систему місцевих адміністративних судів: місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди.

На думку дисертанта, доцільною є зміна предметної підсудності адміністративних справ, що підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам. Тож були запропоновані такі зміни, відповідно до яких усі справи адміністративної юрисдикції слід передати на вирішення окружним адміністративним судам. Автором пропонується виключити з системи адміністративних судів місцеві загальні суди як адміністративні суди. Так, у місцевих загальних адміністративних судах суддями одночасно здійснюється розгляд справ кримінальної, цивільної, адміністративної юрисдикції та справ про адміністративні правопорушення. Водночас аналіз статистичних даних свідчить про перевантаженість справами в цих судах, що, безумовно, впливає на якість розгляду справ, невиправдану тяганину та, як наслідок, - порушення законних прав осіб на судовий захист у розумні строки. Нині система адміністративних судів ефективно діє на всій території України, а тому, з урахуванням скорочених строків розгляду справ та здійснення розгляду справ лише однієї юрисдикції, доцільним має бути розгляд справ у суді першої інстанції виключно окружними адміністративними судами.

У розділі наголошується, що адміністративна юрисдикція виступає не лише основним регулятором гармонійних взаємовідносин громадян і юридичних осіб із суб'єктами владних повноважень, а й потужним регулятором суспільних відносин у сфері державного будівництва, у побудові правової, демократичної, соціальної держави. Як свідчить міжнародна практика, адміністративні суди здатні швидко та ефективно вирішувати спори, які виникають у сфері публічно-правових відносин.

У підрозділі 1.3. «Міжнародні стандарти у сфері адміністративного судочинства» зазначено, що характерною ознакою сучасного правового закріплення та гарантування адміністративного судового захисту є його поступовий (програмний) характер, який слугує свідченням державницької діяльності, організації роботи органів та посадових осіб відповідних владних інституцій. Процес інтеграції України до європейського співтовариства потребує реформування правової системи на основі міжнародних стандартів, що сформувалися на загальноєвропейському рівні. Зокрема, розпочаті в нашій країні адміністративна та судова реформи, прийняття Кодексу адміністративного судочинства України, створення системи адміністративних судів відбуваються з урахуванням у цих процесах міжнародних стандартів, окремих теоретичних положень та позитивного практичного досвіду зарубіжних держав.

В цій частині проаналізовано досвід багатьох європейських країн, який свідчить, що адміністративні суди є доступним і ефективним інструментом захисту прав, свобод та інтересів людини від порушень з боку органів державної влади й місцевого самоврядування. Запровадження адміністративної юстиції в Україні підтверджує перебудову судової влади відповідно до міжнародних зобов'язань та визначає подальшу політику держави для створення дієвого механізму реалізації конституційних прав громадян.

На думку дисертанта, адміністративна юстиція в Україні будувалась з урахуванням позитивного досвіду та практики адміністративної юстиції світу, міжнародних стандартів здійснення судочинства з метою максимального захисту прав людини й громадянина. Стандарти адміністративного судочинства, а саме: зміст, критерії, процедура, принципи, повинні розглядатися як складова частина міжнародних стандартів прав людини, оскільки мають на меті забезпечення належного рівня та ефективності судового захисту прав і свобод людини у відносинах з органами державної влади та місцевого самоврядування.

Розділ 2.«Критерії розмежування юрисдикційного спору між адміністративними та іншими судами загальної юрисдикції» містить три підрозділи, в яких розглянуто причини виникнення юрисдикційного спору між адміністративним та іншими видами судочинства і практика їх вирішення; діяльність органів та посадових осіб державної влади як причина публічно-правового спору; критерії визначення юрисдикційної належності публічно-правового спору; зміст та критерії розмежування адміністративного, кримінального, цивільного та господарського судочинства.

У підрозділі 2.1. «Причини виникнення юрисдикційного спору між адміністративним та іншими видами судочинства і практика їх вирішення» автор зазначає, що проблема розмежування виникла, тому що до прийняття Кодексу адміністративного судочинства України публічно-правові спори вирішувались у порядку господарського та цивільного судочинства, а практика цих судів була сталою. З прийняттям Кодексу адміністративного судочинства України необхідно відмежовувати спори, у яких однією зі сторін виступає суб'єкт владних повноважень. Серед основних причин спорів щодо розмежування між юрисдикціями адміністративних, господарських та цивільних судів є правильне визначення характеру спірних правовідносин та встановлення суб'єктного складу, а саме: наявності публічно-правового чи приватно-правового спору. З моменту прийняття Кодексу адміністративного судочинства України не вщухають спроби змінити предмет адміністративної юстиції шляхом прийняття нових законів про внесення змін до зазначеного Кодексу та Господарського процесуального кодексу. Автори певних законопроектів пропонують передати на вирішення господарських судів спори, які мають очевидний публічно-правовий характер і є виключною підсудністю адміністративних судів.

Зроблено висновок щодо правильності судової практики, відповідно до якої розгляду в порядку адміністративного судочинства підлягають справи, де однією зі сторін є суб'єкт владних повноважень з урахуванням характеру спірних правовідносин.

У підрозділі 2.2. «Проблеми державного управління та причини публічно-правового спору» зазначено, що діяльність державних органів влади обумовлена практичною значимістю проблеми забезпечення законності в публічному управлінні. Принцип законності та верховенства права є основою діяльності держави, що забезпечує реалізацію прав та свобод людини і громадянина. Адміністративна юстиція - одна із найважливіших гарантій законності, оскільки має своїм завданням забезпечення виконання зобов'язань державними органами влади та управління.

На практиці є неузгодженість та невиконання вимог законодавства адміністративними органами. Це не що інше, як грубе порушення норм верховенства права та законності, про що неодноразово зазначається в судових рішеннях. Сьогодні в Україні відсутній дієвий механізм впливу на протиправність або незаконність дій, рішень або бездіяльності органів державної влади. І незважаючи на судові рішення, суб'єкти владних повноважень продовжують діяти протиправно в подібних правовідносинах. На думку дисертанта, така ситуація склалася в силу різних причин: неадаптованість законодавства України до сучасних умов, недосконалість законів та підзаконних нормативно-правових актів, відсутність системного підходу та прогнозованості, недостатній рівень кваліфікації працівників апарату державного управління.

У державному апараті повинні працювати спеціально підготовлені кадри управлінців, які мають необхідну кваліфікацію, досвід і професіоналізм. Для підвищення ефективності та якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основі його організації й діяльності була відповідна система підготовки фахівців.

В Україні залишились ознаки радянської системи або моделі адміністративного права, за якої домінуючим є панування держави. Публічне управління здійснюється не у вигляді надання відповідних послуг особі з метою забезпечення її інтересів, а виключно як влада над особою. Оновлення функцій адміністративного права, використання досвіду зарубіжних держав, перехід від «державоцентристської моделі управління» до служіння інтересам людини потребує зміни свідомості працівників органів державної влади, місцевого самоврядування та загалом суспільства. Засади перебудови закладено в Конституції України, що визнана європейськими країнами як конституція правової та демократичної держави і громадянського суспільства.

Автор дисертації, розглядаючи теорію та практику адміністративного судочинства, особливого значення надає важливому елементу структури адміністративно-процесуальних відносин - суб'єктам, які згідно із законом мають статус учасників судового процесу. Правовий статус суб'єктів адміністративного судочинства, які захищають публічно-правові відносини, залежить безпосередньо від його законодавчого визначення, але його реалізація пов'язана із активною чи пасивною формами виконання функцій сторін та інших процесуальних учасників судового розгляду справ.

Процесуальний порядок відправлення адміністративного судочинства щодо захисту окресленої категорії прав, урегульований Кодексом адміністративного судочинства України, передбачає здійснення суб'єктами адміністративного судочинства відповідних процесуальних дій. Такими суб'єктами постають адміністративний суд, особа, яка звертається за захистом своїх прав, свобод, законних інтересів, відповідач, органи та особи, що згідно із законом повинні захищати права, свободи та інтереси інших осіб (прокурор, Уповноважений з прав людини, органи місцевого самоврядування, органи державної влади, фізичні та юридичні особи) та інші.

Особливості правового статусу сторін в адміністративному судочинстві визначаються ознаками сторін, які полягають, зокрема, у такому: а) вони є особами, між якими виник спір у публічно-правових відносинах, предмет якого становлять права, свободи, інтереси або компетенція у сфері публічно-владної діяльності; б) беруть участь в адміністративній справі від свого імені; в) на них поширюються всі правові наслідки ухваленого адміністративним судом рішення; г) несуть судові витрати; д) їхня процесуальна правосуб'єктність передбачає правонаступництво; е) від їх імені можуть виступати представники.

На думку дисертанта, цивільне та господарське судочинство України менш наближене до захисту прав у публічно-правових відносинах порівняно з адміністративним. Зокрема, як свідчить практика, інші суди загальної юрисдикції розглядають спори, пов'язані з визнанням недійсним акта органу місцевого самоврядування, в основі якого лежать порушення прав та інтересів підприємств, організацій, суб'єктів підприємницької діяльності, що охороняють права власності. Звертається увага на проблеми, які залишаються не вирішеними, та пропонуються шляхи розв'язання компетенційних спорів.

Підрозділ 2.3. «Критерії визначення юрисдикційної належності публічно-правового спору» присвячено критеріям розмежування адміністративного, кримінального, цивільного та господарського судочинства. Це питання досліджується через призму юридичних категорій «компетенція», «юрисдикція», «владні управлінські дії», «юстиція», «судочинство», «публічно-правовий спір», «право».

У підрозділі зазначається, що для вирішення справи адміністративними судами необхідно, щоб був наявним публічно-правовий спір, в якому однією зі сторін обов'язково має бути орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Крім того, одним із учасників такого спору має бути ініційовано позов до суду. Але при цьому критерій за суб'єктним складом сторін не є визначальним. Саме наявність публічно-правового спору є основним критерієм для класифікації спору як адміністративного. Автор звертає увагу на таку проблему: визначення «публічно-правовий спір», «судовий контроль», «владні управлінські функції», «нормативно-правовий акт» немає в жодному законодавчому акті України. На його думку, це і є однією із причин виникнення спору розмежування між адміністративною, цивільною та господарською юрисдикцією.

Із започаткуванням адміністративної юстиції ця проблема розмежування судочинства постає досить гостро. Однак чітку межу досі провести складно, що зумовлено все більшим ускладненням суспільних відносин і взаємопроникненням відносин між суб'єктами, які регулюються суміжними галузями права, та переплетінням норм приватного й публічного права. Як вважає автор, сучасні відносини не дають можливості встановлення чітких критеріїв поділу норм публічного і приватного права, а тому одним із шляхів вирішення проблеми відмежування адміністративної юрисдикції від господарської та цивільної він пропонує законодавче врегулювання.

Розділ 3. «Шляхи розв'язання юрисдикційних спорів» містить два підрозділи, в яких розглянуто проблеми удосконалення діяльності адміністративних судів щодо вирішення публічно-правових спорів та межі судового контролю при розгляді зазначених спорів в адміністративному судочинстві.

У підрозділі 3.1.«Межі судового контролю при вирішенні публічно-правових спорів в адміністративному судочинстві» розглянуто питання правового забезпечення предмета дослідження. Функція судочинства впроваджується через функцію судового контролю, яка здійснюється в межах захисту прав та свобод людини і громадянина всією галуззю судочинства, включаючи діяльність конституційної юстиції та загальних судів, і охоплює весь період реалізації права - від подання адміністративного позову або внесення конституційного подання до винесення судового рішення та його виконання.

Дисертант, розглядаючи категорії «контроль» та «нагляд», «державний контроль» та «судовий контроль», досліджує предмет даного питання та зазначає: суть правосуддя полягає в тому, що спеціальний державний орган - «адміністративний суд» у встановленому процесуальному порядку вирішує питання про застосування норм права в конкретному спорі та щодо конкретних осіб, які беруть участь у вирішені спору, і залежно від вирішення цього питання визначає відповідні правові наслідки.

Важливо підкреслити, що адміністративні суди, оцінюючи діяльність суб'єкта владних повноважень, застосовують не лише закони та Конституцію України, а й враховують міжнародні стандарти адміністративного судочинства і судову практику Європейського суду з прав людини. Концепція справедливого судового розгляду, яку застосовує Європейський суд з прав людини, передбачає право на законне та обґрунтоване судове рішення.

Статтею 166 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону. У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними. На думку дисертанта, такі можливості суду є дієвими інструментами судового контролю, який у переважній більшості спрямований на запобігання в подальшому порушень прав інших осіб у подібних правовідносинах, а також з виховною метою.

У підрозділі 3.2 «Проблеми удосконалення діяльності адміністративних судів щодо вирішення публічно-правових спорів» дисертант висвітлюєзавдання адміністративного судочинства та проблеми чинного законодавства, зазначаючи, що єдиним важливим сенсом діяльності адміністративних судів є повний та об'єктивний захист законних прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб. Автор висвітлює окреслену проблематику через розкриття змісту та завдання адміністративного судочинства. У визначенні змісту адміністративного, кримінального, цивільного та господарського судочинства провідне місце відведено державі, яка повинна гарантувати не тільки реальну можливість здійснення прав на рівний доступ до судового розгляду, але й можливість виконання обов'язків, покладених на судову владу суспільством. Враховуючи розвиток організаційно-правових основ адміністративного, цивільного та господарського судочинства, а також проведення судової реформи в цілому, необхідно позитивно відзначити даний процес, але відсутність законодавчого чіткого розмежування не дає змоги ефективно використовувати конституційні новели щодо захисту прав фізичних та юридичних осіб.

публічний правовий спір адміністративний

ВИСНОВКИ

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове розв'язання наукового завдання щодо визначення правових засад віднесення публічно-правових спорів до адміністративної юрисдикції та розмежування адміністративного судочинства від господарського, цивільного і кримінального, на підставі чого отримано такі важливі результати:

1. Система адміністративного судочинства - це нормативно врегульована, ієрархічно структурована діяльність органів адміністративного судочинства з чітко визначеними завданнями та функціями, компетенцією і повноваженнями, юрисдикцією, порядком організації, реорганізації та ліквідації кожного окремого органу адміністративного судочинства.

Під поняттям «адміністративна юрисдикція» слід розуміти правовий контроль у формі судового захисту з метою вирішення публічно-правового конфлікту, який виник між юридичними або фізичними особами та органами державної влади під час прийняття нормативно-правових актів, і актів індивідуальної дії, інших рішень, чи вчинення дій або бездіяльності.

2. Визначено періодизацію становлення та розвитку адміністративної юстиції і судочинства. Виділено, зокрема, такі періоди: перший - зародження адміністративної юстиції (XVI ст.); другий - дореволюційний період (початок XVIІІ ст. - 1917 р.); третій - радянський (1917-1990 рр.); четвертий - становлення судової влади в незалежній Україні (1991-1996 рр.); п'ятий - період активного розвитку адміністративного судочинства (1996 р. - до теперішнього часу).

3. Міжнародний досвід реформування державних установ, на які покладено функції судочинства, дає можливість дійти висновку, що реформування адміністративного судочинства здійснюється, по-перше, завдяки оптимізації кількісного складу цих установ, по-друге, завдяки оптимізації функціональних обов'язків, з метою усунення дублювань компетенційних повноважень між судовими інституціями, виходячи з предмета розгляду.

Напрями міжнародної практики реформування та функціонування адміністративної юстиції необхідно використовувати при здійсненні судової реформи в Україні з метою побудови ефективної, дієвої, здатної до виконання покладених повноважень на систему органів судової влади.

4. Досліджено методологічно-правові аспекти адміністративного, цивільного, кримінального та господарського судочинства і означено критерії розмежування між ними. Основним критерієм визначення судової юрисдикції автор називає суб'єктний склад сторін, а саме: якщо однією зі сторін правового конфлікту є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадові чи службові особи, то такий спір є виключно справою адміністративної юрисдикції. Дисертант зазначає, що характер спірних правовідносин є другорядним критерієм, що не може слугувати підставою для визначення судової юрисдикції.

Вирішити питання щодо зміни предметної підсудності адміністративних справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам, запропонувавши такі зміни, відповідно до яких всі справи адміністративної юрисдикції передати на вирішення окружним адміністративним судам. Тобто, необхідно виключити з системи адміністративних судів місцеві загальні суди як адміністративні суди.

5.На практиці має місце неузгодженість та невиконання вимог законодавства адміністративними органами. Це не що інше, як грубе порушення норм верховенства права та законності, про що неодноразово зазначається в судових рішеннях. Сьогодні в Україні відсутній дієвий механізм впливу на протиправність або незаконність дій, рішень або бездіяльності органів державної влади. Незважаючи на судові рішення, суб'єкти владних повноважень продовжують діяти протиправно в подібних правовідносинах.

У зв'язку із відсутністю можливості органів адміністративного судочинства реформувати себе самостійно, обґрунтовується важливість здійснення законодавчою гілкою влади системних кроків щодо реформування системи адміністративних судів. Водночас до 2005 року Верховна Рада України не здійснювала кардинальних заходів стосовно реформування системи адміністративного судочинства і судової влади. Те, що не вирішуються важливі проблеми судочинства, значно послаблює вплив на соціально-економічний розвиток як чинник розбудови соціальної, правової та демократичної України.

6. Запропоновано комплекс заходів вирішення проблеми розмежування юрисдикції між адміністративними та іншими судами загальної юрисдикції. Встановлено необхідність проведення діяльності державно-правової спрямованості системно і комплексно, включаючи заходи, які складаються із законодавчого, організаційного та правового регулювання, конкретизацію встановленої процесуальної форми здійснення судочинства, механізм організації роботи відповідних суб'єктів владних повноважень, передусім правоохоронних і контролюючих, щодо поновлення порушеного права суб'єктів у сфері публічно-правових відносин, припинення таких порушень, а також створення необхідних умов для притягнення до юридичної відповідальності винних у вчиненні протиправних дій, рішень та бездіяльності. Це динамічний процес, який здійснюється відповідно до вимог чинного законодавства та з урахуванням рекомендацій Ради Європи.

7. Межі судового контролю при вирішенні публічно-правових спорів в адміністративному судочинстві повинні визначатися Конституцією та чинним законодавством у сфері судочинства. Не применшуючи значимість Основного Закону, зазначимо, що в питаннях розмежування компетенції органів судочинства переважне значення займають законодавчі та підзаконні акти. Така діяльність повинна здійснюватися за допомогою системи принципів (основних і спеціальних) та дотримання спеціалізації. Пропонується доповнити спеціальні принципи: правової визначеності і справедливого розгляду та соціальної рівності.

Реалізація функції судочинства досягається через судовий контроль, яка здійснюється в межах захисту прав і свобод людини та громадянина всією галуззю судочинства, включаючи діяльність адміністративної юстиції, і охоплює весь період реалізації права - від подання адміністративного позову до винесення судового рішення та його виконання.

Суть адміністративної юрисдикційної діяльності полягає в тому, що спеціальний державний орган - «адміністративний суд» у встановленому процесуальному порядку вирішує питання про застосування норм права в конкретному спорі та щодо конкретних осіб, які беруть участь у вирішені спору, і залежно від вирішення цього питання визначає відповідні правові наслідки.

8. Розроблення шляхів розвитку й удосконалення адміністративного судочинства в Україні, що передбачають комплекс заходів правового, організаційного, матеріально-технічного забезпечення.

Адміністративно-правові гарантії судового захисту прав фізичних і юридичних осіб забезпечуються як з боку самого суду, так і впливу державних інституцій. Пропозиція ухвалити єдиний кодифікований акт - Кодекс адміністративного судочинства та адміністративних процедур України, який включав би загальну та спеціальну частину, з метою чітко окреслити компетенцію та повноваження діяльності органів державної влади та реалізацію судового контролю.

Для вдосконалення адміністративно-правового розмежування адміністративного судочинства від цивільного та господарського запропоновано внести зміни до Кодексу адміністративного судочинства України та Господарського кодексу України:

- Кодекс адміністративного судочинства України доповнити главою 7 розділу 3 такого змісту: «Адміністративно-господарські санкції»;

- доповнити Кодекс адміністративного судочинства України ст. 5-1. Державний контроль та нагляд;

- доповнити ст. 5-2. Особливості застосування адміністративно-господарських санкції, як правового засобу відповідальності;

- доповнити ст.183-6. Особливості провадження у справах за адміністративними позовами про здійснення перебудови або знесення побудови.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Юрченко В. П. Судова практика привирішенні земельних спорів: розв'язання юрисдикційних проблем / В. П. Юрченко // Держава і право. - 2012. - Вип. № 56. - С. 213-218.