Адміністративно-правове регулювання протидії соціально небезпечним хворобам в Україні

17

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Купалов Максим Михайлович

АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРОТИДІЇ СОЦІАЛЬНО НЕБЕЗПЕЧНИМ ХВОРОБАМ В УКРАЇНІ

12.00.07 - адміністративне право і процес;

фінансове право; інформаційне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2015

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі адміністративного, фінансового та інформаційного права Навчально-наукового інституту права та масових комунікацій Харківського національного університету внутрішніх справ, Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий керівник доктор юридичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент Національної академії правових наук України Тищенко Микола Маркович,

Національний університет «Одеська юридична академія», Криворізький факультет, кафедра цивільно-правових дисциплін, професор

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, доцент Стеценко Валентина Юріївна, Східно-Європейський університет економіки і менеджменту, кафедра цивільно-правових дисциплін, професор

кандидат юридичних наук, доцент Логвиненко Борис Олексійович, Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ, кафедра адміністративного права та адміністративної діяльності ОВС, доцент

Захист відбудеться «25» лютого 2015 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.062.16 у Національному авіаційному університеті за адресою: 03058, м. Київ, проспект Космонавта Комарова, 1

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного авіаційного університету за адресою: 03058, м. Київ, проспект Космонавта Комарова, 1

Автореферат розісланий «____» січня 2015 року.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І. М. Сопілко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

соціальний небезпечний хвороба адміністративний

Актуальність теми. Утвердження в ст. 3 Конституції України людини, її життя і здоров'я найвищою соціальною цінністю обумовило необхідність активного розвитку та всебічного забезпечення інституту прав людини, зокрема права на охорону здоров'я. Стан реалізації цього права значною мірою впливає не лише на рівень здоров'я окремої людини, а й у глобальнішому аспекті - на стан соціально-демографічної ситуації в Україні, її економічний потенціал та обороноздатність.

У той же час погіршення епідеміологічної ситуації, виникнення нових штамів вірусів, недосконалість системи надання медичної допомоги, низький рівень матеріального добробуту громадян та інші фактори спричинили активне поширення так званих соціально небезпечних хвороб, до яких насамперед належать туберкульоз, ВІЛ, гепатити В і С. Вказані хвороби становлять реальну загрозу належній і продуктивній життєдіяльності громадян, а тому зусилля держави у сфері охорони здоров'я на сучасному етапі мають бути орієнтовані передусім на протидію саме цій категорії хвороб.

Для забезпечення протидії поширенню соціально небезпечних хвороб важливе значення має належне проведення лікувального процесу, вдосконалення діяльності відповідних державних інституцій і закладів охорони здоров'я, оптимізація інформаційного забезпечення протидії таким захворюванням, своєчасне виявлення випадків захворюваності на них, їх оперативне лікування чи припинення їх розвитку в організмі людини. Очевидно, що розв'язання цих питань багато в чому пов'язане з проблемами адміністративно-правового регулювання відносин, що виникають у сфері протидії соціально небезпечним хворобам.

Актуальність указаних проблем посилюється ще й тією обставиною, що однією з визначальних рис соціально небезпечних хвороб є негативні соціально-економічні наслідки. Вони настають не лише для особи, яка є носієм соціально небезпечної хвороби, а й для суспільства в цілому, бо зазначені захворювання значно ускладнюють або взагалі унеможливлюють активну участь людини в суспільному житті, істотно впливають на демографічні процеси.

Певні аспекти зазначених проблем досліджувались у науковій літературі з адміністративного права та державного управління. Окремі питання розглядались у спеціальній медичній літературі. Зокрема, їм приділяли увагу В. Б. Авер'янов, О. Ф. Андрійко, О. М. Бандурка, Д. М. Бахрах, Ю. П. Битяк, І. В. Венедіктова, В. Д. Волков, В. О. Галай, З. С. Гладун, Л. М. Дешко, В. П. Заброцький, О. В. Зибарєва, Т. О. Коломоєць, В. К. Колпаков, О. В. Кузьменко, М. М. Малеїна, В. М. Пашков, Я. Ф. Радиш, В. М. Рудий, О. Є. Рузаєва, О. П. Рябченко, Т. В. Семигіна, І. Я. Сенюта, Ю. М. Старилов, В. Ю. Стеценко, С. Г. Стеценко, М. М. Тищенко, Ю. І. Фещенко, І. І. Хожило, І. В. Шатковська та ін. Проте багато питань, пов'язаних із адміністративно-правовим регулюванням протидії поширенню соціально небезпечних хвороб, належним чином висвітлені не були. Відсутність комплексних наукових досліджень із зазначеної проблематики та необхідність удосконалення правового регулювання у вказаній сфері обумовлюють актуальність цього наукового дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане відповідно до пп. 1 Додатку 9 Пріоритетних напрямків наукового забезпечення діяльності органів внутрішніх справ України на період 2010-2014 рр., затверджених Наказом МВС України від 28 липня 2010 р. № 347, п. 17.6 Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2011-2014 рр., затверджених Вченою радою Харківського національного університету внутрішніх справ 27 грудня 2010 р. (протокол № 10).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу чинного законодавства України та практики його застосування встановити сутність та особливості адміністративно-правового регулювання протидії поширенню соціально небезпечних хвороб, розробити та науково обґрунтувати пропозиції, спрямовані на вдосконалення організаційних і правових складників механізму такого регулювання.

Відповідно до окресленої мети було поставлено такі завдання:

- з'ясувати поняття та сутність соціально небезпечних хвороб;

- проаналізувати теоретичні аспекти протидії соціально небезпечним хворобам;

- дослідити історичний і закордонний досвід боротьби із соціально небезпечними хворобами;

- вивчити сучасний стан адміністративно-правового регулювання у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб;

- розкрити організаційно-правові засади протидії поширенню соціально небезпечних хвороб в Україні;

- охарактеризувати інформаційне забезпечення протидії поширенню соціально небезпечних хвороб в Україні;

- визначити адміністративно-правові засади протидії поширенню туберкульозу, СНІДу та гепатиту в Україні;

- проаналізувати адміністративно-правове регулювання протидії ситуаційним соціально небезпечним захворюванням;

- дослідити питання юридичної відповідальності за правопорушення у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб в Україні.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з протидією поширенню соціально небезпечних хвороб.

Предмет дослідження становить адміністративно-правове регулювання у сфері протидії соціально небезпечним хворобам в Україні.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження складає поєднання загальнофілософських, загальнонаукових і спеціальних методів. У роботі використано діалектичний, формально-логічний, системний, історичний, порівняльно-правовий та інші методи дослідження. На основі діалектичного методу розглянуто історичний розвиток і сучасний стан системи протидії поширенню соціально небезпечних хвороб. Застосування цього методу також дало змогу визначити динаміку розвитку адміністративно-правового регулювання у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб на сучасному етапі становлення України. За допомогою формально-логічного методу було проаналізовано понятійний апарат, ознаки, сутність та особливості адміністративно-правового регулювання у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб, здійснено класифікацію адміністративно-правових актів у сфері протидії соціально небезпечним хворобам, визначено поняття соціально небезпечних хвороб, інформаційно-аналітичного забезпечення протидії соціально небезпечним хворобам та ін. За допомогою системного методу було розглянуто сучасний стан законодавства у вказаній сфері, досліджено питання адміністративно-правової відповідальності. Порівняльно-правовий метод було застосовано при вивченні закордонного досвіду адміністративно-правового регулювання відповідних суспільних відносин.

Теоретичне підґрунтя роботи становлять наукові праці фахівців у галузі загальної теорії держави і права, конституційного й адміністративного права, інших галузевих правових наук, науки державного управління та медичної науки.

Нормативну основу роботи становлять Конституція України, міжнародні договори у сфері забезпечення прав і свобод людини і громадянина, чинні законодавчі та інші нормативно-правові акти, що стосуються адміністративно-правового регулювання протидії соціально небезпечним хворобам.

Емпіричною базою дослідження є статистичні та інші матеріали щодо адміністративно-правового регулювання протидії поширенню соціально небезпечних хвороб.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є одним із перших в українській адміністративно-правовій науці комплексним дослідженням теоретичних і практичних питань адміністративно-правового регулювання протидії поширенню соціально небезпечних хвороб, у результаті якого сформульовано низку нових наукових положень і висновків, а саме:

уперше:

- визначено сутність категорії «соціально небезпечні хвороби», що розглядається в широкому та вузькому значеннях;

- виокремлено критерії визначення стабільних і ситуаційних соціально небезпечних хвороб;

- сформульовано принципи, цілі, задачі та функції протидії поширенню соціально небезпечних хвороб;

- адміністративно-правове регулювання у сфері протидії соціально небезпечним хворобам розглянуто в контексті вдосконалення процедурної регламентації відповідних суспільних відносин;

- сформульовано конкретні пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення адміністративно-правового регулювання у сфері забезпечення протидії поширенню соціально небезпечних хвороб;

удосконалено:

- уявлення про систему протидії соціально небезпечним хворобам;

- процедурні питання реалізації карантину та проведення епідеміологічних обстежень (розслідування) епідемій і спалахів інфекційних хвороб;

- підходи до адміністративно-правового регулювання питань виявлення осіб, хворих на ВІЛ, туберкульоз, гепатити В і С;

набули подальшого розвитку:

- аналіз історичного та закордонного досвіду протидії соціально небезпечним хворобам;

- питання інформаційного забезпечення протидії соціально небезпечним хворобам;

- питання координації діяльності державних і недержавних інституцій та участі громадськості у сфері протидії соціально небезпечним хворобам;

- положення щодо обмеження прав осіб, хворих на соціально небезпечні хвороби;

- питання вдосконалення адміністративної та дисциплінарної відповідальності у сфері протидії соціально небезпечним хворобам.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес:

- у сфері науково-дослідної діяльності - основні положення дослідження можуть бути використані для подальшої розробки проблем адміністративно-правового регулювання протидії поширенню соціально небезпечних хвороб;

- у правотворчості - використання наданих пропозицій сприятиме вдосконаленню чинного законодавства, що регламентує протидію соціально небезпечним хворобам;

- у правозастосовній сфері - впровадження результатів дослідження дозволить поліпшити практичну діяльність органів держави та їх посадових осіб у сфері протидії соціально небезпечним хворобам, удосконалити застосування адміністративного законодавства;

- у навчальному процесі - матеріали дисертаційного дослідження можуть використовуватися при читанні лекцій і під час проведення практичних занять із дисципліни «Адміністративне право України».

Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, що становлять наукову новизну, розроблені автором особисто. При використанні наукових розробок інших учених для обґрунтування власних міркувань автора на них обов'язково зроблені посилання.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та висновки, сформульовані в дисертаційній роботі, обговорювалися на науково-практичних конференціях, зокрема: «Сутність та значення впливу законодавства на розвиток суспільних відносин» (18-19 травня 2012 р., м. Одеса), «Законність і правопорядок: механізми забезпечення» (11-12 травня 2012 р., м. Харків), «Наука України. Перспективи та потенціал» (30-31 травня 2012 р., м. Одеса), «Теоретико-правові засади формування сучасного медичного права в Україні» (26-27 жовтня 2012 р., м. Полтава), «Правове забезпечення соціальної сфери» (9 листопада 2013 р., м. Одеса), «Проблеми ефективності міжнародного права» (4 квітня 2014 р., м. Харків).

Результати дослідження було обговорено на спільному засіданні кафедри адміністративної діяльності ОВС факультету з підготовки фахівців міліції громадської безпеки та кримінальної міліції у справах дітей та кафедри загальноправових дисциплін факультету права та масових комунікацій Харківського національного університету внутрішніх справ (протокол № 10 від 5 травня 2014 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження були відображені в п'яти статтях, 4 з яких опубліковані у фахових виданнях України, та одна - у виданні іноземної держави, та шести тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що вміщують дев'ять підрозділів, висновків і переліку використаної літератури. Повний обсяг роботи - 227 сторінок, з яких основний текст - 197 сторінки. Кількість використаних джерел складає 240 найменувань і займає 30 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв'язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об'єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Загальна характеристика протидії соціально небезпечним хворобам» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Соціально небезпечні хвороби: поняття та сутність» досліджено категорію соціально небезпечних хвороб і критично проаналізовано широкий спектр думок щодо її розуміння. Наголошується, що соціально небезпечні хвороби доцільно розглядати в широкому та вузькому значеннях. Пропонується поділ соціально небезпечних хвороб у вузькому значенні на стабільні та ситуаційні. Визначаються критерії віднесення соціально небезпечних хвороб до стабільних або ситуаційних. Робиться висновок, що під стабільними соціально небезпечними захворюваннями слід розуміти такі інфекційні хвороби, які становлять істотну загрозу для демографічної ситуації, спричиняють негативні соціально-економічні наслідки для країни в цілому, набули статусу епідемії та є невиліковними або процес лікування яких характеризується підвищеною складністю. У свою чергу, ситуаційними соціально небезпечними хворобами є такі інфекційні хвороби, що характеризуються швидким поширенням на певній території, у тому числі з урахуванням зовнішніх факторів, підвищеним ступенем ризику зараження, можливістю застосування спеціальних заходів, зокрема карантинних, для недопущення їх поширення та можливістю оперативного й ефективного припинення їх спалаху.

Пропонується внести зміни до ст. 53 Основ законодавства України про охорону здоров'я, виклавши її в такій редакції: «З метою охорони здоров'я населення, органи та заклади охорони здоров'я зобов'язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування стабільних і ситуаційних соціально небезпечних хвороб, перелік яких визначається Міністерством охорони здоров'я України». При цьому на рівні наказу МОЗ доцільно чітко визначити переліки як стабільних, так і ситуаційних соціально небезпечних хвороб.

У підрозділі 1.2. «Протидія соціально небезпечним хворобам: теоретичні аспекти» проаналізовано категорію протидії та її зв'язок з іншими категоріями, що мають схоже змістовне навантаження, зокрема, з категорією боротьби. Зазначається, що протидія за змістом є ширшою категорією, ніж боротьба, й співвідноситься з останньою як загальне та особливе. До принципів протидії соціально небезпечним хворобам віднесено належну наукову забезпеченість і практичну апробованість; державний характер протидії; системність; належну правову регламентацію; належне інформаційне забезпечення; систематичність; соціальну взаємодію; оперативність та ефективність реагування на кожен випадок виявлення соціально небезпечних хвороб; пріоритетність профілактичної діяльності.

Досліджуються цілі протидії поширенню соціально небезпечних хвороб, серед яких виокремлюються довгострокові (стратегічні) та поточні (тактичні) цілі, а також конкретизуються відповідні завдання. З урахуванням основних напрямів протидії поширенню соціально небезпечних хвороб виділено відповідні функції, зокрема, функцію планування протидії та прогнозування епідеміологічної ситуації та результатів здійснюваної діяльності; організаційно-правову функцію; інформаційну функцію; функцію моніторингу та контролю; виховну функцію.

У підрозділі 1.3. «Історичний і закордонний досвід боротьби із соціально небезпечними хворобами» зроблено ретроспективний аналіз питань правового регулювання й організації боротьби із соціально небезпечними хворобами та стан такої діяльності в інших країнах.

Аналізуючи історичний досвід боротьби із соціально небезпечними хворобами, акцентується увага на прояві відповідного державного впливу у сфері охорони здоров'я в цілому та боротьби з небезпечними інфекційними хворобами зокрема. Зосереджується увага на досвіді боротьби з такими хворобами, як туберкульоз і СНІД, у тому числі в контексті поєднання зусиль держави та громадськості для протидії їх розповсюдженню.

Досліджується іноземний досвід правового регулювання у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб. Зазначається, що питання протидії цим хворобам були відображені в законодавстві багатьох країн світу, при цьому особлива увага приділяється боротьбі з такими тяжкими захворюваннями, як ВІЛ/СНІД і туберкульоз. У більшості країн існує конкретний перелік заходів і повноважень, що мають реалізовуватися для боротьби з туберкульозом. Особливості соціального та правового захисту осіб, хворих на туберкульоз, визначаються на законодавчому рівні окремих держав з обов'язковим урахуванням соціально-економічних реалій тієї чи іншої країни. Підкреслюється, що пріоритетним напрямом протидії соціально небезпечним хворобам є організація профілактичної діяльності в цій сфері.

Розділ 2 «Організаційні та правові основи протидії соціально небезпечним хворобам» містить два підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Сучасний стан адміністративно-правового регулювання у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб» досліджено питання правового регулювання у сфері протидії соціально небезпечним хворобам, розроблено класифікацію відповідних нормативно-правових актів, наведено їх загальну характеристику. Акцентовано увагу на міжнародно-правових актах, які тією чи іншою мірою стосуються протидії соціально небезпечним хворобам і складають важливе підґрунтя для регламентації відповідних питань на рівні національного законодавства. Зазначається, що на сьогодні в Україні діє значна за обсягом система нормативно-правових актів, які мають на меті протидію соціально небезпечним хворобам. Виділяються групи законодавчих актів, які прямо чи опосередковано стосуються правового забезпечення цієї сфери.

Підкреслюється, що важливим напрямом удосконалення правового регулювання протидії поширенню соціально небезпечних хвороб на сучасному етапі є належне процедурне забезпечення діяльності з виявлення соціально небезпечних хвороб, протидії їх поширенню, координації зусиль державних органів у цьому напрямку та співпраці з громадськістю.

Підрозділ 2.2. «Організаційно-правові засади протидії поширенню соціально небезпечних хвороб в Україні» присвячено розгляду діяльності державних і недержавних інституцій, що реалізують відповідні функції в цій сфері. Підкреслюється, що ефективна протидія поширенню соціально небезпечних хвороб на території України, гарантування прав і свобод людей, хворих на такі хвороби, забезпечення дотримання законних інтересів осіб, які оточують цих людей, є неможливим без налагодженого організаційно-правового механізму її реалізації і, перш за все, з позицій відпрацювання оптимальної організаційної структури органів та служб, що здійснюють такого роду діяльність.

Певна увага приділяється питанням адміністративно-правового забезпечення функціонування спеціалізованих інфекційних лікарень і відділень. Автором підкреслюється, що на сьогодні мережа закладів охорони здоров'я, в яких безпосередньо надається медична допомога з приводу лікування інфекційних хвороб, потребує оптимізації. При цьому нагальною проблемою є тенденція скорочення кількості інфекційних лікарень і відділень, у тому числі дитячих, послаблення уваги до питання підготовки кваліфікованих фахівців із цього напряму надання медичної допомоги. Формулюються конкретні висновки та пропозиції з приводу оптимізації мережі інфекційних лікарень і відділень.

Розглядається система державних інституцій, що здійснюють протидію поширенню ВІЛ в Україні. Підкреслюється, що в сучасній Україні досі не сформовано системного підходу до питань взаємодії державних органів і громадськості у сфері протидії поширенню соціально небезпечних захворювань, не в достатньому ступені використовуються можливості державного впливу для профілактики такого роду захворювань. Акцентується увага на питаннях координаційної діяльності у сфері протидії соціально небезпечним хворобам як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях. Аргументовано позицію, що на сьогодні потенціал громадських організацій у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб використовується не повною мірою. У той же час ці організації доцільно було б широко залучати до процесів координації та взаємодії з питань протидії поширенню ВІЛ і туберкульозу в Україні.

Розділ 3 «Особливості адміністративно-правового регулювання у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб в Україні» складається з трьох підрозділів, що визначають особливості інформаційного забезпечення протидії поширенню соціально небезпечних хвороб в Україні, адміністративно-правові засади протидії поширенню туберкульозу, СНІДу, гепатиту, ситуаційних соціально небезпечних хвороб, юридичної відповідальності за правопорушення у зазначеній сфері.

У підрозділі 3.1. «Інформаційне забезпечення протидії поширенню соціально небезпечних хвороб в Україні» розглядаються закріплені в Законі України «Про інформацію» види інформації за змістом крізь призму протидії соціально небезпечним хворобам. Підкреслюється, що всі ці види інформації тією чи іншою мірою мають значення для протидії поширенню соціально небезпечних хвороб. Доведено, що інформація має надзвичайно важливе значення для забезпечення протидії поширенню соціально небезпечних хвороб, оскільки вона служить не тільки передумовою прийняття важливих управлінських рішень у цій сфері, а й супроводжує їх виконання та контроль за ним.

Аналізуються цілі та завдання відповідного інформаційного забезпечення. Цілі інформаційного забезпечення протидії соціально небезпечним хворобам розглядаються на двох рівнях - довгостроковому та короткостроковому. Перший рівень пов'язаний з формуванням такого об'єму інформаційних ресурсів, який дозволяє ефективно визначати та реалізовувати комплекс заходів, спрямованих на профілактику, виявлення та лікування такого роду захворювань і нівелювання негативного впливу їх наслідків, прогнозування тенденцій поширення соціально небезпечних захворювань у часовій перспективі. Другий рівень пов'язаний з отриманням інформації, необхідної для забезпечення оперативності прийняття рішень в умовах конкретної ситуації, що склалася у зв'язку зі спалахом того чи іншого соціально небезпечного захворювання. На основі цього формулюється власне визначення поняття інформаційного забезпечення у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб.

Висвітлюються питання забезпечення підвищення ролі ЗМІ у протидії поширенню соціально небезпечних хвороб, робляться відповідні висновки щодо внесення змін до законодавства із цього приводу. Особлива увага приділяється питанням обігу інформації у сфері протидії поширенню ВІЛ-інфекції в контексті забезпечення прав, свобод і обов'язків осіб, хворих на ВІЛ.

У підрозділі 3.2. «Адміністративно-правові засади протидії поширенню туберкульозу, СНІДу та гепатиту в Україні» підкреслюється, що такі стабільні соціально небезпечні захворювання, як туберкульоз, СНІД і гепатит С на сьогодні становлять реальну загрозу демографічній ситуації, тягнуть негативні соціально-економічні наслідки, впливають на непрацездатність населення, у зв'язку з чим питання протидії таким хворобам набувають особливої актуальності.

В контексті протидії туберкульозу особлива увага приділяється питанням профілактики цього захворювання. Наголошується, що обов'язковість оглядів на виявлення туберкульозу слід визнати стратегічним курсом у боротьбі з цим захворюванням. Підкреслюється необхідність вирішення питань, пов'язаних із проведенням обов'язкових профілактичних медичних оглядів на туберкульоз. Зокрема, це стосується питання встановлення відповідальності за ухилення від проходження таких оглядів та процедурної регламентації примусового доставлення осіб для проведення оглядів.

Особлива увага приділяється питанням боротьби з туберкульозом у закладах пенітенціарної системи. Доводиться необхідність нормативного врегулювання питань організації лікування осіб, хворих на туберкульоз, які тримаються в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах, на рівні окремого відомчого наказу.

Акцентується увага на питанні обмеження прав осіб, хворих на туберкульоз, у контексті їх примусового поміщення до закладів охорони здоров'я.

Робиться висновок щодо важливості постановки питання про обов'язковість тестування на ВІЛ окремих категорій громадян. Наголошується на доцільності закріплення обов'язку лікаря пропонувати проходження такого тестування під час проведення загальних профілактичних медичних оглядів громадян. У разі відмови особи пройти тестування на ВІЛ, доцільно передбачити необхідність оформлення письмової відмови від обстеження. При цьому до відповідних довідок і медичних амбулаторних карт має заноситися інформація лише про сам факт проходження обстеження на ВІЛ, однак результати такої діагностики мають повідомлятися виключно особі, яка його пройшла. Певна увага приділяється адміністративно-правовому забезпеченню питань протидії поширенню ВІЛ у закладах пенітенціарної системи.

Розглядаються питання протидії дискримінації та стигматизації ВІЛ-інфікованих осіб. Зауважується, що на сьогодні в законодавстві України не міститься спеціальних норм стосовно відповідальності за дискримінацію осіб у зв'язку з наявністю в них ВІЛ-інфекції, як і самої категорії «дискримінація у зв'язку з позитивним ВІЛ-статусом особи». Закріплення цієї категорії є важливим не тільки з точки зору визначення відповідних правил, спрямованих на усунення дискримінаційних дій стосовно цих осіб, а й можливості закріплення в Кодексі України про адміністративні правопорушення відповідальності за такі дії.

Звертається увага на захист прав медичних працівників, які контактують з ВІЛ-інфікованими особами. Йдеться також про можливість визнання зараження ВІЛ-інфекцією професійним захворюванням з усіма відповідними правовими наслідками для працівників органів внутрішніх справ і Державної пенітенціарної служби України у випадках, коли зараження відбулося у зв'язку з виконанням службових обов'язків.

Надано пропозиції з приводу оптимізації адміністративно-правового регулювання протидії гепатитам В і С. Доводиться, що своєчасне виявлення випадків зараження на гепатит є пріоритетним завданням на шляху до подолання цієї інфекції на території України, у зв'язку з чим видається необхідним узагальнення та визначення чіткого переліку осіб, для яких обстеження на цю хворобу є обов'язковим.

Наголошується на актуальності питання про фінансування витрат на лікування стабільних соціально небезпечних хвороб, зокрема, шляхом нормативного закріплення права громадян отримати в банківських установах пільговий кредит на лікування, якщо його вартість перевищує 80 тис. грн., та обов'язку банку надати цей кредит за наявності відповідних підстав.

Також звертається увага на доцільності корегування окремих положень законодавства щодо забезпечення громадян лікарськими засобами в умовах спалаху того чи іншого соціально небезпечного захворювання.

У підрозділі 3.3. «Адміністративно-правове регулювання протидії ситуаційним соціально небезпечним захворюванням» здійснено пошуки конкретних напрямів покращення адміністративно-правового регулювання протидії ситуаційним соціально небезпечним захворюванням.

Розглядаються теоретичні категорії, правильне розуміння яких є необхідним для вирішення поставлених у підрозділі завдань. Зокрема, це стосується категорій епідемії, пандемії, санітарних, санітарно-протиепідемічних, протиепідемічних, обмежувальних протиепідемічних, карантинно-обмежувальних заходів і карантину.

Особлива увага приділена такому обмежувальному протиепідемічному заходу, як карантин. Визначено, що найбільш важливими питаннями належної реалізації карантину є: по-перше, чітке визначення органів і посадових осіб, які вправі встановлювати карантин, і, по-друге, організаційні та процедурні питання реалізації цього заходу, передусім, із позицій забезпечення прав і свобод громадян. Звертається увага на питання відповідальності за порушення вимог закону в разі встановлення карантину. Доведено, що повноваження щодо введення карантину доцільно було б чітко систематизувати з урахуванням поширення хвороб на певній території та складності епідеміологічної ситуації. Зокрема, прийняття рішення про карантин на рівні Кабінету Міністрів України цілком обґрунтовано в умовах встановлення того чи іншого надзвичайного адміністративно-правового режиму або у випадку, коли епідемія має розповсюдження на більшості території України. Якщо ж спалах інфекційної хвороби має місце в межах певного регіону чи певної місцевості, рішення про встановлення карантину має прийматися місцевими органами виконавчої влади. При цьому в усіх випадках прийняттю рішення має передувати подання відповідного санітарного лікаря. Проаналізовано процедурні аспекти встановлення карантину й особливості організації діяльності з реалізації вказаного заходу.

Акцентується увага на питаннях протидії епідемії грипу Н1N1 (свинячого грипу). Зазначено, що протидія епідемії цього грипу, що виникла в 2009 р., не мала належного правового підґрунтя. Підкреслено, що інформація, яка стосувалась епідемічної ситуації, іноді мала яскраво виражений політичний контекст. Усе це, на думку автора, сприяло певній дестабілізації ситуації, виникненню панічних чуток серед населення і, як результат, ускладнювало зусилля медиків щодо ліквідації спалахів цієї хвороби. Вирішення питань інформаційного забезпечення вказаної сфери суспільних відносин пов'язується з можливістю прийняття наказу Міністерства охорони здоров'я України «Про інформаційне забезпечення профілактичної та лікувальної діяльності у випадках поширення соціально небезпечних хвороб».

Звертається увага на необхідність осмислення питань, пов'язаних з особливостями правового регулювання в окремих місцевостях, де можуть бути зафіксовані масові захворювання на тяжкі інфекційні хвороби, що ставлять під загрозу життя і здоров'я широкого кола осіб.

Розглядаються питання забезпечення лікарськими засобами в умовах спалаху ситуаційних соціально небезпечних хвороб. Особлива увага приділяється проблемам проведення імунобіологічних щеплень. Підкреслюється, що ключовими аспектами вирішення проблеми щеплень є, по-перше, забезпечення якості вакцин, що використовуються для цього, та, по-друге, забезпечення індивідуального підходу при застосуванні вакцин.

У підрозділі 3.4. «Юридична відповідальність за правопорушення у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб в Україні» зазначається, що належна процесуальна регламентація всієї діяльності, пов'язаної з реалізацією юридичної відповідальності, є тим дієвим важелем, що забезпечує об'єктивність кожного конкретного рішення про притягнення до відповідальності, є однією з найбільш дієвих гарантій забезпечення комплексу прав і обов'язків усіх без винятку суб'єктів юрисдикційної діяльності та, перш за все, осіб, які притягаються до відповідальності. З урахуванням цього підкреслюється, що належне процедурне забезпечення набуває особливого значення при реалізації юридичної відповідальності, що повною мірою стосується протидії соціально небезпечним хворобам.

Аналізуються особливості застосування адміністративної відповідальності у сфері протидії соціально небезпечним хворобам. Розглядаються питання адміністративної відповідальності за порушення порядку обігу інформації у сфері протидії соціально небезпечним хворобам. Наголошується, що на практиці виникають ситуації, коли мова йде лише про оголошення факту проходження тестування на ВІЛ чи іншу невиліковну інфекційну хворобу, а не результатів такого тестування. У цьому випадку можлива постановка питання про застосування адміністративної відповідальності.

Акцентується увага на проблемі існування так званих «ВІЛ-дисидентів» або «заперечників СНІДу». Представники цих соціальних груп керуються ідеєю надуманості існування інфекції ВІЛ. Доказується, що публічне поширення такої інформації, а також її розміщення в друкованих засобах масової інформації та на веб-сайтах є неприпустимим. Для захисту населення від розміщення такої інформації пропонується передбачити відповідальність за її поширення.

ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукового завдання - формулювання теоретично обґрунтованих висновків щодо адміністративно-правового регулювання у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб, що мають істотне теоретичне та прикладне значення.

1. Категорію соціально небезпечних хвороб доцільно розглядати в широкому та вузькому розуміннях. У широкому до неї можна віднести інфекційні (туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД, лепра, гепатити, карантинні захворювання) та неінфекційні (психічні захворювання, хронічний алкоголізм, наркоманія, тютюнопаління, онкологічні та серцево-судинні) захворювання. У вузькому розумінні до соціально небезпечних хвороб доцільно віднести лише ті інфекційні хвороби, що є небезпечними для осіб, які оточують носія такої хвороби, мають тенденцію до поширення від інфікованої особи до оточуючих і є невиліковними чи важко виліковними. Базуючись на відповідних критеріях, соціально небезпечні хвороби у вузькому розумінні, у свою чергу, доцільно поділяти на ті, що мають стабільний (СНІД, туберкульоз, гепатити В і С) і ситуаційний (грип H1N1, холера тощо) характер. Таку класифікацію доцільно передбачити на рівні Основ законодавства України про охорону здоров'я, а в окремому наказі МОЗ чітко визначити переліки як стабільних, так і ситуаційних соціально небезпечних хвороб.

2. Тенденції правотворчості щодо протидії соціально небезпечним хворобам у сучасних умовах значною мірою пов'язані з необхідністю комплексного вирішення проблем, що виникають у цій сфері. Найбільш важливим на сьогодні є пріоритетність боротьби із цими хворобами над питаннями економічної доцільності та визначення концептуальних підходів щодо фінансування заходів, спрямованих на протидію соціально небезпечним хворобам, перш за все, з позицій забезпечення належного рівня й ефективності профілактики такого роду хвороб.

3. Удосконалення адміністративно-правового регулювання протидії поширенню соціально небезпечних хвороб слід пов'язувати, передусім, із покращенням відповідного адміністративно-процедурного забезпечення. Зокрема, це стосується питань забезпечення оперативності реагування на випадки поширення соціально небезпечних хвороб; поміщення особи до інфекційного закладу, в тому числі у випадку, коли вона не погоджується на це, однак її хвороба є небезпечною для здоров'я оточуючих; допуску до пацієнта сторонніх осіб; введення та реалізації карантину; відпрацювання єдиного порядку проведення епідеміологічних обстежень (розслідування) епідемій і спалахів інфекційних хвороб; окремих процедурних аспектів діяльності державних надзвичайних протиепідемічних комісій, що стосуються виявлення причин та умов, які сприяли виникненню епідемій, спалахів інфекційних хвороб та уражень людей; реалізації повноважень щодо порушення питання про притягнення до дисциплінарної та адміністративної відповідальності.

4. Повноваження стосовно координації дій державних і недержавних інституцій у сфері протидії поширенню ВІЛ-інфекції слід покласти на єдиний орган - Державну службу України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань. З метою підвищення ефективності координаційної діяльності щодо протидії туберкульозу статті 5, 7 і 8 Закону України «Про протидію захворюванню на туберкульоз», що передбачають повноваження Міністерства охорони здоров'я України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування у сфері протидії захворюванню на туберкульоз, слід доповнити відповідними повноваженнями з координації управлінської діяльності у цій сфері. При цьому конкретні завдання, повноваження та форми здійснення такої координації було б доцільно деталізувати на рівні окремого нормативного акту Кабінету Міністрів України.

5. Посиленню потенціалу впливу громадськості на явища та процеси у сфері забезпечення санітарного й епідемічного благополуччя населення може служити створення при територіальних органах Державної санітарно-епідеміологічної служби України громадських рад зі сприяння її діяльності. При цьому слід розробити та затвердити Положення про громадські ради при територіальних органах Державної санітарно-епідеміологічної служби України, де чітко визначити цільову спрямованість їх функціонування, відповідні процедурні аспекти створення цих рад та організації їх діяльності відповідно до цільового призначення.

6. Інформаційне забезпечення протидії соціально небезпечним хворобам - це процес отримання відповідними користувачами необхідної для здійснення їх діяльності інформації, її накопичення, обробка, зберігання та використання з метою формування такого обсягу інформаційних ресурсів, який дозволив би ефективно визначати та реалізовувати комплекс заходів організаційного, медичного та правового характеру, спрямованих на профілактику, виявлення та лікування соціально небезпечних захворювань, нівелювання негативного впливу їх наслідків на здоров'я окремих осіб і суспільства в цілому.

7. З метою вдосконалення інформаційного забезпечення протидії соціально небезпечним хворобам на нормативному рівні необхідно передбачити обов'язок засобів масової інформації розміщувати інформацію органів виконавчої влади та брати участь у проведенні необхідної роз'яснювальної роботи у випадку виникнення спалаху інфекційної хвороби, а також необхідність систематичного оприлюднення статистичних даних щодо розповсюдження інфекційних хвороб на офіційному веб-сайті центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров'я та засобах масової інформації. Доцільною також є розробка та видання наказу Міністерства охорони здоров'я України «Про інформаційне забезпечення профілактичної та лікувальної діяльності у випадках поширення соціально небезпечних хвороб». При цьому здійснення інформаційної діяльності у випадках поширення соціально небезпечних хвороб має враховувати необхідність визначення концепції інформаційного забезпечення у відповідних конкретних умовах та формувати інформаційну діяльність з урахуванням різнорівневих ланок управління та відповідної узгодженості в їх діях.

8. Доцільно внести зміни до ст. 6 Закону України «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», доповнивши її ч. 8 такого змісту: «Тестування осіб, які перебувають у стані непритомності та потребують негайного проведення лікування, у разі, якщо на думку лікуючого лікаря діагностика на ВІЛ у такому випадку є доцільною та необхідною, здійснюється за згодою близьких родичів особи за наявності усвідомленої інформованої згоди. Близькі родичі зазначених осіб мають право бути ознайомленими з результатами тестування та зобов'язані забезпечити збереження умов конфіденційності даних про ВІЛ-статус особи, яка пройшла діагностику». Частину 2 ст. 6 зазначеного Закону доцільно доповнити положенням такого змісту: «У випадку виявлення ВІЛ-інфекції в осіб у віці від 14 до 18 років, про це обов'язково повинні бути проінформовані батьки або особи, які їх замінюють».

9. Пріоритетним завданням боротьби з гепатитом слід визнати своєчасне виявлення випадків зараження цією хворобою. Враховуючи це, доцільним видається визначення та закріплення переліку випадків, коли обстеження на гепатит є обов'язковим. З урахуванням способів передачі вірусів гепатитів В і С доцільно визначити коло осіб, які повинні підлягати обов'язковим медичним оглядам.

10. До концептуальних питань, пов'язаних з удосконаленням ефективності боротьби з розповсюдженням туберкульозу, СНІДу та гепатиту С, слід віднести: оптимізацію системи діагностичних і лікувальних закладів Міністерства охорони здоров'я України; налагодження інформаційних потоків, що стосуються питань протидії туберкульозу, СНІДу та гепатиту між органами й установами МОЗ, іншими державними та, перш за все, правоохоронними органами та громадськими організаціями, що діють у сфері протидії поширенню цих хвороб в Україні та за її межами; чітке правове регулювання обміну та використання інформації у цій сфері; відпрацювання надійних правових механізмів, за допомогою яких забезпечується ефективність застосування профілактичних заходів і заходів адміністративного припинення, що можуть застосовуватися у сфері протидії поширення туберкульозу, СНІДу та гепатиту; чітка правова регламентація правового статусу осіб, хворих на ці хвороби, та відповідні правові гарантії забезпечення їх прав та обов'язків; належна правова захищеність медичних працівників, а також працівників інших державних органів, діяльність яких пов'язана з можливими ризиками інфікування такого роду хворобами; питання адміністративної та дисциплінарної відповідальності у цій сфері.

11. Можливим є доповнення ст. 165-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення ч. 3 такого змісту: «Ті самі дії, вчинені в умовах епідемії або за інших надзвичайних ситуації техногенного чи природного характеру стосовно товарів і послуг першої необхідності, - тягнуть за собою накладення штрафу від п'ятнадцяти до двадцяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян». Окрім цього, Кодекс України про адміністративні правопорушення доцільно доповнити статтею, яка б передбачала відповідальність за недотримання санітарно-гігієнічних правил і норм у медичній сфері, сфері обслуговування (косметолог, перукар тощо) з урахуванням посилення відповідальності, якщо це призвело до масового поширення інфекційної хвороби.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Статті у фахових і закордонних виданнях з юридичних наук:

1. Купалов М. М. До питання про формування системи протидії поширенню соціально небезпечних хвороб в Україні / М. М. Купалов // Актуальні проблеми права: теорія і практика. Зб. наук. пр. - Луганськ : Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, 2012. - № 25. - С. 363-369.

2. Купалов М. М. Про правове регулювання протидії поширенню соціально небезпечних хвороб в Україні / М. М. Купалов // Науковий вісник Ужгородського Національного університету. Серія Право. - 2012. - Вип. 20. - Ч. 1. - Т. 3. - С. 158-161.

3. Купалов М. М. Про процедурну регламентацію обмежувальних заходів у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб / М. М. Купалов // Актуальні проблеми права : теорія і практика. Зб. наук. пр. - Луганськ : Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, 2013. - № 26. - С. 319-326.

4. Купалов М. М. Об информационно-аналитическом обеспечении противодействия распространению социально опасных болезней / М. М. Купалов // Журнал научных публикаций аспирантов и докторантов. - 2013. - № 12. - С. 74-77.

5. Купалов М. М. Актуальні питання інформаційного забезпечення протидії поширенню соціально небезпечних хвороб / М. М. Купалов // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Право. - Вип. 23. - Ч. ІІ. - Т. 2. - С. 155-158.

Основні результати, положення та висновки дисертації доповідалися й обговорювалися на конференціях і зібраннях:

6. Купалов М. М. Політико-правові засади протидії соціально небезпе6чним захворюванням в Україні / М. М. Купалов // Сутність та значення впливу законодавства на розвиток суспільних відносин: матер. міжнар. наук.-практ. конф., 18-19 трав. 2012 р.: у 2-х ч. - Ч. 1. - Одеса: ГО «Причорноморська фундація права», 2012. - С. 87-89.

7. Купалов М. М. Соціально небезпечні хвороби як загроза існуванню та розвитку українського суспільства на сучасному етапі / М. М. Купалов // Законність і правопорядок: механізми забезпечення: матер. міжнар. наук.-практ. конф., 11-12 трав. 2012 р.: у 2-х т. - Т. 2. - Х.: ГО «Асоціація аспірантів-юристів», 2012. -- С. 23-25.

8. Купалов М. М. До питання про правове регулювання протидії соціально небезпечним захворюванням в Україні / М. М. Купалов // Наука України. Перспективи та потенціал: матер. IV всеукр. наук.-практ. заоч. конфер., 30-31 трав. 2012 р. - Одеса: Всеукраїнське громадське об'єднання «Нова освіта», 2012. - С. 111-113.

9. Купалов М. М. Організаційно-правові питання профілактики поширення ВІЛ-інфекції в Україні / М. М. Купалов // Теоретико-правові засади формування сучасного медичного права в Україні: матер. всеукр. наук.-практ. конф., Полтава, 26-27 жовт. 2012 р. / О. П. Бущан, В. М. Пашков, П. О. Гринько. - Х.: «Точка», 2012. - С. 84-86.

10. Купалов М. М. Про координаційну діяльність у сфері протидії поширенню соціально небезпечних хвороб / М. М. Купалов // Правове забезпечення соціальної сфери: зб. матер. IV міжнар. наук. конф. студ., аспір. та молодих учен. / за заг. ред. д.ю.н., проф. Г. І. Чанишевої. - Одеса: Фенікс, 2013. - С. 498-500.

11. Купалов М. М. Міжнародно-правові засади протидії поширенню соціально небезпечних хвороб / М. М. Купалов // Проблеми ефективності міжнародного права: матер. наук.-практ. «круглого столу», 4 квіт. 2014 р. - Х.: ФОП Бровін О. В., 2014. - С. 39-43.

...