Систематика судового захисту у світлі зобов’язальної природи прав людини

По-перше, юриспруденція КСУ стосовно доступності правового захисту є недосконалою і такою, що явно посягає на сутнісний зміст основного права. Її неодмінно слід буде переглядати, оскільки така надмірно обмежує права людини і лише перешкоджатиме якісному розгляду конституційний скарг.

Назву такі доктрини, які є результатом позитивістського прочитання змісту Конституції: відмова від розгляду нечинних правових актів (навіть якщо вони діяли певний час і тим самим порушували права людини і спричинили шкоду їх носіям); ніби КСУ не здійснює правозастосовну діяльність (хоча тлумачення Конституції є невід'ємним елементом обґрунтування рішень КСУ та стадією правозастосування); ніби то КСУ не долає прогалин та не вирішує колізій у законодавстві (хоча це є стан правової невизначеності, який порушує права людини, а суд їх якраз має захищати). Існує цілком реальна небезпека, що з таким «інтелектуальним багажем» КСУ буде потурати порушенням правам людини з боку держави.

У світі склалася зовсім протилежна практика у цьому відношенні. Прикладом є рішення Конституційного Суду Литовської республіки від 8 серпня 2006 року, в якому було вказано таке:

«…у разі прогалин у законодавстві, що заборонено Конституцією, суди повинні заповнити прогалини у конкретному окремому випадку, і що це має здійснюватися шляхом застосування, в першу чергу , конституції і загальних принципів права. Однак, таке рішення суду не знімає обов'язок законодавця заповнити відповідну прогалину в праві. Зазначені рішення КС можуть мати значення при вирішенні справ, що стосуються соціальних прав особи, реалізація та відновлення яких (якщо ці права були порушені) було б неможливими, якби законодавець намагався уникнути регулювання відповідних відносин у встановленому порядку за допомогою звичайного закону» [2].

Така практика також суперечить рекомендаціям XIV Конференції Конгресу європейських конституційних судів [3] і має мало спільного із верховенством права та повагою до прав людини. Я б її навіть назвав відвертим ігноруванням зобов'язальної природи людських прав.

Від цієї практики легістського прочитання Конституції (коли текст вище сутнісного змісту прав людини) слід рішуче позбавлятися шляхом наведення відповідних аргументів при вирішенні конституційних скарг. Такі підходи є мало сумісними із ідеєю конституційного правосуддя. КСУ вже вказував у своєму рішенні № 2-рп/2016 [4] про те, що повага до прав і свобод людини накладають на законодавця обов'язок належним чином забезпечування правове регулювання відповідні сфери правовідносин.

По-друге, потребує конкретизації у законі конституційна формула «вичерпання засобів правового захисту» як критерію допустимості конституційної скарги. Як свідчить зарубіжний досвід, це питання лежить переважно у площині свободи розсуду конституційних судів. Дане поняття не означає те, що особа має дійти до касаційної інстанції, адже згідно із сталою практикою Європейського суду з прав людини для цього достатньо рішення апеляційного суду. Також якщо пригадати судову практику щодо поголовного задоволення судами клопотань прокуратури у застосуванні запобіжного заходу у вигляді взяття під варту для майже всіх затриманих учасників Євромайдану, то питання також може полягати і в ефективності цих засобів правового захисту. Це також слід мати на увазі при інтерпретації КСУ цього поняття.

Отже, питання полягає в тім, що у Законі про КСУ слід визначити коло його позитивних обов'язків при розгляді конституційних скарг. Серед науковців, які поділяють справжні цінності конституціоналізму, існує консенсус, що такими критеріями-обов'язками для Суду мають стати наступні: 1) спричинення органами влади істотної шкоди для носія конкретного права; 2) порушення прав людини має мати принциповий характер для національної правової системи; 3) порушення права має бути очевидним і вирішення спору має мати істотне значення для захисту прав конкретної особи.

Також КСУ має зупиняти дію закону, який підлягає застосуванню, до ухвалення рішення по суті, якщо із змісту скарги видно, що таке застосування заподіює істотну шкоду заявникові. Звісно, що такі вимоги мають вирішальним чином змінити підходи КСУ при вирішенні спорів.

Інше питання, що положення статті 151-1 Конституції стосовно розуміння поняття «застосований в остаточному судовому рішенні… закон» з точки хору верховенства права та поваги до прав людини можна тлумачити також і через призму актів правозастосування. Тобто КСУ може перевіряти чи на конституційних підставах ухвалювався сам правозастосовний акт, який ґрунтувався на сумнівних положеннях закону. Питання просто в тім, чи є критична маса суддів у КСУ, які можуть стати на горло домінуючої наразі легістської пісні у конституційній юриспруденції?

Слід також підкреслити, що ні судам, які в ході розгляду справи можуть виявити сумніви у конституційності закону, що підлягає застосуванню, ні прокурорам, що беруть участь у справі, так і не надали можливості напряму звертатися КСУ щодо вирішення цього питання. Залишилася стара система звернення виключно через Верховний суд, яка на практиці виливається у порушенні перед КСУ питань, які стосуються певних преференцій та прав для самих суддів, а не прав людини. Це серйозне упущення конституційних змін у частині правосуддя, яке може бути хіба що подолане інститутом преюдиціального запиту (про нього піде мова нижче) та адекватною практикою Верховного суду щодо додержання формальних вимог інцидентної процедури, оскільки суд, що його ініціює краще бачить особливості юридичної справи.

Організація та процедура розгляду справ у Конституційному Суді. Запровадження конституційної скарги має змінити підходи в організації його роботи. Також це має вплинути на особливості перегляду справ та техніку обґрунтування рішень КСУ.

Законопроекти про КСУ [5; 6] передбачає діяльність КСУ у формі засідань Великої палати, який складають всі судді. Також передбачається створення у складі Суду двох Сенатів, між якими має бути здійснено розподіл справ щодо розгляду конституційних скарг. У складі КСУ зберігається практика діяльності колегії суддів, які мають вирішувати питання допустимості конституційних скарг і звернень. У склад шести колегій мають входити по троє суддів.

Організація роботи Великої палати і сенатів має бути спрямована на забезпечення єдності практики КСУ. Сенс таких законодавчих змін полягає у впровадженні функції Великої палати по розподілу справ між сенатами і колегіями суддів та можливостях зміни юриспруденції КСУ.

У свою чергу, сенати можуть передавати на розгляд Великої палати конституційні скарги, які можуть призвести до зміни юриспруденції КСУ або якщо щодо їх розгляду думки суддів розподілилися порівну і палата не може ухвалити рішення.

Законопроекти докладно не регламентують порядку скликання засідань Великої палати, сенатів, колегій, віддаючи це на розсуд Голови КСУ, що вносить невизначеність та елементи сваволі. Тому відкриття провадження у справі у КСУ за зверненням має ухвалюватися на засідання колегії суддів. Справа, за якою відкрито конституційне провадження, розглядається КСУ на пленарному засіданні Великої палати, засіданні палати у порядку, встановленому законом.

Законопроекти про КСУ передбачають різні підходи щодо регулювання конституційного судочинства. Автори одного законопроекту схильні до надто детального регламентування здійснення конституційного судочинства, за яким насправді приховується нерозуміння його природи. Адже у ньому закладаються численні міни сповільненої дії, оскільки вони містять надмірні обмеження, сумнівні з точки зору поваги до прав людини та верховенства конституції.

А автори іншого законопроекту наголошують, що основні засади судочинства мають бути визначені в законі, а деталі - в Регламенті КСУ. Однак привертає увагу слабке регулювання порядку судового розгляду у самому законопроекті. І тут слід звернути на такі моменти.

У законопроекті намагаються зберегти роль Голови КСУ на визначення порядку розгляду справ. З метою уникнення ситуацій зловживань цей порядок має визначати Велика палат КСУ. Тому у законі слід передбачити наступне: Голова КСУ в порядку, встановленому Великою палатою, має доручати одному із суддів попереднє вивчення звернення, яке повинно бути завершене не пізніше двох місяців з дня його реєстрації у Секретаріаті. Висновок судді за результатами попереднього вивчення звернення доповідається у пленарному засіданні Великої палати.

КСУ завжди критикували за так звану закриту частину пленарного засідання, що не відповідає елементарним стандартам судочинства. Закрите засідання виправдане для питань національної безпеки та приватності - натомість у законопроекті, далі демонструється викривлене, пострадянське, уявлення про природу конституційного правосуддя.

Тому регламентування порядку проведення судового засідання має розглядатися як гарантія вимог належної конституційної процедури, процесуальних прав і обов'язків учасників конституційного судочинства. У Законі має знайти своє регулювання призначення справ до слухання, особливостей відкритих і закритих засідань КСУ, процесуального статусу учасників конституційного судочинства та їх відповідальності за порушення порядку судового засідання, порядку дослідження питань та проведення заключних дебатів у судовому засіданні, припинення та закінчення розгляду справи, підготовки та ухвалення рішень КСУ, юридичної сили та порядку їх виконання.

Вважаю, що не матиме якогось корисного ефекту врегулювання питання, що таке юридична позиція КСУ (калька із російського поняття правової позиції) чи видів окремих думок суддів. Адже всі ці речі лежать відповідно у площинах свободи розсуду Суду та окремих суддів як носіїв певних доктрин. Такі питання регламентуються шляхом визначення процедури щодо забезпечення єдності судової практики на засіданні Пленуму у разі, коли ухвалення рішення може призвести до зміни юриспруденції КСУ. У цьому і полягає процесуальна справедливість та гарантії правової визначеності та обґрунтованості рішень КСУ.

Насамкінець, у законі про КСУ слід дещо конкретизувати особливості розгляду окремих категорій справ. Структурування відповідних глав має включати регламентацію таких елементів, як особливостей права на звернення до КСУ, меж розгляду справи, особливостей участі в конституційному провадженні та змісту рішення. При визначенні меж юрисдикції КСУ їх слід регулювати як певні позитивні обов'язки Суду, а не як критерії визначення допустимості звернень до КСУ. В останньому випадку це призводитиме до практики обмеження прав людини. Стосовно панівної доктрини нерозгляду КСУ нечинних правових актів, то воно має бути трансформовано через таку формулу. Якщо КСУ встановить, що положення нечинного правового акта порушують права і свободи людини і громадянина, то Суд може ухвалити рішення про вирішення питання щодо його конституційності.

Водночас слід пам'ятати, що важливе не настільки законодавче регулювання діяльності КСУ, наскільки кардинальна зміна мислення конституційних суддів у сторону захисту основоположних цінностей - гідності людини, свободи, рівності, справедливості верховенства права, демократії, суверенітету і територіальної цілісності України. Ціннісне наповнення діяльності конституційного правосуддя завжди дає змогу перепиняти свавільні дії законодавця та виконавчої влади, критерієм чого служать непорушуваність і невід'ємність прав людини і основоположних свобод. Це має і складати сенс конституційного правосуддя, його квінтесенцію.

Преюдиціальний запит як новела у судовій практиці. Внесення змін до законодавства доволі часто має наслідком зміни у підходах щодо вирішення певних категорій справ судами, що служить причиною неузгодженості судової практики. Це загрожує потенційно станом правової невизначеності і стає причиною необґрунтованої різниці у поводженні із різними категоріями приватних осіб, призводячи до їхньої дискримінації та порушення прав людини. Сама по собі неоднаковість судової практики суперечить засадам верховенства права, забезпеченню єдності правового порядку в Україні та єдиного розуміння положень Конституції і законів України. З цією метою вводяться інституції та процедури забезпечення єдності судової практики за допомогою запиту до Верховного Суду, коли в ході розгляду справи по суті виникають істотні труднощі доктринального і правозахисного характеру, що може мати непоправимі наслідки для захисту прав людини і основоположних свобод.

Запровадження преюдиціального запиту дасть змогу забезпечити єдність судової практики вже на стадії розгляду справи по суті чи то по першій, чи то на рівні апеляційної інстанції. На відміну від процедури надання Верховним Судом власних правових висновків, які здійснюються після вичерпання процесуальних засобів у рамках існуючого в Україні інстанційного розгляду справ, процедура преюдиціального запиту дасть змогу попередити неузгодженість судової практики ще на стадії судового розгляду справи по суті та забезпечити єдність юриспруденції судів загальної юрисдикції. Також преюдиціальний запит може розв'язати багато колізійних питань, пов'язаних із співвідношенням адміністративної та господарської юрисдикції тощо.

Відповідно до засад правової визначеності як елемента верховенства права преюдиціальний запит спрямований на забезпечення єдності судової практики на різних стадіях судового розгляду різних категорій справ по суті. Також запровадження цього інституту сприятиме імплементації у правову систему юриспруденції Європейського суду з прав людини.

У праві Європейського Союзу інститут преюдиціального запиту судів, які вирішують справу по суті та в ході розгляду зачіпається певним чином право ЄС, що може вплинути істотно на суть спору, застосовується у таких випадках:

_ запити про тлумачення, мета яких - отримати від Суду ЄС роз'яснення змісту тих чи інших положень установчого договору або законодавства ЄС;

_ запити про дійсність правових актів ЄС, що подаються в тих випадках, коли національний суд приходить до висновку про можливе протиріччя правового акта ЄС його установчого договору. У подібній ситуації він також зупиняє розгляд справи і направляє відповідний запит до Суду ЄС. Розглянувши запит, останній може оголосити оскаржений акт або окремі його положення недійсними, що позбавляє їх юридичної сили на всій території Союзу;

_ запити про відповідність внутрішньодержавних актів праву ЄС. Подібні запити подаються, коли при розгляді справ у національних судах виявляється можливе протиріччя між правовим регулюванням на внутрішньодержавному рівні та на рівні ЄС.

Натомість, стаття L. 151-1 французького Кодексу про судоустрій передбачає наявність трьох обов'язкових умов для здійснення преюдиціального запиту:

1) положення закону повинне бути новим;

2) воно має спричиняти серйозні труднощі;

3) ці труднощі повинні виникати у багатьох судових справах.

Виходячи із такого досвіду та відповідно до конституційних засад правової держави (стаття 1), поваги до гідності та прав людини (стаття 3) та верховенства права (частина перша статті 8) можна внести наступні зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів»:

«У статті 13 Закону викласти новий пункт 7 у такій редакції:

«7. Суд, який розглядає справу звертається з преюдиціальним запитом до Верховного Суду у разі:

1) неоднозначність судової практики спричинює істотну шкоду права і свободам людини і громадянина;

2) коли у закон внесені зміни, які істотно впливають на подальший розвиток судової практики та викликають необхідність додаткової аргументації;

3) неоднозначність судової практики викликає істотні труднощі у належному застосування закону та його тлумаченні, що має значення для правильного вирішення справи по суті.

Про звернення до Верховного Суду із преюдиціальним запитом суд приймає вмотивовану ухвалу та зупиняє провадження у справі. Верховний Суд зобов'язаний надати висновок невідкладно з предмету преюдиціального запиту, але не пізніше двох місяців з дня його надходження.»

За таких умов можна говорити не лише про забезпечення єдності судової практики через інстанційний рух справ чи за допомогою конституційної скарги, а побудову певного превентивного механізму, спрямованого на узгодженість, сталість судової практики (юриспруденції). Наразі за чинними нині правилами можна огульно переглянути будь-яке судове рішення, оскільки воно ніби порушує чи то матеріальне, чи то процесуальне право. І при запровадженні преюдиціального запиту зовсім в іншій площині виглядатимуть цілі апеляційного та касаційного перегляду.

Сутність апеляційного та касаційного перегляду судових рішень у світлі єдності судової практики. За своїм змістом апеляція і касація в європейських країнах передбачає різні аспекти судового перегляду: предметом апеляції є питання факту і права, а предметом касації - виключно питання права. Наприклад, § 212 ЦПК Чеської республіки [7] передбачає повноваження апеляційних судів перевіряти питання факту і права у межах, визначених в апеляційній скарзі. З урахуванням нижче наведеного слід підкреслити, що в Чехії встановлено частково обмежену апеляційну скаргу. В той же час § 212а ЦПК Чеської республіки передбачає доволі активну роль суду в ході апеляційного провадження, передбачаючи такі його прерогативи: 1) необхідність судового перегляду у зв'язку із істотними вадами дослідженнями судом першої інстанції фактичних обставин чи неправильної їх правової оцінки; 2) нові факти чи докази суд може взяти до уваги, якщо вони були застосовані сторонами; 3) суд може взяти до уваги процесуальні порушення, якщо вони мають наслідком неправильне рішення у справі; 4) такий перегляд випливає із того, що за вироком суду встановлено порушення у ході ухвалення такого рішення. Далі § 213 ЦПК Чеської республіки встановлює, що апеляційний суд не зв'язаний фактами, які дослідив суд першої інстанції, тобто він може їх повторно дослідити, а також він може дослідити нові докази за обґрунтованим клопотанням сторін по справі, коли апеляційним судом «має бути доведено, що не було проведено жодного дослідження або недостатньо досліджено доказів» (jeћ jimi mб bэt prokбzбna, dosud nebylo provedeno ћбdnй nebo zcela nedostateиnй dokazovбnн).

Згідно зі статтею 378 ЦПК Польщі [8] визнається обмежена апеляційна скарга, оскільки суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення у межах вимог, які визначені в апеляційній скарзі. Тим більше, стаття 381 ЦПК Польщі дозволяє суду другої інстанції не взяти до уваги нові факти і докази, якщо сторона могла посилатися на них у суді першої інстанції, хоча потреба покликатися на них виникла пізніше. Стаття 383 ЦПК Польщі взагалі містить генеральну заборону розширення предмету апеляції:

«В апеляційному провадженні не можна розширити межі (завдання) позову або пред'являти нові вимоги. Однак, у разі зміни обставин можна задати замість первинного предмету спору зміну його вартості або іншого предмету, а у випадках, що свідчать про повторюваність, можна більше розширити межі (завдання) позову при засвідченні для подальших періодів».

По суті вихід суду апеляційної інстанції за межі апеляції можливий лише у випадках зміни обставин у відносинах у сторонах по справі, які викривають предмет спору у якісно іншому ракурсі, розкриває нові аспекти у його фактичному і юридичному складі, зокрема, це може бути у формі продовження порушення цивільних зобов'язань відповідачем перед позивачем.

Правила допустимості касаційних скарг у Польщі доволі жорсткі і касаційний розгляд має на меті насамперед забезпечення Верховним судом єдності судової практики, а не настільки виправлення судових помилок. Наприклад, стаття 398² ЦПК Польщі встановлює обмеження у розгляді касацій по майновим спорам до 50 тис. злотих, а по соціальним спорам - до 10 тис. злотих; також є недопустимі касаційні скарги про розлучення, аліменти, спорах, які розглядаються за спрощеною процедурою. Згідно зі статтею 398⁸ ЦПК Польщі встановлені такі підстави для касаційного перегляду:

1) у справі наявна значна правова проблема;

2) існує необхідність інтерпретувати правові положення, які викликають серйозні сумніви або викликають розбіжності в судовій практиці судів;

3) судовий розгляд у судах нижчих інстанцій є недійсними або

4) касаційна скарга є явно обґрунтованою.

У такий спосіб польське цивільно-процесуальне законодавство встановлює основоположну функцію касаційної інстанції по забезпеченню якості судової практики, а не тотальної ревізії всіх можливих судових рішень, у вирішення яких може лягти вирішення неістотного спору.

Чеська і польська модель заслуговує на увагу і потребує ще свого ретельного дослідження вітчизняними правознавцями аби сформулювати адекватні фільтри для доступу до суду касаційної інстанції, діяльність якої має бути спрямована насамперед на вирішення фундаментальних проблем у національному правопорядку, а не перетворюватися у рутинний механізм виправлення чисельних суддівських помилок. Також слід зазначити, що аналізовані зарубіжні цивільні процесуальні кодекси містять механізми позасудового вирішення спорів у формі медіації і третейського арбітражу і суди загальної юрисдикції посідають доволі активну позицію, пропонуючи сторонам скористатися можливостями альтернативного вирішення спорів, зважаючи на міркування процесуальної економії та ступінь важливості спору про право.