Питання державної влади завжди були однією з найважливіших складових конституційного права. Проте саме поняття конституційно-правового інституту державної влади, на жаль, належної теоретичної розробки не здобуло. Нові концептуальні підходи до дефініції державної влади в Україні вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення даного явища має не лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови Української держави.

Міжнародний досвід свідчить, що правовий статус та роль суб'єктів публічної влади у процесі реалізації влади залежить від форми правління і характеру політичного режиму в країні [3, с.117]. Конституційна монархія, президентська, парламентська чи змішана республіка можуть ефективно функціонувати у державі, головне, щоб процес реалізації самої влади був побудований на тому, щоб гілки могли справляти конструктивний вплив одна на одну, спонукаючи знаходити консенсус, шукати взаємоприйнятні рішення з метою забезпечення загальної рівноваги державної влади.

Поділ влади - це політико-правова доктрина і конституційний принцип, що покладено в основу організації влади демократичної держави, важлива і необхідна умова формування правової держави. Ще античні мислителі започаткували розвиток окремих положень концепції системи стримувань і противаг, які наголошували на необхідності поділу праці між окремими прошарками суспільства, на потребі функціонування різних державних органів, з притаманними їм специфічними завданнями та функціями, зазначали важливість розмежування їх повноважень.

Законодавча влада здійснюється перш за все загальнодержавним представницьким органом. У федеративних державах суб'єкти федерації можуть мати свої місцеві законодавчі органи. Загальнодержавний представницький орган може мати різні назви, але за ним закріпилася узагальнена назва - парламент. Термін парламент вперше з'явився у Великобританії, але походить від французького слова "parler" (говорити). Попередниками парламенту були представницькі органи в Древній Греції і Древньому Римі. Походження сучасного парламенту пов'язують із подіями 13-14 ст. в Англії, коли влада короля була обмежена зібранням крупних феодалів, вищого духовенства, представників міст і сільської місцевості (общин).

Парламент - це виборний колегіальний орган держави, тобто це вищий орган народного представництва, який виражає суверенну волю народу, покликаний регулювати важливі суспільні відносини головним чином шляхом прийняття законів, здійснює контроль за діяльністю органів виконавчої влади і вищих посадових осіб 2, с.927.

Нині парламенти під різними назвами діють у більше ніж 160 країн світу і зокрема у понад 40 європейських держав. Починаючи з 1979 p., прямим голосуванням обирається парламент Європейського Союзу, у 18 країнах Європи функціонують двопалатні парламенти. Тобто поряд із внутрішніми чинниками, які безпосередньо зумовлюють розвиток парламенту і парламентаризму як системи правових відносин у нашій державі, потужні впливи надходять від тенденцій світового і європейського поступу демократії [7, с.78]. За своїм статусом розрізняють парламенти президентських, парламентських і змішаних (напівпрезидентських, парламентсько-президентських) республік та монархій [6, с.129].

Слід зазначити, що статус парламентів країн з президентською формою правління полягає в жорсткому розподілі повноважень в організації державної влади. У цих країнах не існує практики розпуску парламентів, інституту вотуму недовіри урядові та відповідальності останнього перед парламентом. Чіткий розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади, особливо в США, за якою законодавча влада належить конгресу, а виконавча - президенту, забезпечується конституційною системою стримувань і противаг [8, с.115-117].

парламент поділ влада

Водночас європейська практика свідчить, що статус парламенту за парламентської форми правління полягає насамперед в існуванні інститутів розпуску парламенту і відповідальності уряду (принцип парламентського, відповідального правління). Парламент за цієї форми правління відіграє надзвичайно важливу, практично вирішальну роль у формуванні уряду. Такий статус парламенту характерний для Великобританії, Австрії, Італії, Німеччини й низки інших розвинених демократичних країн, які свого часу подолали ті чи інші форми диктатури, а також для окремих країн молодої демократії.

У державах зі змішаною формою правління поєднуються елементи як президентської, так і парламентської систем. Дійсно, тут існує інститут парламентської відповідальності уряду, а президенту належить право розпуску та інші прерогативи щодо парламенту. Ця система характерна для Франції і деяких країн молодої демократії з напівпрезидентською формою правління. Загалом змішана форма правління характеризується відчутною президентською владою [5, с.253].

Парламенти усіх держав континенту незалежно від часу їх виникнення функціонують у єдиній загальноєвропейській та світовій системі. Взаємовпливи збагачують кожну країну набутим досвідом. У своїй сукупності вони визначають змістовне наповнення сучасного парламентаризму, окремі його сутнісні складові: способи формування і порядок роботи, структуру, функції та повноваження.

Законодавча влада в демократичній державі переважно здійснюється загальнодержавним представницьким органом. Так, згідно зі ст.75 Конституції України Верховна Рада України - парламент - є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Структура та функції Верховної Ради визначаються Конституцією України. Верховна Рада України, як єдиний законодавчий орган держави, видає закони з питань: здійснення прав і свобод громадян; визначення основних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики України; затвердження державного бюджету; встановлення податків та інших питань, визначених Конституцією України. Український парламент, окрім законодавчої функції, реалізує регулятивну, кадрову, контрольну та установчу.

Для чіткої та ефективної реалізації законодавчої функції парламенту необхідне адекватне правове врегулювання компетенції суб'єктів, які беруть участь у здійсненні законодавчої діяльності Верховної Ради України.

Отже, з моменту проголошення незалежності Верховна Рада України стала справді законодавчим органом, активізувала свою діяльність і перетворилася на реально існуючий орган законодавчої влади, основною функцією якого є законодавча.

Список використаних джерел

1. Бостан Л.М., Бостан С.К. Історія держави і права зарубіжних країн. Держава і право епохи громадянського суспільства: Навч. посіб. - Запоріжжя: Просвіта, 2003. - 452с.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / укл. і гол. ред.В.П. Бусел. - Ірпінь: Перун, 2001. - 1440 с.

3. Державне управління і менеджмент: навч. посіб. у табл. і схемах / Г.С. Одінцова, Г.І. Мостовий, О.Ю. Амосов та ін.; за заг. ред. проф.Г.С. Одінцової. - Х.: ХарРІ УАДУ, 2009. - 492 с.

4. Конституція України [Текст] / Верховна Рада України. - Офіц. вид. - К.: Парламентське вид-во, 2011. - 59 с.

5. Крутоголов М.А. Президент Французской республики: Правовое исследование. - М.: Наука, 2005. - 325 с.

6. Осауленко О.І. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. для студ. ВНЗ. - К.: Істина, 2007. - 336с.

7. Саидов А. X. Национальные парламенты мира: Энцикл. справ. - М.: Волтерс Клувер, 2005. - 699 с.

8. Сарторі Дж. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів: пер. з 2 вид. - К.: АртЕк, 2001. - 224 с.

Размещено на Allbest.ru