Ґенеза міжнародно-правової регламентації трансферу технологій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний торговельно-економічний університет

Ґенеза міжнародно-правової регламентації трансферу технологій

Іващенко Д. Є., аспірантка, асистент

кафедри міжнародного публічного права

Анотація

техногенний трансфер правовий інтелектуальний

Аналізується походження, розвиток і характерні риси історичного становлення міжнародно-правової регламентації техногенного трансферу в контексті еволюції права інтелектуальної власності від античного пара- авторського права до майбутньої системи глобального прав інтелектуальної власності. Запропонована авторська періодизація та підхід до розуміння розвитку правової регламентації міжнародного трансферу технологій.

Ключові слова: Генеза трансферу технологій, міжнародне право, міжнародний трансфер технологій, техногенний трансфер, інтелектуальна власність, міжнародне право інтелектуальної власності, авторське право, патентне право.

Annotation

IvashchenkoD. Ye., postgraduate student, assistant professor of the Department of lnternational Public Law, Kyiv National Trade Economic University (Ukraine, Kyiv), ivashchenko.daria@gmail.com

The genesis of technology transfer's international legal regulation

The article analyzes the origin, development and peculiar features of the historical establishment of the international legal regulation of technogeneous transfer within the evolution of intellectual property rights from the paracopyright law to the future system of global intellectual property rights. Contains author's periodization and vision of the development of legal regulation of international technology transfer.

Keywords: genesis of technology transfer, international law, international technology transfer, intellectual property, international intellectual property law, copyright law, patentlaw.

Виклад основного матеріалу

Основною з ознак сучасного етапу еволюції Людства є техноцентризм. Характерними проявами техноцентризму є трансформаційні процеси розвитку соціумів, що викликають та пришвидшують технокінетичні процеси, які не тільки постійно сегментарно розширюються, а й вибудовуються в міжнародні секторально значущі структури. І саме такі процеси, в результаті, пов'язують країни функціональними залежностями, що визначають їх місце і роль в межах міжсоціумних технологічних ланцюжків, незважаючи на позиційні і ситуаційні пріоритети суб'єктів міжнародного права.

За свою історію існування людство поступово переходило від одного техногенного укладу до іншого. Подолання технологічних розривів послуговується здійсненням міжсоціумних техногенних обмінів, еволюційним механізмом здійснення яких і виступає трансфер технологій. Відтак, для доктрини міжнародного права актуальною є проблема дослідження сутності, походження та розвитку трансферу технологій як засобу подолання технологічних розривів та одного з механізмів забезпечення сталого та збалансованого розвитку людства.

В рамках цієї наукової статті ставимо за мету дослідити виникнення та еволюцію міжнародно- правових норм, що регламентують сферу трансферу технологій від античності до сучасного етапу їхіснування, що і стане новацією даного дослідження, відколи досі в доктрині міжнародного права не піднімалося питання Генези міжнародно-правової регламентації трансферу технологій у період до 60-х років минулого століття. Оскільки ця сфера є однією з наймолодших в царині міжнародного права, вважаємо за доцільне поставити завдання дослідити історичні її витоки для повного та вичерпного розуміння її природи.

Наразі не існує повного та вичерпного визначення, яке б відображало суть поняття «технологія». Одні дослідники, наприклад Дж. Фаркус та Л. Фолк, визначають його у дуже широкому сенсі як «результати інтелектуальної діяльності (продукт, виробництво, процес, корисна модель та методи управління), незалежно від того чи є вони об'єктами патентування, що включають також поняття методології франчайзингу, класичної/традиційної технології, ноу-хау, та високих технологій» [1].

Саме таке розуміння трансферу технологій було також було запропоновано взяти за основу М. Файнрідером в процесі переговорів ЮНКТАД стосовно створення міжнародного Кодексу правил поведінки в сфері трансферу технологій [2]. Інші дослідники, беручи до уваги двозначність самого поняття технології та даремності спроб чіткого визначення, пропонують послуговуватись найбільш широким і практичним, що визначає технологію як систематичне використання наукового чи будь-якого іншого знання при виконанні практичних завдань [3].

Аналогічну ситуацію маємо також із визначення поняття та складових «трансферу технологій». Це питання є вкрай важливим з точки зору визначення основних елементів та складових трансферу технологій. Узгодженою світовою позицією стало те, що будь-яке дієве визначення передачі технології має бути, перш за все, функціональним, а не формальним. Однак прагнення до консенсусу знову породило в рамках ООН велике розмаїття визначень складових елементів трансферу технологій. Одні вчені характеризували його як «процес, через який наука та технологія розповсюджуються в усі сфери діяльності людини» [4].

Інші називали «передачею ноу-хау задля задоволення місцевих потреб реципієнта...». Тим не менше, обидва підходи наголошують, що для передачі технології потрібен функціональний компонент - для того, щоб забезпечити справжню передачу технології, країна- реципієнт повинна ефективно опанувати передану технологію [5].

Ще одна позиція декларувала наступне: «Важливим чинником [у визначенні передачі технології] є те, що одержувач набуває здатність самостійно виробляти продукт, якість якої порівнянна з якістю, виробленою постачальником технології» [6].

Основні результати дослідження. Хоча в Організації Об'єднаних Націй протягом багатьох років обговорювалися пов'язані з трансфером технологій питання, в рамках цього органу ще не було досягнуто офіційної загальнообов'язкової угоди з питань міжнародно-правової регламентації.

Таким чином світова спільнота під трансфером технологій наразі розуміє: «рух інновацій, знань та методів від однієї організації або країни до іншої через допомогу, інвестиції, ліцензування, торгівлю чи навчання». Отже, у складі поняття «трансфер технологій» формується дві групи елементів: матеріальні продукти (знаряддя, інструменти, продукт, і т.д.) та продукти інтелектуальної діяльності (ідеї, ноу-хау, методики та технології створення продукції, наукові знання, порядок та послідовність виконання операцій процесу виробництва та/або реалізації і зберігання продукції, надання послуг, тощо). На сьогодні загалом трансфер технологій трактується як «передача наукових та науково-прикладних результатів, об'єктів права інтелектуальної власності (зокрема, винаходів, корисних моделей, творів наукового, технічного характеру, комп'ютерних програм, комерційних таємниць), ноу- хау, в яких відображено перелік, строки, порядок та послідовність виконання операцій, процесу виробництва та/або реалізації і зберігання продукції, надання послуг, що оформляється шляхом укладення між фізичними та/ або юридичними особами чи державами двостороннього або багатостороннього договору, яким установлюються, змінюються або припиняються майнові права та обов'язки щодо технології та/або її складових». Такий підхід і відображено в Законі України про державне регулювання діяльностіу сфері трансферу технологій.

Це має вкрай важливе значення для цілей нашого дослідження, так як масив норм, що регулює міжнародний трансфер технологій є своєрідною синергією норм права інтелектуальної власності, речового та договірного права.

2017 рік ознаменувався 56-річчям від дня початку дебатів та обговорення питань трансферу технологій на міжнародному рівні. Проблематика передачі технологій вперше була представлена як міжнародне питання в 1961 році, за консолідованим проханням від країн, що розвиваються, до Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй задля того, щоб з'ясувати роль міжнародних договорів у сприяння захисту прав інтелектуальної власності в цій категорії країн. Аналізуючи минуле, ця тема все більше набуває популярності та гостроти, тому що країни, що розвиваються, відчували потребу вирішити з цього приводу одразу два великих завдання: переглянути міжнародні договори, що стосуються інтелектуальної власність та забезпечити створення конкретної платформи міжнародно-правових норм з метою передачі та розповсюдження технології, яка б сприяло їхньому доступу до існуючих технологій задля подолання технологічних розривів між соціумами.

Цільових зусиль, спрямованих на досягнення цих цілей, не вдалося матеріалізується до середини 1980-х років. Незважаючи на певну неспроможність створити ефективну систему регулюючих міжнародно-правових норм, поставлені п'ятдесят років тому завдання, не тільки як і раніше, а й потребують негайного вирішення.

Частина елементів трансферу технологій, що належать до готових матеріальних продуктів або матеріальних інструментів створення певної технології чи технологічного результату, поділяє історію свого розвитку із речовим правом, та як ми вже зазначали правова регламентація сфери міжнародного трансферу технологій тісно пов'язана з правом інтелектуальної власності. Фактично, правова регламентація створення та передачі об'єктів трансферу технологій походить саме з процесу історичного розвитку права інтелектуальної власності. Розглянемо детальніше.

Античний період розвитку людства характеризувався виникненням засад авторського права. За нашими спостереженнями правові норми стосувались перш за все цілісності творіння. Саме у цей час в Стародавній Греції та Римі зароджуються перші правила поводження з плодами чужої інтелектуальної та творчої діяльності.

Існували положення за якими заборонялось запозичувати (заборона плагіату) чи спотворювати чужі витвори (з'являється поняття цілісності та недоторканості твору), також визначні твори повинні були зберігатися в спеціальних архівах. В Римському праві вже існувала досить розвинена договірна система, за якою для видавництва твору вимагалась згода автора, також вперше з'являється поняття гонорару за авторську працю [7].

Хоча більшість науковців сприймає цей період як досить примітивний з точки зору права інтелектуальної власності, ми схильні вважати, що саме на цій стадії були закладені підвалини нематеріальних прав особи на свої витвори, що пізніше стане важливим інститутом для всього масиву права інтелектуальної власності та трансферу технологій. Також, узагальнюючи характерні риси періоду античності, варто зауважити, що норми, які виникли буле радше спорадичними, ніж системними і стосувалися більшою мірою прав авторів, проте ми не можемо достеменно стверджувати, що це були норми авторського права у теперішньому їх розумінні. Тому, пропонуємо, виділити цей період під назвою «пара- авторське право», яке сформувало основу та витоки для подальшого формування галузі права інтелектуальної власності.

З початком Середньовіччя розпочався період, що передував першим нормативно-правовим актам в досліджуваній сфері. Ми позначимо його як період «протопатентного» та «проталіцензійного» права. Цей час характеризується видачею так званих привілеїв, які стосувалися прав на монопольне виготовлення товарів та торгівлю {праобраз ліцензій). Створена система привілеїв мала за ціль заохочення створення нових винаходів та об'єктів авторського права. Здебільшого такий механізм стосувався західної Європи. В Київській Русі привілеї надавались здебільшого монастирям та, за виключенням - окремим особам. Першим документом, що засвідчував надання монопольних прав, була грамота Великого Князя Київського Мстислава Володимировича і його сина Новгородського князя Всеволода видана Новгородському Юрієвому монастирю в с. Буйці 1130 року [8].

Поворотним моментом в історії технологічного розвитку Людства та удосконаленні системи привілеїв став винахід друкарського станка І. Гуттенбергом у 1440 році. Що став новою віхою у розвитку технологій відтворення інформації. Таким чином скопіювати та розповсюдити інформацію стало набагато легше. Необхідність захисту від конкуренції диктувала потребу видачі привілеїв, які надавали виключне право видавця на конкретний витвір і заборону іншими видавцям публікувати твір [9, с. 7].

Разом з цим у 1469 році був виданий перший привілей на винахід - технологію друкування. Це найперша згадка про захист технології. Початковий етап становлення системи правової охорони результатів творчої діяльності належить періоду XII - XVIII ст. Сутність правової охорони результатів творчої діяльності цього періоду зводився до надання привілею автору, що підтверджувалося відповідними «патентними грамотами», які видавалися, як правило, суверенами та главами держав (імператором, королем, царем, і т.д.). Також в цей час у Венеції XIV століття винахідники, що удосконалювали млини заохочувались земельними ділянками та кредитами, відтак бачимо зародження інституту заохочення та стимулювання створення нових технологій.

Можна стверджувати, що саме система привілеїв заклала підвалини патентної охорони результатів інтелектуальної діяльності людини. Системи привілеїв різних країн розвиваються по-різному, залежно від рівня їх економічного розвитку, проте загальні правові механізми зазнавали рецепції та подальшої адаптації на території іншої країни. Офіційне письмове положення про привілеї вперше будо прийнято у Венеціанській Республіці в 1474 р. Статут Венеціанської республіки також вперше закріпив термін «патент». Відповідно до декларації будь-якого громадянина, що створив машину, яка раніше не застосовувався на території держави, отримував пільги, за якими всім інші заборонялося протягом десяти років виготовляти такі пристрої. Як доречно зауважує С. А. Сударіков, Венеціанська республіка - найбільша морська та торгова держава того часу, стала визнавати право власності на результати творчої діяльності з XV ст. Вона перша зробила результати творчої діяльності товаром, тобто стала визнавати права власності на результати творчої діяльності. Згодом таке право власності було встановлено і в інших країнах. Так виникла система інтелектуальної власності [10 с. 7].

Це автоматично стає точкою відліку і для зародження механізму трансферу технологій, оскільки як тільки результат творчої діяльності людини визнається товаром - він автоматично має змогу стати об'єктом передачі технологій. Трохи згодом в Англії у XVI столітті вперше видається Гумфею привілей на інструмент для технології виплавки свинця, що стає, з точки зору складових елементів трансферу технологій, першою віхою розмежування методики створення технічного блага та інструментів за допомогою яких це можливо. У судовому рішенні «Справа виробників сукна з Іпсвича» (1615 р.), було встановлено: «Якщо людина створила новий винахід або нове ремесло, ризикуючи при цьому життям чи майном, витрачає кошти і т.п., або якщо людина зробили нове відкриття, то в подібних випадках король своєю милістю може подарувати йому в відшкодування його витрат привілей скористатися таким ремеслом або промислом до того часу поки люди в королівстві не зможуть опанувати це нове ремесло, щоб користуватися ним. Але коли термін патенту закінчується, король може знову подарувати його іншому» [11, с. 10].

На цей раз до об'єктів інтелектуальної власності та трансферу технологій нарівні із «винаходом» та «ремеслом (тобто технологією або методикою виробництва)» визнається і «нове відкриття», що дає початок існування якісно нової категорії нематеріальних об'єктів трансферу технологій як наукові знання та теорії.

Підсумовуючи, необхідно наголосити, чому «ера привілеїв» в історії інтелектуальної власності все ж не змогла до кінця сформувати ефективну систему правової регламентації права інтелектуальної власності та, зокрема, трансферу технологій. Незважаючи на те, що в період протопатентного та протоавторського в окремих країнах викристалізувалася певна сукупність норм, що регулювала правові відносини стосовно об'єктів інтелектуальної власності - цьому періоду був притаманний ряд ознак, який відрізняв його від сучасного розуміння цієї сфери права. По-перше, привілеї видавались та гарантувались окремим особам по волі монарха на його власний розсуд, тобто таке право не мало загального характеру, як і не було чіткої системи видачі привілеїв на будь-який винахід. Тобто, фактично, нові відкриття чи здобутки людського генію отримували право на захист не в силу факту свого створення, а за бажанням суверена. По-друге, за таких обставин, була сумнівною свобода творчості. По суті, право власності на винахід належало не творцю, а короні, хоча й захист, що гарантувався, давав матеріальну вигоду винахідникам. По-третє, все ж, у період Середньовіччя основна ідея захисту оберталась навколо майнових прав виробника нового блага.

Далі в історії людства з настанням Нового часу відкривається наступна сторінка в розвитку права інтелектуальної власності. Саме цей період знаменує формування початку права інтелектуальної власності таким, як ми знаємо його сьогодні. У цей період в Англії приймається такий важливий закон як Статут королеви Аннивід 10 квітня 1710 року, який увійшов в юридичну літературу як перший закон про авторське право. Переймаючи досвід британців у Франції в 1777 році видається шість ордонансів та два декрети 1791 та 1793 років для урегулювання цього ж питання. Ідея про авторське право як «самий священний різновид власності «була втілена в законах декількох штатів США. Так, в законі штату Массачусетс від 17 березня 1789 закріплювалося, що «Немає власності, яка належить людині більше, ніж та, яка є результатом її розумової праці» [12, с. 10]. Аналогічні положення були закріплені в законодавстві багатьох країн.

Зародження доктрини «промислової власності» також сталося у XVIII столітті. Її родоначальником можна вважати Д. Боуфлера, який писав, що «дерево, яке виросло в поле, менш, без сумніву, належить своєму власнику, ніж ідея - автору». Пізніше слово «приналежність» замінюється поняттям «власність» [13, с. 63].

На думку О. А. Рузакової відбулася підміна термінів, яка надовго спантеличує юридичну науку з істинного шляху, змушуючи її ототожнювати патентне право з речовим правом [14, с. 16].

Положення теорії промислової власності знайшли своє відображення у вступній частині першого французького патентного закону, проголосила, що «будь- який винахід або відкриття є власність його автора» [15, с. 13-14].

Пізніше, саме у Франції у 1791 році був прийнятий патентний закон, що багатьма авторами вважається початком патентного права, яким ми його знаємо. У вступній частині французького патентного закону 1791 йдеться про те, що «будь-яка нова ідея, проголошення і здійснення якої може бути корисним для суспільства, належить тому, хто її створив, і було б обмеженням прав людини не розглядати новий промисловий винахід як власність його творця» [16, с. 11].

У цьому ж законі ми вперше серед об'єктів інтелектуальної власності, а згодом і трансферу технологій зустрічаємо «ідею».

Принагідно зазначимо, що з точки зору міжнародного права саме на той час склалася ситуація, що у більшості розвинених країн світу були закріплені однотипні механізми правового регулювання сфери захисту та передачі прав інтелектуальної власності. В процесі історичного розвитку науково-технічний прогрес сприяв рецепції правових норм між державами як таких, що є необхідними для врегулювання масиву правовідносин, що неминуче складалися з приводу результатів інтелектуальної діяльності людини. Саме така ситуація у подальшому підштовхнула держави до міжнародної співпраці з метою стандартизації, уніфікації та створення наддержавної системи норм в цій галузі людського буття.

Наступний поштовх до розвитку системи норм права інтелектуальної власності зробили німецькі філософи. Особливу роль зіграв Іммануїл Кант у своєму трактаті «Von der UnrechtmaBigkeit des Buchernachdrucks» (3 неправомірності друку книг) обгрунтував ідею копірайту не просто як форму власності, що забезпечує економічну вигоду для автора, а як частину його особистості. Кант, а також юристи Турнгейзен, Фихте намагалися віднайти свідчення цього ще у римському праві. Ця ідея в результаті створила систему нематеріальних або моральних прав творця [17].

У цей час, наприкінці XVIII століття, починає сформуватись таке поняття як міжнародне право інтелектуальної власності, a XIX та XX століття вже стали епохою розвитку норм міжнародного права сфери інтелектуальної власності. Загалом, можна виділити кілька тенденцій за якими проходив цей процес [18].

З огляду на те, що національні системи були вже нормативно забезпечені - постало питання захисту іноземних творів, або інакше кажучи визнання прав інтелектуальної власності іноземних суб'єктів, що потребувало активної міжнародної співпраці. Відтак починають укладатися міжнародні договорів, покликані подолати територіальні межі дії авторських і суміжних прав, за допомогою яких було забезпечено охорону іноземних творів (Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886, Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року, Римська конвенція про охорону інтересів виконавців, виробників фонограм і органів мовлення 1961р. та ін.).

Наступний напрямок - укладення міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію національних законів і введення в різних країнах подібних правил охорони об'єктів інтелектуальної власності (Паризька конвенція з охорони промислової власності 1883 р., Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності 1994 та ін.). Ще одна тенденція цього періоду - укладення угод, що полегшують надання правової охорони відразу в декількох державах (Договір про патентну кооперацію 1970 р. Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків 1891р. та ін.).

І останній здобуток - створення міжнародних організацій, що забезпечують єдину міжнародну політику в сфері правової охорони інтелектуальної власності, адміністрацію міжнародних договорів, здійснення міжнародних реєстраційних процедур (ВОІВ, Європейське патентне відомство та ін.).

Друга половина XX - початок XXI століття кинули нові виклики усталеній системі міжнародних правових норм. Зі стрімкими темпами науково-технічного прогресу постало питання реформації старої громіздкої системи, а також у 60-х роках XX століття виник новий інститут в царині міжнародного права інтелектуальної власності - міжнародний трансфер технологій. Він є досить неоднорідним за своєю природою і поєднує правові норми різного виду. Також питання міжнародно- правової регламентації трансферу технологій лишається відкритим та неврегульованим на достатньому рівні, між тим, зазначимо, що це один з найважливіших механізмів сучасного постіндустріального інформаційного суспільства.

Свого часу в 80-х роках XX століття питання правового регулювання відносин у сфері міжнародної передачі технологій розглядалися в рамках роботи по встановленню так званого «нового міжнародного економічного порядку», ініційованого країнами, що розвиваються і колишніми соціалістичними країнами. Суть цієї діяльності полягала в створенні умов, сприятливих для розвитку бідних країн шляхом забезпечення доступу до передових технологій.

В результаті міжурядових переговорів з 1978 по 1985 р. Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) підготувала проект Міжнародного кодексу поведінки в області передачі технологій. Однак цей документ так і не був прийнятий, так як державам не вдалося подолати розбіжності з питань обмежувальної практики і визначення юрисдикції [19].

В 1978 р. питання про уніфікацію правил міжнародного трансферу технологій також почала розглядати Комісія ООН по праву міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) [20].

У 1987 р. ЮНСІТРАЛ успішно прийняла Правила складанню міжнародних контрактів с приводу будівництва промислових об'єктів. Глава 6 Правил присвячена правовому регулюванню трансферу технологій. У цьому розділі міститься інформація про способи передачі технології, припустимих обмежень на використання замовником технологій, способах виплати винагороди за використання технології, гарантії підрядника про відповідність технології встановленим параметрам, врегулювання суперечок з третіми особами, порядок та умови охорони конфіденційної інформації, підготовки та перепідготовки персоналу [21].

Результати довготривалих міжурядових переговорів в рамках ЮНКТАД і ЮНСІТРАЛ знайшли відображення в Угоді Світової організації торгівлі з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності від 1994 року (ТРІПС). Питання «ноу-хау» розглядається в документах ВОІВ (например, «Exchange Value. Negotiating Technology Licensing Agreements: a Training Manual, 2005» [22], «Successful Technology Licensing, 2004»), Организации ООН по промышленному развитию («The Role of Intellectual Property Rights in Technology Transfer and Economic Growth: Theory and Evidence, 2006») и ЮНКТАД (например, «Transfer of technology, 2001»),

Можемо зазначити, що для такого важливого механізму як міжнародний трансфер технологій, який можна перетворити на ефективний інструмент сталого та збалансованого розвитку людства, незважаючи на довготривалу історію становлення, масив норм лишається фрагментарним та недостатнім. Протягом цих п'ятдесяти років багато подій відбулося в міжнародній політиці та процесі переговорів щодо врегулювання трансферу технологій. В той же час, осмислення міжнародною спільнотою процесів та інституцій, що чинять вплив на технологічні зміни також еволюціонувало. Результатом п'яти десятиліть міжнародних дискусій стало розуміння, що внаслідок стрімкого прогресу суб'єкти міжнародного права перебуваю на різних щаблях технологічного розвитку не лише між собою, а й подекуди між соціумами в межах однієї держави. Наразі очевидні наступні реалії:

- технології, особливо доступ до існуючої технології, відіграють ключову роль у прискореному зростанні: ефективно регламентовані процеси міжсоціумних техногенних обмінів нівелює розрив між тими країнами, що виробляють нові знання (промислові країни) та іншими, які навчаються створювати продукти і процеси, які є новими в контексті їх соціумів, але не обов'язково для світу в цілому;

- передача технологій часто апелює не лише до розповсюдження інноваційних технологій, а радше до подолання наявних технологічних розривів між державами. Це робить можливим докорінно змінити уявлення про технології як основну складову капіталу здатного здійснити структурні зміни всередині країн.

- незважаючи на те, що велика кількість технологій відома людству, доступ до таких технологій та пряме запровадження їх у практичну діяльність досі лишається обмеженими, не автоматизованим та потребує значних грошових витрат.

Незважаючи на якісні технологічні зміни та здобутки в розвитку людства, світ став свідком поглиблення технологічного розриву не тільки між технологічно розвиненими і країнами, що розвивається, але й серед самих країн, що розвиваються.

Тому, сучасне міжнародне право, слідом за епохою міжнародного права інтелектуальної власності, переходить на новий етап розвитку техногенного трансферу

- створення глобальної системи правової регламентації прав інтелектуальних здобутків людства.

Висновки. Підсумовуючи дослідження проведене у цій статті пропонуємо наступну авторську періодизацію історії походження та розвитку міжнародно-правової регламентації техногенного трансферу, яка більш вдало відображує характерні риси кожного з періодів:

I. етап - пара-авторське право який характеризувався спорадичністю правових норм та формуванням підвалин подальшого розвитку галузі права інтелектуальної власності;

II. етап - протопатентного та протоавторського, основними рисами якого була система привілеїв гарантована «волею корони»;

III. етап - ера національних систем захисту прав інтелектуальної власності, якій було притаманне повне і остаточне формування досліджуваної галузі права в рамках внутрішньодержавних правопорядків;

IV. етап - епохаміжнародного права, яка сформувала міжнародну систему норм та принципів, що регулюють правовідносини в сфері інтелектуальної власності, уніфікувала процедури наявні в різних національних законодавствах та характеризується створенням нового інституту в сфері права інтелектуальної власності

- правової регламентації міжнародного трансферу технологій;

V. етап - новітній, або глобальної системи права інтелектуальної власності, на порозі якого стоїть сучасне людство і який потребує якісної трансформації існуючої системи у відповідності з потребами сталого розвитку людства.

Список використаних джерел

1. Farcus Joan I. & Falk Lauren W., Transfer of. Technology Between the Unite States and Less Developed Countries, 16 LAW/ TECHNOLOGY 3.10(1983).

2. Feinrider Martin, UNCTAD Transfer of Technology Code Negotiations: West and East Against the Third World, 30 Buff. L, Rev. 753,757(1981).

3. Galbraith John G., The New Industrial State, 12 (1967).

4. Harold Brooks, National Science Policy and Technology Transfer, in NSF. Conference on Technology Transfer and Innovation (1966).

5. Kaynak. Transfer of Technology from Developed to Developing Countries: Some insights from Turkey, in TECHNOLOGY TRANSFER 155-156 (A. Cosku Samli. ed. 1985).

6. Hayden, supra note 6. at 24.

7. Близнец И. А. Интеллектуальная собственность и закон. Теоретические вопросы: материалы по проблемам авторского права и смежных прав. Москва, 2001.

8. Грамота Великаго Князя Мстислава и сына его Всеволода Новгородскому Юрьеву монастырю. (ИЗО года) / [Соч.] И. И. Срез- невскаго. Изъ 1 выпуска IX тома Известій ІІ-го Отделенія Академій Наукъ. Санктпетербургъ: Въ типографіи Императорской Академій наукъ, I860. 36 с., ил.

9. Канторович Я. А. Авторское право. Систематизированный комментарий к постановлению ЦИКа и СНК Союза ССР от 30 января 1925 г. «Об основах авторского права». М., 1926.

10. Судариков С. А. Право интеллектуальной собственности: учеб. М.: ТК Вел-би, Изд-во Проспект, 2008.

11. Литвинчук И. Л. История экономико-правового регулирования отношений интеллектуальной собственности, ББК 65.02, Антро №1. 2014.

12. Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. М., 1996.

13. Пиленко А. Право изобретателя. СПб., 1902.

14. Рузакова О. А. Право интеллектуальной собственности / Московская финансово-промышленная академия. М., 2004.

15. Богатых Е. А., Левченко В. И. Патентное право капиталистических и развивающихся государств. М., 1978.

16. Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации. М., 1996.

17. Шершеневич Г. Ф. Авторское право на литературные произведения. Казань: Типография императорского ун-та, 1891.

18. Лабзин М. В. Интеллектуальная собственность как история, 07 апреля 2014 [Электронный ресурс]. Режим доступа: http:// www.intellectpro.ru/press/works/iz_istorii_prava_intellektual_noy_ sobstvennosti/.

19. Переговоры по международному кодексу поведения в области передачи технологии: консультации, проведенные в 1992 г.: доклад Генерального секретаря Конференции ООН по торговле и развитию: док. ООН TD/CODE ТОТ/58. ООН: Нью-Йорк, 1992.

20. Report of the United Nations Commission on International Trade Law on the work of its eleventh session (New York, 30 May - 16 June 1978): UN Doc. A/33/17 [Electronic resource] ll United Nations. Mode of access: http://www.uncitral.org/pdf/english/yearbooks/yb- 1978-e/vol9-pll-45-e.pdf. Date of access: 14.10.2009.

21. Правовое руководство ЮНСИТРАЛ по составлению международных контрактов на строительство промышленных объектов. Нью-Йорк: ООН, 1988. С.76 / Exchange Value. Negotiating Technology Licensing Agreements: a Training Manual [Electronic resource] // World Intellectual Property Organization. Mode of access: http://www.wipo.int/export/sites/www/sme/en/documents/pdf/ technology_licensing.pdf. Date of access: 07.10.2009.

Размещено на Allbest.ru