Фундаментальні права та концепція наднаціональності: новітні підходи у практиці Європейського Союзу

Fundamental rights and concept of supranationality: new approaches in the practice of the European Union.

Falalieieva L.H.

Наднаціональність як інструмент розвитку інтеграції на засадах поваги до фундаментальних прав. В Європейському Союзі (далі - ЄС) тісно переплелися елементи субнаціонального, національного, міждержавного і наднаціонального регулювання, вказуючи на його унікальні особливості, що включають гнучкість підходів до застосування наднаціональності як практичного інструменту розвитку інтеграції на ціннісних засадах, inter alia, поваги до прав людини. Набуття чинності 1 грудня 2009 р. Лісабонським договором 2007 [1] (далі - ЛД 2007) та адаптованою редакцією Хартії ЄС про фундаментальні права [2], прийнятої 12 грудня 2007 р. у Страсбурзі (далі - Хартія ЄС 2007) започаткувало принципово новий етап розвитку системи захисту прав людини в ЄС. Викладене актуалізує наукові дослідження окреслених питань, враховуючи, з одного боку, посилення уваги ЄС до захисту фундаментальних прав, а з іншого, - необхідність виконання Україною взятих на себе зобов'язань за Угодою про асоціацію між Україною та ЄС 2014 р., що ґрунтується на спільних цінностях. Врахування особливостей забезпечення і захисту фундаментальних прав у ЄС, його наднаціональної моделі сприятиме реалізації державою євроінтеграційних прагнень.

Як свідчить практика, наднаціональність зазвичай становить методологічну компоненту інтеграції - просторової, багаторівневої, багатовекторної - і сприяє інституціоналізації міжнародних відносин з метою управління інтеграційними процесами у конкретних сферах, їх інтенсифікації під впливом глобалізації та регіоналізації, що вимагають не лише кількісних, а й якісних змін, включно щодо компетенції приймати обов'язкові для держав-членів рішення. Стрижнем наднаціональності є передання (завжди добровільне, але не завжди разовий акт) на договірній основі інтеграційному об'єднанню державами-членами частини суверенних прав у певній сфері, які традиційно вважаються предметом їхньої внутрішньої компетенції, а сутність наднаціональності полягає не лише в обсязі експліцитно переданих суверенних повноважень, а й у тому, наскільки активно та ефективно використовуються надані можливості, що простежується під час як формування позиції інтеграційного об'єднання, прийняття рішень, так і їх реалізації за допомогою різноманітних засобів і методів, гнучких механізмів і процедур.

У вітчизняній та зарубіжній юридичній науці здебільшого досліджувалися механізми забезпечення та захисту прав людини в рамках Ради Європи, генеза системи захисту прав людини в ЄС, значна увага приділена особливостям організації та діяльності наднаціональних інституцій ЄС, насамперед, Суду Різні аспекти правозахисної діяльності ЄС та Ради Європи, реалізації наднаціональної компетенції ЄС є проблематикою, що має практичне значення для сучасної науки міжнародного та європейського права, вирішенню якої частково присвятили праці вітчизняні та зарубіжні вчені, серед них: М. Буроменський, В. Буткевич, Дж. Вейлер, О. Водянніков, В. Денисов, Т. Комарова, Д. Кулеба, К.-Х. Ладор,

Дж. Маджоне, Ф. Майер, М. МакЛарен, К. Маргарітіс, М. Медведєва, О. Мережко, М. Микієвич, В. Мицик, В. Муравйов, О. Назаренко, А. Негрі, Р. Петров, С. Птуха, Д. Саароші, К. Смирнова, А. Сомек, Л. Тимченко, У Хальтерн, М. Хардт, Г Шермерз, Н. Шишкова, О. Шпакович. Водночас особливості механізмів та інструментарію захисту фундаментальних прав і реалізації наднаціональної компетенції, наднаціональні інструменти регулювання інтеграційних процесів, їх відповідність національним інтересам є фактично новою сферою для вітчизняної науки міжнародного права, а її вивчення становить науково-практичний інтерес. Дослідження окреслених питань сприятиме осмисленню еволюції правових засад захисту фундаментальних прав і тенденцій розвитку наднаціональних підходів до інтеграційних процесів у ЄС, що має прикладне значення для підвищення ефективності співробітництва України з ЄС, реалізації передбачених Угодою про асоціацію між Україною та ЄС 2014 р. політичної асоціації та економічної інтеграції, дотримуючись спільних цінностей, передусім, поваги до фундаментальних прав людини.

Метою дослідження є висвітлення особливостей правових засад захисту фундаментальних прав у ЄС та критеріїв кваліфікації наднаціональності як інтеграційних реалій, аналіз новітньої практики ЄС у контексті тематики, а також розкриття тенденцій розвитку наднаціональності як чинника і прояву інтеграційних процесів, стрижнем яких є правові гарантії захисту фундаментальних прав у ЄС.

Особливості правових засад захисту фундаментальних прав у ЄС. Важливу роль у розвитку системи захисту прав людини в ЄС відіграють ЛД 2007; Хартія ЄС 2007, що не має прямої дії та не може бути основою для розширення компетенції ЄС, визначеної в установчих договорах; Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 (далі - ЄК 1950), до якої відповідно до ч. 2 ст. 6 Договору про Європейський Союз (далі - ДЄС) у редакції Лісабонського договору 2007 (далі - ДЄС-Л) має приєднатися ЄС, що водночас не повинно призвести до розширення його компетенції; загальні принципи права ЄС, які ґрунтуються на спільних конституційних традиціях держав-членів та міжнародних договорах у сфері захисту прав людини, учасницями яких, як правило, є всі держави- члени, передусім положеннях ЄК 1950. Загальні принципи права ЄС не мають прямої дії, вони слугують джерелом правил тлумачення норм щодо захисту фундаментальних прав. Характерно, як зазначає професор В.І. Муравйов, що «норми права ЄС прямої дії не вимагають для своєї реалізації конкретизації або уточнення. Імплементація інших норм здійснюється шляхом правотворчості та правозастосування» [3, с. 327], це, inter alia, стосується застосування Хартії ЄС 2007.

Інтегральною складовою інтеграційного правопорядку є правові гарантії захисту фундаментальних прав у ЄС. Фундаментальні права, як вони гарантовані в ЄС, породжують наслідки лише у межах наданої йому державами-членами компетенції. Обов'язок держав- членів дотримуватися фундаментальних прав, гарантованих в ЄС, покладається на них лише у випадку, якщо вони діють у межах сфери застосування права ЄС. Ст. 6 ДЄС-Л яскраво демонструє гнучкий і динамічний характер системи захисту прав людини в ЄС, кульмінацією розвитку якої є набуття чинності Хартією ЄС 2007. Варто враховувати, що Хартія ЄС 2007 не створює «нових» прав або принципів. Права, свободи та принципи, підтверджені у Хартії ЄС 2007 існують незалежно від неї, адже ні Хартія, ні установчі договори не встановлюють зазначених прав: ч. 1 ст. 6 ДЄС-Л їх «визнає» (recognise), а Хартія ЄС 2007 - «підтверджує» (reaffirm), більш унаочнюючи. Реалізація прав, підтверджених Хартією, але закріплених в установчих договорах, тобто тих, що ґрунтуються на громадянстві ЄС, має відбуватися на умовах та у межах, визначених установчими договорами.

Творці Хартії ЄС 2007, з огляду на сучасні та актуалізовані міжнародно-правові підходи до забезпечення і захисту прав людини, прагнули кодифікувати, дотримуючись принципу субсидіарності, мінімальні міжнародні стандарти захисту фундаментальних прав, з одного боку, стосовно інституцій, органів, агенцій ЄС, а з іншого - держав-членів у тих випадках, коли вони діють у межах сфери застосування права ЄС. Усунення наявних недоліків у системі захисту прав людини в ЄС не було пріоритетом Хартії ЄС 2007, натомість вона мала консолідувати фундаментальні права, забезпечити сприяння розумінню змісту, механізмів і можливостей їх ефективної практичної реалізації шляхом створення реального видимого зв'язку між громадянством ЄС та цінностями інтеграційного об'єднання, що включають, inter alia, повагу до прав людини.

Хартія ЄС 2007 є чинною редакцією, яка не була інкорпорована до тексту установчих договорів, але має з ними однакову юридичну силу, становлячи формально самостійне джерело первинного права ЄС. Примітно, що прийняття Хартії ЄС 2007 не зумовило перерозподілу компетенції між ЄС та державами-членами, оскільки фундаментальні права визначають правовідносини між ЄС/державами-членами та індивідами. К. Маргарітіс наголошує, що значним поступом у розвитку інтеграційних процесів є Хартія ЄС 2007, яка «довершує європейський публічний порядок, невід'ємною складовою якого є фундаментальні права» [4, с. 76]. Хартія ЄС 2007 підтвердила і систематизувала фундаментальні права, свободи, принципи правового статусу особи, які були визнані ЄК 1950 та ДЄС, тобто тих, що ґрунтуються на громадянстві ЄС. Водночас текст Хартії ЄС 2007 поєднує більш широкий каталог гарантованих прав і свобод, порівняно з ЄК 1950, закріпивши деякі нові права, зокрема право на цілісність особистості (ст. 3), право на якісне управління (ст. 41), а також конкретизувавши сферу застосування (ст. 51) та уточнивши механізми дії (ст. 52) її положень, порівняно з Хартією ЄС про фундаментальні права 2000, яка мала статус політичної декларації. Викладене дає підстави для висновку про інклюзивний підхід до правового регулювання Хартією ЄС 2007, що вирізняється максимально широкою концепцією фундаментальних прав, поєднаних у рамках одного всеосяжного правового інструменту.

«Права, свободи та принципи» у Хартії ЄС 2007. Відповідно до ч. 1 ст. 6 ДЄС-Л та Хартії ЄС 2007 розрізняють три категорії фундаментальних прав: власне права, свободи та принципи. Розподіл на права і свободи є умовним, не має суттєвих правових наслідків, тому привертають увагу істотні відмінності між принципами та рештою категорій. У роз'ясненнях до Хартії ЄС 2007 визначено такими, що містять принципи, а не права або свободи ст. 25 «Права літніх людей», ст. 26 «Інтеграція людей з обмеженими можливостями», ст. 27 «Право працівників на отримання інформації та консультацій від роботодавця», ст. 35 «Охорона здоров'я», ст. 38 «Захист споживачів» тощо. Водночас Хартія ЄС 2007 не вказує на приналежність конкретної статті до відповідної категорії, а зміст ч. 1 ст. 6 ДЄС-Л, як і ст. 52 «Дія та тлумачення прав і принципів» Хартії ЄС 2007 не надаєь змоги рельєфно, увиразнено розмежувати права і принципи, що має негативні наслідки при застосуванні положень Хартії.

Принципи не мають чіткого прикладного змісту та слугують імперативними настановами щодо оптимізації системи гарантій окремих прав. Вони є чинниками, що мають враховуватися судами під час тлумачення і контролю правомірності правових актів, однак самі по собі не створюють прав, які можуть захищатися у судовому порядку (enforceable rights). Згідно ч. 5 ст. 52 Хартії ЄС 2007 принципи мають зобов'язальний характер, втім підпадатимуть під судовий захист тільки за умови імплементації законодавчими/ виконавчими актами інституцій ЄС або актами держав-членів, спрямованими на імплементацію права ЄС. Посилання на принципи у судах допустиме лише з метою тлумачення і контролю правомірності таких актів. Професор Н.П. Шишкова підкреслює, що «права можуть бути безпосередньо захищені у судовому порядку<...>, а принципи становлять виключно програмні положення, що містять визначення цілей, досягнення яких прагнутиме ЄС. Їх захист у судовому порядку можливий лише у тому випадку, якщо вони були згодом закріплені у вторинному праві ЄС» [5, с. 188]. Таким чином, фактично шляхом тлумачення положень Хартії ЄС 2007, частина прав, віднесена нею до категорії принципів, може бути позбавлена можливості судового захисту Судовий захист фундаментальних принципів допустимий лише, якщо вони закріплені у законодавчих/виконавчих актах ЄС або актах держав-членів, спрямованих на імплементацію права ЄС.

Метою запровадження такого розподілу є виокремлення, з одного боку, прав і свобод, що підлягають повноцінному судовому захисту, а, з іншого, - принципів, які можуть бути захищені у суді лише в окремих випадках. Оскільки принципи вимагають імплементації, то посилання у конкретній статті Хартії ЄС 2007 на імплементаційні заходи, що мають бути здійснені ЄС або державами-членами, свідчить про належність такої статті саме до принципів. Нині принципами вважаються, зокрема, майже всі положення Розділу IV «Солідарність» Хартії ЄС 2007. Практичну реалізацію положень Хартії, яка «є інструментом посилення верховенства права і демократичної легітимності наднаціонального управління» [6, с. 142], забезпечують Суд ЄС та національні суди держав-членів. Важливу роль у цьому контексті відіграє практика застосування Хартії ЄС 2007 Європейським судом з прав людини.

Новітня реформа судової системи ЄС започаткована прийняттям Європейським парламентом і Радою ЄС, керуючись Договором про функціонування Європейського Союзу (далі - ДФЄС], зокрема абз. 1 ст. 254, абз. 2 ст. 281, діючи за звичайною законодавчою процедурою, Регламенту 2015/2422 від 16 грудня 2015 р. [7], яким внесено суттєві зміни до Статуту Суду ЄС з огляду на поступове розширення його юрисдикції з моменту створення, постійне надмірне завантаження розгалуженої судової системи ЄС. Тривалість судового розгляду є неприйнятною, збільшення кількості справ ускладнює їх вирішення протягом розумного строку, як того вимагає ст. 47 Хартії ЄС 2007 та ст. 6 ЄК 1950. Для вирішення цієї ситуації вживаються заходи з внутрішньої реорганізації Загального суду, передусім організаційно-структурного та процесуального характеру. Так, замість створення спеціалізованих судів згідно ст. 257 ДФЄС, наділених спеціальною юрисдикцією, новою редакцією ст. 48 Протоколу № 3 про Статут Суду ЄС встановлено, що Загальний суд нараховуватиме: 40 суддів - з 25 грудня 2015 р.; 47 суддів - з 1 вересня 2016 р.; по 2 судді від кожної держави-члена - з 1 вересня 2019 р. [7], задля скорочення тривалості розгляду справ, підвищення ефективності правосуддя на рівні ЄС та ін., що відповідає руслу сучасних тенденцій. У такий спосіб невдовзі Загальний суд стане найбільшим за кількістю суддів міжнародним судом, залишається сподіватися, що й більш дієвим, здатним своєчасно забезпечувати належний захист фундаментальних прав, розгляд справ упродовж розумного строку.

Наднаціональність: еволюція підходів. Найвищою ланкою розгалуженої судової системи ЄС є Суд, який належить до наднаціональних інституцій. Інституції ЄС, включно наднаціональні, а також органи та агенції мають поважати та дотримуватися фундаментальних прав, які є невід'ємною складовою загальних принципів права [8], входять до змісту права ЄС. Чеські вчені О. Хамуляк та В. Стеглік наголошують, що «посилення ролі фундаментальних прав у наднаціональному правопорядку є непрямим інструментом захисту позиції Суду щодо природи правової системи ЄС. Визнання фундаментальних прав невід'ємною частиною наднаціонального права та створення складної системи їх захисту надало наднаціональній правовій системі рис конституційного правопорядку» [6, с. 139]. Зрештою, становлення комплексного механізму інструментів для захисту фундаментальних прав на наднаціональному рівні було необхідним з декількох причин. З політичної точки зору, найважливішою з них стала потреба легітимації наднаціональної системи управління [6, с. 145].

У доктрині термін «наднаціональність», як поліваріантна категорія, почав застосовуватися на початку XX сторіччя, зокрема у дискурсі щодо об'єкта верховенства - над нацією чи над державою, про можливість взаємозамінного вживання термінів «наднаціональність» (supranationality] та «наддержавність» (superstate), про неоднозначність їх доктринального сприйняття, про те, який із цих неологізмів, з огляду на етимологічне тлумачення, точніше передає багатогранність закладеної ідеї, сутність проявів правового феномену наднаціональності, що має велику кількість складників та процедурних аспектів. Втім зазначені терміни позначають одне і те саме політико-правове явище, наявність якого можна виявити емпірично. Послуговуючись суто фактологією, найпоказовішим прикладом наднаціональності є модель ЄС, що найємніше, наймісткіше дозволяє збагнути всю глибину змісту цього поняття, його філософію. Наддержавність є корелятивом, синонімом, однак, з огляду на практику застосування, найбільш уживаним і доктринально укоріненим є термін «наднаціональність».

Ідея наднаціональності набула особливої актуальності після Другої світової війни зі становленням і концептуалізацією інтеграційних процесів у Європі, пов'язаних із глобалізацією, які у поєднанні зумовили появу та утвердження нових механізмів координації, консолідації зусиль та інтересів, співробітництва суверенних держав. Наднаціональне співробітництво, на погляд Р. Шумана, варто розглядати як «нову еру світової історії, сторіччя наднаціоналізму, що настало після сторіччя націоналізму» [9, с. 30-31]. На той час розвиток інтеграційного процесу міг піти шляхом стрімкої федералізації, але перевагу було віддано наднаціонально-орієнтованому підходу, позаяк він передбачає збереження повноцінного існування і функціонування суверенних держав з усіма притаманними їм атрибутами.

Практика свідчить, що те чи інше соціальне явище може існувати тривалий час без термінологічного позначення, допоки буде вдало підібрано відповідний, усталений у правосвідомості термін, легалізований міжнародно-правовими актами. Проте поява терміну «наднаціональність» передувала її становленню на практиці. Більшість учених пов'язують виникнення феномену наднаціональності з європейською інтеграцією, вважаючи, що цей неологізм запроваджено у науковий обіг завдяки федералістському напряму європейської політико-правової думки, який є її концептуальною основою. Зазначений термін у сучасному його розумінні з'явився у міжнародно-правовій літературі та практиці у зв'язку зі створенням і функціонуванням європейських співтовариств. Він був легалізований, набувши формального закріплення в абз. 5, 6 ст. 9 Договору про заснування ЄОВС 1951 р. (Паризький договір 1951 р.), і стосувався лише наднаціонального характеру функцій, незалежності міжнародних чиновників, які входили до складу Верховного органу (прообраз Європейської Комісії, далі - Єврокомісія), а не наднаціональності Співтовариства загалом. Міжнародні чиновники під час виконання покладених на них функцій та повноважень були зобов'язані уникати звернень по інструкції до будь-якого уряду або органу і не керуватися їхніми вказівками, а також утримуватися від будь-яких дій, несумісних з наднаціональним характером їх функцій та повноважень. Згідно з абз. 5 ст. 9 зазначеного Договору, члени Верховного органу виконують свої обов'язки «у спільних інтересах Співтовариства». Кожна держава-член зобов'язується поважати «наднаціональний характер функцій членів Верховного органу» (абз. 6 ст. 9) як міжнародних чиновників і не вдаватися до спроб вплинути на них під час виконання ними завдань. Зрештою, сам термін у тексті Договору не визначено, втім йдеться про першу та єдину спробу розкрити юридичний зміст наднаціональності у позитивному праві ЄС, з якого невдовзі, у 1967 р., цей термін було вилучено, оскільки набули чинності зміни до Паризького договору 1951 р., що передбачали скасування положень його ст. 9 на підставі ст. 19 Договору про злиття 1965 р. Хоча наднаціональна компетенція поступово еволюціонувала у напрямі поширення на нові сфери політики, засвідчуючи зацікавленість держав у її наявності.

Примітно, що Римські договори 1957 р. цього терміна не містили, проте практика їх застосування вирізнялася наднаціональними підходами до міждержавного співробітництва. Викладене засвідчує відсутність у «батьків-засновників Об'єднаної Європи» чітко розробленої концепції наднаціональності, придатної до реалізації у процесі європейської інтеграції. Наднаціональність покликана заповнити відповідні лакуни, розрахована на однаковість розуміння державами сутності її форм і змісту, а також базована на єдності практики застосування, втім нині немає жодного міжнародно-правового акта, в якому б розкривався або принаймні містився цей термін. Порівняльний аналіз ст. 9 Паризького договору 1951 р. з відповідними статтями Римських договорів 1957 р. та ДЄС-Л стосовно порядку формування та функціонування Єврокомісії виявляє багато спільного. Таким чином, наднаціональність може бути властива практиці організації та діяльності інтеграційного об'єднання і без її закріплення у тексті установчого договору як конституюючого акта. Функціонування ЄС характеризується саме таким підходом.

Компетенція ЄС чітко визначена, він не вправі її самостійно змінювати, розширювати, а її межі регулює принцип наділення компетенцією (principle of conferral of powers, ст. 5 ДЄС-Л), згідно з яким ЄС має діяти лише у межах наданої йому компетенції державами- членами за установчими договорами для досягнення цілей, встановлених цими Договорами (ч. 6 ст. 3; ч. 2 ст. 5 ДЄС-Л). Це вказує на похідний характер компетенції ЄС, обмеження свободи його дій, оскільки презумпція компетенції походить від держав-членів, які, уклавши установчі договори, передали ЄС частину своїх суверенних прав (абз. 1 ст. 1 та ч. 2 ст. 5 ДЄС-Л). Межі компетенції ЄС мають поважати як інституції ЄС, так і держави-члени (ч. 2 ст. 5 ДЄС-Л). Принципи субсидіарності та пропорційності, як результати численних політичних компромісів, sensu stricto слугують основою розподілу компетенції між ЄС та державами- членами, регулюють реалізацію компетенції ЄС. При цьому будь-яка компетенція, не надана ЄС відповідно до установчих договорів, належить державам-членам (ч. 2 ст. 5, ч. 1 ст. 4 ДЄС-Л), що вперше чітко виписано в установчому акті, але фактично діяло завжди. Принципи розподілу компетенції в ЄС не є проявом принципу поділу влади, радше вони слугують своєрідною системою стримувань і противаг.

Наразі компетенція ЄС поділяється на внутрішню, зовнішню та пов'язану з асоціацією із заморськими країнами і територіями, а її обсяг закріплений в установчих договорах та є неоднаковим у різних сферах. З метою чіткого розмежування компетенцій між ЄС і державами-членами до ДФЄС включено спеціальний розділ I «Категорії та сфери компетенції Союзу» (статті 2-6). Категорії компетенції ЄС, що відповідно до ст. 2 ДФЄС передбачають наявність виключної компетенції ЄС, спільної компетенції ЄС та держав-членів, компетенції вживати заходи з підтримки, а також внутрішньої компетенції держав-членів, охоплюють конкретні сфери. Найбільш об'ємні наднаціональні повноваження ЄС і, отже, найбільш значне передання суверенних прав держав-членів притаманні виключній компетенції ЄС (ст. 3 ДФЄС), втім і в цій категорії держави-члени можуть бути спеціально уповноважені ЄС у певній сфері або діяти з метою виконання актів ЄС (ч. 1 ст. 2 ДФЄС), які разом з установчими договорами є основними регуляторами інтеграційних процесів.

Наднаціональний механізм продовжує удосконалюватися, враховуючи телеологічні аспекти інтеграції, що засвідчують нововведення ЛД 2007, який розширив коло питань, котрі підлягають наднаціональному регулюванню ЄС. При цьому держави-члени збагачують матеріальну складову наднаціональної компетенції, визначаючи сфери та обсяг передання суверенних прав на рівень інтеграційного об'єднання для досягнення його цілей, реалізуючи спільні інтереси. Йдеться про добровільне передання певних елементів внутрішньої компетенції держави і одночасну дію на її території національної та наднаціональної юрисдикції, співвідношення яких визначається обсягом предметних/юрисдикційних повноважень наднаціональних інституцій, необхідних для регулювання/управління конкретними сферами діяльності.

Концепція субсидіарності та наднаціональність. У сферах, які не належать до виключної компетенції ЄС, зокрема у сфері спільної компетенції ЄС і держав-членів, активно застосовуються принципи субсидіарності та пропорційності (ч. 3, 4 ст. 5 ДЄС-Л; Протокол про застосування принципів субсидіарності та пропорційності), дотримання яких відстежують національні парламенти держав-членів. Регулювання на наднаціональному рівні з'явилося як спосіб подолання нестачі можливостей національного та міжнародного права у деяких напрямах регулювання, а субсидіарність стала методом її подолання. Послідовне застосування принципу субсидіарності може зумовити поступове поширення наднаціональних повноважень на нові сфери, нові напрями політики, а також сприяти зміцненню і розвитку наднаціональних форм регулювання, якщо цілі можуть бути успішніше досягнуті на рівні ЄС. Водночас принцип субсидіарності здатний запобігати надмірній активності наднаціональних інституцій, а національно-правове регулювання може слугувати допоміжним практичним інструментарієм, зокрема забезпечуючи виконання управлінських рішень наднаціональної інституції. Субсидіарність є гнучкою і динамічною концепцією, що підлягає застосуванню у світлі цілей ЄС.

Реалізація концепції наднаціональності на теренах ЄС. ЄС притаманне складне поєднання національних, міждержавних та наднаціональних елементів (на рівні: формування та функціонування інституційної системи; процедур і методів прийняття рішень; способів виконання рішень та контролю за ним), співвідношення яких позначається на конфігурації інституційної архітектури, принципах формування і методах діяльності інституцій, характері ухвалюваних ними рішень, а також їхній реальній ролі в інтеграційному процесі. Із посиленням наднаціональних інституцій, в умовах їхньої синергії, зміцнюватиметься наднаціональна складова процесу прийняття рішень ЄС. Власне, політичному співробітництву держав-членів ЄС властивий міжурядовий метод прийняття рішень, міждержавні форми співробітництва є домінуючими, на відміну від економічного співробітництва, де превалює наднаціональна модель управління, що не характерно для традиційних міжнародних організацій. Окремим із них притаманні «певні елементи наднаціональності, але немає жодної наднаціональної організації» [10, с. 57, § 62]. Заснування Європейського валютного союзу означало якісну зміну співвідношення між національними, міждержавними і наднаціональними елементами регулювання в ЄС на користь останніх. Поступово в ЄС утвердилася наднаціональна модель економічної інтеграції як усталена система базових конструкцій, що потенційно передбачає посилення наднаціональних інституцій, як політико-правовий феномен міжнародних економічних відносин і їхнього регулювання, потужний чинник розвитку наднаціональності, а отже, і поглиблення інтеграційних процесів. Останнє вимагає нових підходів до окресленого співвідношення, яке, як і діюча система стримувань і противаг у рамках ЄС, виявилося малоефективним та вразливим в умовах глобальної економічної рецесії. Криза довіри до ЄС, вихід Великої Британії мають спонукати інтеграційне об'єднання до глибинних реформ, які торкнуться його наднаціонального механізму і сформують вікно можливостей, від реалізації яких залежатимуть темпи поглиблення інтеграції.

З огляду на практику ЄС, наднаціональність є політико-правовою концепцією, структурно-процедурним комплексом заходів з регулювання/управління, особливою формою і способом організації співробітництва держав-членів, які на добровільних засадах та договірній основі передають частину своїх суверенних прав інтеграційному об'єднанню, наділяючи його компетенцією щодо їх реалізації та прийняття у межах цієї компетенції обов'язкових рішень не лише для держав-членів, а й, в окремих випадках, для фізичних і юридичних осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією. Наднаціональність має свої межі, а її наявність уможливлюється лише відповідністю інтересам держав. «Rationale держав звертатися до наднаціональних засобів регулювання відносин є достатньо широким. Та слід чітко розуміти: добровільно держава ніколи не вступає у жодні правовідносини, що можуть суперечити її національним інтересам» [11, с. 9]. ЄС реалізує лише ту компетенцію, якою його наділили держави-члени задля досягнення спільних цілей, а суверенні повноваження держав, експліцитно передані ЄС на основі установчих договорів, становлять обсяг його наднаціональної компетенції, структурно-процедурні питання реалізації якої можуть як обумовлюватися державами в установчому договорі, так і встановлюватися ними згодом, у процесі діяльності інтеграційного об'єднання.

Критерії кваліфікації наднаціональності. Загальновизнаної теорії наднаціональності наразі немає, остання вирізняється неоднозначністю її доктринального сприйняття: від беззастережного схвалення правових засобів забезпечення її застосування, різного трактування - до цілковитого спростування, примітно, що не ігнорування. Осмислення проблематики наднаціональності засвідчує наявність сформованих основних наукових підходів за відсутності єдності щодо практично усіх екзистенційних базисних питань, пов ' язаних із наднаціональністю , які є предметом жвавої полеміки . Попри те , у науці міжнародного права донині немає усталеного поняття наднаціональності, натомість наявні багатогранні погляди, принципові розбіжності у світоглядних підходах до його визначення як правової категорії. Зрештою, наднаціональність супроводжує європейську інтеграцію з моменту її започаткування, підтверджена відповідним політико-правовим забезпеченням, розглядається як нова форма управління, має прикладне значення і ціннісний вимір.

1. Consolidated versions of the Treaty on European Union and the Treaty on the Functioning of the European Union. Official Journal of the European Union. C 326/01. Vol. 55. 26 October 2012. P. 1-390.

2. Charter of Fundamental Rights of the European Union. Official Journal of the European Union. C 303/01. Vol. 50. 14 December 2007. P. 1-16.

3. Муравьев В.И. Реализация норм права Европейского Союза во внутренних правопорядках государств-членов. Международное право как основа современного миропорядка. Liber Amicorum к 75-летию проф. В.Н. Денисова : моногр. / Под ред. А.Я. Мельника, С.А. Мельник, Т.Р. Короткого. Киев; Одесса : Фенікс, 2012. С. 310-327.

4. Margaritis K. The Framework for Fundamental Rights Protection in Europe under the Prospect of EU Accession to ECHR. Journal of Politics and Law. Vol. 6. No. 1. 2013. P. 64-79.

5. Шишкова Н. Хартия основных прав Европейского Союза и проблемы ее применения. Пам'яті професора Павла Петровича Заворотька. Актуальні проблеми правової науки : Зб. статей / За заг. ред. Н.П. Шишкової. К. : Прецедент, 2014. С. 186-191.

6. Hamul'ak O., Stehlik V. European Union Constitutional Law: Revealing the Complex Constitutional System of the European Union. Olomouc : Palacky University Olomouc, 2013. 204 р.

7. Regulation (EU, Euratom) 2015/2422 of the European Parliament and of the Council of 16 December 2015 amending Protocol № 3 on the Statute of the Court of Justice of the European Union. Official Journal of the European Union. L 341. 24 December 2015. P. 14-17. URL: http://eur-lex. europa.eu/eli/reg/2015/2422/oj

8. Joined cases С-402/05Р аnd С-415/05Р Kadi and Al Barakaat International Foundation v Council and Commission [2008] ECR I-06351, para 283. URL: http://eur-lex.europa.eu/legal- content/HR/ALL/?uri=CELEX:62005CJ0402

9. Price D.H. Schuman or Monnet? The Real Architect of Europe. Robert Schuman Speeches and Texts on the Origin, Purpose and Future of Europe. Brussels, 2004. 126 р.

10. Schermers H.G., Blokker N.M., tels. International mstitutional law : unity within diversity. 5^th rev ed. Lеіden, Bоston : Martinus Nijhoff Publishers, 2011. 1274 р.

11. Кулеба Д. Принцип наднаціональності у міжнародному праві : Наукова доповідь. К. : Ін-т міжнародних відносин КНУ імені Тараса Шевченка, 2011. 20 с.

12. De Brabandere Eric. The Impact of `Supranationalism' on State Sovereignty from the Perspective of the Legitimacy of International Organisations (June 14, 2012). Statehood and SelfDetermination: Reconciling Tradition and Modernity in International Law / Duncan French ed. Cambridge : Cambridge University Press, 2013. 13 р. URL: https://papers.ssrn.com/sol3/papers. cfm? abstract_id=2175478

13. Grabenwarter C., Pabel K. Article 6. [Fundamental Rights - The Charter and the ECHR]. // The Treaty on European Union (TEU). A Commmentary / ed. by H.-J. Blanke, S. Mangiameli. Berlin, Heidelberg : Springer-Verlag, 2013. P. 287-348.

Размещено на Allbest.ru