Кримінальна відповідальність за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами

Данилевський Андрій Олександрович

Статтю присвячено аналізу особливостей кримінальної ві-дповідальності за порушення правил безпеки дорожнього ру-ху або експлуатації транспорту особами, які керують тра-нспортним засобом. Досліджено об'єктивні та суб'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого статтею 286 КК України; санкції, які визначають покарання за цей злочин. На підставі проведеного аналізу запропоновано зміни до чинного законодавства України, надано авторське тлума-чення окремих термінів, які вживаються у кримінальному законодавстві.

Ключові слова: транспорт, транспортний засіб, безпека руху, керування, експлуатація транспорту.

Постановка проблеми. Сучасне життя важко уявити без автомобільного транспорту. Це найбільш масовий, мобільний та зручний вид транспорту. Кількість автомобілів на вули-цях міст невпинно збільшується, все більше громадян стають учасниками дорожнього руху. Проте не всі водії дотримуються правил безпеки дорожнього руху та експлуатації транспор-ту. Щороку тисячі людей гинуть внаслідок злочинної недбалості або самовпевненості осіб, які керують транспортними засобами, десятки тисяч людей отримують тілесні ушкодження. На жаль, правопорушників не лякають ані високі штрафи, ані загроза позбавлення волі. Не сприяє поліпшенню цієї ситуації і наявність певних прогалин у законодавстві, неузгодже-ність норм різних галузей права, які регламентують питання відповідальності за правопору-шення у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми відповідальності за злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту взагалі та порушення правил безпеки дорож-нього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, зок-рема розглядались у роботах С. В. Бабаніна, О. О. Балобанова, С. П. Баркова, В. М. Бурдіна, В. О. Гапчича, С. В. Гізімчука, В. В. Ємельяненка, В. І. Касинюка, О. М. Котовенка, В. А. Мисливого, О. М. Опальченка, В. І. Осадчого, І. С. Печука, В. П. Тихого та ін. Проте науково-технічний прогрес та постійні зміни до законодавства обумовлюють необхідність подальших досліджень складу злочину, передбаченого у ст. 286 КК України.

Метою цієї роботи є аналіз особливостей кримінальної відповідальності за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспо-ртним засобом.

Виклад основного матеріалу. Характеризуючи об'єкт злочину, слід зазначити, що зазвичай у науковій літературі основним безпосереднім об'єктом злочину, що розглядається, визначається безпека руху або експлуатації транспорту, а додатковим обов'язковим -- життя та здоров'я людини, власність тощо [1, с. 199; 2, с. 122-123]. Проте не всі дослідники поді-ляють таку точку зору. Так, на думку В. М. Бурдіна, законодавець, встановлюючи відповіда-льність за порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту, фактично забезпечує кримінально-правову охорону лише одному об'єкту -- життю та здоров'ю людини. На його думку, цей склад злочину може бути замінений кваліфікуючими ознаками у загальних нормах про злочини проти життя та здоров'я людини або власності, які будуть вказувати на по-рушення спеціальних правил безпеки [3, c. 13-14]. З такою позицією важко погодитися. Склад злочину, передбачений у ст. 286 КК України, входить до складу так званих «транспор-тних» правопорушень, які посягають на безпеку руху та експлуатацію транспорту і не зав-жди пов'язані із заподіянням шкоди життю та здоров'ю людини. До складу злочинів проти життя та здоров'я законодавець помістив тільки ті злочини, які безпосередньо посягають на життя та здоров'я людини, якщо ж відповідне діяння посягає на життя та здоров'я особи опосередковано, шляхом порушення певних спеціальних правил, воно має кваліфікуватися за відповідними статтями, які забезпечують кримінально-правову охорону суспільних відносин у сфері регулювання таких спеціальних правил. Хоча не можна не відзначити, що життя та здоров'я виступають обов'язковим об'єктом цього злочину.

Можна погодитися з В. І. Осадчим, який визначає безпеку руху та експлуатацію тран-спорту як такий стан функціонування транспорту, коли працівники транспорту, інші учасни-ки руху дотримуються нормативно визначених встановлень у сфері експлуатаціі " транспорту та безпеки руху, за яких створюються умови відсутності будь-яких загроз (небезпек) [1, с. 196].

Предметом злочину, що розглядається, є транспортний засіб. Ми вже звертали увагу на проблему визначення транспортного засобу як предмета правопорушень проти безпеки руху та експлуатації транспорту [4].

Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про практику застосування су-дами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопорушення на транспорті» (далі -- ППВСУ) зазначає, що при визначенні поняття «транспортні засоби» у кримінальних прова-дженнях суди повинні керуватися приміткою до ст. 286 КК України та п. 1.10 Правил доро-жнього руху, затверджених постановою КМУ від 10 жовтня 2001 року № 1306 (далі -- Правила) [5].

Згідно з приміткою до ст. 286 КК України, під транспортними засобами слід розуміти всі види автомобілів, трактори та інші самохідні машини, трамваї і тролейбуси, а також мо-тоцикли та інші механічні транспортні засоби. Відповідно до п. 1.10 Правил, механічний транспортний засіб -- це транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна. Цей термін поширюється на трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси та транспортні засоби з електродвигуном потужністю понад 3 кВт. кримінальний відповідальність правило безпека

Незрозумілою є позиція законодавця щодо диференціації правового статусу транспор-тних засобів з електродвигуном (які є предметом злочинів у сфері безпеки руху лише за умо-ви, якщо потужність їхнього двигуна перевищує 3 кВт) порівняно з транспортними засобами, що мають двигун іншої конструкції (які незалежно від потужності чи об'єму двигуна в будь- якому випадку є предметом відповідних злочинів). На практиці це призводить до неоднако-вого тлумачення судами норм законодавства і ситуацій, коли вчинення, наприклад, незакон-ного заволодіння одним із малопотужних транспортних засобів (мопедом) одними судами кваліфікується як незаконне заволодіння транспортним засобом (ст. 289 КК України), а ін-шими -- як крадіжка (ст. 185 КК України) [6]. Тобто, не всі суди визнають такі транспортні засоби предметом злочинів у сфері безпеки руху. Крім цього, останнім часом набуває попу-лярності переобладнання мопедів та скутерів із двигуном внутрішнього згоряння на електро-привод (шляхом встановлення електродвигуна невеликої потужності до 3 кВт). Складається парадоксальна ситуація: один і той самий мопед, обладнаний двигуном внутрішнього зго-ряння може бути визнаний предметом злочину у сфері безпеки руху, а обладнаний електрод-вигуном -- ні. Хоча інші технічні характеристики (максимальна швидкість, вантажопідйом-ність тощо) у нього суттєво не змінюються.

Сучасний розвиток науково-технічного прогресу обумовив появу транспортних засо-бів не з одним, а з кількома двигунами (іноді навіть різних конструкцій): різноманітні гібри-ди, автомобілі з двигунами, розташованими у кожному колесі, з концептуальних моделей пе-ретворюються на звичайне явище. Визначення ж механічних транспортних засобів у вітчизня-ному законодавстві може бути застосоване тільки до транспортних засобів з одним двигуном.

На нашу думку, визначення механічного транспортного засобу має бути сформульо-ване таким чином: «це транспортний засіб, що приводиться в рух за допомогою двигуна (двигунів), сумарною потужністю понад 3 кВт (у тому числі трактори, самохідні машини і механізми, а також тролейбуси)».

Об'єктивна сторона складу злочину, що розглядається, складається з: а) діяння у виді порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту; б) наслідків у виді середньої тяжкості тілесних ушкоджень (частина 1), тяжких тілесних ушкоджень або смерті (частини 2 та 3); в) причинного зв'язку між діянням та наслідками, що настали.

Оскільки диспозиція ст. 286 КК України має бланкетний характер, то для встановлен-ня ознак суспільно небезпечного діяння необхідно звертатися до інших нормативно- правових актів -- Правил, та Закону України «Про дорожній рух» від 30.06.1993 № 3353-XII. У будь-якому випадку для притягнення до кримінальної відповідальності за цей злочин не-обхідно чітко встановити, який саме пункт Правил або експлуатації транспорту було пору-шено суб'єктом. Якщо до заподіяння відповідних наслідків призвело порушення інших пра-вил (техніки безпеки виробництва, виконання певних видів робіт, загальних правил обереж-ності тощо), діяння має кваліфікуватися за іншими статтями КК України.

Наслідки у виді заподіяння шкоди життю або здоров'ю особи виступають головною криміноутворюючою ознакою цього складу злочину. Саме вони дозволяють відмежувати склад злочину, передбачений у ст. 286 КК України, від адміністративних правопорушень у сфері безпеки руху та експлуатації транспорту.

Між порушенням особою правил безпеки руху або експлуатації транспорту та відпо-відними наслідками повинен бути причинний зв'язок. За його відсутності, зазначене діяння може бути кваліфіковане лише як адміністративне правопорушення. Достатньо поширеною також є ситуація, коли наслідки у виді заподіяння шкоди життю або здоров'ю людини знахо-дяться у безпосередньому причинному зв'язку з діями не одного, а кількох водіїв. У літера-турі справедливо зазначається, що коли суспільно небезпечні наслідки настали через пору-шення правил безпеки дорожнього руху або експлуатаціі " транспорту двома або більше воді-ями транспортних засобів, необхідно з'ясувати характер порушень, які допустив кожен із них, а також чи не було причиною порушення зазначених правил одним водієм, їхнє недо-тримання іншим, і чи мав перший можливість уникнути дорожньо-транспортної події та її наслідків. При цьому треба мати на увазі, що за певних умов виключається кримінальна від-повідальність особи, яка порушила правила дорожнього руху вимушено, через створення аварійної ситуації іншою особою, котра керувала транспортним засобом [2, с. 125].

Місце та обстановка вчинення злочину не є обов'язковими ознаками складу злочину, передбаченого у статті 286 КК України, тож кримінальна відповідальність настає незалежно від того, де саме було порушено суб'єктом правила безпеки руху або експлуатації транспор-ту: на шляхах загального користування, у лісі, полі чи навіть у власному подвір'ї. Хоча за-значені нормативно-правові акти у сфері безпеки руху або експлуатації транспорту і не роз-повсюджуються на випадки руху транспортного засобу поза межами транспортної інфра-структури, судова практика виходить з того, що особа, яка керує транспортним засобом як джерелом підвищеної небезпеки, зобов'язана завжди дотримуватися вимог безпеки.

Окремим різновидом порушення правил безпеки руху, який отримує самостійну кри-мінально-правову оцінку, є залишення особою, яка керує транспортним засобом, потерпілого внаслідок дорожньо-транспортної пригоди без допомоги. Якщо заподіяння шкоди потерпі-лому сталося внаслідок порушення водієм правил безпеки руху або експлуатації транспорту, і він залишив потерпілого без допомоги, покинувши місце вчинення злочину, таке діяння має кваліфікуватися за сукупністю злочинів, передбачених у статтях 286 та 135 КК України.

Суб'єкт злочину, передбаченого у ст. 286 КК України, спеціальний -- ним є особа, яка керує транспортним засобом. Зазвичай у літературі зазначається лише, що суб'єктом цього злочину є фізична осудна особа, якій до моменту вчинення злочину виповнилося 16 років, яка керує транспортним засобом, незалежно від того, чи має вона право володіння чи користування цим транспортним засобом [7, с. 110-111]. Чинне законодавство не містить роз'яснень з приводу того, хто має визнаватися особою, яка керує транспортним засобом.

ППВСУ суб'єктом злочину, передбаченого ст. 286 КК України, визначає особу, яка керує транспортним засобом, незалежно від того, чи має вона на це право. За певних умов до відповідальності за цією статтею може бути притягнута особа, яка навчає водінню іншу осо-бу і перебуває під час навчальної їзди поруч із учнем (майстер виробничого навчання, ін-структор тощо). При цьому, керування транспортним засобом слід розуміти як виконання функцій водія під час руху такого засобу або інструктора-водія під час навчання учнів-водіїв, незалежно від того, керує особа транспортним засобом, який рухається своїм ходом чи за до-помогою буксирування [5].

Відповідно до Правил, водій -- це особа, яка керує транспортним засобом і має посві-дчення водія (посвідчення тракториста-машиніста, тимчасовий дозвіл на право керування транспортним засобом, тимчасовий талон на право керування транспортним засобом) відпо-відної категорії. Водієм також є особа, яка навчає керуванню транспортним засобом, перебу-ваючи безпосередньо в транспортному засобі [8]. Згідно з Конвенцією ООН про дорожній рух від 8 листопада 1968 року, водієм є будь-яка особа, яка керує транспортним засобом, ав-томобілем тощо (у тому числі велосипедом) або веде дорогами худобу, стадо упряжних або в'ючних тварин [9]. Схоже визначення наводить і О. А. Ніколаєв, який зазначає, що водій -- це особа, яка фактично керує механічним чи не механічним транспортним засобом, або по-гонич тварин, який веде їх повід [10, c. 3].

Таким чином, особа, яка керує транспортним засобом -- це водій, а водій -- це особа, яка керує транспортним засобом. Коло замкнулося.

Разом з тим у літературі справедливо зазначається, що на відміну від поняття «водій», поняття «особа, яка керує транспортним засобом» є значно ширшим, оскільки на відміну від поняття «водій», що охоплює лише ту категорію осіб, що має посвідчення водія, під поняття «особа, яка керує транспортним засобом» підпадають усі особи, що керують транспортними засобами, незалежно від того, чи є в них право на керування, чи ні [12, c. 226]. Р. В. Ярова справедливо зауважує, що для водія характерні також вікові (залежно від категорії транспор-тного засобу від 16 до 21 року) та медичні обмеження, за наявності яких особа не може бути допущена до керування транспортними засобами [13, c. 141]. Особа, яка керує транспортним засобом, таких обмежень не має. Разом з тим на цю категорію суб'єктів розповсюджуються вимоги до мінімального віку, з якого настає кримінальна чи адміністративна відповідаль-ність (16 років).

Науково-технічний прогрес обумовлює широке використання у сучасних транспорт-них засобах систем допомоги водію у процесі керування транспортним засобом (системи ав-томатичного паркування, гальмування, утримання в межах смуги руху, адаптивний круїз- контроль тощо) аж до створення безпілотних автомобілів, які здатні пересуватись без участі водія.

За таких умов водій безпосередньо не впливає на органи керування транспортним за-собом, автомобіль сам змінює напрям руху, його швидкість та положення, а водій лише кон-тролює процес руху і має можливість втручання у цей процес. Така сама ситуація і з особою, яка навчає водінню -- безпосередній вплив на органи керування транспортним засобом здій-снює учень, а інструктор лише контролює процес руху і має можливість втрутитись у цей процес.

Таким чином, особа, яка керує транспортним засобом, як суб'єкт злочину -- це фізич-на осудна особа, яка досягла 16-річного віку, контролює процес руху транспортного засобу (незалежно від того, чи рухається він своїм ходом, чи за допомогою буксирування) і має мо-жливість втручання у цей процес шляхом зміни напряму або швидкості руху транспортного засобу [11].

І. С. Печук вважає, що окрім особи, яка керує транспортним засобом, у якості суб'єкта злочину, передбаченого у ст. 286 КК України, необхідно ввести й пасажира [12, с. 230]. Із такою пропозицією важко погодитись. Не можуть підлягати однаковій відповідальності осо-ба, яка керує джерелом підвищеної небезпеки і, як правило, обізнана зі спеціальними прави-лами безпеки руху або експлуатації транспорту, яких вона має дотримуватися, та пасажир, на якого покладається значно менше коло обов'язків, та який може і не знати про існування пе-вних правил безпеки. Тим більше, що на сьогоднішній день пасажир є суб'єктом злочину, передбаченого у ст. 291 КК України, тож введення його до кола суб'єктів складу злочину, передбаченого у ст. 286 КК України, видається недостатньо обґрунтованим.

Суб'єктивна сторона складу злочину, що розглядається, характеризується складною конструкцією. По відношенню до діяння у виді порушення правил безпеки руху або експлуа-тації транспорту особа може ставитися умисно або необережно, по відношенню до наслідків у виді заподіяння шкоди життю або здоров'ю потерпілого -- тільки з необережністю. Оскі-льки саме наслідки є криміноутворюючою ознакою цього злочину, а ставлення до них з боку винного може бути лише необережним, то в цілому злочин, передбачений у ст. 286 КК Укра-їни, визнається необережним.

І. С. Печук зазначає, що суб'єктивна сторона порушення правил безпеки дорожнього руху, що призвело до тяжких наслідків, може вчинятись суб'єктом злочину лише з прямим умислом. Усвідомлюючи факт керування джерелом підвищеної небезпеки, особа, яка керує транспортним засобом, знаючи про заборони чи обмеження, що встановлюються Правилами, свідомо їх ігнорує та порушує, і це врешті-решт призводить до тяжких наслідків [14, с. 258-259]. З такою точкою зору важко погодитися. Водій не завжди свідомо ігнорує правила без-пеки руху або експлуатації транспорту. Так, наприклад, якщо водій не побачив знак, який забороняє проїзд далі, через те, що він був затулений гілками дерев, він може рухатись по смузі для зустрічного руху, порушуючи тим самим Правила і навіть не усвідомлюючи цього. Крім цього, якщо злочин учиняється особою, яка не має водійського посвідчення, то вона може і не знати Правил взагалі, тож твердження про те, що суб'єкт злочину завжди умисно порушує правила безпеки руху або експлуатації транспорту, на нашу думку, є неправильним.

Якщо особа умисно заподіює шкоду життю та здоров'ю людей, використовуючи тра-нспортний засіб як знаряддя, то таке діяння має кваліфікуватись не за ст. 286 КК України, а за іншими статтями КК України (115, 121, 258 тощо).

Певні зауваження викликає формулювання санкцій ст. 286 КК України, адже саме во-ни визначають типове покарання, яке може застосовуватись за вчинення такого злочину. Так, у санкціях ст. 286 КК України передбачене додаткове покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на строк до трьох років.

По-перше, викликає питання співвідношення такого виду покарання із системою по-карань, визначених у ст. 51 КК України, адже остання не містить такого покарання як позба-влення права керувати транспортними засобами. Звичайно, можна стверджувати, що позбав-лення права керувати транспортними засобами є різновидом позбавлення права обіймати пе-вні посади або займатися певною діяльністю [15, с. 195], проте принцип єдності термінології у кримінальному праві вимагає точної відповідності між положеннями Загальної та Особли-вої частин КК України.

На наш погляд, така позиція законодавця може бути обумовлена тим, що подібне стя-гнення накладається за схожі адміністративні правопорушення. Проте в адміністративному законодавстві його застосування цілком виправдане, адже у ст. 24 КУпАП законодавець ви-значив, що стягнення у виді позбавлення спеціального права, наданого громадянинові, може проявлятись у таких формах, як позбавлення права керувати транспортними засобами та права полювання. Загальна ж частина КК України такого уточнення не містить.

По-друге, не зрозуміло, чому законодавець обмежує сферу застосування цього пока-рання лише позбавленням права керувати транспортними засобами, адже у певних випадках порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту може бути пов'язане не з самим фактом керування транспортним засобом, а з іншою діяльністю винно-го або посадою, що він обіймає. Так, у п. 4 ППВСУ зазначається, що за певних умов до від-повідальності за цими статтями може бути притягнута особа, яка навчає водінню іншу особу і перебуває під час навчальної їзди поруч із учнем (майстер виробничого навчання, інструк-тор тощо) [5]. Очевидно, що в такому випадку на винного більший вплив мало б позбавлення його права здійснювати відповідну навчальну діяльність, ніж позбавлення права керувати транспортним засобом.

По-третє, зважаючи на те, що суб'єкт злочину, передбаченого у ст. 286 КК України, загальний (тобто ним може бути і особа, яка не мала права керувати транспортним засобом), використання у санкції статті позбавлення права керувати транспортним засобом як обов'язкового додаткового покарання є недоцільним, адже, як зазначається у п. 21 зазначеної постанови, призначення цього покарання особі, яка взагалі не мала права керувати транспор-тними засобами, є неможливим [5]. У той же час положення ч. 2 ст. 55 КК України дозволя-ють застосовувати покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю навіть якщо вони не передбачені у санкції статті (частини статті) КК України. До речі, у адміністративному законодавстві стягнення за відповідні правопору-шення диференціюється залежно від того, чи є особа, яка вчинила відповідне правопорушення, водієм (тобто має право на керування транспортним засобом). Для осіб, які не є водіями, такого виду стягнення, як позбавлення права керувати транспортними засобами, не передбачено.

Крім цього, існує певний дисбаланс між санкціями ст. 286 КК України і санкціями статей КУпАП, які передбачають відповідальність за порушення різних правил безпеки до-рожнього руху або експлуатації транспорту. Так, наприклад, за керування транспортним за-собом у стані алкогольного сп'яніння (ст. 130 КУпАП) може бути призначене стягнення у виді штрафу від 600 до 2400 НМДГ з позбавленням права керувати транспортним засобом на строк від 1 до 10 років, у той час як санкція ч. 1 ст. 286 КК України передбачає покарання у виді штрафу від 250 до 500 НМДГ, а позбавлення права керувати транспортними засобами може застосовуватися лише на строк до 3 років. Тобто, особі вигідніше бути притягнутою до кримінальної відповідальності, ніж до адміністративної. На це вже зверталась увага у науко-вій літературі, проте, не дивлячись на заклики науковців підходити комплексно, системно при зміні характеру репресивності заходів державного примусу та необхідність вносити від-повідні зміни не тільки до ст. 130 КУпАП, а й до ст. 286 КК України [16, с. 179], законода-вець продовжує ігнорувати кримінальне законодавство при визначенні розміру стягнень за відповідні правопорушення.

Враховуючи викладене вище, санкції ст. 286 КК України потребують доопрацювання у напрямі узгодження із положеннями Загальної частини КК України та стягненнями, що за-стосовуються в адміністративному законодавстві [17].

Висновки. На підставі проведеного дослідження можна зробити висновок, що блан- кетний характер диспозиції ст. 286 КК України робить відповідальність за цей злочин прак-тично повністю залежною від регулюючого законодавства. Постійні зміни до цього законо-давства, розвиток науково-технічного прогресу можуть призводити до появи прогалин у пи-танні відповідальності за порушення правил безпеки руху або експлуатації транспорту. Су-часні умови вимагають нових підходів у визначенні понять «транспортний засіб» та «керу-вання транспортним засобом». Певних змін потребують і санкції ст. 286 КК України у зв'язку з тим, що посилення відповідальності за правопорушення у сфері безпеки руху або експлуатації транспорту відбуваються безсистемно.

Список використаних джерел

1. Осадчий В. І. Об'єкт транспортних злочинів. Вісник Національного технічного універси-тету України «Київський політехнічний інститут». Політологія. Соціологія. Право. 2012. № 3. С. 194-201.

2. Кримінальне право (Особлива частина): підручник / за ред. О. О. Дудорова, Є. О. Пись- менського. Т. 2. Луганськ, 2012. 704 с.

3. Бурдін В. М. Деякі аспекти кримінальної відповідальності за злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту за КК України. Новітні кримінально-правові дослідження -- 2016: зб. на-ук. пр. / відп. ред. О. В. Козаченко. Миколаїв, 2016. С. 13-17.

4. Данилевський А. О. Транспортний засіб як предмет правопорушень у сфері безпеки до-рожнього руху. Безпека дорожнього руху: правові та організаційні аспекти: матеріали ХІ Міжнарод-ної науково-практичної конференції (в авторській редакції), (м. Кривий Ріг, 22 листопада 2016 року). Кривий Ріг, 2017. С. 59-62.

5. Про практику застосування судами України законодавства у справах про деякі злочини проти безпеки дорожнього руху та експлуатації транспорту, а також про адміністративні правопору-шення на транспорті: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 23.12.2005 № 14 // База даних «Законодавство України» / Верховна Рада України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/ laws/show/v0014700-05 (дата звернення 30.03.2018).

6. Галич П. Крадіжка чи угон? Проблеми кваліфікації злочинів, пов'язаних з незаконним за- володінням мопедів. «Закон і бізнес»: сайт. URL: http://zib.com.ua/ua/print/122073- problemi_kvaHfikacii_zlochmrv_povyazanih_ iz_nezakonnim_zav.html.

7. Харь І. О. Суб'єкт злочинів проти безпеки руху та експлуатації транспорту. Юридична наука. 2017. № 2. С. 99-124.

8. Про правила Дорожнього руху: Постанова Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306. База даних «Законодавство України». Верховна Рада України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/ show/1306-2001 -п/page.

9. Про дорожній рух: Конвенція ООН від 8 листопада 1968 року. База даних «Законодавст-во України». Верховна Рада України. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_041.

10. Ніколаєв О. А. Суб'єкти адміністративної відповідальності за вчинення проступків у сфе-рі безпеки дорожнього руху. Часопис Академії адвокатури України. 2012. № 2. С. 1-6.

11. Данилевський А. О. Особа, яка керує транспортним засобом, як суб'єкт правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху. Актуальні проблеми вдосконалення нормативно-правового забезпе-чення безпеки дорожнього руху: матеріали круглого столу (м. Кривий Ріг, 11 травня 2017 року). Кри-вий Ріг, 2017. С. 30-35.

12. Печук І. С. Кримінально-правова характеристика суб'єкта злочину в складі порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами в Україні. Право і суспільство. 2015. № 1. С. 224-230.

13. Ярова Р. В. Водій автотранспортного засобу як спеціальний суб'єкт адміністративної від-повідальності. Економіка та управління на транспорті. 2015. Вип. 1. С. 136-143.

14. Печук І. С. Особливості суб'єктивної сторони порушення правил безпеки дорожнього ру-ху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами в Україні (ст. 286 КК України). Держава і право. Юридичні і політичні науки. 2014. Вип. 66. С. 254-262.

15. Шиян Д. С. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як вид кримінального покарання: дис. ... канд. юрид. наук 12.00.08. Дніпропетровськ, 2008. 270 с.

16. Євдокімова О. В. Проблемні аспекти відповідальності за порушення правил дорожнього руху. Порівняльно-аналітичне право. 2016. № 3. С. 177-180.

17. Данилевський А. О. Деякі питання покарання за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами. Безпека дорожньо-го руху: правові та організаційні аспекти: матеріали ХІІ Міжнародної науково-практичної конферен-ції (м. Кривий Ріг, 17 листопада 2017 року). Кривий Ріг, 2017. С. 78-79.

Размещено на Allbest.ru