Ранньомодерна теорія природного права як підґрунтя противаги владі суб’єкта державного суверенітету (від Макіавеллі до Гроція)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький юридичний інститут МВС України, м. Кривий Ріг

Ранньомодерна теорія природного права як підґрунтя противаги владі суб'єкта державного суверенітету (від Макіавеллі до Гроція)

доктор філософських наук

Туренко Олег Станіславович

Анотація

Досліджено ранньомодерні концепти природного права, які стали підґрунтям противаги владі суб'єкта державного суверенітету. Мислителі раннього модерну не тільки відродили і надали нового фокусу теорії природного права, але й сформували теорію державного й народного суверенітетів, затвердили ієрархічну послідовність їхніх відносин. Первинною (установчою), але короткочасною фрагментарною владою виступив народний суверенітет, а вторинною, довгочасною, владою -- державний суверенітет. Ключовим принципом відносин стало практичне виконання свободи і прав індивіда й соціальних об'єднань при обов'язковому збереженні цілісності та неподільності державної влади. Отак, концепти природного права, що стають джерелами позитивного права, формують нову політичну традицію, яка не дає суб'єкту державного суверенітету узурпувати владу.

Ключові слова: природне право, суб'єкт влади державного суверенітету, установча влада, встановлена влада, народний суверенітет.

Аннотация

В статье исследуются раннемодерные концепты естественного права, которые стали противовесом власти субъекта государственного суверенитета. Мыслители раннего модерна возродили и придали новый фокус теории естественного права, сформировали теорию государственного и народного суверенитетов, утвердили иерархическую последовательность их взаимоотношений. Первичной -- учредительной, но кратковременной властью выступил народный суверенитет, а вторичной, уставленной, долговременной властью, -- государственный суверенитет. Ключевым принципом взаимоотношений стало практическое выполнение прав индивида и социальных объединений, при обязательном сохранении неделимости государственной власти. Концепты естественного права сформулировали новую политическую традицию, которая не даёт субъекту государственного суверенитета узурпировать власть.

Ключевые слова: естественное право, субъект власти суверенитета, учредительная власть, установленная власть, народный суверенитет.

Annotation

The early modern concept of natural law, which became the counterbalance of the power of the subject of state sovereignty, was studied.

Machiavelli defined certain concepts of natural law, placing it in a wider category of necessary -- socio- historical laws, which subjects of sovereignty, for the sake of positive rule, must rationally master. However, in relation to the «necessary» and the «will of the peasant», the advantage belonged to the latter, since the norm, which took into account the principles of natural law, was a technological proposal, and not a duty. Any necessity was replaced by a state by another reality -- a subjective necessity, which was supported by the power of the state. The newly created artificial reality shaped the public space of the political, which became a constant reality that was part of history, that is, transformed into an objective necessity. Consequently, the Florentine proposed that the state become an exquisite creator, which transforms the real state of affairs into the necessary political space for itself and becomes it the sole subject of power.

Luther and Calvin developed the doctrine of blind obedience. The latter departs from the fact that the power of the sovereign is rooted in the awesome greatness of the father and the Creator. So, in the relationship between parents and the child, the focus is solely on the implantation of obedience and fear of anger -- both God and father. Subordination only helps disobedient believers to learn to obey the authorities. The power of the Lord's Lord falls into the power of the Lord. Calvin's citizen is a submissive submissive whose freedom is to subordinate to the natural justice system, whether it be a family or a state.

The Boden's theory raises the question of harmonizing the relations of natural law and the carrier of state sovereignty in favor of the latter. More precisely, the principle of maintaining harmony, the philosopher believes in the integrity of the family sphere, the distinction between private and public spaces. While the freedom of the individual has not been publicly identified -- individual rights represented the landlord, who, along with other patriarchal families formed a political unit. Wrote this unity of homeowners the principle of state sovereignty, which in absolute terms possessed only the monarch.

Altusius changed the focus of the idea of a hierarchy of relations of natural law and state sovereignty. His political construction is based on a reasonable consolidation of human associations, which derive their activities from the conscious concepts of natural law -- its primary right of democracy. Such a hierarchical order legitimizes the following political superstructure -- state sovereignty and positive laws. Since the establishment of state sovereignty, the power of the authorities is limited to the force of natural law, since all of its legislative and managerial activities must ideologically rely on its concepts.

Grotius defines two types of possession: possession of the rights of full ownership and of the rights of usufruct. The first form -- ownership of the property of the supreme authority -- can be acquired in the form of war. A state with such power is called patrimonial. Their rulers were by no means connected with the will of the people and could dispose of the country at their discretion. The second kind -- belonged to a person who became ruler directly, as a result of popular election. In this case, the ruler did not have the right to dispose of his powers without the consent of the people.

Key words: natural law, subject of state sovereignty, constituent power, established authority, national sovereignty.

Ранній модерн є суперечливою добою Західної цивілізації. Це історичний час трансформації світоглядних уявлень, формування нового політико-правового порядку, що базувався на секулярній ідеї суверенності держав. У цю добу державні інтереси (raison d'etat), які до цього були зосереджені в руках монархів і вищого духовенства, стають правом великої кількості людей -- націй. Націй і талановитих індивідів, які відкрили, що історичний процес приводить людей до вдосконалення. Передвісником нового уявлення стало утворення Республіки Об'єднаних провінцій, остаточне проголошення якої (Вестфальським мирним договором 1648 р.) відкрило «пост-Вестфальську» еру, закріпило ідею національної держави. Саме нації, з метою збереження за собою неподільного права закладати свою державно-правову систему, централізовану територію держави, почали втілювати ідею державного суверенітету. Проте державний суверенітет ще довго усвідомлювався як невід'ємне право королів на абсолютну владу, яке відомо у волюнтариському принципі Людовика XIV: «L'etat, c'est moi». У теоретичному просторі абсолютницький постулат суверенітету отримав своє обґрунтування в образі гоббсового «Левіафана».

Поруч із формуванням абсолютицької традиції розвивалась інша політична парадигма -- ліберальна. Вона утверджує принцип державного суверенітету з гуманістичної позиції -- на принципах природної доброчесності, свободі і розумності людини, на добровільно складених правилах суспільного договору. Поступово ліберальний концепт сформував основні постулати верховенства права і концепт утримання влади суб'єкта державного суверенітету, яка в теоретичному сенсі формувалася в працях ранньомодерних мислителів, остаточно -- в доктрині Локка, а практично -- у конституційній практиці США.

Однак у вітчизняній науці досі залишається не з'ясованою логіка цього синтезу, не виявлено структурну ієрархію, покладену в основу ідеї стримання влади носія державного суверенітету природним правом. Тож метою статті є розвідка ранньомодерних природно-правних концертів, які стали противагами владі суб'єкта державного суверенітету. Дане питання досліджували такі науковці, як Г. Єллінек, Р. Ієрінг, С. Котляревський, Б. Чичерін, Ж. Мере, М. Козюбра, А. Колодій, О. Скрипнюк, В. Шаповал та ін.

Одним із перших досліджувати питання співвідношення природного права з суверенною владою державця почав Н. Макіавеллі. Відповідно до його теорії, політика складається з двох рівнів: з одного боку, політика має відкритий, доступний для більшості народу характер, а з іншого -- це публічний простір, сповнений авантюристами, які прагнуть необмеженої влади. Саме для них писав флорентієць свого «Державця» [1, с. 9]. Із цього можна зробити висновок, що політика для Макіавеллі -- це штучна і автономна сфера людської діяльності. Вона не може бути ефективною і справедливою, якщо виражатиме лише існуючий іманентний лад суспільства. Політика має свій конститутивний закон і мету. Метою політичної дії, на думку мислителя, є суверенна влада, яка надає можливість утворити державу. Отож політичний діяч мусить бути інтелектуалом, який завойовує і зберігає владу силою своїх знання, фахівцем, який вишукано й цинічно володіє технікою управління.

Макіавеллієва теорія відштовхується від ідеї, що сфера політичного формується на історичному понятті «необхідність». Необхідність як сукупність реальних чинників, які творять тканину історії в момент протікання політичної діяльності, формує суверенітет, породжує і руйнує держави [2, с. 18]. Одним з об'єктивних чинників необхідності, яку мусить у своїй діяльності враховувати суверен, є суспільне становище свободи і несвободи, прав і обов'язків, тобто суспільне уявлення про справедливе і благо. До цього Макіавеллі додає, що державець мусить не посягати на людське прагнення майна і його збереження, насолоду маєтністю, жадання миру і безпеку громадян, право кожного мати і обстоювати переконання [3, с. 64-66]. Якщо закон необхідності буде виконаний, то дуалізм інтересів народу і держави буде знайдений, і вони досягнуть високого рівня благоустрою.

Однак поруч із законом необхідності Макіавеллі ставить право державця на формування соціально-політичної істини або закону держави. На зауваження Л. Донскіса флорентієць вводить поняття verita effettuale (дієвої істини). Це поняття затверджується в соціальній практиці завдяки дії політичного діяча, котрий втілює свою особисту ідею в реальність. Через це особиста ідея стає соціально-політичною істиною. Литовський філософ роз'яснює думку флорентійця: «Істину в політиці досягає людина, яка спричинює дію й отримує результат, а не та, яка визначає, формує і піддає сумнівам (розуміння ефективності) або досліджує (у контексті класичного канону) цю дію і дані результати. Політик, який генерує тривалу діяльність, перетворює певну ідею в дію, інституалізує цю ідею, має на своєму боці істину. Як він цього досягає, це вже другорядне питання» [4, с. 262-263]. Тобто, у доктрині Макіавеллі, за політичною практикою державця формувати істину приховується засіб запровадження закону, адже будь-яка істина володаря, що підкреслена державним насиллям, стає законом.

Із вказаного вище можна зробити висновок, що Макіавеллі визначав окремі поняття природного права, розміщуючи його в більш широку категорію необхідного -- соціально-історичних закономірностей, яких суб'єкт суверенітету, з метою позитивного правління, мусить раціонально опанувати. Проте у взаємовідношенні «необхідне» і «воля державця», перевага належала останньому, оскільки норма, що враховувала принципи дії природного права, була технологічною пропозицією, а не обов'язком. І по-друге, будь-яка необхідність замінювалася державцем іншою реальністю, штучною істиною, або суб'єктивною необхідністю, яка підкріплювалася міццю держави. Новостворена штучна реальність формувала публічний простір політичного, який ставав сталою реальністю, що входив в історію, тобто трансформувався в об'єктивну необхідність. Отже, флорентієць пропонував, щоб державець, на кшталт митців Відродження, ставав вишуканим творцем, який трансформує реальний стан речей (природне право) у необхідний для себе політичний простір і ставав у ньому єдиноправним суб'єктом влади.

Доволі гостро ставили питання про співвідношення індивідуальної свободи (спасіння душі) світською владою вожді Реформації. Їхні доктрини, на перший погляд, видаються не сумісними з ліберальними принципами свободи, захисту приватної сфери життя індивіда. Проте саме доктрини реформаторів надали категоріям «свобода» і «право» на приватне життя статус соціальної цінності, легітимізували соціальну автономію особистості. Початок такому уявленню надав М. Лютер, який обґрунтував теорію спасіння вірою і скасував інститут посередництва між Богом і вірянином. Індивідуальне долучення до божественного означало рівність серед усіх вірян і санкціонувало персональну свободу. Спасіння вірою затверджувало приватне право на індивідуальний вимір комунікації з Богом і принцип рівності «свободи, життя і власності» всіх вірян [5, с. 328]. Творець ставав особистим Богом, а вищим суддею ставала совість. Отак був заснований принцип свободи совісті, який надав привід сформувати інші природні права -- свободу слова, друку й виховання.

Однак, на переконання Лютера, люди часто бувають підступними, бунтівними і схильними до ірраціональних витівок та буйних безчинств, що руйнує соціальний мир. Тому він проголошує доктрину сліпої покори, у межах якої світська влада повинна опікувати вірянина і суворо карати його за злочини проти віри і моралі. Вірянин мусить молитися, аби правителі були благочестивими і обачливими, адже їхнє покликання є «долею Божого ката» -- долею, яку визначив для них сам Бог. І якщо правитель, разом із винними, вбиває і невинних, то це не гріх, тому що він вселяє страх у серця всім, робить людей законослухняними й мотивує громадян до доброчесності. Тобто, у доктрині Лютера правитель-кат повинен формувати правопорядок, громадські засади суспільної злагоди і бути гарантом свободи підданих.

Ж. Кальвін поглибив Лютерову доктрину сліпої покори. Він відходить від того, що влада державця корениться у страхітливій величі батька і Творця, адже для Бога гріховні всі. Так, у стосунках батьків із дитиною фокус припадає винятково на прищеплення послуху та страху перед гнівом -- як Бога, так і батька. Родина є для дитини її першим «підпорядкуванням земній владі». Лише таке підпорядкування допомагає непокірливим вірянам навчатися покори владі. Господня влада батька обвалюється в отецьку владу Господа. Кальвінів громадянин -- це покірний підданець, чия свобода полягає в підпорядкуванні природному справедливому ладові, хай то буде родина чи держава, громадське чи приватне. Тому, на думку женевця, «не може бути такої тиранії, яка б не допомагала зберегти людську спільноту» (13:3) [6].

Щоправда, Кальвін долучив до доктрини сліпої покори ідею існування низової ланки світської влади -- автономно існуючих світових судів. Вони мусили «чинити опір можливій тиранії в особі глави держави і захищати від нього народ» [5, с. 334]. Єдиним методом боротьби з тиранією Лютер вважав суто юридичний процес і відмовляв народу в праві чинити опір владі.

Одночасно з цим Кальвінова спадщина і практика остаточно затвердили протестантську теорію передвизначеності вірянина в благочесних діях. Розглядаючи цю теорію, М. Вебер помічає, що «згідно з Кальвіном, усякі почування і настрої, якими б високими вони не були, все ж є оманливими, віра мусить підтвердити себе в об'єктивних діях -- лише тоді вона може стати надійною опорою «certitudo salutis» (лат. «впевненості у спасінні»). Вона мусить бути «fides efficax» (лат. «діяльною вірою»), а покликання до спасіння -- «effectual calling» (лат. «дійовим покликанням»)... Коли ж далі запитати, які ж ті плоди, що за ними реформатори безпомилково судять про наявність істинної віри, то відповідь буде така: життєва поведінка християнина спрямована на примноження слави Божої. Те, що потрібно для цього, випливає із прямого одкровення волі Божої у Біблії і, опосередковано, із створеного Богом цілеспрямованого устрою світу (lex naturae)... Лише обранець Божий має fides efficax, лише він спроможний шляхом відродження (regeneratio) і наступного висвячення (sanctificatio) усього свого життя примножити славу Божу справжніми, а не уявними добрими ділами» [7, с. 129]. Саме теорія передвизначеності вірянина відкриває перед релігійними спільнотами і державою необхідність затвердити право на існування вільного публічного простору, який у кризовий час може трансформуватися в політичний простір. природний право суверенітет свобода

Ж. Боден згоден із доктринами реформаторів лише в одному -- влада державця є абсолютною. У цьому сенсі він проголошує: «Коли правитель є абсолютним сувереном. чия влада безумовно є їхньою власною і не розділена з жодним з їхніх підданих, то ні в якому разі неприпустимо ні для кого з підданих окремо, ні для всіх їх в цілому спричинити замах на життя і честь їхнього короля шляхом використання законів або сили» [8, с. 24].

В інших питаннях Ж. Боден йде всупереч доктринам протестантів. Услід за Аристотелем він алегорично стверджує, що держава є кораблем, складеним із дощок домовласників. Якщо хоч одна дошка відпадає, кораблю загрожує загибель. Іншими словами, держава не може бути суверенною і виконувати свої функцію, якщо не буде захищати інтересів власників і навпаки домовласники без держави втрачають безпеку і порядок взаємовідносин. У цьому сенсі Ж. Боден зауважує: «Подібно тому, як корабель, коли у нього немає ані носу, ані кіля, ані корми та верхньої палуби, являє собою лише груду дерева, що не має форми корабля, так і держава, позбавлена суверенної могутності, яка об'єднує усіх громадян і усі частини її, усі господарства та всі колегії в єдине ціле, не є більше державою» [9, с. 93].

Тому одним із принципів державного управління є заборона на конфіскацію власності громадянина, адже, на думку мислителя, «власність, котрою ніхто ні з ким не бажає ділитися, для кожного є тим, що він любить більше, ніж хоче, і більше за самого себе; [власність] є справді усім. Усуньте слова «моє» та «річ» і ви назавжди зруйнуєте підґрунтя будь-якої держави» [10, с. 189]. Отже, суверен не повинен втручатися у справи окремої родини, яку представляє вільна та розумна людина, голова родини чи корпорації.

Без вільного вибору власників, на думку Ж. Бодена, держава неспроможна бути суверенною, а суверен не здатен впроваджувати свою могутність у публічний простір. Більше того, без загальносуспільного визнання факту наявності особистих інтересів, юридичне розділення суспільного життя на публічну та приватну сфери не можливе. Цього вимагають різнобічні інтереси домовласників, гільдій, релігійних спільнот, складених між ними умов та загальних інтересів. Саме за умови збереження загальних інтересів державою, народ, спираючись на волю Бога, визнає правителя сувереном, а державу -- суверенною. Як визначав мислитель, «суверенітет формується в сукупності вільних та розумних істот, що складають народ» [11, с. 181]. Щоб зберегти тендітну консолідацію, Ж. Боден пропанує суверену формувати закони, спираючись на два принципи: перший -- суверен завжди кориться законам Бога та природному праву; і другий -- справедливий закон мусить бути примусом, який забезпечується державою.

Отак, Боденівська теорія ставить питання гармонізації відношень природного права і носія державного суверенітету на користь останнього. Точніше, принципом збереження гармонії філософ уважає недоторканість родинної сфери, розмежування приватного і публічного просторів. При тому свобода індивіда не була публічно виявлена -- представляв індивідуальні права домовласник, який разом з іншими патріархальними родинами формували політичне ціле. Вінчав цю єдність домовласників принцип державного суверенітету, яким в абсолютній мірі володів лише монарх.

Теорія Й. Альтузія, на думку Р. Нісбета, стала однією з визначальних доктрин, яка затвердила в політичній науці дві модерні традиції. Це аксіома, що суспільство слід осмислювати як складне поєднання багатьох елементів, які потребують державного затвердження автономного стану і гармонізації [12, с. 334]. І друге, -- слід розрізняти суспільні інституції та політичну державу і дотримуватися переконання, що «справжня свобода в будь-якому суспільстві залежить не так від гарантій, записаних у конституції політичного зразка, як від стосунків, що склалися між політичною державою, байдуже з якою формою врядування, і кількома інституціями суспільної сфери» [12, с. 339]. Тож Альтузій -- один із перших модерних мислителів, який розглядав політичний простір на кшталт геометричної системи, що складається з об'єднання багатополярних спільнот -- суспільства і держави. Остання є наслідком суспільної консолідації і гарантом соціальної цілісності. Отак, автор «Дікалогики» затверджує первинне право народів на політичну консолідацію, проголошує перевагу народовладдя, яке, у свою чергу, формує уявлення про дві форми влади: ту, що започатковує (первина згода спільнот, народу в цілому) і засновану (державний суверенітет).

Первинна (мовчазна) згода спільнот або consociatio, проголошує Альтузій, є виявом природного права, який затверджує можливість людей «мешкати спільно» (symbiotici) і мати спільне майно, служби і закони. Ці створені інституції в подальшому ускладняються і формують державу. Завдяки цьому будь-яке об'єднання «має свій «закон», який, з одного боку, визначає різновид спільності, встановленої між її членами, а з другого -- створює й обмежує владу для управління своїми спільними справами» [5, с. 375]. Симбіотичне прагнення до сумісного життя проявляється в п'яти різновидах, кожен із яких дедалі стає складнішим і постає як поєднання попередніх простіших: родини, добровільного об'єднання, місцевої громади, провінцій й держави. При цьому у своєму русі до об'єднання спільнота не обов'язково досягає рівня державності -- певні групи у своєму розвитку зостаються на первинному рівні symbiotici, залишаючись не політичними. Втім, усі рівні консолідації є розумними і колективними діями, які становлять суть політики, -- «мистецтвом об'єднання людей з метою встановлення, вдосконалення та збереження суспільного життя» [13].

Термін «природне право» (jus gentium) Альтузій замінює на ідентичний термін «загальне право» (jus communis). Це право, що вкладене в серця людей Богом і природою, притаманне від народження всім індивідам. Завдяки загальному праву люди прагнуть здійснити належне, розрізнити справедливе і несправедливе, що є неодмінною умовою для підтримки загального благополуччя в житті спільнот. Із jus communis випливають дві групи первинних обов'язків -- по відношенню до самого себе (самозахист, самозбереження і продовження роду) і по відношенню до інших (дотримання всіх Божих заповідей і обов'язок не завдавати нікому шкоди, жити праведно і віддавати кожному по діянням його) [14, с. 45].

Таким чином, Альтузій змінив фокус уявлення про ієрархію відносин природного права і державного суверенітету. Його політична конструкція базується на розумній консолідації людських об'єднань, які свою діяльність виводять з усвідомлених концептів природного права -- його первинного права народовладдя або народного суверенітету. Такий ієрархічний порядок легітимізує наступну політичну надбудову -- державний суверенітет і позитивні закони. З моменту утвердження державного суверенітету носій влади обмежується силою природного права, адже вся його законодавча й управлінська діяльність ідейно мусить спиратися на його концепти.

Як і доктрина Альтузія, теорія Гроція була просуванням у геометричний спосіб. Вона, на думку Ч. Тейлора, виводить природний закон «як те, що «пасує» істоті, яка є водночас раціональною та соціальною... раціональна істота, яка скеровується правилами, законами та принципами; раціональна та соціальна істота схильна мати закони, які уможливлюють спільне життя... Тут не працює жодна «готова» форма, а натомість є спосіб, яким речі (наразі люди) можуть «раціонально» узгоджуватися між собою, і цей спосіб висувається як обов'язкова норма» [15, с. 205].

Гроцій виводив свою теорію з античного принципу «самоустрою» людських спільнот або соціабельності -- розумно організованого співжиття разом. Самоустрій людських спільнот базується на природному праві, де затверджується постулат, що розумне існування людини є абсолютним правом, яке діє, не зважаючи на існування будь-якої іншої влади, адже розум є не відчуженою категорією людини і надає можливість досягти порозуміння, здобути мир і керований порядок. Обов'язками природного права також є: утримання чужого майна, повернення чужої речі та одержаної від неї вигоди, дотримання обіцянок, вирівнювання шкоди, заподіяної з нашої вини, заслужене карання людей тощо.

Згідно з доктриною Гроція, людина здатна на вільне співжиття з іншими і справедливе вирішення суспільних справ. Допомагати цьому повинна держава, яка, на думку мислителя, не може формуватися насильно. Держава формується завдяки відчуттю самозбереження, коли сила насильства загрожує їхнім природним правам. Проте, це лише мотив для згуртування людей. Виникнення держави проходить під впливом осягнення її політичної користі, бо вона являє собою «установлений союз вільних людей, укладений заради дотримання права і загальної користі» [16, с. 74].

Гроцієва теорія державного суверенітету наповнена протиріччями. Державний суверенітет у мислителя є початком, який порушує рух усього держаного організму. Це верховна влада, що не перебуває під будь-чиїм контролем і не може бути скасованою ніким, окрім самого носія влади або його наступника. Це така влада, «дії якої не підпорядковані іншій владі і не може бути скасованою чужою владою на її розсуд» [16, с. 127].

Слід зауважити, що верховна влада складається з двох суб'єктів: загального (суверен-держави) -- сукупності конкретних прав держави та особистого (суверен-володаря) -- носія верховної влади (монарха чи вповноваженого уряду) [16, с. 127]. Б. Чичерін подав такі тлумачення цим поняттям: під «загальним суверенітетом» слід розуміти союз народу, а під «особистим суверенітетом» -- державця, який наділений владою [17, с. 203]. На думку російського юриста, у визначенні Гроція істинним сувереном, як джерелом державного суверенітету, є народ. Це дозволяє трактувати теорію Гроція в межах Альтузієвої доктрини, де державний суверенітет має два рівні: з одного боку, є властивістю держави, що виступає рівноправним елементом з іншими компонентами політичного простору, а з іншого, -- є вищим і неділимим феноменом верховної влади, що підіймається над усім суспільством та існує окремо від нього.

Теорія суверенітету Гроція пов'язана з питанням форми держави. На його переконання, кожна існуюча форма держави має своїм джерелом суспільний договір. Отже, колись народ був сувереном, але, зіткнувшись із певними обставинами, повністю передав владу над собою одній особі або декільком особам без збереження за собою хоча б найменшої частки цієї влади. Щоб підсилити свої докази, мислитель звернувся до промови римського імператора Валентиніана перед солдатами: «Обрати мене вашим імператором, солдати, було у вашій владі, але після того, як ви мене обрали, те, чого ви вимагаєте, залежить не від вашого, а від мого свавілля. Вам як підданим належить коритися, мені ж належить міркувати про те, як мені діяти» [16, с. 176].

Тож Г. Гроцій стверджував, що одна особа чи представницький орган є носіями верховної влади. Вони можуть представляти державу як внутрішньо, так і зовні. При створенні держави народ міг вибрати будь-яку форму правління, але, зробивши свій вибір, вже не міг його змінити, оскільки суспільний договір мусили виконувати усі його суб'єкти. Тому юрист вважав правомірним будь-яку форму правління і за більшості обставин відмовляв у праві підданих чинити опір представникам влади. Лише коли народу загрожує небезпека, що походить з боку представників державної влади, народ має право порушити суспільну угоду і повстати.

У межах теорії суверенітету мислитель розглядає також питання способу володіння верховною владою. Він визначає два види володіння: володіння на правах повної власності та на правах узуфрукта. Перший вид -- володіння на правах власності верховної влади -- може бути набутий у спосіб війни. Держава з такою владою називається вотчинним [16, с. 135]. Їхні володарі ніяк не були пов'язані з волею народу і могли розпоряджатися країною на свій розсуд. Другий вид -- володіння верховної влади на правах узуфрукта -- належав особі, яка ставала правителем безпосередньо, у результаті народного обрання. У цьому разі правитель не мав права відчужувати без згоди народу своїх повноважень. Крім того, якщо в таких монархіях вибраний монарх помирав, і припинялася династія там, де існував перехід за спадком, верховна влада поверталася народові.

Таким чином, Гроцій чітко не визначив відносини між природним правом і суб'єктом суверенітету. Однак можна стверджувати, що його теорія передбачала вплив історичних обставин, які обумовлювали вибір строго геометричної системи -- від абсолютистської до народовладдя, або змішаною, все залежало від первинного рішення народу, його вибору форми правління.

Підводячи підсумки, варто проголосити, що мислителі раннього модерну не тільки відродили і надали нового фокусу теорії природного права, але і сформували теорію державного і народного суверенітетів, затвердили ієрархічну послідовність їхніх взаємовідносин. Первинною, але короткочасною або фрагментарною (установчою) владою виступив народний суверенітет, а вторинною, але довгочасною і постійною, владою (тою, що встановлена) -- державний суверенітет. Ключовим принципом взаємовідносин стало практичне виконання свободи і прав індивіда й соціальних об'єднань, при обов'язковому збереженні цілісності та неподільності державної влади. Отак, концепти природного права, які поступово стають джерелами позитивного права, формують нову політичну традицію, яка не дає носію суверенітету перетворитися на деспота.

Список використаних джерел

1. Walzer V. The Revolution of the Saints. A study in the origins of radical politics. Cambridge, 1965.

2. Мере Ж. Принципи суверенітету. Історія та основи новітньої влади / пер. з фр. Л. Кононо- вича. Львів : Кальварія, 2003. 216 с.

3. Макиавелли Н. История Флоренции. М. : Наука, 1987. 446 с.

4. Бауман З., Донскіс Л. Моральна сліпота. Втрата чутливості у плинній сучасності / пер. з англ. О. Буценка. К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2014. 280 с.

5. Себайн Дж. Г., Томас Л. Торсон. Історія політичної думки / пер. з англ. К. : Основи, 1997. 838 с.

6. Кальвин Ж. Комментарии на Послание к римлянам. URL: http://www.bible.by/jan-calvin/.

7. Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму; перекл. з нім. О. Погорілого. К. : Основи, 1994. 261 с.

8. Bodin J. Six Books of the Commonwealth (Abr. and translated by M. J. Tooley). Oxford : Basil Blackwell, 1955.

9. Пастухова Н. Б. Суверенитет: историческое прошлое и настоящее. Вопросы истории. 2007 № 8. С. 92-93.

10. Боден Ж. Метод легкого познания истории. М. : Наука, 2000. 412 с.

11. История политических и правовых учений : учебник для вузов / под общей ред. В. С. Нер- сесянца. М. : ИНФРА-М, 1996. 736 с.

12. Нісбет Р. Плюралістичне розуміння суспільства. КОНСЕРВАТИЗМ: Антологія. 2-ге вид.; упоряд. О. Проценко, В. Лісовий / Роберт А. Нісбет. К. : ВД «Простір», «Смолоскип», 2008. С. 332361.

13. Альтузий Й. Политика. URL: http://reformed.org.Ua/2/155/Althusius.

14. Айзенберг А. П. Иоган Альтузий как основоположник теории федерализма. Юрист ВУЗа. 2014 № 7. С. 44-49.

15. Тейлор Ч. Секулярна доба. Книга перша / пер. з англ. К. : ДУХ І ЛІТЕРА, 2013. 664 с.

16. Гроций Гуго. О праве войны и мира. Три книги, в которых объясняются природные право и право народов, а также принципы публичного права. М. : Госюриздат, 1956. 868 с.

17. Чичерин Б. История политических учений. Часть 3. Новое время. М. : Типографія Грачева, 1874. 444 с.

Размещено на Allbest.ru