"Коротке інтермецо" гетьмана Павла Скоропадського (до питання про політико-правову оцінку та історичну долю Української Держави 1918 р.) (частина перша)
Спроба наукового визначення політико-правової моделі і статусу гетьманського режиму, що існував в Україні впродовж 7,5 місяців 1918 р. Об’єктивні суперечності між переважною більшістю суспільства і владою, які призвели до масштабної внутрішньої боротьби.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.10.2018 |
| Размер файла | 52,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
«Коротке інтермецо» гетьмана Павла Скоропадського (до питання про політико-правову оцінку та історичну долю Української Держави 1918 р.) (частина перша)
Валерій Соллатенко
Слова в заголовку «коротке інтермецо» запозичені з листа начальника австрійського генерального штабу А. Арца [1] до міністерства іноземних справ Австро-Угорщини від 6 травня 1918 р. В такий спосіб високий військовий діяч, безперечно, непогано ознайомлений із механізмом, сутністю державного перевороту, здійсненого лише тиждень тому в Україні, і першими кроками політичного курсу нової влади, охарактеризував ймовірну перспективу гетьманства. Відтак він радив не поспішати пов'язувати себе офіційними договірними зобов'язаннями, документами зі П. Скоропадським.
Вважаючи вірогідною й іншу альтернативу - зміцнення гетьманського правління за допомогою, передусім, німецької військової сили - генерал достатньо цинічно, однак, вельми реалістично передбачав недалекий розвиток процесів. «...Мені здається, - писав А. Арц, - що гетьманство Скоропадського з Німецького боку задумане лише як фундамент для розв'язання російського питання
(підкреслене мною, гадається, відразу ставить всі «крапки над і»: ясно, хто ініціатор започаткованої державницької моделі і на що вона розрахована - В. С.). Згідно німецької точки зору, Україна, позбавлена будь-якої національної єдності, не зможе надовго зберегти свою самостійність. Федеративна Росія під німецьким впливом по-моєму є тією метою, яку прагнуть досягти німці - до того, як могутні держави Антанти доможуться об'єднання Росії під своїм впливом. Передбачається, що Україна буде приєднана до трону московського царя як федеративна союзна держава на монархічній основі. Гетьманство слугує лише перехідною стадією. В цій перспективі особистість гетьмана виступає в більш яскравому світлі - колишній флігель-ад'ютант, все ще відданий своєму цареві, котрий сподівається таким шляхом взяти участь у відтворенні царської Росії» [2, с. 464-465].
Звичайно, далеко не всі оцінки абсолютно точні й справедливі, а пророцтва і передбачення в усіх нюансах, наприклад, щодо відновлення Російської монархії, розвивалися згідно накресленого генералом сценарію. Однак, важко не погодитись із А. Арцем, який у перші дні формування гетьманського режиму, можна сказати, вгадав (почасти - на основі доброго знання ситуації, реалістичних уявлень про альтернативи їх пролонгації, почасти - за рахунок інтуїції досвідченого військового політика) достатньо важливі, можливо, навіть ключові контури, елементи ближчої долі Української Держави та її очільника. Це доволі переконливо підтверджується об'єктивною оцінкою дуже непростої сторінки вітчизняної історії на одному з її перелам- них етапів, виваженим аналізом політично-правової складової процесу походження і функціонування гетьманської Української Держави.
Наведений витяг з епістолярного документа, за всіх згаданих застережень, як видається, набагато адекватніше характеризує ситуацію 1918 р. в Україні, так би мовити, «точніше влучає в ціль», ніж багато пізніших спроб об'єктивно оцінити режим останнього гетьманату. Власне, суперечки, що виникли на цьому ґрунті уже в перші пореволюційні роки, тривають ціле століття і навряд чи обіцяють в ближчому майбутньому досягнення наукового консенсусу.
Саме розбіжності у підходах до аналізу альтернативних шляхів відродження національної державності, в яких політико-правова модель гетьманату посідає доволі важливе місце, призвели навіть до умовного поділу вітчизняної історіографії на два головних напрямки - «державницький» і «народницький».
До найяскравіших проявів першого напрямку відносять творчість Д. Дорошенка, В. Липинського [3], естафету яких підхопили нести публікації І. Нагаєвського, Ю. Павленка, Ю. Храмова, О. Білодіда, В. Панчен- ка, Д. Яневського, В. Капелюшного, Г. Папакіна, Ю. Терещенка, Ф. Тур- ченка, Т. Осташко, інших авторів [4].
До сегменту праць другого напрямку традиційно відносять публікації М. Грушевського, В. Винниченка, П. Христюка, М. Шаповала, І. Мазепи [5], таких сучасних науковців як Т. Бевз, О. Любовець, В. Стрілець, О. Скороход та ін. [6]
Якщо представники «народницької школи» намагаються загалом критично підходити до відтворення сутності останнього гетьманату, не проходити повз негативні прояви авторитарно-монархічної моделі устрою Української держави, то репрезентанти «державницької» школи прагнуть зобразити режим П. Скоропадського переважно в позитивному світлі, доводять, що нібито історично зумовлений варіант суспільного розвитку, уособлений гетьманатом, міг привести до істотних цивілізаційних зрушень, якби важливому й перспективному суспільному експерименту не завадив комплекс несприятливих внутрішніх і зовнішніх обставин здебільшого - суб'єктивного характеру.
Зустрічаються й непоодинокі спроби розглядати й оцінювати історію останнього гетьманату в своєрідному паліативному ключі, якоюсь мірою «урівноважуючи» позитивні аспекти досвіду з констатацією і критикою очевидних негативів і прорахунків [7]..
На особливу увагу заслуговують дослідження представників юридичної сфери. Хоч кількість їх порівняно невелика, досвід Української Держави розглядається, оцінюється в строгих системах координат, критеріях державознавства і правознавства [8].
Незважаючи на те, що й тут подекуди відчувається певний вплив кон'юнктури і суб'єктивно-смакових нашарувань, порівняно більша традиційна схильність до наукових канонів і намагань узгоджувати оцінки й висновки із загальновизнаними й логічними критеріями усе ж не приводять до таких взаємовиключних, навіть войовничо-непримиренних позицій і результатів, як, приміром, це спостерігається у істориків.
Авторські підходи до проблеми з реакцією і на найновіші історіографічні факти і явища певною мірою обнародувались у низці публікацій [9].
Отже, загалом існує дуже значна обсягом, проте зовсім неоднорідна (у плані підходів, оцінок, тлумачень, висновків) історіографічна база, в якій означена проблема й до сьогодні не знаходить однозначного розв'язання.
З погляду на зазначене, виникає потреба з висот сторічної дистанції і набутків наукового осягнення проблеми ще раз зосередити увагу на дискусійному питанні, не полишаючи при цьому ґрунту наявних джерел, їх автентичного змісту і реальних фактів.
Щоб но можливості наблизитися до істини, гадається, конструктивно-доцільним слід спробувати дати позбавлені будь-яких кон'юнктурних нашарувань, неупереджені, об'єктивні відповіді хоча б на такі питання, які видаються ключовими, визначальними:
- Як слід сприймати й характеризувати факт появи та присутності в Україні австро-німецьких військ і запроваджених з їх ініціативи адміністративно-управлінських інституцій?
- Яким був справжній рівень суверенності Української Держави?
- Якою видається науково-правова кваліфікація гетьманського режиму?
- Що заважало П. Скоропадському стати справжнім українським патріотом?
- Як упродовж 7, 5 місяців складалися стосунки між суспільством і владою?
- Чи можна було уникнути наростання суспільних суперечностей окупаційно-гетьманського режиму до антагоністичних меж?
- До чого могла привести ймовірна перспектива втілення в життя «федеративної грамоти» П. Скоропадського?
- Наскільки виправдано звинувачувати українські соціалістичні партії, опозиційні сили в поваленні гетьманату і чи з погляду тодішніх конкретно-історичних обставин міг бути інший фінал?
Природно, аргументуючи відповіді на ці, частково й інші, похідні від означених питання, враховуючи й конкретніші нюанси, деталі не можна буде обійтися без додаткового звертання до деяких історіографічних джерел, чи то солідаризуючись з їх положеннями і висновками, чи то не згоджуючись.
Як слід приймати й характеризувати факт появи та присутності в Україні австро-німецьких військ і запроваджених з їх ініціативи адміністративно-управлінських інституцій
Феномен гетьманату став безпосереднім породженням австро- німецької окупації України. Хоча воєнна акція здійснювалася відповідно до домовленостей, досягнутих делегацією Центральної Ради на переговорах у Бресті-Литовському з Центральними державами, за своєю сутністю, у строгому розумінні слова, це була військова інтервенція проти національно-державного утворення з назвою Українська Народна Республіка, практично на всій території якої було встановлено радянську владу. Натиск (військові операції з різних напрямків - з пролетарського Лівобережжя, з прифронтової смуги, з північного прикордоння) змусив Центральну Раду, Раду Народних Міністрів, інші державні установи 25 січня (7 лютого) 1918 р. поспіхом евакуюватись з Києва до Житомира, надалі продовживши «Одіссею» до Бердичіва і, зрештою - до Сарн-лінії фронту, но суті - під захист німецьких військ.
Незважаючи на всі спроби радянської делегації у Бресті довести, що Центральна Рада практично втратила контроль над територією України (це добре знали й за власними каналами інформації західні партнери), 27 січня (9 лютого) 1918 р. було підписано мирний договір між Українською Народною Республікою, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною. Розрахунок сторін був очевидним. Німеччина і Австро-Угорщина знемагали від браку продовольства і втягнулися в смугу «голодних бунтів», що загрожували перерости в повномасштабні революції. Обіцянки з боку УНР надати новим союзникам 1 мільйон тон (60 млн. пудів) хліба, велику кількість іншого продовольства і сировини дозволяли сподіватися на утихомирення соціальних пристрастей. Центральна Рада розраховувала, у відповідь, спираючись на військовий потенціал Центральних держав, знайти спосіб протистояння радянській владі, більшовикам, більше того - фізично витіснити їх з України.
Підписуючи договір, австро- німецька сторона не могла не розуміти, що Центральна Рада не зможе виконати обіцянку без зовнішньої допомоги. Але для початку її треба було повернути до Києва, встановити контроль над територією України. Що власних сил у керівництва Української революції немає - було очевидно. Та на це не надто зважали - слід було за будь-яку ціну «дорватися» до українського хліба (Брестський мир з «легкої руки» міністра іноземних справ і прем'єр-міністра Австро- Угорщини Е. фон Зайдлера стали іменувати «хлібним миром» [10]).
Відхиляючи малореалістичний план оперативного створення дивізій з українських військовополонених, керівництво Німеччини й Австро- Угорщини зарані усвідомлювало, що розраховувати можна лише на власні сили. Ще на Берлінській конференції 5-6 лютого, де «шліфувались» останні елементи прийдешнього сепаратного миру з Україною, було одностайно схвалено пропозицію генерала Е. Людендорфа про «надання українцям військової допомоги», природно, «за умови термінового запиту Ради» [10, с. 93-94]. Тож і відповідний проект документа - звернення до німецької сторони про допомогу (яке не яке дипломатичне прикриття «про всяк випадок» не завадило б) підготували самі союзники, на що українські делегати змушені були слухняно погодитися [11, Т. 1. с. 333].
Дипломат і вчений-історик Д. Дорошенко наводить переконливі аргументи на користь висновку, що «сама збройна інтервенція... була вже наперед вирішена в Берліні ще перед підписанням мирового договору» [11, с. 333].
Не стільки домовляючись, скільки здійснюючи диктат, німецька сторона безцеремонно відхилила й спробу українських динломатів, погоджену з Головою Центральної Ради, хоч якось ном'якшити негативний ефект від домагань союзників, висловивши бажання розташувати їх війська (якщо вже без них обійтись неможливо) но нівнічній лінії українсько-російського кордону [12, с. 139].
До цього слід додати, що й у австрійському таборі «воєнна нартія» займала агресивну нозицію, тиснула на цісаря Карла і за його сниною вимагала від динломатів у Брест- Литовську домогтися від української сторони звернення нро «дономогу», на що останні змушені були також згодитися [13, с. 115].
Промовистий енізод наводить у своїх мемуарах член української делегації на мирних нереговорах
О.Севрюк. Коли він «десь між Сарнами й Житомиром» зустрівся з М. Грушевським і розновів йому нро останні рішення в Бресті, Голова Центральної Ради не зміг стриматися й рознлакався. Прихід німців в Україну був драмою його життя: всі вороги українства, що звинувачували М. Грушевського у тому, що він є знаряддям австрійської чи німецької інтриги, тенер одержали додаткові аргументи - німці йшли рятувати українську державність на заклик керованого ним - М. Грушевським - нроводу [14, с. 12].
Сам Голова Центральної Ради так нередає розвиток трагічних нодій: «Українське нравительство вагалось. Воно вважало можливим, щонайбільше, щоб німецьке військо, не входячи на українську теріторію, взяло на себе охорону її нівнічної границі. Але німецьке нравительство ноставило його кінець кінцем неред довершеним фактом. Без всякого норозуміння воно нерекинуло на українську границю кілька корнусів, і за кілька день нісля ніднисання трактату вони нерейшли українську границю й носунули на схід, займаючи Волинь і нівнічну Київщину, ухиляючися від усяких вияснень українському урядови щодо одержаних інструкцій і навіть не держачи зв'язку з українськими військовими частями. Заразом вони взяли в свої руки телєграфичне снолученнє між Україною й Німеччиною, так що українське нравительство не могло ні від своєї делегації, ні від німецького уряду дістати вияснень, щодо сеї воєнної інтервенції. Північно-західня Україна онинилась фактично в німецькій окунації, а тенер і Австрія, щоб не відстати і не зістатись без довозу з України, теж ніслала свої війська в нолуднево-західні частини України - на Поділє і в Херсонщину, і замість січових стрільців і українських нол- ків, котрих собі бажало українське нравительство, військові власти австрійські вислали в нершу голову нолки нольські, угорські, німецькі, з котрими зараз ночались у місцевої людности ненорозуміння. Все се ноставило українську реснубліку в дуже трудне становище» [15, с. 564-565].
Звертає на себе увагу не лише відтворення фактологічного боку снрави, а й донускаючи навіть можливі невні суб'єктивні рефлексії й нашарування, авторське застосування, як гадається, добре осмислених, зважених термінологічних оцінок «воєнна інтервенція» і «окунація».
Зазначене видається нринциново важливим, оскільки органічно корес- нондується із зібраними в двох збірниках документами, які ноходили від німецьких і австрійських властей [16, 17]. Видання буквально рясніють тими ж визначеннями і оцінками [16, с. 26, 34, 42; 17, с. 17, 21 та ін.], до яких вдавався М. Грушевський.
По суті такими ж виявилися й сутнісні, нрямолінійні характеристики дій союзних країн, занозичені свого часу з німецьких і австрійських джерел О. Федишиним [10]. До речі, видавці російського нерекладу книги чомусь скоротили назву оригіналу до слів «Українська революція», «онустивши» її красномовний ночаток «Німецький шлях на схід і українська революція» («Germany's Drive to the East and the Ukrainian Revolution»).
Те ж саме можна сказати і про щоденникові заниси, листи, документи, зібрані у книзі міністра іноземних снрав Австро-Угорщини О. Черніна. Відновідні документальні розділи видання також достатньо нромовисті й однозначні - «Брест-Литовськ» і «Австрійська окунація на Україні» [2, с. 234-271, 425-491].
Нову «норцію» документів з німецьких, австрійських, угорських джерел (архівних і онублікованих) ввели до наукового обігу автори інтернаціонального нроекту [13]. Слідом за документальними свідченнями вони нохід в Україну австро-німецьких військ визнають як інтервенцію, Німеччину й Австро-Угорщину називають окуна- ційними державами, а встановлений режим в Україні - окунаційним [13, с. 114-115, 117-120]. Як в документах, так, відновідно, і в авторських інтерн- ретаціях зустрічаються й дошкульніші, нринизливіші енітети щодо української державності.
З ногляду викладеного, гадається, нросто немає сенсу зунинятися на снростуванні снроб тих вітчизняних авторів, котрі намагаються у будь-який сносіб винравдати нояву в Україні авс- тро-німецьких військ (мовляв, це сталося цілком легітимно, на основі за- нрошення української влади, забезне- чило дію стабілізаційного чинника), віднаходити таку термінологію, яка б затушовувала сутнісний бік снрави (ефективне, антикризове адміністративне унравління українською територією тощо). Одне можна стверджувати наневне - науково-дослідницькі критерії тут нросто відсутні.
Яким був справжній рівень суверенітету Української Держави
Ігнорування згаданих фактів і документів нерідко ноширюється в сучасній історіографії і на з'ясування нитання нро реальну розстановку сил в Україні нісля захонлення її території австро-німецькими військами. Знову-таки терміни «захонлення», «оволодіння», «завоювання» замовчуються, хоча іноземне нросування вглиб реснубліки зустріло серйозний онір, сунроводжувалося кровопролитними боями нроти червоноармійських загонів і новстаннями місцевого населення в нерші ж дні окупації. Однак нотенціали сторін виявилися неспівставними, і госнодарями становища на українській землі стали окунанти.
Численні документи, що фігурують в дослідженнях, свідчать з якою зневагою, відвертим нрезирством ставились іноземні зайди до української державності, її ренрезентантів навіть найвищого рівня.
Так, штаб командуючого Київською груною армій генерала Г. фон Айхгорна без будь яких церемоній нрононував відмовитися «від фікції дружньої країни (wenn endlich die Fiktion vot lefrenndeten Land aufhort), в якої ми новинні нросити дозволу на свої дії у безтолкових або неохайних українських комісарів і комендантів» [16, с. 62]. А німецький носол А. фон Мумм, нокликаний динлома- тично «згладжувати» ненриємні нро- яви новедінки нрямолінійних військових, нерішуче нросив не надто рішуче нідривати авторитет українського уряду серед місцевого населення, намагатися нідтримувати ілюзії в міжнародному середовищі, нрихову- ючи, «що він (уряд - В. С.) є лише лялькою (nur Puppe) в наших руках, а урядові установи обслуговують винятково наші інтереси» [16, с. 65].
То ж розігнати Центральну Раду, яка не могла виконувати необачно взяті обіцянки «винятково» «в інтересах» окунантів, заарештувати «неслухняних» українських міністрів для снравжніх госнодарів становища виглядало буденною снравою, не викликало жодних ознак докорів сумління.
Невеликою нроблемою була зміна державного режиму (нереворот), нризначення одноосібного (авторитарного), однак «слухняного», «зручного» для забезнечення власних «виняткових» інтересів, верховного унравителя України, нідбір необхідних міністрів для уряду.
Державний нереворот, доки П. Скоронадський, нообіцявши виконувати всі вимоги окунантів, нудився в очікуваннях, без особливої на- нруги здійснили німецькі військові [18, с. 147-155]. За їхнім же сценарієм («онеретка») було нроведено й вибори гетьмана.
А широко нроцитований істориком Р. Я. Пирогом нротокол засідання у начальника штабу оберкомандо В. Гренера, на якому «добиралися» міністри до українського уряду, коли кандидатури занрононованих українських діячів безцеремонно, без нояснень і без можливості онротес- тування зневажливо відхилялися німецькими й австрійськими функціонерами не завжди високого державного рівня, і через століття ретросне- ктивно викликають лише ночуття сорому, образи за нриниження, які довелося витерніти М. Сахно- Устимовичу й О. Палтову від «західних друзів» [19, с. 65-69]. Однак останніх це мало хвилювало. Вони чинили як снравжні госнодарі становища і домагалися того, що їх якнайбільше влаштовувало. І новодили себе нодібним чином не лише на но- чатках існування гетьманату, а й у настунному: кожне урядове нризна- чення, будь-які нерсональні зміни ротації українська сторона мала обов'язково ногоджувати з окунацій- ною адміністрацією [19, с. 89-91, 98100, 116-117, 123, 163, 240 та ін.].
Бодай нро незначні нараметри свободи, незалежності, суверенності у прийнятті рішень, поведінки національного політичного проводу говорити просто не доводиться. Навіть ті представники українства, які щиро прагнули до зміцнення національної державності, намагалися внести в цю справу свій вагомий, відповідальний внесок, як, наприклад В. Вернадський, змушені були з неприкованою прикрістю констатувати «Враження від української влади те саме - безсилля і бездарність... Українці грають сумну роль маріонеток, що привели у свою країну іноземців-гнобителів» [20, с. 65].
Згадані, як і багато інших фактів і документів, давно відомі, однак з деякого часу їх намагаються витлумачити так, щоб довести ними ж суверенність Української Держави. Так І.Нагаєвський пише: «.З рапортів союзних дипломатів своїм урядам, безсумнівно можна бачити, що гетьманський режим в Україні виконував суверенну владу, яку, очевидно, зв'язувала присутність і діяльність союзних військ.» [21, с. 143] (тут і далі підкреслено мною - В. С.). На підтвердження свого висновку автор наводить наступне. Коли на початку червня 1918 р. «кайзер Вільгельм ІІ визнав формально гетьманський режим в Україні», гетьман запросив до себе головнокомандуючого німецьких військ в Україні Г. фон Айхгорна, «в особі якого склав подяку німецькому народові і його армії за щиру поміч втримати самостійність України» [21, с. 143].
Відповідь генерала виявилася достатньо промовистою. «.Вам Пане Гетьмане, відомо, що я вояк, і як такий відповім (тобто - прямо, без умовностей - В. С.)..Коли в різних околицях цього краю нас не приймають з радістю, але з недовір'ям і навіть з відвертою ворожістю, це болить мені до живого. Усе ж я вірю, коли Україна, як самостійна і незалежна держава, стане на свої власні ноги, тоді ці люди. з подякою згадають німецьких солдатів.
Ця пора напевно прийде. Від усього серця бажаю, що [б] цей час прийшов, і для щасливого майбутнього підношу свою чарку і закликаю: хай живе Україна і її Гетьман!» [21, с. 143].
Безумовно, П. Скоропадський, на відміну від пізніших його адептів, був достатньо розсудливою, освіченою людиною, мав чималий досвід спілкування в аристократичних колах, щоб ясно усвідомити: промова Г. фон Айхгорна - це не стільки визнання суверенітету Української Держави, скільки демонстрація того, хто є на той час справжнім господарем становища в Україні (тому окупанти й міняли владу, запроваджували власне судочинство і т. ін.). А слова про віру в те, що «Україна, як самостійна і незалежна держава» колись «стане на свої власні ноги» нікого й ні до чого не зобов'язують, принаймні, з боку німецького співрозмовника можуть бути або ж виявом елементарної чемності, або ж, навіть, і пустим звуком - хто всерйоз зважиться напевне стверджувати, як воно станеться в майбутньому.
П. Скоропадський відчував це дуже гостро і болісно переживав повсякчас. Чи не найпереконливішим свідченням такого становища може бути проблема власних збройних сил Української Держави. Професійний військовий, генерал П. Скоропадський не просто мав особливу схильність до питань військового будівництва. На власному досвіді 1917 р. - початку 1918 р. він переконався, наскільки важливою для народжуваної державності була її збройна опора і найважливіший гарант існування. І в цій царині він спробував виявити якнайактивніші ініціативи. Однак всі вони жорстко блокувалися іноземними окупантами, не лише байдужими чи не зацікавленими у розв'язанні нагального питання. Вони відверто побоювалися зміцнення української державності, виявилися головною перешкодою у створенні її збройних сил. І ні гетьман, ні вся українська державна машина нічого вдіяти не могли [18, с. 177-182 та ін.].
Ця обставина була всім настільки відомою і зрозумілою, що знайшла відбиття навіть у художній літературі, зокрема на сторінках творів М. Булгакова «Біла гвардія» й «Дні Турбіних».
Якою видається науково- правова кваліфікація гетьманського режиму
У світлі згаданих, усім добре відомих фактів виникають невні сумніви і щодо сенсу затяжних дискусій нри обґрунтуванні наукової кваліфікації режиму гетьманату. Яких тільки визначень тут не нрононується: авторитарний, авторитарно-монархічний, нсевдомонархічний, маріонетковий, маріократичний, сателіт, бюрок- ратично-війсьвова диктатура тощо [22, с. 151-174].
Абсолютна залежність витвореної в 1918 р. моделі національного державного устрою від австро-німецького військового чинника, коли останній з цілої низки обставин (відсутність елементарних важелів унравління, нездатність реалізації взятих українською стороною зобов'язань, некуча нотреба у забезнеченні «викачки» з України нродовольства у власні країни нід загрозою революційних зривів) узяв на себе функції головного регулятора стосунків в українському сус- нільстві, ніднорядкувавши собі національні владні інститути і у нроведенні визначальних, головних елементів нолітики ноєднавшись, злившись, «снлавившись» із гетьманатом, дозволяє висловити нронозицію іменувати режим, що сформувався, «окунаційно- гетьманським», або «гетьмансько- окунаційним» [22, с. 162-163]. Додатковою нричиною аргументації нодіб- ного варіанта визначення може бути й те, що українська влада, координуючи, доновнюючи зусилля окунантів, носилено-свідомо дбала нро те, щоб її кроки не увійшли у невідновідність, чи ж то сунеречність з намірами й курсом Німеччини та Австро- Угорщини, їх ренрезентантів в Україні.
Правління П. Скоронадського розночалося з ухвалення документів, які нершого ж дня нідготував нравник О. Палтов і які визначали сутність режиму, його снрямованість аж до моменту відречення гетьмана від влади. Згідно оголошеної 29 квітня 1918 р. «Грамоти до всього українського народу» П. Скоронад-ський тимчасово неребирав у свої руки нов- новаження керівника держави, нрого- лошуючи себе «Гетьманом всієї України». Безносереднє ж унравління новим державним утворенням нокла- далося на Раду Міністрів. Центральна Рада та всі земельні комітети рознус- калися, а міністри УНР, їхні товариші (застунники) звільнялися зі своїх носад.
Частина документу носить нро- грамний характер. Передбачалося нрийняття нового закону нро вибори до Українського Сойму. В Україні новною мірою відновлювалися «нрава нриватної власности - як фундаменту культури і цивілізації». Оголошувалася свобода кунівлі та нро- дажу землі. Водночас новідомлялося, що нланується ряд заходів щодо обмеження номіщицького землеволодіння. В економічній та фінансовій сферах надавався нростір нриватно- му ніднриємництву. Поряд з цим, нередбачалося нокращити умови нраці залізничників, розв'язати робітниче нитання. Офіційною назвою скасованої Української Народної Реснубліки стала Українська Держава [23, 16 травня].
Крім Грамоти, О. Палтов нідго- тував також нроекти основних законів Української Держави, які одержали загальну назву «Закони нро тимчасовий державний устрій України». Сновідуючи монархічні ногляди, які новністю ноділяли члени УНГ та Союзу земельних власників, відомий нравник за зразок взяв «Проект Основного закону Російської імнерії (1905 р.)» П. Скоронадський нро це дізнався лише через деякий час, хоча для його сучасників ноходження, ідеї документа, сутність нроведеної «онерації» не були секретом [24, с. 37]. О. Палтов нрононував нроголосити Українську Державу снадковою конституційною монархією на чолі з королем. Другий розділ проекту «Державний лад і голова держави» він запозичив ж аналога 1905 р. практично без змін. Однак П. Скоропадський не у всьому підтримав запропонований варіант. Зокрема, він не дав згоди на проголошення України монархією, запропонувавши у відповідності до національної традиції назвати керівника держави гетьманом. Не побажав він іменуватися й президентом, що загалом логічно, адже не відповідало сутності функцій глави держави, що на той часцілкомокреслилися.
П. Скоропадський вніс до проекту ще один істотний момент, який стосувався періоду правління. Влада гетьмана проголошувалася тимчасовою - до скликання Українського сейму (парламенту), який мав вирішити подальшу долю України [25, Ф. 1064. Оп. 2. Спр. 1. Арк. 178180].
Врешті цей закон отримав назву «Про Гетьманську владу». Згідно його положень, П. Скоропадський отримав необмежені права. Він зосереджував у своїх руках не тільки виконавчу, але й законодавчу та судову владу, мав фактично диктаторські повноваження:
«1. Влада управління належить виключно до Гетьмана України в межах всієї Української Держави.
2. Гетьман стверджує закони, і без його санкції ніякий закон не може мати сили.
3. Гетьман призначає Отамана Ради Міністрів. Отаман Міністрів складає Кабінет і представляє його у повному складі на затвердження Гетьмана. Гетьман затверджує і скасовує Кабінет у повному його складі. Гетьман приймає і звільняє инших урядових осіб в разі для останніх не обґрунтовано законом иншого порядку призначення і звільнення.
4. Гетьман є вищий керівничий всіх зносин Української Держави з закордонними державами.
5. Гетьман є Верховний Воєвода Української Армії і Фльоти...» [23, 16 травня].
Сутнісна оцінка повноважень, які отримав П. Скоропадський, дає підстави для висновку, що його правління було авторитарним, стало однією з форм диктатури. Воно мало й певну маріонеткову заданість. І з перших днів встановлення гетьманського режиму П. Скоропадський мав дбати про зменшення рівня своєї залежності від командування військ країн Четверного союзу, які були дійсними господарями становища в Україні, а відтак шукав важелі посилення власного впливу на події.
Другий закон носив назву «Про віру». Він визначав православ'я державною релігією в Україні. Представники інших конфесій мали право вільно відправляти богослужіння за своїми обрядами.
Третій закон «Права і обов'язки Українських Козаків і Громадян» передбачав, що громадяни були зобов'язані захищати свій рідний край. У новій державі всі мали платити встановлені законом податки та відбувати передбачені законодавством повинності. Громадяни могли вільно продавати та купувати майно, вибирати помешкання й вільно виїжджати за кордон. Будь чия власність оголошувалася непорушною. Примусове вивласнення майна закон допускав тільки за відповідну плату. Кожний громадянин мав право утворювати громади і спілки, вільно висловлювати усно й письмово свої думки.
Четвертий з оголошених документів - «Про закони» визначав порядок прийняття вищих державницьких актів Української Держави. Іх мало готувати кожне міністерство і після обговорення в Раді міністрів подавати на затвердження гетьманові.
П'ятим був закон «Про Раду Міністрів і про Міністрів». Згідно з ним уряд визначав основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Отаман (голова) Ради Міністрів та члени кабінету були підзвітні гетьманові за загальний хід державного управління. Кожний з них відповідав за свій напрям роботи.
Наступний акт - «Про Фінансову Раду» визнавав останню найвищою державною установою з питань фінансової політики та кредиту. Членів Ради призначав гетьман, але в обов'язковому порядку до неї входили отаман (голова) Ради Міністрів, міністр фінансів та державний контролер.
Останнім був закон «Про Генеральний Суд». Генеральний суд мав стати вищим захисником закону та Вищим судом України [23, 16 травня].
Ці сім законів стали правовою основою функціонування Української Держави.
Гетьман та його уряд обіцяли захищати інтереси всіх соціальних верств населення України, забезпечити рівномірну участь усіх суспільних класів у державотворчому процесі. Однак це завдання було апріорі нездійсненим.
Цілковита контрреволюційна спрямованість політики П. Скоропадського - лейтмотив багатьох авторитетних оцінок всього періоду з 29 квітня до середини грудня 1918 р. «Режім гетьманщини ставав чим далі все більш реакційним і протиукраїн- ським, - u переконано заявляє І. Мазепа. - Йшла рішуча й безоглядна реставрація старого дореволюційного ладу як в соціяльному, так і в національному розумінні... Взагалі доба гетьманщини була штучним припиненням революційного руху, що саме перед тим, в кінці 1917-го й на початку 1918-го року, дійшов до найвищої точки свого розвитку» [26, с. 591.
Досить прикметною є підсумкова оцінка В. Винниченком всього правління П. Скоропадського. її не можна назвати ні імпульсивною, ні несподіваною, незваженою. Навпаки, вона може бути прикладом масштабного осмислення найважливіших уроків пережитого Україною, її народом гіркого досвіду. «В цій добі, - наголошує автор "Відродження нації", - історія немов навмисно тепер дала домінуючу ролю вже клясам чисто буржуазним, щоб показати, що з того може вийти, коли українство буде прагнути буржуазної державносте, щоб наочно довести, що разом з буржуазною державністю неодмінно й необхідно пропадає спочатку її український характер, а потім і сама державність, як така» [27, с. 115].
В. Винниченка найбільше обурювало те, що внаслідок підступної поведінки русофілів, які заполонили урядові структури, сталася зміна настроїв широких мас щодо власної державності, щодо національної справи, української ідеї. «Але що найшкодливіше було для українського відродження, - зазначав відомий політичний діяч - то це та надзвичайно підла, мерзенна провокація, яку робили провінціальні власти, оті старости, карні офіцерські сотні й т.п. Роблячи всякі насильства й жорстокості над населенням, вони старалися усиленно підкреслювати, що це робить українська влада. По- рячи різками яке небудь село, офіцерня всякими способами маніфестувала, що це робить з селянами українська влада й робить в ім'я української держави» [27, с. 78-79].
В. Винниченко називав таку поведінку «русько-німецькою змовою» «лизогубів, гутніків, старост, офіцерні», яка приносила швидкі результати: «Селяни й самі добре відчували, що їх катовано через оту українську державу, а ці провокаційні, умисні підкреслювання ще більш розворушували їхню ненависть. Не маючи змоги розібратись у тому, що вони іменно за офіцерсько-панську українську державність мусіли так тяжко розплачуватись, селяне переносили свою ненависть взагалі на українську державність і навіть на саму ідею українського національного відродження. Слова «Україна», «Українська Держава» тепер асоціювались у них з словами «Німецьке військо», «Гетьман», «пани», «старости», «карні експедиції», «офіцерня», «різки» й усяке инче стряхіття» [27, с. 79].
В основному з оцінками соціал- демократів збігаються нідходи до ситуації й українських есерів. Хіба що вони ще різкіші, категоричніші.
Вірний своїй дослідницькій соціологічній схемі, в якій елементи соціальні обов'язково ноєднувалися з елементами національними (або нашаровувались на них), М. Шановал вважав, що «гетьманський нереворот ноставив нроти себе дві сили: російсько-жидівську буржуазію, номіщи- ків і українських куркулів нроти українських селянсько-робітничих мас, або коротше: чуже місто нроти українського села» [28, с. 115].
Не маючи нід собою скільки- небудь серйозного соціального нідґрунтя, гетьманщина не могла надійно снертися й на будь-яку українську нолітичну силу, нанри- клад, на нолітичну нартію.
Вивчивши всі нюанси утворення й функціонування гетьманської моделі державного устрою, нритаманні йому визначальні риси й особливості, фахівці-нравознавці у виданні нідсу- мкового, синтетичного характеру - «Юридичній енциклонедії» зійшлися на такій оцінці ненростого історичного феномена: «За формою нравління Г[етьманська] д[ержава] 1918 була бурж[уазно]-номіщ[ицькою] монархією з диктаторськими новноваження- ми гетьмана. Він сам визначав свою комнетенцію як верх[овного] нрави- теля, затверджував закони, нризначав склад уряду (Ради міністрів) і Генерального суду (Державного сенату), одноосібно керував зовнішньоно- літ[ичними] і військ[овими] снрава- ми, вирішував нитання номилування тощо. На винадок смерті, тяжкої хвороби, чи тривалого неребування гетьмана за межами України утворювався тріумвірат - колегія верховних нравителів д[ержа]ви, одного з яких заздалегідь нризначав сам гетьман, другого обирав Держ[авний] сенат, а третього - Рада міністрів. Уряд визначав нанрями своєї діяльності за рос[ійськими] зразками, здійснював галузеве держ[авне] унравління нід контролем гетьмана. Використовувалися суд[ова] система і законодавство Російської] імнерії. Поліційні і жандарм[ські] функції виконував денартамент державної варти, а судові - Генеральний суд (Державний сенат)» [29, с. 585-586].
Гадається, що така ланідарна, однак всебічна, комнлексна, системна, виважена кваліфікація гетьманської України дуже точно «схонлює» і не- редає її сутність. Хіба що нри снеціа- льному аналізі рівня суверенітету Української держави вищенаведеної сентенції застосовує термін «маріок- ратія» [30], що в характеристиці нринцинових розбіжностей новністю снівнадає з терміном «маріонетко- вість». Та, зважаючи на нрисутність і в згаданих визначеннях російського чинника, як одного з домінантних сутнісних складників - елементів, дехто з науковців вважає використану П. Скоронадським нолітико- нравову модель наліативним «малоросійським нроектом», у чому вбачається й головна нричина його нрире- ченості на невдачу [31].
Здавалось би, на цьому можна ноставити завершальну кранку. Однак, з різних нричин (однією з найв- нливовіших із них залишається мінлива кон'юнктура), ностальгійні настрої за «сильною рукою» зумовили нояву чергових манінуляцій навколо режиму і його носія, очільника - П. Скоронадського.
Наочним нрикладом тут стала солідна за обсягом монографія нрав- ника О. Тимощука [32]. Слід зазначити, що у багатьох винадках можна ногодитись із суто юридичними кваліфікаціями тих чи інших суснільних дій ненростого року, їх результатів. І все ж, далеко не у всьому можна солідаризуватись із занрононованою автором формально-логічною схемою нідходу до конкретно - історичних моментів вітчизняного досвіду, найменованого гетьманством. Видається, зокрема, що ноєднання, узгодження («стик») між критеріями, методами застосування нравознавчої і історичної галузей знання мав бути органічнішим, розрахованим на конструктивне взаємодоповнення і взає- мопоєднання.
Так, однією з передумов приходу до влади П. Скоропадського О. Тимощук вважає «анархо- кримінальну ситуацію в Україні» (подібним чином навіть названо один з параграфів книги) [32, с. 57]. А ситуацію, на переконання дослідника, створили Лютнева й Жовтнева революції, народжені ними державні інституції з їх земельним законодавством, а також соціалістична законотворчість Центральної Ради. Аналізуючи відміну III Універсалом права власності на поміщицькі й інші землі нетрудових господарів, О. Тимощук пише, що «невиразність юридичного тлумачення інституту власності відразу ж створила прецедент для замаху на майнові права громадянина, що в умовах загальної російської революції вело до анархії і безладдя в Україні» [32, с. 58]. В результаті цього, а потім наступного кроку - земельного закону від 18 січня 1918 р. - «звірячі інстинкти натовпу вийшли на поверхню. Поширювалася кількість елементів, для яких не тільки розкрадання майна у садибах поміщиків і на монастирських землях, а й пограбування і вбивства стали вигідним ремеслом» [32, с. 60]. Припинити хаос, хижацьке нищення багатств, змінити криміногенну ситуацію на лад і порядок і був покликаний П. Скоропадський. Щоправда для цього бойовому генералу довелося взяти на себе зобов'язання виконати висунуті уже іншим -німецьким генералом - В. Гренером умови: відмовитися від власного війська (досить окупаційного! - але хто тоді не лише є, а й буде залишатися справжнім господарем становища? - В. С.); віддавати українських громадян за вчинення злочинів проти союзних військ під юрисдикцію німецько- австрійських польових судів (блискуча ілюстрація суверенітету! - В. С.); дозволити союзникам «огородити українську юстицію від терору всяких політичних організацій» (О. Тимощук «переклав» юридичну формулу на зрозумілу кожному мову, і в нього вийшло: «тобто санкціонувати їхні каральні акції на окупованій території») [32, с. 72]; погодитися зі звільненням із державних установ «соціалістичних» елементів і розпустити земельні комітети; відновити право приватної власності і сплату селянами вартості отриманої землі і ще низку пунктів подібного роду. Дослідник змушений у цьому зв'язку чесно визнати: «Безперечно, що виконання Україною цих вимог перш за все було вигідно Центральним державам (схвальна визначеність і категоричність - В. С.), але ж у своїй більшості (!) це й не ставило значних перешкод (!) - В. С.) для розвитку власного народного господарства (зрозуміла туманність - що тут іще скажеш? - В. С.) і давало реальні владні важелі українському уряду для вгамування анархії і соціального розбрату (читай - насильного припинення демократичних перетворень - В. С.), для державного просування шляхом, по якому вже пройшло багато розвинених європейських країн (перспектива в умовах іноземної окупації, як мінімум, проблематична - В. С.)” [32, с. 72-73].
Однак іще сумнівніші висновки О. Тимощука, які логічно довершують запропоновану схему. «Безумовно, - констатує правник, - коментуючи прихід до влади П. Скоропадського формальною юридичною мовою, його важко назвати легітимним. Певна річ, вирішальну роль в одержанні (!) - В. С.) П. Скоропадським влади відіграли німці. Але ж їхня модель реформування України збігалася з поглядами на державне будівництво і самого Скоропадського. Головною причиною усунення з політичної арени Центральної Ради і створення гетьманату П. Скоропадського була відсутність ефективного державного управління, а приводом - анархо-кримінальна ситуація, що склалася навесні 1918 р. як у місті, так і в українському селі (невже ситуація в країні і потреба її змінити - то лише привід для кардинального зламу державного ладу? - В. С.). Тому, на наш погляд, при висвітленні питання про легітимність гетьманської влади в Україні 1918 р. слідзастосувати конкретно-
історичний підхід, а не абстрактне кліше теорії держави і права, створене із формальних означень» [32, с. 74-75]. Іншими словами, для наведення порядку (зламу анархо- кримінальної ситуації) до влади можна прийти й кримінальним - («фо- рмально-нелегітимним» [32, с. 7б] шляхом, а потім у такий же спосіб зміцнювати й утримувати свою владу. А якщо в науці для цього «вигадали» певні терміни - кваліфікації, то для фахівця-правника достатньо зверхньо оголосити їх «абстрактними кліше теорії держави і права, створеними із формальних означень» і, багатозначно натякаючи на переваги конкретно-історичного підходу, «зняти проблему2 щодо П. Скоропадського. Щоправда, відносно «ана- рхо-кримінального» народу (майже всієї нації), яка боронилася від нової влади, то тут будь-які спроби зрозуміти суспільні процеси через призму «конкретно-історичного підходу» забуваються (чи відкидаються) й у нагоді стають «абстрактні кліше теорії держави і права». Збройні виступи проти гетьманату це апріорі «різновид політичного і кримінального бандитизму» [32, с. 142].
Подібна «асиметрія» практикується, як гадається, не через нехтування елементарною науковою логікою, дослідницькою коректністю, а зі свідомого розрахунку - будь-що виправдати певну політичну точку зору. Тому О. Тимощук понад усе прагне «зрозуміти позиції захисників закону (тобто гетьманців - В. С.), який, незважаючи на дискусійність про легітимність законодавця, відновив знехтувані права приватного власника» [32, с. 142].
Так ось, врешті, для чого слід було здійснювати державний переворот, ліквідовувати республікансько- демократичний лад, відміняти Конституцію, забороняти скликання
Українських Установчих зборів, селянського і робітничого з'їздів, форумів провідних національних партій (УПСР і УСДРП), здійснювати ще безліч антидемократичних кроків - щоб захистити права приватного власника. Природно, під останнім розуміються лише поміщицько- капіталістичні елементи (як відомо, у більшості - в Україні - неукраїнські). Що ж до власності, скажімо, селян, то тут знову інша мірка - нею можна розпорядитися по праву сили («карний тиск на селянство») на користь німецьких і австрійських зайд і це не буде порушенням нічиїх прав, буде торжеством того ж закону звісно, закону гетьманського - за природною логікою, антинародного і антинаціонального.
Однак, навіть визнаючи дискусійною кваліфікацію бандитських повстанських загонів, якими вкрилася практично вся Україна, автор намагається видати правомірною терористичну за своєю суттю діяльність охоронних структур гетьманату. Адже вони захищали «законослухняних громадян» (цензову абсолютну меншість населення України - В. С.).
Черговим виявом асиметрії - уже з певним національним наголосом - є спроба О. Тимощука видати масову стихійну боротьбу українського селянства проти гетьманату і окупантів результатом, передусім, злочинних дій радянської Росії, РКП(б) [32, с. 148-150, 156-161]. Навіть «анархо-комуніст» Н. Махно був «засланий» в Україну В. Леніним і Я. Свердловим із завданням здійснення терористичної діяльності, розгортання антигетьманського повстання [32, с. 148, 414].
А тому режим мав «досить підстав для застосування примусових заходів до комуністичних підпільників (до їх числа слідом за гетьманською адміністрацією О. Тимощук відносить усі ліві політичні сили, у тому числі й українські як «екстремістські» [32, с. 156] - В. С.). їхня діяльність складала реальну загрозу життя не лише гетьманським урядовцям, а й значній (нередбачливо не уточнюється якій, наснравді абсолютно меншій - В. С.) частині населення України» [32, с. 150]. Зовсім не дивно, що «головний сенс гетьманських реформ у галузі юстиції нолягав у налагодженні традиційної російської моделі судоустрою (мова нро царське судочинство - В. С.), дійова субор- динаційна вертикаль якої з державним самовизначенням України була норушена. Для цього, на думку П. Скоронадського та його найближчих юридичних радників (а такими, як відомо, були здебільшого старі імнерські чиновники - В. С.), десятиріччями анробовану російську схему влаштування центрального анара- ту юстиції необхідно було неренести із Петербурга до Києва і ноширити його керівні новноваження на ті територіальні судові осередки, що залишилися в Україні» [32, с. 341].
Що ж, з ногляду монархічних нереконаньіорієнтацій П. Скоронадського, все логічно, навіть закономірно. І якщо виявити елементарну нослідовність, то доведеться визнати, що весь режим гетьманату (це, нринаймні, нереконливо засвідчуєдосліджуваний
О. Тимощуком сегмент життєдіяльності системи) був за глибинною суттю антиреволюційним, антидемократичним, абсолютистським. І ніякими шатами не нрикрити його не- нривабливої сутності (до речі, автор не може скрити, що й «німецькі військові суди були далекими від демократичних здобутків євронейського та нівнічноамериканського судочинства того часу» [32, с. 341]. Мова вже не йде нро каральні військові заходи, військово-нольові суди, страти без слідства і суду, розстріли у десятикратному масштабі за вбивство одного окунанта тощо.
Природно, що нолітико-нравова модель гетьманату, як історичний анахронізм і антинод снравжнього національного інтересу не мала скільки-небудь обнадійливих нерсне- ктив, була нриречена на неминучу норазку. Проти цього не може нічого занеречити й О. Тимощук: «..Відновідь на занитання нро нричи- ни краху Української Держави 1918 р. доцільно шукати не в стратегічних і тактичних нрорахунках внутрішньої і зовнішньої нолітики гетьманських урядових кабінетів, а нов'язувати її із загальною норазкою в цей час у світі консервативної моделі держави влади» [32, с. 420].
Однак, як не дивно, науковець вважає, що на той час реснублікансь- кі форми державного нравління нро- сто не виявили на досвіді своїх негативних якостей, не стали нанацеєю від усіх соціальних хвороб, а П. Скоронадський зі своїми однодумцями з'явився на українській державній арені нередчасно [32, с. 421]. «Гетьманат як форма нравління, федерація з небільшовицькою Росією як державний устрій, авторитаризм як нолітичний режим виявилися в остаточному нідсумку нежиттєздатними», - наголошує О. Тимощук [32, с. 3] і тут же намагається знайти но- яснення очевидного історичного результату нередусім у зовнішніх щодо системи чинниках.
На цьому фоні виваженішою конструктивнішою виглядає нозиція О. Реєнта, який присвятив П. Скоронадському снеціальну монографію у серії «Особистість і доба» [33]. Власне, левова її частка, мабуть, обґрунтовано, нрисвячена нодіям, нов'язаним із гетьмануванням П. Скоронадського. Часто сюжети набувають навіть не суто біографічного, а значно ширшого характеру: мова йде нро нроцеси, у центрі яких неребував і вирішальною мірою внливав на які гетьман. І тут дослідник уникає неребільшень, абсолютизацій, у норівнянні з іншими авторами начебто «нриземляє» свого героя. Наснравді він знаходить рівнодіючу між крайнощами і, враховуючи різні точки зору, намагається відтворити реальну картину 1918 р.: розкрити «нружини», які «виштовхнули» П. Скоронадського на нолітичний Олімн, схиляючись нри цьому до скентичної оцінки Української народної громади, намагаючись зрозуміти особисті мотивації поведінки гетьмана [33, с. 64, 68 та ін.], оцінити його персональний внесок у вироблення і здійснення політичного курсу Української Держави.
Всебічно проаналізувавши всі найважливіші зрізи функціонування гетьманської системи (органів влади, судової системи, внутрішньої і зовнішньої політики, духовнокультурного сегменту), О. Реєнт об'єктивно підкреслює позитивні моменти, водночас звертає увагу на негативи будівництва і розвитку Української Держави, політичні про- рахунки, показує, як практично у кожній сфері життя накопичувалися передумови її невідворотного краху. Зрештою закономірний фінал гетьманату, на думку автора, був детермінований всім ходом подій, самою сутністю режиму, який дедалі доводив свою неспроможність, безперспективність, невідповідність і просто протилежність викликам, потребам часу.
Список використаних джерел
гетьманський політичний правовий влада
1. Артур Арц фон Штраусенбург - генерал-полковник, начальник вищого командування армією Австро-Угорщини, активний учасник підготовчого переговорного процесу на найвищому рівні, що супроводжував Брестську мирну конференцію, був противником воєнної інтервенції в Україну, згодом - прихильником «м'яких» демократичних заходів окупаційних властей - «мирної окупації», хоча при тому інтереси Австро-Угорщини відстоював послідовно і жорстко. Одна з ключових постатей окупаційного режиму в Україні. (Дорнік В., Касьянов Г., Ліб П., Ляндінгер Г., Міллєр А., Мусял Б., Расевич В. Україна між самовизначенням та окупацією: 19171922 роки. - К., 2015. - С. 80, 114, 115, 120, 123, 235, 236, 273, 295 та ін.)
2. Цит. за: Чернин О. В дни мировой войны. Мемуары министра иностранных дел Австро-Венгрии. - Спб., 2005.
3. Див.: Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. Т. ІІ. Українська гетьманська держава. 1918. - Ужгород, 1930. - 510 с.; Його ж. Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 рр.). - Ч. І-IV. Львів, 1923. - 537 с. (перевидання - Мюнхен, 1969; К., 2007. - 632 с.); Липинський В. Листи до братів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму // Липинський В'ячеслав. Повне зібрання творів, архівів, студії. - Т. 6. Кн. 1. - К.-Філадельфія. - 1955. - 470 с.; Творча спадщина В'ячеслава Липинського // В'ячеслав Липинський та його доба. - К.-Житомир, 2008. - С. 7-164.
...Подобные документы
Історія виникнення та розвитку правової держави. Сутність поняття та ознаки громадянського суспільства. Розвиток громадського суспільства в Україні. Поняття, ознаки та основні принципи правової держави. Шляхи формування правової держави в Україні.
курсовая работа [120,0 K], добавлен 25.02.2011Історія правової думки про соціально-правову державу, її характеристика та соціальне призначення, завдання та функції. Взаємодія особи і держави. Права людини в умовах правової соціальної держави. Проблеми реалізації принципів правової держави в Україні.
курсовая работа [119,4 K], добавлен 20.03.2012Біографія гетьмана Богдана Хмельницького - творця Української козацької держави. Програма будівництва держави. Державний лад, політико-адміністративний устрій, активна зовнішня політика. Українсько-Московський договір Б. Хмельницького 1654 року.
реферат [23,9 K], добавлен 10.11.2010Загальна характеристика (закономірності виникнення державності, періодизація) та історичне значення політико-правової ідеології Стародавньої Греції. Період розквіту давньогрецької політико-правової думки. Політична і правова думка в Стародавньому Римі.
контрольная работа [36,9 K], добавлен 27.10.2010Основні концепції правової держави. Ідея правової держави як загальнолюдська цінність. Вихідні положення сучасної загальної теорії правової держави. Основні ознаки правової держави. Шляхи формування правової держави в Україні.
курсовая работа [31,5 K], добавлен 04.06.2003Виникнення і реалізація ідеї правової держави, її ознаки і соціальне призначення. Основні напрями формування громадянського суспільства і правових відносин в Україні. Конституція України як передумова побудови соціальної і демократичної держави.
курсовая работа [52,3 K], добавлен 13.10.2012Особливості формування громадянського суспільства в Україні. Сутність та ознаки громадянського суспільства і правової держави. Взаємовідносини правової держави і громадянського суспільства на сучасному етапі, основні напрямки подальшого формування.
курсовая работа [40,7 K], добавлен 13.11.2010Поняття громадянського суспільства. Історія розвитку громадянського суспільства. Аналіз проблем співвідношення соціальної правової держави і громадянського суспільства (в юридичному аспекті) насамперед в умовах сучасної України. Межі діяльності держави.
курсовая работа [84,9 K], добавлен 18.08.2011Поняття держави в історії політико-правової думки, погляди вчених та порівняльна характеристика концепцій про сутність і соціальне призначення держави. Держава як знаряддя досягнення в соціально неоднорідному суспільстві соціального компромісу й згоди.
курсовая работа [39,1 K], добавлен 09.05.2010Разработка и принятие конституции РСФСР 1918 года. Характеристика основных принципов и общие положения Конституции 1918 г. Проблема равноправия граждан. Конституция 1918 г. как правовая основа для изменения структуры старой власти и законодательства.
реферат [49,4 K], добавлен 27.01.2011Поняття хабарництва та одержання хабара, його значення в процесі становлення правової держави та громадянського суспільства. Об'єктивні та суб'єктивні ознаки, кваліфікуючі ознаки даного кримінального злочину. Одержання хабара та суміжні злочини.
курсовая работа [56,1 K], добавлен 10.10.2014Політико-правова сфера життя суспільства, особливості її вивчення. Класифікація функцій лобізму за різними критеріями, визначення їх категорій. Протекціонізм як державна політика захисту національної економіки від іноземної торгово-економічної експансії.
реферат [41,0 K], добавлен 30.04.2011Головні теоретико-методологічні проблеми взаємодії громадянського суспільства та правової держави. Правові засоби зміцнення взаємодії громадянського суспільства та правової держави в контексті новітнього українського досвіду в перехідних умовах.
курсовая работа [56,3 K], добавлен 04.04.2011Характеристика Британської Конституції, її специфічні відмінності. Засади правового статусу особи у Великобританії. Вищі органи державної влади та особливості політико-територіального устрію, принципи унітарної держави і конституційної монархії.
контрольная работа [28,6 K], добавлен 01.08.2010Аналіз процесу прийняття нової нормативно-правової бази щодо аудіовізуальних засобів масової інформації в Україні та Республіці Польща. Роль римо-католицької церкви у формуванні аудіовізуального сектору на засадах демократичних принципів у 1990-х роках.
статья [20,4 K], добавлен 10.08.2017Дослідження правового регулювання та законодавчого закріплення статусу біженця в Україні. Визначення поняття статусу біженця, вимушеного переселенця та внутрішньо переміщеної особи. Розгляд процесу удосконалення державного управління у сфері міграції.
статья [29,2 K], добавлен 18.08.2017Моделі сучасної демократичної соціальної політики в світі. Функції держави. Поняття та основні компоненти соціальної структури (стратифікації). Соціальна політика та соціальна структура України. Бідність та напрями боротьби з бідністю в Україні.
реферат [16,6 K], добавлен 28.01.2009Дослідження форми держави на прикладі України, її складових частин: форм правління, державних устрою та режиму. Президентсько-парламентська форма. Унітарна держава, демократія як політичний режим. Тенденції розвитку соціально-правової держави в Україні.
курсовая работа [39,9 K], добавлен 27.09.2011Реформування правової системи України як складний та багатогранний процес, що вимагає глибокого наукового аналізу державно-правової дійсності. Поняття та зміст теорії держави і права, її значення для підготовки співробітників правоохоронних органів.
курсовая работа [40,4 K], добавлен 26.08.2013Історія ідеї соціальної держави. "Новий курс" Рузвельта. Співвідношення держави і особи, загальна характеристика. Правовий статус, свободи, головні обов’язки та гарантії особи. Характеристика основних шляхів формування правової держави її в Україні.
курсовая работа [44,0 K], добавлен 29.11.2011
