Соціальна політика української держави: виклики соціальної диференціації в Україні та виконання державою регулятивної функції щодо соціальної сфери

Размещено на http://www.allbest.ru/

Соціальна політика української держави: виклики соціальної диференціації в Україні та виконання державою регулятивної функції щодо соціальної сфери

Анотація

УДК 316.4 (477)

Соціальна політика української держави: виклики соціальної диференціації в Україні та виконання державою регулятивної функції щодо соціальної сфери

Кочубей Лариса Олександрівна, доктор політичних наук, професор.

У статті проаналізовано соціальну диференціацію як перешкоду до консолідації українського суспільства у контексті проблем із безробіттям, бідністю, етнокультурною та мовною диференціацією, гендерною нерівністю тощо. Простежено політику держави з питань соціального захисту на законодавчому рівні.

Ключові слова: соціальна політика, соціальна диференціація, держава, Україна.

Annotation

Social policy of the Ukrainian state: the challenges of social differentiation in Ukraine and the implementation of the state's regulatory function in the social sphere

The article analyzes social differentiation as an obstacle to the consolidation of Ukrainian society in the context of unemployment, poverty, ethnocultural and linguistic differentiation, gender inequality, etc. The policy of the state on social protection issues at the legislative level is traced.

Keywords: social policy, social differentiation, state, Ukraine.

Зміст

Україна належить до країн із значними масштабами розшарування населення за доходами - за експертними оцінками значення коефіцієнта Джині тут перевищує 45 %, хоча по країнах Єврозони він перебуває на рівні 2025 %. Поглиблення нерівності в доходах значною мірою є результатом розвитку ринкових механізмів. Однак існує межа, за якою зростання поляризації доходів важко пояснити різницею в продуктивності або в індивідуальних здібностях людини. Значне та необґрунтоване розшарування населення за доходами не тільки знижує ефективність зусиль у боротьбі з бідністю, викликає соціальне напруження в суспільстві, а й може стати перешкодою на шляху до економічного зростання [1].

Соціально-статусне розшарування населення України є чи не найбільшою перешкодою для його консолідації. Диференціація суспільства проявляється різними сторонами, найбільш гостро проявляє себе диференціація за рівнем. Ідеальним для швидкого і продуктивного розвитку суспільства вважається перевага у структурі населення середнього класу - соціальної групи людей, яка має стабільні доходи, достатні для задоволення широкого кола матеріальних і соціальних потреб, яка приймає активну участь у політичному і культурному житті країни. За даними інформаційного агентства ВВС Україна в економічному плані до середнього класу себе відносить близько 50 % населення. Втім, треба мати на увазі, що за західними критеріями, такими можуть вважатися лише 10 % [2]населення. За даними ООН, 60 % українців перебувають за межею бідності (відповідно до стандартів ООН в світі встановлена межа бідності на рівні 5 доларів на день (приблизно 4000 гривень на місяць). Це вдвічі вище, ніж середня пенсія в Україні і на 20 % більше мінімальної зарплати [3].

Для України характерна ще одна проблема - значне розходження доходів сільського та міського населення. Так, у першій групі населення вони є помітно нижчими за доходи міських жителів. Це пояснюється різницею в оплаті праці сільської та міської груп населення, яка становить 1,5 рази й більше. Тобто, відбувається диспропорція доходів і витрат за територіальною та галузевою ознаками.

З початком перебудовчих процесів в Україні, як і в інших постсоціалістичних країнах, виникла нова соціальна структура, відбулись процеси нового соціального розшарування, одним з найбільш ранніх та очевидних проявів якого стало розшарування за рівнем доходів. Відбулась стрімка ескалація процесу поляризації доходів у суспільстві. З одного боку, виникла верства "нових" багатіїв, яка характеризується не тільки небувалим рівнем своїх доходів, а й високою концентрацією майна (зокрема, дорогої нерухомості, престижних авто тощо). З іншого боку, формується "соціальне дно", яке відзначається не тільки низьким рівнем матеріальної забезпеченості, а й частковою соціальною деградацією та, фактично, соціальною ізоляцією і дезорієнтацією. В низи суспільства ризикує потрапити переважна більшість населення України [4].

Рівень трудових доходів можна визначити та оцінити на основі таких показників: річний або середньомісячний дохід, що залишається у розпорядженні після сплати податків та зборів; середньомісячний дохід на кожного члена сім'ї; структура видатків сім'ї. Показник річного або середньомісячного доходу, що залишається у розпорядженні населення, є одним із основних при визначенні рівня соціальної диференціації і в різних країнах розрізняється досить суттєво. Так, у США співвідношення доходів (бідних і багатих) складає 1:6; у Франції - 1:10; у Японії і Німеччині 1:3; у скандинавських країнах - 1:2,5; у Росії - 1:15,5. В Україні цей показник за різними оцінками розрізняється від 10 до 100 разів [5].

На окрему увагу у соціальному регулюванні України заслуговує критерій індексу людського розвитку, що є узагальнюючим показником соціально-економічного розвитку. Його складові - очікувана тривалість життя при народженні, грамотність дорослого населення і повнота охоплення навчання у початковій, середній і вищій школі, валовий внутрішній продукт на душу населення. За індексом людського розвитку (0,743) Україна у 2017 р. посідала 84-те місце серед 188 країн і територій, у 2015 р. була на 81-му місці [6]. соціальна диференціація політика захист

Прожитковий мінімум - це основа соціальних гарантій доходів населення. Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Присутні ознаки так званої патріотичної диференціації. За даними опитування Центру Разумкова, дві третини (67 %) громадян вважають себе патріотами України, 10 % відповіли на це питання негативно 7, 10 % - відповіли, що це залежить від ситуації, а 13 % вагалися з відповіддю [7]. До того ж важливо визначитися, як зарахування людиною себе до рангу патріотів співвідноситься з її відповідними діями. Тобто, патріотизм може бути тільки декларативним. Інше опитування, проведене Центром разом із фондом "Демократичні ініціативи", показало, що 7,7 % опитаних впевнені, що масові виступи в разі погіршення рівня життя або необхідності захисту своїх прав неминучі, 27,7 % вважають, що протести, швидше за все, відбудуться, 35,3 % вважають протести малоймовірними, тільки 18,2 % впевнені, що їх не станеться [8]. Таким чином, незважаючи на те, що 67 % населення є патріотами, вони не підтримують загальну політику держави, а відтак можуть проявити невдоволення у вигляді бунту. Якщо це станеться, то Україна може втратити свою незалежність.

Відсутня політична єдність народу. Соціологічні дослідження, проведені в кінці квітня 2017 року, показали, що якби вибори президента відбулися в середині березня, то в першу трійку увійшли б Юлія Тимошенко (12,7 %), Петро Порошенко (11,3 %) і Вадим Рабінович (8,5 %). Серед партій найбільш високі рейтинги, згідно з опитуванням, у "Батьківщини" (11,5 %), "Солідарності" (10 %), партії "За життя" (8,5 %) і "Опозиційного блоку" (8,1 %) [9]. Головними причинами такої статистики, зокрема низького рівня довіри до поточної влади, є нездатність керівництва вирішити три найважливіші з точки зору суспільства проблеми: завершити війну в Донбасі, викорінити корупцію, провести ефективні реформи, що дозволяють подолати економічну кризу. Загальний рівень довіри до влади та до її здатності змінити поточну ситуацію на краще вкрай низький, що дестабілізує внутрішню ситуацію у країні та не сприяє її загальному розвитку. Популярність Юлії Тимошенко пов'язана, імовірно, з тим, що вона пропонує на вигляд прості та зрозумілі шляхи вирішення проблем і має радикальну риторику, хоча і не підтверджену діями.

Україні притаманна етнокультурна диференціація. Абсолютна більшість громадян України (92 %) вважають себе етнічними українцями, 6 % - етнічними росіянами, 1,5 % віднесли себе до інших етносів, свідчать дані опитування Центру Разумкова. Тобто, відбулося зростання частки респондентів, які ідентифікують себе як етнічних українців, зі зниженням віку опитаних (87 % серед тих, кому 60 і більше років, до 96 % серед тих, кому від 18 до 29 років) і зниження частки етнічних росіян (з 10 % до 3 %). Втім, треба мати на увазі корекцію на біетнічність: 74 % опитаних в Україні відчувають свою належність тільки до однієї етнічної спільноти, а 12 % - одразу до двох або кількох, 6 % не відчувають приналежності до жодної, 8 % - не визначилися. Якщо серед етнічних українців 77 % відчувають свою приналежність тільки до однієї етнічної спільноти, то серед етнічних росіян таких лише 39 %, відразу до двох або кількох національностей - відповідно 10 % і 30 %, до однієї національності - 5 % і 20 % [10].

Актуальним для України та світу лишається питання тендерної нерівності. Як зазначає генеральний директор компанії "Група фінансових рішень" Любов Цимбал: "Жінки претендують на заробіток порядком нижче, ніж чоловіки, причому останнім часом (2013-2015 рр.) спостерігається тенденція до збільшення розміру в оплаті праці. У 2015 р. жінки отримали зарплату на 34 % нижчу, ніж чоловіки. Хоча частка працюючих жінок, які мають вищу освіту, значно перевищує відповідний показник для чоловіків, у більшості галузей жінки займають більш низькі посади, які не вимагають високого рівня кваліфікації з обмеженими можливостями професійного зростання. Цим частково пояснюється факт низького середнього заробітку" [11].

Найскандальнішою в суспільстві залишається тема сексуальної орієнтації. Минулого року було складено єврорейтинг щодо рівня прав і свобод ЛГБТ-спільноти в Європі: "за ним (13,3 %) Україна опинилася на шостому місці" [12].

Ще однією важливою проблемою є працевлаштування. За різними статистичними даними станом на 2017 р. за кордоном живе та працює близько 7 мільйонів українців.

І це при тому, що, за підрахунками експертів, населення України станом на 2017 р. становить близько 35 мільйонів осіб [13]. Нелегально працевлаштовані за кордоном українці не мають медичного страхування, постійної зарплатні, законодавчо обґрунтованого соціального захисту.

За даними Інституту соціології НАН України, у липні 2015 р. частка респондентів, які зазначили, що, на їхню думку, зараз люди найбільше бояться втратити роботу, зросла з 60,2 % у 2014 р. до 70,3 % у 2015 р. [14].

У зоні ризику виокремлюють три групи людей: молоді спеціалісти, люди з обмеженими можливостями або ментальними розладами та жінки.

Відсутність діалогу та спеціальних замовлень від певних галузей на кількість спеціалістів призводить до того, що все більше випускників ВНЗ або працюють не за фахом, або виїжджають за кордон. Щоб такого не траплялось, потенційні роботодавці мають вести діалог із провідними університетами та надавати "замовлення" на спеціалістів певної сфери.

Люди з обмеженими можливостями або з ментальними розладами часто не можуть отримати навіть гідної освіти, а в подальшому і робочого місця. По-перше, місто не пристосоване для комфортного пересування такого типу громадян, а перехід до дистанційної роботи відбувається дуже повільно і далеко не у всіх галузях.

Ставлення більшості до людей з обмеженими можливостями або ментальними розладами залишається насторожено-негативним. В українських реаліях мінімальна пенсія за інвалідністю зараз складає близько 1300 грн. на місяць, що є недостатнім для забезпечення навіть базових потреб [15]. Отримати роботу для них є життєвою необхідністю. Між тим, за даними Міністерства соціальної політики, в Україні працевлаштовано приблизно 731 тисячу осіб з інвалідністю, а це тільки 30 % від їх загальної кількості. При цьому для 70 % працевлаштованих людей з інвалідністю не потрібно створювати додаткових умов.

Дискримінація за гендерною ознакою на роботі є також звичною в Україні. У лютому 2017 року сайт "rabota.ua" провів анонімне опитування щодо дискримінації на роботі. В опитуванні взяли участь близько 500 респондентів. Результати опитування досить невтішні: 57 % учасників опитування визнали, що у них був досвід дискримінації на роботі, 45,1 % вказали на стать як на мотив дискримінації в їхньому випадку, у 61 % учасників їхня боротьба проти дискримінації була безрезультативною, тільки 14 % можуть похвалитися тим, що їм вдалося відстояти свої права [16].

Дуже часто на співбесіді ставлять питання щодо життєвих обставин, відповіді на які можна використати для відмови: "коли ви плануєте народжувати дітей?", "чи є у вас місцева "прописка"? і т.п.". У такий спосіб роботодавці намагаються приховати свої упередження.

Заради справедливості треба відзначити, що держава намагається подолати дискримінацію при працевлаштуванні. Зокрема, прийнятий закон "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні". Крім того, статтею 11 Закону "Про зайнятість населення" заборонено в оголошеннях (рекламі) про вакансії зазначати обмеження щодо віку кандидатів, пропонувати роботу лише жінкам або лише чоловікам, за винятком специфічної роботи, яка може виконуватися виключно особами певної статі, висувати вимоги, що надають перевагу одній із статей, а також вимагати від осіб, які працевлаштовуються, надання відомостей про особисте життя. Окрім того, на сьогодні держава зобов'язує роботодавців не чинити перешкоди громадян віком від 45 років. У законі про пенсійне забезпечення встановлені квоти на працевлаштування людей старших за 45 років, які покликані побороти дискримінацію за віком. Адже нині людей віком близько 50 років беруть на роботу неохоче, а права на пенсію такі громадяни ще не мають [17].

Наступний вимір досліджуваного питання - мовна диференціація, яка в нашій країні пов'язана з регіональною. Вирішення "мовної дилеми" України криється у мовній толерантності, бажанні розуміти емоції і раціо іншої сторони. Найбільшу проблему становлять люди старшого віку, котрі народилися та виховувалися у Радянському Союзі і для яких українська мова відповідно до засвоєного радянського стереотипу є мовою сільської місцевості, неінтелігентної громади, меншини. Позиція таких людей зрозуміла: вони звикли розмовляти російською або суржиком, їм комфортно і головне, їх розуміють, тому вивчати якусь іншу мову вони не вважають за потрібне.

І якщо "перевиховання" українців старшого віку є непростим завданням, то українізація навчального процесу та дозвілля для дітей від садочка до університету має бути обов'язковою. Частка школярів, що здобувають освіту українською мовою, у 2014/15 році досягла 90,8 % і зросла за рік аж на 9 %. Проте, це зростання пов'язане перш за все з тим, що статистика більше не враховує шкіл на окупованих територіях. Реальне ж зростання числа учнів, що навчаються українською, становить десяті частки відсотка, а в деяких областях цей показник навіть знизився. Найменше школярів навчаються українською мовою на Донеччині (59 %), найбільше - на Рівненщині (100 %) [18].

Окремі акти законодавства, прийняті у післяреволюційний період, містять норми, спрямовані на повернення українській мові належного суспільного статусу. Такою є, наприклад, норма Закону "Про вищу освіту" від 1 липня 2014 р., що визначає мовою вищої освіти українську мову. Однак для системного приведення законодавства у відповідність з Конституцією необхідне прийняття сучасного європейського мовного закону, який би належно захистив як українську мову, так і мови меншин і гарантував би функціонування української мови "на всій території України в усіх сферах суспільного життя", як це визначено статтею 10 Конституції України.

Під час опитування, яке проводила соціологічна група "Рейтинг", респондентів просили назвати три найважливіші проблеми для України та, окремо, особисто для них. Воєнні дії на Донбасі щоразу опинялися у топ-3. Однак якщо у відповідях про загальноукраїнські проблеми війна завжди на першому місці, то в особистому рейтингу (тема важлива особисто для окремої людини, а не країни в цілому) тільки на третьому. Окрім того, з липня 2015 р. до жовтня 2016 р. показники знизилися відповідно з 63 % до 53 % та з 45 % до 35 % [19]. Серед основних проблем, на які неодмінно вказують українці, - корупція в держорганах, безробіття і контроль за зростанням цін. Серед загальноукраїнських частіше стали згадувати соціальний захист бідних, низький рівень виробництва та злочинність. Серед особистих - падіння курсу гривні.

Вочевидь, такі відповіді є реакцією передусім на економічні негаразди.

Більшість державних службовців не проводять необхідну роботу для консолідації суспільства в умовах війни. До цієї роботи входить прийняття основних законів для функціонування демократичного суспільства, забезпечення та підтримка робочих місць та умов праці для усіх верств населення, визначення чіткого політичного курсу.

Соціальна нерівність не зумовлена якимось одним фактором, а є багатовимірною і виявляється у найрізноманітніших ланках суспільства та сферах суспільного життя: нерівність батьків і дітей, керівників і підлеглих, лідерів і послідовників - усе це способи організації суспільства, моделі впорядкування суспільних стосунків. Тобто, соціальна диференціація - це процес появи функціонально спеціалізованих інститутів і розподілу праці [20]. Адже люди завжди розуміли, що розподіл функцій і праці підвищує ефективність суспільства, тому в усіх суспільствах існує певний розподіл статусів і ролей. При цьому члени суспільства мають бути розподілені усередині соціальної структури так, щоб заповнювалися різні статуси і виконувалися відповідні ним ролі.

Соціальна диференціація стає такою собі основою соціальної градації - суспільних розшарувань, поділів [21]. Ті, хто перебувають у привілейованому становищі, намагаються зберегти свої переваги, а ті, хто займає нижче становище, хочуть змінити його на краще.

Нерівність властива для всіх типів людського суспільства. Нерівності, відтак, є потужним джерелом суспільної енергії, яке підживлює, стимулює позитивні суспільні процеси, але й може призвести до неконтрольованого вибуху і суспільної катастрофи. Для нормального функціонування суспільства необхідне оптимальне поєднання всіх видів діяльності, але деякі з них, з точки зору суспільства є важливішими, ніж інші, тому в суспільстві завжди мають бути спеціальні механізми для заохочування тих людей, які виконують більш важливі функції, наприклад, через нерівномірність в оплаті праці, надання певних привілеїв тощо.

Науковці підкреслюють пряму залежність доступу до власності від доступу до влади. Від того, хто отримує контроль над значимими суспільними ресурсами, залежить характер формування еліт і характер розподілу соціального капіталу [22]. Звідси випливає потреба у сильному середньому класі, здатного ослабити поляризацію суспільства. Представники середнього класу, маючи власність і гідний життєвий рівень, не спокушаються лише на обіцянки, як це, на жаль, трапляється з біднішим прошарком суспільства, якому немає що втрачати, і тому він не задумується над наслідками своїх дій.

Соціальні прошарки сучасного українського суспільства не володіють закріпленими у законах привілеями і формально мають однакові політичні права [23]. Але діють чинники, за допомогою яких відбувається соціальний поділ. На процес розшарування українського суспільства, різке збідніння основної його частини, збагачення малочисельної групи та поляризацію значний вплив мали соціально-економічні трансформації, які відбулися в 90-х роках минулого століття. Так, через лібералізацію цін, проведену у 1992 р., доходи населення різко скоротилися, виникла велика різниця між мінімальною та середньою заробітною платою, різко впала купівельна спроможність доходів населення (близько 70 % бюджету домогосподарство витрачало на придбання їжі) [24]. Перехід до ринкових засад економіки спричинив масове безробіття, що, в свою чергу, стало причиною зростання соціального хаосу та злочинності, загального падіння моралі ("вмінням за будь-яких обставин заробити гроші") тощо. Ці та інші зміни не дали змоги сформуватися в Україні середньому класу як гаранту соціально-економічної стабільності, а, навпаки, тільки підживлювали зростання напруги між полюсами бідних та багатих, поглиблювали прірву у нерівномірності розподілу доходів та доступі до суспільно-економічних благ.

Важливим елементом, що характеризує належність до середнього класу, є можливість отримувати та удосконалювати професійні знання. В Україні 53 % опитаних вважають, що їх професійні знання потрібні і будуть застосовуватись у найближчі 5 років [25]. Однак у працівників немає достатньої мотивації для підвищення професійного рівня у зв'язку із відсутністю прямої залежності між рівнем професійної освіти і рівнем оплати праці.

За деякими експертними оцінками, отриманими в ході моделювання рівня доходів населення, реальний рівень диференціації українського суспільства знаходиться на позначці майже 50 % [26]. Саме нерівність у доходах є сьогоденною невід'ємною характеристикою українського суспільства. Вже понад десятиліття зберігається не тільки суттєвий розрив між різними майновими групами, а й значна "відірваність" за рівнем матеріальної забезпеченості представників найзаможнішої групи населення від решти. Доволі високі показники диференціації українського суспільства свідчать про істотну поляризацію суспільства. Порівняно з показниками більшості Європейських країн основні показники диференціації в Україні не перебувають у межах середніх значень, що є свідченням існування складних проблем, які мають викликати суспільне занепокоєння.

Як зауважують О. Хомра та Т. Русанова, в основі критеріїв соціальної безпеки повинні бути "...порогові значення - граничні величини, вихід за межі яких перешкоджає нормальному перебігу соціальних процесів і призводить до формування негативних руйнівних тенденцій у забезпеченні соціальної безпеки" [27]. Наша країна наблизилася саме до такого поргового значення. Так, низький рівень демографічної безпеки репрезентований коефіцієнтом природного зменшення населення. В Україні залишається суттєвим перевищення кількості померлих над народженими: на 100 померлих - 57 народжених [28].

Як правило, загрозу становить не лише саме явище, а насамперед системні чинники, що його зумовлюють й призводять до неефективності впровадження державної соціальної політики, невідповідності між визначеними соціальними пріоритетами та ходом реформування економіки країни.

Одним із беззаперечних аргументів для формування соціального ринкового господарства та євроінтеграції у більшості населення країн з перехідною економікою виступає високий рівень добробуту та ефективна система соціального захисту, що існує в розвинутих країнах.

Питання зміни переконань українців після 2014 року, що поділив історію держави на "до" та "після", досить активно обговорюється в українському суспільтві. Залишається актуальною небезпека виникнення та поглиблення конфліктів у суспільстві на ґрунті помітних розбіжностей між мешканцями різних регіонів, пов'язаних із вибором напряму подальшого геополітичного розвитку держави, відновленням територіальної цілісності України та вибором моделей співіснування з жителями окупованих регіонів, досягненням примирення та порозуміння.

Для покращення ситуації та привертання уваги до проблем соціальної диференціації суспільства експерти радять здійснити ряд заходів, серед яких будуть, перш за все, розробка адекватної сучасним реаліям нормативно-правової бази [29], а також створення інформаційно-консультативних компаній на місцевому рівні з метою ознайомлення людей з їх правами та обов'язками. Більш глобальною задачею можна вважати створення сприятливого інвестиційного мікроклімату для вкладення іноземного капіталу в економіку. Для цього дуже важливою є підтримка саме центральної верхівки влади та правильна політика у даному векторі. Такі дії будуть сприяти формуванню нового типу економічного світогляду сучасного громадянина, зможуть обмежити вплив монопольних утворень і зменшити тиск на малі підприємства, зменшити соціальну прірву у країні.

Наразі перед урядом України стоїть важливе питання подальшого здійснення соціального, економічного, демографічного розвитку держави, тобто реформування законодавчо-нормативної бази соціального забезпечення населення відповідно до стандартів, на які націлений євроінтеграційний вектор. Тим більше, що "Оскільки держава як соціально-політичний інститут виникає, насамперед, для задоволення загальних соціальних потреб суспільства, то соціальна функція держави є стрижневою, визначальною в діяльності державного апарату. Це означає, що найкращою буде така держава, в якій якнайповніше задовольняються загально-соціальні потреби" [30].

Політика держави з питань соціального захисту формується, в першу чергу, на законодавчому рівні. За роки незалежності України прийнято значну кількість законів України, указів Президента та інших нормативно-правових актів із питань соціального захисту населення України. На сьогодні правовий простір у цій сфері регулюється більше ніж двомастами нормативно-правовими актами, серед яких закони України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (1991 р.), "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (2003 р.), "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (1991 р.), "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" (2001 р.), "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (1993 р.), "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (2000 р.), "Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям" (2000 р.) та інші [31].

Зараз діяльність українського уряду спрямована на проведення комплексу заходів та реформ, які б сприяли позиціонуванню України як держави, де рівень життя українців відповідав стандартам Євросоюзу. Серед найбільш гострих проблем - пенсійне забезпечення, щодо якого прийнято закон № 6614 про пенсійну реформу [32], прийнятий Верховною Радою України 3 жовтня 2017 р. Складовою частиною пенсійної реформи є обов'язкове осучаснення пенсій, тобто їх перерахунок відповідно до зростання середньої заробітної плати, з якої сплачуються внески. Уряд пропонує з 1 жовтня 2017 р. перерахувати раніше призначені пенсії із використанням показника середньої заробітної плати на рівні 37 64,40 грн.

Важливим рішенням є посилення ролі страхового стажу для визначення права на пенсію і можливість одноразової сплати страхових внесків. Також передбачене скасування обмеження виплати пенсій для пенсіонерів, які працюють, і солідарної пенсійної системи невластивих видатків. Крім того, нова реформа надає гарантії для інвалідів із дитинства, дітей-інвалідів, пенсіонерів, які не мають повного стажу, і осіб, які не мають права на пенсію.

Запропонований Кабінетом міністрів України законопроект № 6614 від 22 червня 2017 р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення пенсій", який розроблявся більше року Міністерством соціальної політики України, не вирішує найбільшої проблеми солідарної системи пенсійного страхування в Україні, а саме, цей законопроект не передбачає скасування однієї з форм пенсійної несправедливості, внаслідок якої для більшості звичайних "чорних" українських громадян кожен місяць їхньої офіційної роботи після 1 липня 2000 р. впливає не на збільшення, а на... зменшення розміру майбутньої пенсії. Запропонований урядовим законопроектом механізм "осучаснення" пенсій разом із зниженням величини оцінки одного року страхового стажу з 1,35 до 1 % призведе до цілковитої катастрофи солідарної пенсійної системи в Україні і викличе величезну хвилю невдоволення мільйонів звичайних українських пенсіонерів.

А запропоноване Урядом з 1 січня 2018 р. одноразове (без перехідного періоду) підвищення необхідного страхового стажу для призначення пенсій за віком з 15-ти до 25- ти років з наступним щорічним підвищенням до 35-ти років стане величезним стресом для мільйонів українців передпенсійного віку і втратою ними надії на забезпечення в старості. Крім того, ухвалення вказаного урядового законопроекту не призведе до повного скасування пенсійних привілеїв та припинення ганебного поділу українців на звичайних "чорних" та привілейованих "білих" пенсіонерів [33].

В Україні у 2000 році було прийнято Закон "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" [34], у якому зазначено, що основні державні соціальні гарантії встановлюються з метою забезпечення конституційного права громадян на достатній життєвий рівень. Державні соціальні гарантії - встановленні законами мінімальні розміри оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановленні законодавчо, що забезпечую рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму.

Основні соціальні гарантії в Україні:

* мінімальний розмір заробітної плати,

* мінімальний розмір пенсій за віком,

* мінімальний розмір заробітної плати робітників різної кваліфікації в установах та організаціях, що фінансуються з бюджетів усіх рівнів,

* стипендії учням професійно-технічних та вищих навчальних закладів,

* індексація доходів населення з метою підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності їх доходів під час зростання цін,

* забезпечення пільгових умов задоволення потреб у товарах і послугах окремим категоріям громадян, які потребують соціальної підтримки.

Ухвалити новий Трудовий кодекс в Україні намагаються щонайменше протягом останніх 15 років [35]. За останньою інформацією, уряд бажає внести до Трудового кодексу такі зміни: право працедавців законно слідкувати за робочим процесом своїх підлеглих, використовувати відеокамери, диктофони та інші технічні засоби (щоправда, лише після попередження); тестування і конкурси під час найму.

Проект нового ТКУ обіцяє українцям і певні покращення. Зокрема, деякі люди зможуть працювати вдома. Також якщо роботодавець невчасно виплачуватиме своїм працівникам зарплату, гарантійні або компенсаційні виплати, то він змушений буде сплатити їм пеню. Розмір такої компенсації залежатиме від подвійної ставки НБУ у розрахунку на рік за кожний день затримки. Позитивною новацією є і введення окремої норми, яка регулює оплату праці в разі виконання понаднормових робіт і роботи в понаднормовий час, збільшення тривалості щорічної оплачуваної відпустки.

28 вересня 2017 року набув чинності новий Закон України "Про освіту" [36]. Основні зміни в освітньому законодавстві України: повернення до 12-річної освіти, можливість шкільної автономії шляхом розроблення освітніх програм за умови регулювання їх Міносвіти, навчання для вчителів не менше 150 годин упродовж 5 років, яке сплачується державою або місцевими органами влади, легалізація платних уроків, гарантування права на освіту для осіб з особливими потребами.

Найбільші суперечки викликала 7 стаття про мову навчання, яка передбачає обов'язкове навчання державною мовою протягом усього шкільного курсу та суттєве збільшення викладання предметів українською мовою для національних меншин. У Європі, особливо в прикордонних до України країнах, зокрема в Угорщині та Румунії, дане положення викликало гостру критику.

19 жовтня 2017 р. Верховна рада ухвалила також законопроект про медичну реформу. Нова медична реформа передбачає зміну моделі фінансування. Серед ключових пунктів ухваленого закону: страхова медицина, плата лікарям за надані послуги, вибір сімейного лікаря та міжнародні протоколи лікування.

Реформа передбачає створення системи державного соціального медичного страхування. Застраховані особи можуть отримати медичні послуги та ліки повністю або частково за рахунок коштів державного солідарного медичного страхування в закладах охорони здоров'я будь-якої форми власності та в осіб-підприємців.

У Законі "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" робиться акцент на загальні принципи рівності та недискримінації закріплені Конституцією України. Так, стаття 24 Конституції говорить: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками" [37].

Крім того, закон "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" містить узагальнююче визначення поняття "дискримінація", подає чіткі визначення її ключових форм та забороняє будь-які форми дискримінації стосовно відкритого переліку індивідуальних і групових ознак.

Як повідомляє сайт ВРУ "зміни і доповнення внесено до законів "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні", та "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків", до Цивільного процесуального кодексу України з метою врахування міжнародних стандартів та рекомендацій у сфері захисту прав та свобод людини і громадянина, а також зауважень, висловлених міжнародними експертами до базового закону про дискримінацію. Щоправда, було обійдено мовчаниною питання дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності особи. Згодом, 12 листопада 2015 р., Верховна рада України прийняла поправку до Трудового кодексу про заборону дискримінації секс-меншин, хоча на сайт Верховної ради інформацію про цю поправку так і не внесли.

Наполягаючи на недосконалості законодавчого забезпечення права на соціальний захист, не маємо на увазі недостатню кількість законів. Навпаки, існує занадто багато законів та підзаконних нормативно-правових актів, які нерідко суперечать один одному.

Проаналізувавши соціальну диференціацію на теренах України на даний час, можна зробити такі висновки:

* громадяни України негативно налаштовані щодо існуючої влади, ситуації, режиму;

* більшість населення незадоволена існуючим ходом справ; невдоволення поки що не виливається у масштабні протестні виступи, однак негативний потенціал накопичується;

* населення України вкрай неоднорідне за всіма показниками, що негативно позначається на формуванні національних ідентичностей;

* різноманітні погляди та переконання населення наразі ведуть до послаблення держави, її вразливості до дії зовнішніх чинників, а також загального непевного стану на зовнішній арені.

Головним завданням соціальної держави є втілення основних принципів: загального добробуту, соціальної справедливості, солідарності, соціальної безпеки. Необхідною умовою ефективного функціонування соціальної держави є реалізація соціальної відповідальності всіх її суб'єктів.

Основними напрямами державного правового регулювання мають бути, згідно пропозицій фахівців, удосконалення чинного законодавства України, внесення змін і доповнень, необхідних для приведення його у відповідність з основними положеннями та принципами соціальної держави; впровадження попередньої наукової і суспільної експертизи проектів законів та інших нормативних актів з позицій їхньої відповідності соціальним вимогам; забезпечення реалізації системи державних соціальних стандартів та соціальних гарантій, які визначені Законом України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії"; підвищення правового статусу соціального партнерства, як одного з важливих інструментів реалізації основних завдань соціальної держави [38].

Актуалізація питання регуляції державою соціальної сфери обумовлена кардинальними змінами, характерними для розвитку всіх складових сучасного суспільства. Адже саме державне управління сьогодні являє собою важливий вид людської діяльності. Результатом його функціонування є забезпечення збереження та розвитку суспільства. Від того, як якісно держава здатна регулювати соціальну сферу залежить успішний розвиток практично всіх суспільних підсистем і структур суспільства, реалізація інтересів і можливостей людей, їх безпека і майбутнє [39]. Завдання держави також прослідковується і в управленні змінами, яке розглядається як інструмент, що приводить до поліпшення якості життя населення. Для впливу на означені процеси і функціонує регулятивна функція держави.

Участь України в загальносвітовому цивілізаційному процесі зумовлює необхідність пошуку владою справедливого суспільного устрою, встановлення ефективного балансу між державою та індивідом. Це є однією з головних проблем регулятивної політики соціальної сфери, оскільки у глобалізованому світі третього тисячоліття лише ефективна реалізація людського потенціалу може дати Україні шанс відбутися як незалежній цивілізованій державі.

Демократичні перетворення в системі суспільних відносин, залучення громадян до процесу розробки і прийняття рішень не означають зменшення ролі держави як регулюючого фактору і не знімають з неї відповідальність за політичну стабільність і безпеку життєдіяльності населення країни. Загалом сама концепція відповідальності дозволяє здійснити найбільш точний підхід для регулювання та зміни вектору дії держави, спрямування її ресурсних потенціалів з урахуванням співвіднесення політичних трендів зі існуючими проблемами нерівності. По-друге, право на гідний рівень добробуту кожен працездатний індивід може мати тільки в тому випадку, якщо він виконує свої обов'язки громадянина, зокрема в частині здійснення трудової діяльності.

Вирішення проблем регуляції соціальної сфери, що постають на шляху демократичних перетворень українського суспільства, має спиратись на європейську систему цінностей. Демонструючи проєвропейське прагнення, Україна започаткувала процес змін, покладаючи в основу свого подальшого розвитку інтереси людини і втілення в життя ідеалів і принципів, котрі є спільним надбанням країн - членів Ради Європи, які йдуть шляхом економічного та соціального прогресу, збереження та подальшого здійснення прав людини та основних свобод [40]. Перш за все, це стосується пошуку оптимальних співвідношень регулятивних дій держави, дослідження їхньої природи, мети та наслідків для розвитку суспільства.

Зміна політичних форм регулювання є актуальним трансформаційним процесом, що притаманний не лише українським та європейським країнам, а стає глобальною ознакою [41]. Інституційні й політичні регуляторні трансформаційні процеси спостерігаються в усіх розвинених капіталістичних суспільствах. У контексті глобалізації відбуваються глибокі зміни у технології, формах виробництва, організації держави, окреслюються інші цілі, критерії та механізми державного втручання.

Раніше в Україні регулятивний механізм соціальної сфери характеризувався відсутністю національної стратегії.

По суті, держава зняла з себе відповідальність за ті соціальні процеси, що відбуваються в суспільстві, за формування соціальних відносин між різними соціальними групами, за створення національного соціального капіталу, за соціокультурний розвиток громадян і підвищення якості їхньою життя. Разом з тим, держава покликана своєю соціальною політикою інтегрувати цілі різних суб'єктів, підпорядковувати їхню діяльність загальносуспільним цілям, спрямованим на задоволення потреб більшості населення в соціальному прогресі.

Звідси, регулятивна функція держави, зважаючи на свій зміст та ціль, виконує завдання, які мають на меті консолідувати суспільство та створити максимально сприятливу атмосферу для комфортного життя.

Для досягнення найбільш ефективної регуляції у соціальній сфері ми могли б закцентувати свою увагу на таких факторах, як відповідність мети діяльності системи державного управління очікуванням суспільства. Окрім того варто звернути увагу на позитивну тенденцію у забезпеченні прозорості діяльності системи державного управління (e-декларації і т. д.) та загальне удосконалення організаційно-правової бази діяльності системи державного управління з урахуванням факторів глобалізації та міжнаціональної інтеграції.

Реалізація регулюючої функції держави по забезпеченню соціально-гуманітарного розвитку суспільства, політичної стабільності, безпеки життєдіяльності громадян має здійснюватися за допомогою соціальних інститутів на різних організаційних рівнях [42], але особлива роль в їх реалізації належить органам державного управління та місцевого самоврядування, професіоналізм, майстерність і креатив яких є важливим ресурсом управління змінами.

В Україні донині існує доволі істотне розшарування суспільства за рівнем матеріального добробуту. Основною його причиною залишається нерівність у розподілі доходів між членами суспільства, що підживлює соціальну напругу між групами "бідні" та "заможні". При цьому заможні віддалилися не тільки від бідних, що є логічним, а й від середнього класу, оскільки їх доходи зростають більш швидкими темпами, ніж у інших. Проведення ж порівнянь доходів та витрат свідчить про наявність "тіньових джерел". На даний момент регулююча функція держави у сфері доходів населення не є достатньо результативною. Причина цьому в усталених механізмах функціонування багатьох сфер життя, в обмеженості державних коштів, у недостатніх управлінських інноваціях [43]. З іншого боку, саме інновації мають дати той поштовх, який в майбутньому повинен змінити механізми роботи економічної, політичної, соціальної та інших сфер життя, і, якщо не сприяти зниженню розшарування населення в суспільстві, то принаймні зробити його правовим та достатнім задля забезпечення соціального розвитку держави. Звісно, певний позитивний ефект від інновацій щодо диференціації українського суспільства нині вже прослідковується, насамперед через підвищення ролі та ефективності інноваційного способу мислення [44]. Проте рушійний фактор політики держави у цій галузі має бути більш новаторським.

До засобів впливу держави на розвиток соціальної сфери відносяться: правове забезпечення соціального захисту населення, прийняття відповідних законодавчих та нормативних актів; прямі державні витрати із бюджетів різних рівнів на фінансування соціальної сфери (розвиток освіти, науки, медичне обслуговування, охорона навколишнього середовища тощо); соціальні трансферти у вигляді різного роду соціальних субсидій; впровадження ефективної прогресивної системи оподаткування індивідуальних грошових доходів населення; прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці; створення мережі центрів служб зайнятості й бірж праці; встановлення соціальних і екологічних нормативів і стандартів; контроль за їх дотриманням; державні програми з вирішення конкретних соціальних проблем (боротьба з бідністю, освітні, медичні, екологічні та інші); державний вплив на ціни та цінотворення; обов'язкове соціальне страхування в різних формах; пенсійне забезпечення; розвиток державного сектору економіки та виробництво суспільних товарів і послуг; підготовка та перепідготовка кадрів; організація оплачуваних громадських робіт; соціальне партнерство.

Соціальна політика безпосередньо пов'язана з людиною та її особистими інтересами. Тому, приймаючи рішення соціального спрямування щодо управління трудовим потенціалом суспільства, керівництво держави несе високу суспільну відповідальність. Повного узгодження суспільних і особистих інтересів можна досягнути лише через реалізацію багатьох соціальних рішень. Такі рішення мають приймати керівники усіх рівнів управління.

Зазвичай найголовнішою проблемою здійснення соціальної політики, яка, як правило, і визначає межі її здійснення, є проблема фінансування соціальних витрат. Згідно зі світовою практикою, джерелами прямого та непрямого фінансування соціальної сфери є безпосередні бюджетні видатки, "податкові видатки" у вигляді пільг, відшкодувань, відстрочок, страхові внески до державних та недержавних страхових фондів, усуспільнення коштів підприємств у вигляді їх зобов'язання щодо виконання соціальних функцій, благодійність приватних осіб, фірм та організацій, громадські ініціативи - різного роду фонди та збори, особисті кошти та зобов'язання громадян; кредити, надання державного майна для функціонування соціальної сфери, використання державної інфраструктури тощо.

При складанні соціального бюджету в Україні за джерелом фінансових надходжень соціальні витрати поділяються на три групи:

1. Витрати, що фінансуються за рахунок бюджетних виплат (пільги ветеранам війни та праці, кошти на виплату щорічної разової допомоги ветеранам війни, соціальна допомога малозабезпеченим сім'ям з дітьми, інші види соціального захисту, житлові субсидії, охорона здоров'я, витрати, пов'язані з ліквідацією аварії на ЧАЕС).

2. Витрати, що фінансуються за рахунок страхових внесків (короткотермінові допомоги Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, витрати Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, витрати Фонду страхування від нещасних випадків на виробництві).

3. Видатки з різних джерел (видатки Фонду соціального захисту інвалідів за рахунок Державного бюджету і, частково, платежів підприємств, пенсії та короткострокові допомоги з Пенсійного фонду за рахунок пенсійних страхових внесків).

На даний момент Україна потребує нової моделі соціальної політики, яка б повною мірою забезпечувала потреби населення у соціальному захисті. При цьому необхідно враховувати досвід інших країн, хоча і копіюючи їх.

Визначальна лінія соціального забезпечення періоду реформування полягає в створенні системи допомоги не лише для осіб літнього віку і нездатних заявити про себе на ринку праці, а й для широких верств населення з низькими доходами, але в межах схеми, яке може фінансово підтримуватися. Досвід демонструє, що політика соціального захисту малозабезпеченого, але працездатного населення має тимчасовий характер. Різні види часткового субсидування, зусилля, спрямовані на скорочення безробіття, є, з одного боку, наслідками, а з іншого боку - необхідністю перехідної економіки. Від тимчасових заходів потрібно поступово відмовлятися у міру того, як набирають силу і швидкість ринкові механізми, оскільки дія цих заходів пов'язана із втручанням держави в процес ціноутворення і в ринок праці.

У контексті зазначеного пасивність та фінансова неспроможність існуючої соціальної політики обумовлюється надмірно великою кількістю цілей і малою кількістю засобів їх досягнення.

Вітчизняні соціальні програми та стратегії, які розроблялись в рамках соціальної політики в останні роки, втрачають свою актуальність та доцільність в контексті нового глобального виклику - економічної кризи, внаслідок якої обмежуються ресурси, загострюються і без того перманентні проблеми оплати праці, безробіття, підтримки вразливих категорій населення тощо. Зміна соціально-економічного простору на сучасному етапі ставить перед соціальною політикою набагато складніші завдання, ніж навіть кілька років тому. Тому визначення ролі та можливостей соціальної політики як інструменту пом'якшення соціальної нерівності в умовах соціально-економічної кризи, розробка напрямів та соціальних стратегій пом'якшення соціальної нерівності є надзвичайно актуальним завданням.

Щодо соціальної диференціації, хотілося б зазначити, що вона теж потребує заходів щодо її згладжування. Це є пріоритетом соціальної політики разом з формуванням "середньої верстви населення". Реалізація цієї мети передбачає, по-перше, політику сприяння економічному зростанню та підвищенню на цій основі платоспроможного попиту. По-друге, треба реформувати систему надання соціальних виплат громадянам на підставі адресної соціальної допомоги бідним і малозабезпеченим громадянам, скасувати пільги забезпеченим і працюючим громадянам, суттєво змінити систему соціального та пенсійного страхування, удосконалити та посилити діяльність служб соціального захисту для боротьби з бідністю.

Підсумовуючи, варто зазначити, що сьогодні в Україні існують серйозні невирішені проблеми у соціальній сфері, такі як низький рівень зайнятості і масовий характер безробіття; бідність; незадовільний рівень пенсій, а також посилення диференціації суспільства, що провокують виклики національній безпеці держави. Недостатність засобів соціальної політики обумовлена слабко розвинутою ринковою інфраструктурою, відсутністю традицій регулювання ринкової економіки, недовірою населення до державних інституцій.

Прийнятим урядом реформам закидають популізм. Запропоновані законопроекти експерти називають радше тактичними, аніж стратегічними. Наприклад, пенсійна модель, безумовно, матиме позитивний вплив на зубожілих українських пенсіонерів зараз, проте вона дуже ускладнить життя майбутнім пенсіонерам.

Визначальна лінія соціального забезпечення періоду реформування полягає в створенні системи допомоги не лише для осіб літнього віку і нездатних заявити про себе на ринку праці, а й для широких верств населення з низькими доходами, але в межах схеми, яку можливо фінансово підтримати.

Важливо звернути увагу на комунікаційні проблеми у період реформування, які не дають повного розуміння впроваджених законів, а також понижує довіру громадян до урядових рішень. Уникнути цього можна, супроводжуючи зміни у законодавстві РR-кампаніями, які б охоплювали пресу, електроні портали та телебачення. Належне інформування громадськості, розуміння нею причини та мотиви прийнятих реформ краще сприяли б розвитку соціальної політики України.

Нині в Україні спостерігається тенденція руйнації системи соціальної політики в цілому. Країна знаходиться в нестабільному стані як в економіці (закордонні кредити, монополізація економіки, неефективний розподіл фінансових потоків, "чорні" заробітні плати, корупція), так і в соціальній сфері (обсяг коштів, які спрямовуються на соціальний захист населення, залежить від фінансових надходжень до бюджету держави). Через економічну кризу держава не здатна забезпечити соціальний захист населення на належному рівні.

Загалом Система соціального забезпечення в Україні не відповідає загальноприйнятим світовим вимогам необхідного рівня соціального захисту населення. Причиною цього є поглиблена соціально-економічна криза і недоліки у системі соціальної допомоги громадянам.

Сьогодні Україна перебуває в умовах незадовільної соціальної безпеки, низького рівня добробуту громадян та постійного пониження життєвого рівня населення. Основною причиною таких негативних явищ є різке розшарування індивідів і груп згори до низу горизонтальними стратами за ознаками нерівності в прибутках, власності, рівні освіти, обсягу влади, професійному престижі та стилі життя [45]. Неефективне регулювання державою соціальної сфери призводить до загроз національній безпеці України та створює низку викликів, які потребують нагального вирішення.