Право як феномен культури

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Інтерпретація права як феномену культури, що її запропонував автор цих рядків у філософсько-правовому ракурсі в низці праць, зокрема й у монографічному дослідженні [1], викликала не тільки жвавий інтерес (насамперед у вигляді рецензій [2; 3; 4; 5; 6]), а й досить жорстку критику: передусім це стосується детального обговорення монографії на засіданні Харківського юридичного товариства (15.12.2015) та захисті висунутих ідей у вигляді дисертації (13.03.2017), а також обговорення окремих положень на понад 100 конференціях та інших наукових заходах протягом 1996-2016 років. Критика стосується не тільки тлумачення права, а й розуміння культури, яке було запропоновано для саме філософсько-правового і загалом правознавчого дискурсу. З одного боку, воно спирається на досягнення вітчизняної філософсько-культурологічної думки (переважно київської філософсько-антропологічної школи), а з іншого на запропоноване автором розуміння, що базується на класичному етимологічному та феноменологічному ракурсі розгляду поняття cultura, що Ґрунтується як на давньогрецьких коріннях (від Аристотелевого вчення про душу тощо), так і на корінні латинському (зокрема й Цицеронове фактичне поєднання з філософією як «оброблянням душі» [7]). Йдеться насамперед про методологію дослідження, оскільки ці питання викликали найбільш суворі зауваження, до того ж, як правознавців, тобто представників юридичних наук, так і фахівців представників різних галузей філософського знання. Перше зауваження, що його висували, стосувалося загальної оцінки методології, тому їх сукупність було окреслено як «культурологічний підхід». Стосовно нього дещо пізніше, але насамперед про самі ці оцінки, що відрізнялися не тільки різноспрямованістю, а й нерідко спрямованістю протилежною одна одній, і, якщо надто коротко, були про питання розуміння тексту як наслідку такого методологічного підходу (сукупності методів): юристи звертали увагу на, як на їхню думку, надмірну складність; філософи ж на певні спрощення, що є результатом звернення до методів, розроблених переважно ще в минулому столітті.

Актуальність теми має бути обґрунтованою з двох позицій. Перша як початок циклу статей, що планується у вигляді подальшого обстоювання раніше висловлених положень загальної концепції, але з урахуванням висловлених зауважень і наданих пропозицій (що означає не тільки їх прийняття, а й неприйняття, звісно ж, аргументованого). Друга як актуальність саме цієї статті, то вона може бути сформульованою як потреба уточнення й конкретизації тих кроків розширення методологічного інструментарію правознавства, що їх було визначено як «культурологічний підхід». Складність такого напряму роботи полягає не тільки в розмежуванні з іншими підходами, що мають також методологічний статус (наприклад, антропологічний), а й у переосмисленні деяких конкретних наукових методів як складових підходу культурологічного (наприклад, методу критичного раціоналізму).

Культурологічна проблематика у вітчизняній думці почала розроблятися з 1970-х років передусім представниками київської філософсько-антропологічної думки й перебуває в центрі уваги й до сьогодні (В. Горський, В. Іванов, С. Кримський, М. Попович, В. Табачковський, В. Шинкарук, Є. Бистрицький, О. Білий, В. Малахов, С. Пролеєв та інші). Останні два десятиліття проблеми культурспрямованого пошуку засад права стають першочерговими у вітчизняній юридичній науці, насамперед філософії права (О. Балинська, О. Бандура, В. Бачинін, В. Бігун, В. Вовк, О. Грищук, О. Данильян, О. Дзьобань, Ю. Калиновський, А. Козловський, С. Максимов, С. Меленко, С. Рабінович, С. Сливка, О. Стовба, В. Титов, О. Тихомиров, В. Чефранов, В. Шкода та інші), а також теорії та історії права, де дослідники торкаються важливих світоглядно-методологічних питань, що робить досить умовним розподіл між цими галузями знань (О. Атоян, С. Головатий, В. Гончаренко, М. Дамірлі, М. Козюбра, Ю. Оборотов, О. Петришин, С. Погребняк, П. Рабінович, О. Скрипнюк, М. Цвік, С. Шевчук та інші). Ще більш красномовним свідченням указаної спрямованості є праці представників галузевих юридичних наук (Ю. Барабаш, О. Костенко, М. Панов, Б. Розовський, І. Сліденко, О. Тарасов, В. Тацій, Є. Харитонов, Ю. Шемшученко, І. Яковюк та інші). Утім, прикладів концептуального спирання на категорію культури як методологічний принцип, обумовлений самою історією та феноменологічною настановою стосовно права ми не маємо.

Звідси, як і актуальність, мету статті може бути визначено також подвійно: і як пропедевтичне викладення міркувань, що стосуються всього запланованого циклу статей, і як обґрунтування доцільності загальної постановки питання, тобто концептуалізації проблеми права як феномену культури, та такого ж обґрунтування методологічного інструментарію її вирішення.

Перше. Головне в обґрунтуванні доцільності постановки проблеми про право як феномен культури полягає в тому, що апеляції до людського, оскільки культура є тільки людським надбанням, дозволяє, з одного боку, спиратися на суто людські характеристики істоти, відомої як homo sapiens, тобто, такі, які є відсутніми в інших істот, а з іншого боку, уже методологічного, дозволяє відокремити підхід культурологічний від антропологічного, оскільки останній має враховувати всі, охоплюючи й, наприклад, афективні, характеристики цієї істоти. Звісно, це не відкидає актуальність підходу антропологічного, який набув досить великої ваги у вітчизняному правознавстві [8; ін.], але дозволяє, з огляду на певну концентрацію методологічних прийомів (методів), виявити, як видається, той ракурс розгляду права як феномену культури, коли він стає суто (або переважно) правовим. Тобто, виокремлюється раціональна складова людського, яка стає визначальною насамперед у правознавстві (юридичних науках), а також у самому праві, тоді як антропологічний підхід має враховувати в особистісному плані афективне, а в соціальному повсякденне як тиск невідрефлектованої буденності, що в таких країнах, як Україна, нерідко має кримінальну складову [9]. Проблему розгортаємо в першому з названих аспектів, тобто правознавстві, що, звісно, не виключає й звернення до самого права. Останнє дозволило також через виокремлення головних соціальних функцій культури (організаційну, регулюючу та контролюючу) тлумачити саме поняття культури як правову категорію.

Другим з того, що названо головним в обґрунтуванні доцільності постановки цієї проблеми, є апеляція до гуманістичної складової права, що інтерпретується як людиноспрямованість. Той очевидний збіг з антропологічним підходом (людино вимірність), що передбачає врахування певних складових емоційного (афективного) характеру тих явищ і процесів, що ми їх вважаємо правовими, не є суперечністю, оскільки в такий спосіб ми виходимо не тільки в методологічній площині, а й у площині світоглядній і навіть суто теоретичній на наявність і необхідність того, що має універсальний стосовно життя людини як роду характер. Передусім це цінності, що втілюються насамперед в ідеї прав людини, спочатку як філософська думка, потім і як юридично втілені положення, до того ж тут поєднується багато таких цінностей, які були визначальниками поступу людства як шляху до себе самого. Йдеться, звісно, про свободу, рівність та інші, які є основою сучасного конституалізму. Згадана гуманістична складова розглядається й у своєму первісно історичному значенні як суто людське (що ми розглянули в попередньому абзаці) і в тому значенні зі складовою милосердя, емпатії тощо, як його переважно розуміють на сьогодні.

Третім пунктом обґрунтування доцільності зазначеної постановки проблеми є інтелектуально-філософська традиція, що сягає ще часів Сократа й пов'язана з його ім'ям: це єдність раціонального та морального, коли інтелектуальне є виміром етичного. Потім через християнську традицію співчуття і прощення та проголошеного відомого ставлення до ворогів, навіть в утилітаристських та прагматичних світоглядних доктринах знаходимо перевагу того варіанта розуміння, тлумачення та втілення права, де й поєднуються ці два начала: раціональне та моральне. Неймовірно посилена раціональна складова, підтримана поняттям універсального в такому тлумаченні та втіленні, дозволяє долати відомі й природні розбіжності морального характеру.

Четвертим пунктом є спроба поєднання культурно-історичного тлумачення правової реальності з феноменологічними розвідками окремих, але основних концептів природно-правових теорій Нового часу, що також надає нової якості тому підходові в осмисленні й сьогодення, що був означений як культурологічний. Боротьба з «буржуазними» філософськими поглядами, що розглядалися винятково як ворожі, була (і залишається) однією з головних причин постійних негараздів у народів представників «вторинних культур», серед них і наша країна, що робить їх «територіями нещастя» (питання термінології розглянемо в другій частині статті). Неймовірний евристичний потенціал феноменології, тісно пов'язаної зокрема з герменевтикою, не використовувався, редуковані (спрощені, примітизовані) тлумачення суспільності загалом і правової реальності зокрема породжують надто багато штучних проблем, які в розвинених правових культурах (і розвитком культури взагалі) було виведено за свої (культурні) межі в площину кримінального.

Утім, критику деяких положень запропонованої концепції автор визнає переважно як конструктивну і таку, що може надати більшої практичної значущості її положенням, тому відповіді на висловлене колегами вирішив подати не тільки як відповідь на зауваження, а й як приєднання до них. Це означає розвиток їхніх, а також і своїх критичних зауважень. Бо це і є критикою, на відміну від банального критиканства як спроби за будь-яку ціну відкинути позицію якогось автора, що є прийомом публіцистично-ідеологічним. Інакшими словами, перечитуючи свої тексти через декілька років і сприймаючи їх уже також як опонент, я переслідую головну мету: посилити свої концептуальні положення, позбавившись слабких боків висловленої позиції також і завдяки допомозі всіх моїх опонентів, оскільки «творення глибокої думки передбачає постійний перегляд наявних, зокрема власних поглядів» [10, с. 6]. правовий соціокультурний державність

Тому коротко зазначимо й п'ятий пункт наведених міркувань, що спирається на критику як певну діагностику соціокультурного стану суспільства через призму природно-правових ідеалів Нового часу, орієнтацію та намагання втілити які, зокрема, задекларовано в державотворчих документах України.

Саме так народилася ідея створення низки статей із загальною назвою «Право як феномен культури: спроба концептуальної самокритики», що має бути певним циклом, актуальність і цілеспрямованість якого витікає як з уже обґрунтованої актуальності цієї теми взагалі, так і зі сформульованої в основній праці мети, що полягає у виявленні культурного статусу права в процесах соціальної організації людського буття, охоплюючи сучасний стан правової реальності України, визначення історичної ролі природно-правових ідей Нового часу, утілених у філософії права та формалізованих нормативних системах, що сформували сучасний світ [11, с. 4].

З огляду на великий обсяг завдань, що витікають з такої постановки питання, а також критичних зауважень, у кожній статті буде висвітлено їх певне обмежене коло. Звичайно, першим з них є питання про доцільність постановки проблеми та питання методології, а також термінології, особливо тієї, що її було запропоновано як новели сучасного правознавства.

Є намір головні категорії праці розглядати як окремо, так і разом, ураховуючи ті конотації (низки смислів та їх інтерпретацій), що виникають у такій взаємодії. Наприклад, «феноменальність» права припускає онтологічне «занурення» у визначений чимось зовнішнім контекст, який тлумачиться як «культура», а звідси й остання категорія потребує майже щоразу певного прояснення і пояснення через уточнення можливих конотацій. Міркування досить складні для вихованого дещо в іншій системі координат мислення юриста, яке надто часто сприймає складність суджень як щось зайве, не враховуючи того очевидного факту, що така складність є більш адекватним відбиттям складності певної ситуації (у цьому випадку правової). Однією з головних думок, на якій вважаю обов'язково наполягати, це подолання спрощених способів інтерпретації складних феноменів буття, що є одним з доказів необхідності звернення до філософії права та суміжних, пов'язаних з нею галузей знань. Навіть не має потреби апелювати до тієї фактичності, що характеризує наше життя, і що свідчить про велику ціну ігнорування його складності: це вважаю доведеним насамперед у своїй головній праці. Тому нагадувати про хибність будь-якого спрощення в поясненні явищ, процесів чи ситуацій у правовій реальності треба постійно, оскільки воно неминуче призводить до криміналізації цих явищ і ситуацій висновок, який теж уважаю доведеним [Див.: 1, с. 88, 102-103, 163-164, 176-177, 199-230 (особливо с. 207, 215-225) та ін.].

Поглиблюючи цю тезу, занурюємося в проблематику того боку буття права, який є настільки прозорим через свою очевидність, що ця прозорість нерідко не дозволяє виокремити ті складові вказаного буття, які є іноді вирішальними. Цю, назвемо метафорично, прозорість скла очевидності й створює те, що зазвичай визначається як культура, і водночас породжує безліч перекручень сприйняття, тлумачення та використання в зазначений примітизований спосіб, який ми загалом в процесуальному (темпоральному) сенсі маркували як буденну свідомість. Її панування як не сприйняття раціонального у вигляді і досягнень наук, і здорового глузду майже постійно перетворює наше метафоричне скло очевидності на таке собі криве дзеркало, яке, проте, продовжує чи то сприйматися, чи то навмисно тлумачитися як прозоре. Указані міфологічні культурно-історичні коріння таких процесів не є піонерським досягненням автора, адже світова філософсько-культурологічна думка, особливо в ХХ столітті, відзначала це часто, але така світоглядна архаїка та зіткнення цих примітизованих поглядів (а отже, й цінностей) із сучасним поступом людства, що набуло в нас несподівано для багатьох гострих і трагічних форм, вимушує виокремлювати цей пласт і буття, і свідомості. Скажімо більше: наступ примітивізму та архаїчних цінностей, тобто криміналізованої свідомості, його потужність і поширення стають загрозою не тільки українській державності, а й світовому правопорядку, який атакують імперські (тобто також історично минулі) амбіції держав, де дух архаїки відроджується в поняттях сили не розуму і права, а афектів і війська.

Попередній стислий висновок. Доцільність розгляду теми права як феномену культури в її актуальному ракурсі підтверджується як через використання різних наукових методів, так і можливістю апеляції до категорії культури для формування комплексу методів як загального культурологічного підходу, що має досить потужні евристичні перспективи.

Література

1. Литвинов О.М. Право як феномен культури: спроба філософського осмислення. Луганськ: Янтар, 2014. 800 с.

2. Козловський А. Новий погляд на право як феномен культури: український ракурс у контексті філософії права Нового часу. Вісник національної академії правових наук України. 2015. № 4 (83). С. 121-125.

3. Розовський Б.Г. Після прочитання книжки про право в культурі: а чи є право у філософії права? (Полемічні розмірковування Б. Розовського щодо деяких положень монографії О. Литвинова «Право як феномен культури: спроба філософського осмислення»). Філософія права і загальна теорія права. 2015. № 1-2. С.500-511.

4. Єременко О. Право і безправ'я. Роздуми над книгою Олександра Литвинова «Право як феномен культури: спроба філософського осмислення». Sententiae: наук. праці Спілки дослідників модерної філософії. 2015. № 1-2 (XXXII-XXXIII). С. 190-196.

5. Рашидов С.Ф. Про особливості української національної філософії права в культурологічному втіленні з громадянської точки зору. Киевский центр межкультурной коммуникации. URL: Salam.center / articles / retsenziya-namonografiyu-aleksndra-litvinova.html

6. Шаповал В.М. [Рецензія]. Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ МВС України. 2016. № 2 (73). С. 209-210. Рец. на кн.: О.М. Литвинов «Право як феномен культури: спроба філософського осмислення»: монографія. Луганськ: Янтар, 2014. 800 с.

7. Цицерон Марк Тулий. Тускуланские беседы.

8. Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи): матеріали Першого всеукр. круглого столу (Львів, 16-17 вересн. 2005 р.). Львів: Край, 2006. 476 c.

9. Литвинов О.М. Україна: світ повсякденності як основа праворозуміння (щодо феноменологічних підмурків антропології права). Антропологія права: філософський та юридичний виміри (стан,проблеми, перспективи): статті учасників VII Міжнародного «круглого столу» ( Львів, 9-10 грудн. 2011 р.). 2-е вид., випр. та доп. Львів: Галицький друкар, 2012. С. 321-340.

10. Богачов А. Від перекладача. Філософія сьогодні. Розмови з Ульрихом Беком, Гансом-Ґеоргом Ґадамером, Юргеном Габермасом, Гансом Йонасом, Отфридом Гьофе, Віторіо Гьосле, Ричардом Рорті та іншими. Пер. з нім. А.Л. Богачова. Київ: Альтерпрес, 2003. С. 5-6.

11. Литвинов О.М. Право як феномен культури: автореф. дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.12. Харків, 2017. 43 с.

Размещено на Allbest.ru