Постановка проблеми. Загальновідомо, що прагнення людей до безпеки є природним, адже воно визначається їх психікою. Тому невипадково протягом тривалого розвитку людство намагалось у різний спосіб гарантувати безпеку проживання, діяльності, переміщення певними територіями.

Доказом прагнення людей до безпеки є особливості давнього містобудування. Воно передбачало складну систему ровів, каналів, валунів, захисних споруд, товстих дерев'яних, а згодом кам'яних, стін, башт, які будувалися навколо самого міста. Тобто, це можна назвати елементами давнього ситуаційного запобігання не лише злочинності, а й іншим негативним проявам (нападам ворогів, утечі засуджених, потраплянню до міста небажаних осіб). Ця діяльність, безперечно, з часом еволюціонувала, змінила свої форми та засоби, проте одне залишилося незмінним: прагнення людей відчувати себе в безпеці, бажання захисту своїх прав (на життя, здоров'я, майно тощо).

Покращання результативності практики протидії злочинності в Україні не уявляється можливим без удосконалення кримінологічної теорії, розширення сучасного уявлення про традиційні напрями антикриміногенного впливу на злочинність. У нашій державі теорія запобігання злочинності є відносно статичною, адже спирається на загалом застарілу радянську кримінологічну думку. Теж саме можна твердити й про правоохоронну діяльність, що із запізненням реагує на динамічні зміни злочинності, посилення її транснаціонального характеру, різноманітні негативні глобалізаційні процеси. У підсумку більшість кримінологічних напрацювань не мають належного зв'язку з практикою органів кримінальної юстиції. Звідси виникає нагальна потреба посилення кримінологічної теорії, особливо сучасними та найбільш прогресивними підходами щодо реагування на загострення криміногенної ситуації, скорочення злочинності способом зміни її структури та характеру.

Беручи до уваги, що за останні кілька десятиліть розвинені західні країни світу (США, Канада, Велика Британія, країни-члени ЄС) досягли значного успіху у сфері контролю та мінімізації злочинності, стає очевидною потреба у вивченні теоретичних здобутків передусім західних учених, спрямованих на підвищення ефективності протидії злочинності, зменшення її "ціни" (чисельності жертв злочинів, витрат на утримання правоохоронних і судових органів, установ виконання покарань), зміщення акценту від каральної практики на профілактику.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теоретичне підгрунтя для розвитку різних напрямів скорочення злочинності становить науковий доробок багатьох західних кримінологів. Зокрема, питання ситуаційного запобігання злочинності розробляли Т. Беннетт, Р. Вортлі, Р. Кларк, Д. Корніш, Р. Спаркс, Д. Феррінгтон, Е. Хірш та інші; просторової профілактики злочинності - Дж. Джекобс, Р. Джефрі, О. Ньюман, П. Столлард, Патріція й Павло Брантингеми, Т. Кроу та інші; теорії "розбитих вікон" - Ф. Зімбардо, К. Кейзер, Дж. Келлінг, С. Лінденберг, Дж. Уілсон, Л. Штег та інші.

В Україні кримінологічний аналіз зарубіжного досвіду протидії злочинності здійснювався О.М. Бандуркою, В.В. Г оліною, О.М. Литвиновим, В.І. Шакуном, О.Ю. Шостко тощо.

Формування цілей. Мета статті - узагальнення теоретичних напрацювань західних науковців, що визначають основу найбільш поширених сучасних напрямів скорочення злочинності, окреслення на цьому Грунті перспектив розвитку вітчизняної правозастосовної діяльності.

Виклад основного матеріалу. Політика держав у сфері запобігання злочинності, включаючи західні країни, аж до першої половини ХХ ст. була доволі жорсткою та мала яскраво виражений каральний характер. Протидія злочинності спиралася загалом на державну репресію, залякування громадян жорсткістю кримінальних покарань, у структурі яких переважало позбавлення волі, допускалось довічне ув'язнення і страти винних у різний спосіб. Натомість профілактичним (некаральним) напрямам правоохоронної діяльності відводилась другорядна роль.

Проте, починаючи із 70-х рр. ХХ ст., поступове пом'якшення державної правозастосовної практики в США та низці європейських країн, на думку вчених і політиків-реформаторів, не повинно було сприйматися населенням як державна слабкість і недалекоглядність у сфері запобігання злочинності. Своєрідна прогалина реагування держави на злочинність має обов'язково заповнитись. Як показав час, це сталося через розширення некаральних напрямів кримінологічної профілактики, особливе місце в якій у західних країнах світу посіла стратегія зменшення можливостей учинення злочинів у її різних проявах.

Уперше вказана Стратегія була згадана на Сьомому конгресі ООН із запобігання злочинності та поводження з правопорушниками (Італія, м. Мілан, 1985 р.) [1, с.89-91]. У матеріалах Конгресу ООН досліджувана Стратегія зводилась хіба що до поліцейського патрулювання. Проте пропонувалося розглядати її більш широко та залучати до неї більше коло напрямів і заходів запобігання злочинності.

Вивчення низки істотних ознак зазначеної Стратегії дає підстави для визначення її поняття. Зокрема, під нею розуміється законодавчо врегульована некаральна діяльність державних й недержавних суб'єктів, пов'язана зі зміною зовнішніх умов учинення злочинів та ускладненням формування й реалізації злочинної мотивації заходами нормативноправового, технічного, організаційного, інформаційного, управлінського та іншого характеру, спрямована на запобігання злочинності й зменшення її негативних наслідків.

Потрібно наголосити, що підГрунтя сучасних підходів, охопно зі стратегією зменшення можливостей учинення злочинів, у діяльності правоохоронних органів західних країн, що базуються на принципах демократичної держави, було закладено ще в першій половині ХІХ ст. Указані підходи пов'язують із Р. Пілем - міністром внутрішніх справ Великої Британії. У законі про столичну поліцію (Metropolitan Police Act) від 1829 р. визначено засади діяльності новоствореної англійської поліції, які здебільшого називають "Дев'ятьма принципами Піля". Вони звучать так:

1. "Основна мета поліції - запобігання злочинності й безладам".

2. "Здатність поліції виконувати свої обов'язки залежить від громадського схвалення її дій".

3. "Поліція має забезпечувати добровільне співробітництво громадськості в дотриманні законності".

4. "Ступінь співробітництва громадськості, що може бути забезпечена, зменшується пропорційно необхідності застосування фізичної сили".

5. "Поліція забезпечує громадську підтримку не за рахунок громадської думки, а через постійну демонстрацію неупередженого служіння закону".

6. "Поліція застосовує фізичну силу так, як це необхідно для забезпечення законності й відновлення правопорядку, але після розуміння недієвості переконання і порад правопорушникам".

7. "Поліція має завжди підтримувати відносини з громадськістю, оскільки поліція - це громадськість і навпаки".

8. "Поліція повинна спрямовувати свої дії відповідно до своїх функцій і не має права узурповувати повноваження судових органів".

9. "Показником ефективності поліції є факт відсутності злочинності й безладів, а не показова демонстрація діяльності" [2].

Зауважимо, що перелічені принципи є актуальними у Великій Британії й на сьогодні; на них спираються у своїй роботі органи правопорядку більшості західних країн. З огляду на засади поліцейської діяльності, констатуємо, що вона в США та більшості країн-членів ЄС характеризується запобіганням злочинності з широким залученням громадськості й мінімальним застосуванням сили до злочинців і правопорушників. Ось чому поліцейські у Великій Британії не носять вогнепальну зброю під час виконання службових обов'язків, що серед іншого сприяє зміцненню авторитету й поваги у підданих цієї країни. Західні кримінологи та інші науковці у сфері запобігання злочинності поступово доповнили принципи Р. Піля. До речі, певні з перелічених принципів дещо в іншій інтерпретації закріплено в Законі України "Про Національну поліцію" 2015 року.

Відомий американський учений, представник так званої чикагської школи кримінології, розробник теорії "білокомірцевої" злочинності Е. Сазерленд ще в 40-х рр. ХХ ст. зазначав, що злочин може бути вчинений не лише під впливом збігу певних життєвих обставин, біологічної схильності. На його думку, вчинення злочину зумовлюється й ситуацією, що пов'язується з просторовими чинниками і місцем злочину, які мають криміногенний характер [3]. Тобто Е. Сазерленд, не відводячи середовищним чинникам основної ролі, не виключав їх криміногенної дії у механізмі злочинної поведінки.

У 1961 році канадсько-американська письменниця й теоретик міського планування Дж. Джекобс написала книгу "Смерть і життя великих американських міст" (The Death and Life of Great American Cities). У ній авторка як прихильник нового урбанізму критикувала створення міських кварталів, що складаються із великої кількості багатоповерхових будинків (як, до речі, й в Україні). Дослідниця зазначала, що подібний міський дизайн не сприяє зменшенню криміногенності, а, навпаки, провокує безконтрольність мешканців подібних житлових комплексів, що збільшує рівень злочинності [4].

Пізніше, у 1971 році Р. Джефрі з урахуванням праць Дж. Джекобс увів до наукового обігу поняття "запобігання злочинності способом дизайну середовища". Зазначимо, що завдяки науковим розробкам Р. Джефрі та інших учених, сформувався так званий просторовий підхід щодо скорочення злочинності, який здебільшого називають запобіганням злочинності способом проектування середовища проживання (Crime Prevention through Environmental Design - CPTED). Згідно з цією теорією відповідний дизайн громадського простору (вулиць, парків, скверів, мікрорайонів, житлових кварталів та інших місць загального користування) й використання у певний спосіб навколишнього середовища здатні скоротити злочинність й покращити загальний рівень життя людей [5]. Ця теорія вказує на важливість дотримання таких принципів, як "територіальність", що уміщує формування взаємозв'язку певних ділянок і споруд з групами осіб; "спостереження", зокрема неформальне, за громадським простором й контроль доступу до нього [6, с.13].

Ідеї Р. Джефрі знайшли розвиток у працях американського архітектора О. Ньюмана. У 1972 р. він опублікував книгу й запропонував власну теорію під назвою "захисний простір" (Defensible Space). Учений обгрунтовував думку, що недоліки фізичного середовища можуть сприяти злочинній поведінці. І навпаки, розроблення спеціальних проектів об'єктів нерухомості, особливо житлової, здатні знизити криміногенність й запобігти великій кількості злочинам [7; 8]. Теорія О. Ньюмана активно застосовується й сьогодні в багатьох країнах світу (США, Велика Британія, Нідерланди, Австралія, Канада, Південна Корея, Чилі) під час будівництва житла й реконструкції житлових кварталів. Ефективність запобігання злочинності з використанням можливостей "захисного простору" стали підгрунтям для створення міжнародної (International CPTED Association - ICA) та європейської (E-DOCA) асоціацій з питань безпеки міського середовища.

Унаслідок потужної наукової розробки нових підходів обмеження злочинності з використанням засобів просторового запобігання в 70-х рр. ХХ ст. у багатьох країнах, передусім західних, значно зросла роль програми запобігання злочинності на кшталт "Сусідське спостереження" (Neighborhood Watch), яка набула широкого поширення. Подібні програми спираються на ідеї, запропоновані Дж. Джекобс, Р. Джефрі та О. Ньюманом. Низка розроблених програм профілактики злочинності в США та Великій Британії охоплюють такі профілактичні заходи, як: громадський нагляд за територією проживання; ушляхетнення місць загального користування; вирубка кущів; поліпшення освітлення вулиць; усунення перешкод для максимального спостереження громадянами території мікрорайону. Із 70-х рр. ХХ ст. уряди західних країн на регулярній основі проводять кримінологічні дослідження стану безпеки на державному й місцевому рівнях; серед населення поширюється інформація про рівень злочинності та шляхи її запобігання.

У 80-х рр. ХХ ст. теорія "захисного простору" (екологічного дизайну) була розширена завдяки іншим know how у сфері протидії злочинності. Такою можна назвати теорію "розбитих вікон". Її розробниками стали Дж. Уілсон та Дж. Келлінг [9]. Науковці емпірично обгрунтували зв'язок рівня криміногенності окремих місцевостей з їх санітарним станом, естетичним виглядом, якістю облаштованості й доглянутості [10]. Звідси - рівень злочинності менший там, де мешканці й місцева влада більше піклуються про чистоту та порядок.

Просторовий підхід у поясненні детермінації злочинності застосували також канадські вчені Патріція та Павло Брантингеми, які опублікували книгу під назвою "Середовищна кримінологія" (Environmental Criminology). У ній науковці описали відмінні риси злочинності на різних ділянках міст і мегаполісів, запропонувавши поняття "територія-генератор" злочинів. Ці території пропонувалося вважати своєрідною умовою вчинення злочинів, оскільки вони наділялися підвищеним рівнем криміногенності [11].

Ідею значення криміногенного впливу ситуації (навколишнього середовища) при вчиненні злочину підтримували американські соціологи М. Готтфредсон й Т. Хірші. Науковці зазначали, що хоча злочинність є природним і загалом закономірним соціальним явищем сучасного розвитку, проте лише однієї злочинної мотивації осіб недосить для здійснення кримінальних посягань. Для цього потрібні відповідні ситуаційні стимули, які полегшують таку мотивацію та сприяють її реалізації [12].

Одну з найбільш значущих концепцій протидії злочинності у 80-х рр. ХХ ст. запропонував Р. Кларк, назвавши її "ситуаційною профілактикою" (Situational Crime Prevention - SCP). Її напрями та заходи спрямовані на зменшення можливостей учинення злочинів з огляду на таких п'ять основних напрямів діяльності:

а) створення умов для ускладнення вчинення злочину;

б) збільшення ризикованості незаконної поведінки;

в) зниження вигідності злочинної діяльності;

г) скорочення провокацій;

д) недопущення поширеної практики виправдань [13].

Теоретичну й практичну значущість ідей, запропонованих свого часу

Р. Кларком та іншими науковцями щодо ситуаційного запобігання злочинності, доводить праця Д. Грехема й Т. Беннетта "Стратегії запобігання злочинності в Європі та Північній Америці" (Crime Prevention Strategies in Europe and North America) (1995 р.). У роботі, окрім так званого первинного запобігання злочинності, яке у вітчизняній кримінології носить характер загальносоціального запобігання, участі громадськості у цій діяльності, плануванні запобігання злочинності, акцент переносився на різноманітні й уже згадані вище напрями ситуаційного запобігання злочинності [14], які охоплюються стратегією зменшення можливостей учинення злочинів.

Висновки

В.В. Кузнецов

НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ ПОРЯДКУ ЗБЕРІГАННЯ РЕЧОВИХ ДОКАЗІВ СТОРОНОЮ ОБВИНУВАЧЕННЯ

У статті, на основі моделювання можливих ситуацій, проаналізовано положення національних нормативно-правових актів, що регулюють правовідносини у сфері зберігання речових доказів стороною обвинувачення при проведенні кримінального провадження. На основі виявлених недоліків розглянуто напрями удосконалення порядку зберігання речових доказів стороною обвинувачення та запропоновано конкретні зміни до чинного кримінального процесуального законодавства України.

Ключові слова: речові докази, порядок зберігання речових доказів, схоронність тимчасово вилученого майна, зберігання тимчасово затриманих транспортних засобів.

Постановка проблеми. З моменту усвідомлення необхідності чітких і зрозумілих правил та процедур розслідування кримінально караних діянь виникла природня потреба у визначенні порядку зберігання речових доказів суб'єктами розслідування. Указаний порядок є важливою організаційною складовою досудового розслідування, яка обов'язково повинна відповідати принципам гармонійності, очікуваності, передбачуваності [1], щоб бути прийнятною та визнаною усіма суб'єктами. Також порядок зберігання речових доказів повинен повністю забезпечувати виконання завдань кримінального провадження із захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорони прав, свобод та законних інтересів © Кузнєцов В.В., 2018251