Системні засади національної безпеки України

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми національної безпеки України (включаючи системні принципи її забезпечення) були висвітлені у працях багатьох авторів [1-8]. Серед них, зокрема, є В. Горбулін, О. Власюк, В. Горовенко, О. Дзьобань, Б. Парахонський, Г. Ситник, М. Требін. У цій роботі плідно працюють спеціалісти Національної академії державного управління при Президентові України (В. Абрамов, С. Борисович, А. Дацюк, В. Мандрагеля, Р. Марутян, Ю. Мельник та ін.). Водночас нагальною потребою є збільшення авторських команд, які займаються національною безпекою України з точки зору агресії Росії проти України та перетворення національної безпеки в ключовий фактор виживання держави в Україні.

Мета статті - виявити сутність, структуру, спрямованість системи національної безпеки та системи забезпечення національної безпеки; визначити соціально-політичне підпорядкування цих систем; визначити суб'єктів національної безпеки, які є частиною обох систем; визначити нормативно-правове забезпечення діяльності з забезпечення національної безпеки України.

Виклад основного матеріалу. Нижче йтиметься про дві ключові системи, безпосередньо причетні до убезпечення суспільства, держави, громадянина: а) систему національної безпеки та б) систему забезпечення національної безпеки, які присутні в наукових студіях націєбезпечної тематики. Тут і далі системою пропонується вважати "сукупність елементів, що характеризується структурою, зв'язками та функціями, які забезпечують її цілеспрямований розвиток як цілого" [9, с. 561], системністю - "здатність об'єкта бути системою завдяки наявності певного системоутворюючого фактора" [9, с. 572], яким у даному випадку виступає національна безпека.

Система національної безпеки України (СНБУ) є предметом наукового аналізу з початку 90-х рр. ХХ ст. - періоду, позначеного прийняттям доленосних для України рішень у ключових суспільних сферах (до яких належить і сфера національної безпеки). Час, що минув, переконливо засвідчує складність та суперечливість становлення СНБУ, яка все ще не набула завершених структурно-функціональних, цільових, ресурсних та інших ознак. Разом з тим попередні висновки щодо вітчизняного різновиду системи національної безпеки сформулювати цілком можливо. Нижче йтиметься про деякі з них.

Одне з ключових питань стосується сутності СНБУ. Насамперед варто вказати, що законодавчого визначення даної системи не існує. У широкому розумінні її слід сприймати як багатокомпонентне, багаторівневе, діяльнісно- активне утворення, яке прямо чи опосередковано впливає на ключові аспекти суспільної життєдіяльності. Довідкова література пропонує таке трактування СНБУ: це відкрита, динамічна соціальна система, головною метою якої є створення умов для реалізації національних інтересів, забезпечення цілісності суспільства та держави [10, с. 349-352]. При цьому СНБУ, маючи національні витоки та спрямованість діяльності, одночасно виступає елементом безпекових систем більш високого порядку - регіональних і глобальних, з якими пов'язана у політичний, економічний, юридичний та інші способи. Графічно СНБУ можна представити таким чином.

Жоден із застосованих у даній схемі елементів не є простим та однозначним. Стосовно кожного з них існує спектр визначень, тлумачень, змістовних конкретизацій. Вкажемо лише на деякі з них.

З двох основних підходів щодо нації (політичного та етнічного) у даному випадку вибір падає на політичну націю як політичну спільноту громадян певної держави, як "сукупність громадян, що здійснюють колективні і національні інтереси через механізм власної політичної організації - національної держави" [11, с. 467]. Нація визначається як основний державотворчий елемент, носій державного суверенітету, джерело державної влади та національних інтересів. Додамо - і як висхідна позиція щодо визначення національної безпеки.

Національні інтереси є наслідком властивого нації "ставлення до власних потреб у внутрішньополітичному і зовнішньополітичному плані, що викликає негативну або позитивну зумовленість її діяльності, активності вибору шляхів розвитку і перетворюється на мотиви і стимули історичної творчості" [12, с. 295]. Дані інтереси формуються на основі системи національних потреб, які у свою чергу визначаються суспільною (національною) необхідністю створення держави, захисту суверенітету, розвитку економіки, політичної системи, системи права, моралі, підтримки відповідного рівня життя населення тощо.

Існує законодавче визначення терміна "національні інтереси України" [13]. Разом з тим нормативно-правового акта, який би давав вичерпний перелік національних інтересів, влада протягом усього періоду державно-політичної незалежності України не запропонувала. Як правило, державні документи обмежуються "пріоритетами національних інтересів", "життєво важливими національними інтересами", "фундаментальними національними інтересами". Подібна різноманітність значно розширює простір пояснення національних інтересів, проте позбавляє необхідної в даному випадку чіткості їх вербального оформлення.

Ситуацію, що склалася, пояснює М. Михальченко: національні інтереси в Україні все ще перебувають на етапі становлення, тому не складають збалансовану систему. У внутрішньому контексті дається взнаки гостре ідеологічно-ціннісне, політичне, економічне протистояння різних соціальних сил, політичних партій, соціально-політичних лідерів з приводу ієрархії національних інтересів, їх змістовного наповнення та механізмів реалізації [12, с. 295]. У зовнішньому сенсі неможливо не враховувати європейський вибір української нації та активну протидію РФ з цього приводу, що отримало практичний вияв в окупації у 2014 р. частини території України (АР Крим та міста Севастополя), а також розв'язанні воєнної агресії на Сході України [14]. Ці та інші чинники посилюють складність загальноприйнятного формулювання національних інтересів, які були б підтримані усіма категоріями населення на всій території України. Доводиться обмежуватися "рамковими" принципами формулювання національних інтересів, що має як своїх прихильників, так і критиків.

Ще більш складною є ситуація з визначенням національних цінностей, які взагалі не представлені в національному законодавстві як окрема нормативно- правова розробка. Деякі автори до загального переліку національних цінностей України відносять релігійність, поліконфесійність, поліетнічність, мультикультуралізм, сімейні цінності, територіальну цілісність, природне середовище, науково-освітній та науково-технічний потенціали, державний суверенітет, культурні та матеріальні надбання народу (зокрема економічний потенціал), демократичні інститути як передумову забезпечення рівноправності народів, що населяють Україну, прогресивний суспільно-політичний розвиток, а також визначальні риси національного характеру (волелюбство, працелюбність, толерантність, доброзичливість, миролюбність, самовідданість при захисті Батьківщини, загострене відчуття соціальної справедливості, демократизм, схильність зберігати традиції) [15, с. 92-93]. Внаслідок екстраполяції національних цінностей на конкретно-історичні умови розвитку нації формуються відповідні національні інтереси. Найбільш пріоритетні з них проголошуються на офіційному рівні.

Деструктивними впливами на національні інтереси та діяльність щодо їх захисту є виклики, загрози та небезпеки, які у західній політичній культурі об'єднуються терміном "ризики". Структура, інтенсивність та наслідки впливу викликів, загроз і небезпек є принципово різними, виходячи з таких пояснень.

Виклик - це "подія, явище, процес, інші фактори, які за наявності певних умов можуть бути оцінені і як можливі небезпеки, і як додаткові можливості у контексті реалізації національних інтересів" [10, с. 91]. У більшості випадків виклики передують конфліктним ситуаціям різного масштабу, оскільки їх основу визначає різниця інтересів соціально-політичних акторів, що може загострюватись до антагоністичного вигляду. Загроза являє собою подію, процес, явище, інші фактори, які створюють небезпеку національним інтересам (перешкоджають їх реалізації) та формують певний потенціал (можливість) нанесення шкоди національним інтересам (національним цінностям) [10, с. 435]. Небезпека визначається як "можливість за певних умов набуття явищем (предметом, процесом, соціальним феноменом) здатності адресної дії на той чи інший об'єкт та нанесення йому відчутної шкоди, збитку" [10, с. 243]. Різницю у наслідках впливу викликів, загроз та небезпек метафорично можна прокоментувати таким чином: виклик стимулює активність соціально-політичних акторів, не змінюючи їхньої сутності, загрози - їх деформують, небезпеки - змінюють радикально (знищують). Виклики, маючи надзвичайно широкий спектр проявів, є атрибутом повсякдення; загрози виникають періодично як споконвічний вияв закону єдності й боротьби протилежностей; небезпеки, як правило, стимулюються штучно відповідно до заздалегідь продуманих сюжетів впливу на соціального опонента (остання теза менше поширюється на небезпеки техногенного та природного характеру).

Доцільно конкретизувати, що діяльність суспільства, держави, громадян щодо захисту (відстоювання, просування) національних інтересів відбувається в різних сферах, загальна кількість яких залежить від конкретно-історичних умов розвитку країни, формату викликів і небезпек, що постають перед нею, досвіду безпекової діяльності тощо. В українському законодавстві сферами забезпечення національної безпеки визнано внутрішньополітичну, зовнішньополітичну, воєнну, соціальну, гуманітарну, економічну, науково-технологічну, інформаційну, екологічну, а також сфери державної безпеки, цивільного захисту населення, безпеки державного кордону. Разом з тим про енергетичну, фінансову, демографічну, міграційну, етнонаціональну, морську, продовольчу безпеку України в законодавстві йдеться лише побіжно або не йдеться взагалі. Термін "конфесійна (міжконфесійна) безпека" на державному рівні тим більше не фігурує, хоча його значення останнім часом невпинно зростає [13].

Як підсумок, можемо навести кілька визначень національної безпеки, жодне з яких не претендує на завершеність. Енциклопедичний варіант: національна безпека - це "здатність країни зберігати суверенітет, політичні, економічні, соціальні та інші основи суспільного життя й виступати як самостійний суб'єкт міжнародних відносин" [16, с. 489]. Або: національна безпека - "захищеність життєво важливих інтересів особи, держави і суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного устрою, культурних цінностей і всього того, що становить основу матеріального і духовного життя країни від внутрішньої і зовнішньої загрози" [17, с. 386]. В останньому випадку привертає увагу використання терміна "загроза" в однині, що суперечить соціальним реаліям будь-якої країни.

Законодавчий варіант (існує впродовж 2003-2018 рр.) занадто переобтяжений деталями, проте процитувати його необхідно з огляду на демонстрацію здатності державотворчих сил окреслювати націєбезпечну проблематику: національна безпека - це "захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров'я, охорони дитинства, освіти та науки, науково-технічної та інноваційної політики, культурного розвитку населення, забезпечення свободи слова та інформаційної безпеки, соціальної політики та пенсійного забезпечення, житлово-комунального господарства, ринку фінансових послуг, захисту прав власності, фондових ринків і обігу цінних паперів, податково-бюджетної та митної політики, торгівлі та підприємницької діяльності, ринку банківських послуг, інвестиційної політики, ревізійної діяльності, монетарної та валютної політики, захисту інформації, ліцензування, промисловості та сільського господарства, транспорту та зв'язку, інформаційних технологій, енергетики та енергозбереження, функціонування природних монополій, використання надр, земельних та водних ресурсів, корисних копалин, захисту екології і навколишнього природного середовища та інших сферах державного управління при виникненні негативних тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним інтересам" [13].

Законопроект "Про національну безпеку України", запропонований на початку 2018 р., пропонує більш лаконічний варіант: "національна безпека України - це захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз" [18]. Проте в даному випадку ми повертаємось до висхідного питання: у якому джерелі викладено повний перелік національних інтересів України?

Якщо деталізувати наведену вище схему, то до її складових (елементів) необхідно віднести: суб'єктів забезпечення національної безпеки (органи державної влади і місцевого самоврядування, окремих громадян та ЗМІ); об'єктів національної безпеки (національні матеріальні й духовні цінності, інтереси громадян, суспільства, держави); сукупність інструментів влади (політичних, економічних, воєнних, інформаційних), що можуть бути використані для захисту національних інтересів (збройні сили, спецслужби, підприємства оборонно-промислового комплексу, дипломатичні установи, державні та мобілізаційні ресурси); чинне законодавство, яке визначає пріоритети державної політики національної безпеки, офіційні погляди державних органів стосовно підходів, принципів та механізмів захисту національних інтересів; суб'єктів (фізичних та юридичних осіб), які загрожують реалізації національних інтересів;зовнішні чинники впливу на національну безпеку (насамперед міжнародні безпекові організації) та наслідки їх діяльності тощо. Деякі складники СНБУ є відносно статичними (суб'єкти та об'єкти), інші більш динамічними (виклики й загрози). При структурно-функціональному аналізі СНБУ, зокрема, пошуку шляхів оптимізації її структури, уточненні завдань суб'єктів забезпечення національної безпеки, головна увага має приділятися передусім динамічним елементам.

Залежно від завдань, які потребують вирішення у процесі забезпечення національної безпеки, можна виділити формальну частину СНБУ (органи державної влади, сили і засоби забезпечення безпеки тощо) та неформальну частину (інститути громадянського суспільства, громадян, ЗМІ тощо). Відповідно залежно від суб'єкта забезпечення національної безпеки, який відіграє провідну роль при аналізі факторів національної безпеки та при ухваленні відповідного управлінського рішення, можна розглядати національну, державну та суспільну підсистеми СНБУ, які взаємно доповнюють і певним чином контролюють одна одну у визначенні національних пріоритетів, загроз національній безпеці, пошуку шляхів протидії загрозам тощо.

СНБУ не може бути статичним набором елементів. Її відкритість та організаційно-функціональна динамічність обумовлені можливістю залучення нових суб'єктів та об'єктів, на які вона розрахована, підвищенням ступеня впливу зовнішніх і внутрішніх чинників на національну безпеку, взаємозалежністю як позитивних, так і негативних результатів функціонування національних, регіональних та міжнародних структур безпеки у контексті забезпечення стабільного розвитку сучасного світу.

Для соціальних систем завжди існують певні порогові величини, перевищення яких може зруйнувати систему або зробити неможливим виконання її головних функцій. Для запобігання цьому необхідно здійснювати моніторинг чинників, що характеризують спроможність СНБУ виконувати ті функції, що на неї покладаються. На наш погляд, такими функціями є: програмно-теоретична (розроблення концепцій, доктрин, стратегій і програм у сфері національної безпеки та вжиття конкретних заходів щодо нейтралізації загроз національним інтересам), організаційно-управлінська (впровадження системи взаємодії між державним та недержавним секторами системи забезпечення національної безпеки), інформаційна (впровадження системи інформаційно- пропагандистського супроводження державної політики щодо забезпечення національної безпеки), інтеграційна (виконання міжнародних договорів України у безпековій та оборонній сферах), координаційна (поглиблення військово-політичного партнерства та співробітництва з НАТО і ЄС та участь у міжнародній миротворчій діяльності), ідеологічна (здійснення заходів інформаційно-пропагандистського супроводження державної політики національної безпеки), соціалізації громадян України (засвоєння громадянами соціальних норм та цінностей безпекового ґатунку), прогностична (виявлення причин виникнення загроз національним інтересам та прогнозування можливих наслідків їх прояву) тощо.

З метою виконання вказаних функцій відбувається активізація не лише відповідних державних механізмів, а й залучення громадян, формально дис- танційованих від сфери національної безпеки і оборони, до прийняття рішень, що стосуються забезпечення суверенітету, територіальної цілісності та політичної незалежності України, захисту конституційного ладу та забезпечення правонаступності політичної влади.

Розглянемо другу систему, що так само є важливою для сфери національної безпеки і оборони - систему забезпечення національної безпеки України (СЗНБУ). Співвідношення між першою та другою системами є таким: саме існування СНБУ (первинної системи) без СЗНБУ (вторинної системи) є неможливим, оскільки перша з них потребує постійної підтримки, охорони, збереження, вироблення та постачання ресурсів, що лаконічно можна виразити терміном "забезпечення". Механізмом здійснення цих та інших системо- підтримуючих функцій виступає СЗНБУ.

Підсистемою забезпечення національної безпеки України у широкому сенсі слід розуміти сукупність теоретико-методологічних, нормативно-правових, інформаційно-аналітичних, організаційно-управлінських, розвідувальних, контррозвідувальних, оперативно-розшукових, кадрових, науково-технічних, ресурсних та інших заходів, спрямованих на мінімізацію загроз і небезпек, гарантування розвитку національних інтересів, духовного і матеріального добробуту народу України та ефективного функціонування системи національної безпеки України.

Довідкова література пропонує дещо ширше визначення СЗНБУ: це - "складова системи національної безпеки, сукупність взаємопов'язаних та взаємообумовлених механізмів (інституційних, організаційних, правових та ін.) та суб'єктів забезпечення національної безпеки (посадових осіб держави, органів державної влади і місцевого самоврядування, державних установ, сил і засобів сектору безпеки, інститутів громадянського суспільства, окремих громадян), які на основі чинного законодавства трансформують політику національної безпеки у цілеспрямовану скоординовану діяльність (заходи політичного, правового, організаційного, воєнного та ін. характеру) з метою реалізації національних інтересів (насамперед виявлення, прогнозування, попередження та нейтралізації загроз безпеці людини, суспільства й держави)" [10, с. 355]. Метою СЗНБУ є створення достатніх умов для реалізації національних інтересів в умовах активного впливу загроз та небезпек, а також проведення моніторингу стану національної безпеки.

Головне призначення СЗНБУ полягає у досягненні цілей національної безпеки. Основною функцією даної системи є забезпечення збалансованого співіснування інтересів особи, суспільства і держави через моніторинг, діагностування, виявлення та ідентифікацію, запобігання й припинення, мінімізацію та нейтралізацію дії внутрішніх та зовнішніх загроз і небезпек. Реагування на загрози має бути адекватним не лише їх характерові та масштабам, а й рівню бажаного і можливого стану забезпечення національної безпеки.

СЗНБУ створюється і розвивається відповідно до Конституції України та інших нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у сфері національної безпеки і оборони. Її основу складають органи, сили та засоби забезпечення національної безпеки, що включають теоретико-мето- дологічні, нормативно-правові, інформаційно-аналітичні, організаційно- управлінські, розвідувальні, контррозвідувальні, оперативно-розшукові, кадрові, науково-технічні, ресурсні та інші елементи, дія яких спрямована на попередження загроз і небезпек та гарантує захист національних інтересів України.

Якщо мати на увазі суто теоретичний аспект проблеми, то створення наявної моделі СЗНБУ є наслідком діяльності демократично сформованих органів державної влади, результатом загальнонаціонального політичного процесу. Система має визначені цілі, завдання, функції, принципи функціонування та розвитку, а також методи вирішення поставлених завдань. При цьому можна виділити три напрями функціонування системи забезпечення національної безпеки: забезпечення безпеки особистості; забезпечення безпеки суспільства; забезпечення безпеки держави.

Враховуючи, що відповідно до ст. 3 Конституції України найвищою соціальною цінністю є життя людини, особлива увага має приділятися створенню надійного механізму захисту конституційних прав і свобод громадян. Формування СЗНБУ має відбуватись на основі усвідомлення необхідності формування механізму балансу інтересів особи, суспільства і держави, що слугуватиме збереженню цілісності не лише даної системи, а й суспільства в цілому. Проте ці побажання поки що залишаються далекими від практичної реалізації.

На окрему ремарку заслуговує персоналізація суб'єктів забезпечення національної безпеки України. У Законі України "Про основи національної безпеки України" від 19 травня 2003 р. до них віднесені Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, Національне антикорупційне бюро України; місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Служба зовнішньої розвідки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України; органи і підрозділи цивільного захисту, а також громадяни України, об'єднання громадян [13].

У цьому ж Законі вжито термін "воєнна організація держави" (ВОД) як "сукупність органів державної влади, військових формувань, утворених відповідно до законів України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем з боку суспільства і безпосередньо спрямована на захист національних інтересів України від зовнішніх та внутрішніх загроз". Донедавна ВОД вважалась основним суб'єктом забезпечення національної безпеки і оборони. Наявність воєнної організації, виходячи з її силового потенціалу, вважалась невід'ємною умовою убезпечення держави. При цьому необхідність убезпечення суспільства і громадян нарівні з державою з боку воєнної організації відступала на другий план. Принаймні у назві ВОД відбита лише держава.

Під час Революції Гідності 2013-2014 рр. більшість суб'єктів забезпечення національної безпеки і оборони або ухилились від виконання законодавчо передбачених обов'язків, або залишили Україну, побоюючись відповідальності за скоєні діянні. Зокрема, втікачами стали Президент України, Прем'єр- міністр України, голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор України, голова Національного банку України, міністр оборони України, міністр внутрішніх справ України, голова Служби безпеки України, секретар Ради національної безпеки і оборони України А. Клюєв та його попередниця Р. Богатирьова, деякі інші можновладці. Система забезпечення національної безпеки виявилась знищеною не лише за сутнісними ознаками (антиукраїнська діяльність), а й формальними підставами (втеча з України).

У зв'язку з цим доречно нагадати безпеково-самоорганізаційний парадокс, що відбувся у 2014 р. Громадяни України як суб'єкт забезпечення національної безпеки (у Законі "Про основи національної безпеки" 2003 р. формально були позначені на останньому місці) виявилися фактичним рятівником Вітчизни. Громадянське суспільство проявило себе як сила, що зірвала російські плани розчленування України на "Малоросію" та інші васальні регіони.

У чому сила громадянського суспільства, яка стає державотворчим чинником в історично відповідальні моменти? Пропонуємо один із варіантів відповіді на це непросте питання. Історична логіка засвідчує, що громадянське суспільство практично завжди (навіть в умовах слабкості чи відсутності держави) стоїть на охороні "вищих цінностей" людського буття, до яких належать воля, безпека, сім'я, добробут, органічне відчуття національної ідентичності, що живить державотворчі прагнення громадян [19]. Суспільство громадянського рівня розвитку неминуче ставить питання про необхідність системного захисту своїх ціннісних основ. Воно цілком спроможне до вищого прояву власних самоорганізаційних здатностей - продукування збройно- силових об'єднань громадян, орієнтованих на силовий захист національних інтересів та цінностей у випадку форс-мажорних обставин.

Маємо засвідчити безпекові дії громадянського суспільства впродовж 2014-2018 рр., які переконують у здатності України не лише відстояти незалежність (це відбувається зараз), а й створити ефективну державу (це має статися найближчим часом). До таких дій належать: 1) стрімке виникнення низки добровольчих батальйонів та їх практичне застосування на Сході України; 2) формування сил місцевої самооборони; 3) могутній волонтерський рух; 4) канали обміну полоненими, які або доповнюють державні механізми, або діють самостійно; 5) мас-медійні центри, структури інформаційного спротиву пропагандистським впливам противника; 6) центри психологічної та соціальної реабілітації учасників АТО; 7) активні виступи української діаспори у десятках країн світу (від Канади до Австралії) тощо.

Подібний розвиток подій - вивищення громадянського суспільства над державою, доповнення безпекового потенціалу держави спроможностями зацікавленої громади - не передбачали ні Концепція (основи державної політики) національної безпеки України 1997 р. (втратила чинність у 2003 р.), ні Стратегія національної безпеки України 2007 р. (втратила чинність у 2012 р.), ні Стратегія національної безпеки України "Україна у світі, що змінюється" 2012 р. (втратила чинність у 2015 р.). Безрезультатність цих документів зайвий раз засвідчує недостатній рівень безпекового мислення органів державної влади, а також катастрофічний розрив між намірами та практичними діями легітимних владних структур, що надто захопилися імітацією діяльності з питань національної безпеки і оборони, а не її практичною організацією.

На рівні принципових узагальнень можемо відмітити: в Україні склалися необхідні передумови для створення Сектору безпеки і оборони (СБіО), що має замінити радянський (пострадянський) релікт у вигляді Воєнної організації держави. СБіО попередньо визначається як "охоплена єдиним керівництвом і координацією сукупність органів державної влади, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних та розвідувальних органів, сил цивільного захисту, оборонно-промислового комплексу України, діяльність яких перебуває під демократичним цивільним контролем і відповідно до Конституції та законів України за функціональним призначенням спрямована на захист національних інтересів України від загроз, а також громадяни та громадські об'єднання, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки" [18].

Стає зрозумілим, чому термін "воєнна організація держави" в сучасній Україні застосовується дедалі рідше. Він хоча й має законодавче закріплення, проте не повністю відбиває сутність інституційних перетворень у сфері національної безпеки. Більшість дослідників визнають "воєнну організацію держави" або перехідним визначенням об'єднаних силових можливостей держави пострадянського типу, або анахронізмом минулої епохи, що не відповідає воєнно-політичній практиці ХХІ ст. [20, с. 323-352]. На противагу цьому "сектор безпеки і оборони", маючи західну етимологію, більш адекватно пояснює євроінтеграційну та євроатлантичну спрямованість геостра- тегічного вибору України та поступово стає повноцінним суб'єктом забезпечення національної безпеки України.

Показовою слід визнати таку нормотворчу ситуацію. Указом Президента України № 287 від 26 травня 2015 р. затверджена чинна Стратегія національної безпеки України, в якій згадка про воєнну організацію відсутня, а використовується термін "система забезпечення національної безпеки України", на яку покладені завдання: забезпечення оборони України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності кордонів; протидії зовнішнім і внутрішнім загрозам воєнного характеру; боротьби з організованою злочинністю; забезпечення захисту населення в разі катастроф, стихійних лих, небезпечних соціальних конфліктів, епідемій та інших загроз суспільству і державі.

Повертаючись до СБіО, вкажемо таке. 14 березня 2016 р. Указом Президента України затверджена Концепція розвитку сектору безпеки і оборони України. Це перший документ подібного спрямування в історії незалежної України, який до складників СБіО пропонує віднести: Президента України, Раду національної безпеки і оборони України та Апарат Ради, Міністерство оборони України, Збройні Сили України, Міністерство внутрішніх справ України, Національну гвардію України, Національну поліцію України, Державну прикордонну службу України, Державну міграційну службу України, Державну службу України з надзвичайних ситуацій, Службу безпеки України, Управління державної охорони України, Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації України, Державну спеціальну службу транспорту, координаційний орган з питань розвідувальної діяльності при Президентові України та розвідувальні органи України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику. Крім того, "передбачається створити умови для широкого залучення недержавних організацій до виконання завдань в інтересах національної безпеки і оборони держави" [21].

Іншою державно-управлінською інновацією є пропозиція щодо визначення "комплексного огляду сектору безпеки і оборони". Попередньо це "процедура оцінювання стану і готовності складових сектору безпеки і оборони до виконання завдань за призначенням, за результатами якої розробляються та уточнюються концептуальні документи розвитку складових сектору безпеки і оборони та визначаються заходи, спрямовані на досягнення ними необхідних спроможностей до виконання завдань за призначенням у поточних і прогнозованих умовах безпекового середовища".

Справа за виконанням прийнятих рішень. Успіх залежить від активності й цілеспрямованості держави під час практичної реалізації безпеково-оборонних стратегій та програм. Якщо врахувати пропозицію щодо розуміння СБіО як сукупності чотирьох взаємопов'язаних складових - сил безпеки, сил оборони, оборонно-промислового комплексу, громадян та громадських об'єднань, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки - маємо повторно наголосити на першості держави у вирішенні проблем національної безпеки і оборони. Громадянське суспільство традиційно замикає перелік відповідних суб'єктів. Проте свої безпекові можливості воно продемонструвало не лише перед Україною, а й перед світом.

Висновки