Виклики та загрози у сфері етнополітичних відносин в Україні на сучасному етапі

У статті проаналізовано проблемні питання у сфері етнополітичних відносин в Україні на сучасному етапі. З'ясовано причини та передумови їх виникнення. Доведено, що тривала відсутність власної державності, перебування різних частин українських земель у складі іноземних держав та антиукраїнська політика останніх призвели до етнорегіональних відмінностей у сучасній Україні. Досліджено, що основні загрози для етнополітичних відносин в Україні криються у мовній площині, адже незавершеність процесу формування національного мовно-культурного простору, довготривале нівелювання статусу української мови як державної в Україні призвело до поглиблення етнорегіоналізації українського суспільства на основі мовної ознаки. Будь-які спроби публічної влади щодо забезпечення розвитку української титульної нації та української мови як державної сприймаються представниками окремих національних меншин як наступ на їхні культурні права.

Ключові слова: етнополітика, етнополітичні відносини, національні меншини, органи публічного управління, національна консолідація, національна ідея, патріотичне виховання.

The paper analyzes the issues in the sphere of ethnopolitical relations in Ukraine in modern times. It reveals the reasons and preconditions for their development. It proves that the long-term absence of own statesmanship, staying of different parts of Ukrainian territories as a part of foreign states and anti-Ukrainian policy of the latter has led to ethnoregional differences in modern Ukraine, which some political parties are trying to beg. It has been studied that the principal threats for ethnopolitical relations in Ukraine are at the back of a language policy. As long as an incompleteness of the national language and cultural space formation process, long-term levelling of the status of the Ukrainian language as the official language of Ukraine has led to deepening of ethnoregionalization of the Ukrainian society based on language feature. Any attempts of public authorities to provide the development for the Ukrainian titular nation and the Ukrainian language as the official one are perceived by representatives of some national minorities as a crackdown on their cultural rights.

Key words: ethnopolitics, ethnopolitical relations, national minorities, public authorities, national consolidation, national idea, patriotic upbringing.

Вступ

Постановка проблеми. Стратегічною метою публічного управління у сфері етнополітичних відносин в Україні на сьогодні є забезпечення формування української громадянської нації на основі пріоритетності загальнонаціональних цінностей, прийнятних для всіх громадян України. Проте на перешкоді формуванню українського суспільства як суспільства загальнонаціональної злагоди та національної єдності стоїть низка проблем. Ці проблеми сформувалися в етнополітичній сфері впродовж тривалих років: частина з них сягає своїм корінням в історичне минуле, частина - інспірована як певними антиукраїнськими політичними силами всередині країни, так і ззовні. Тому для проведення ефективної публічної етнополітики, прийняття адекватних управлінських рішень необхідно вживати превентивних заходів, вчасно виявляти та аналізувати проблемні питання в цій сфері, запобігати виникненню конфліктних ситуацій.

Аналіз останніх досліджень та публікацій. Окремі аспекти етнополітичних відносин в Україні стали предметом досліджень українських науковців у галузі етнології, політології, державного управління. Зокрема, регіональні особливості розвитку етнополітичних процесів в Україні проаналізував В.Овчаренко [7]. Державну етнополітику України в контексті глобалізаційних процесів дослідила В.Андріаш [1]. Проблеми консолідації українського суспільства на основі національної ідеї вивчали М.Безотосний [2], О.Оржель [8]. Питання захисту прав внутрішньо переміщених осіб дослідили А.Діхтяренко [4], Г. Юровська [16]. Проте проблемні питання, що існують нині у сфері етнополітичних відносин в Україні, причини та передумови їх виникнення залишаються недостатньо вивченими. Це і зумовило вибір теми нашого дослідження. Мета статті полягає у проведенні аналізу основних викликів і загроз у сфері етнополітичних відносин в Україні, причин та передумов їх виникнення.

Виклад основного матеріалу

Сьогодні розвитку українського етносу, подоланню соціокультурної роз'єднаності українського суспільства, формуванню громадянської нації перешкоджають такі проблеми, як:

- регіональні відмінності в етнополітичній структурі українського суспільства, спричинені цілеспрямованою колонізаційною та асиміляційною політикою щодо українських земель та українського етносу іноземних держав, до складу яких у різні історичні епохи входили українські території;

- домінування російської мови у ключових сферах суспільно-політичного життя;

- відсутність належної державної політики підтримки розвитку української мови та культури;

- сприйняття представниками окремих національних меншин в Україні заходів щодо забезпечення розвитку української мови як державної, як наступу на їхні мовні права; політичні спекуляції навколо мовних питань;

- відсутність патріотичного виховання впродовж тривалого періоду існування Української держави;

- відсутність консолідуючої національної ідеї і як наслідок - незавершеність процесів консолідації української нації;

- анексіоністські настрої серед населення східних регіонів України, інспіровані Російською Федерацією;

- окупація Криму Російською Федерацією та тотальне порушення прав кримських татар як корінного народу України;

- поява в українському суспільстві верстви “внутрішніх біженців”, в основному російськомовних і тих, що сповідують іслам, до яких спостерігається неоднозначне ставлення в регіонах “міграції”.

Регіональні відмінності в етнополітичній структурі українського суспільства зумовлені, насамперед, історичними обставинами. Адже процес формування території Української держави в сучасних її кордонах (не враховуючи окупації Криму та частини Донецької і Луганської областей) завершився після Другої світової війни. До цього тривалий час окремі частини українських земель входили до складу різних держав, відмінних за політичною системою, адміністративно- територіальним устроєм, системою управління та ідеологічними цінностями. Тривала політика колонізації українських земель етнічно чужорідними елементами та асиміляція українського етносу з боку іноземних держав зумовили не тільки етнічно неоднорідний склад населення, а й формування між представниками різних регіонів України відмінних ціннісних орієнтирів в національній, ідеологічній та суспільно-політичній площинах. Крім того, ці відмінності штучно підтримуються і поглиблюються окремими політиками, політичними партіями, їхніми популістськими закликами сьогодні.

Ліберальні суспільно-політичні традиції Австро-Угорської імперії, австрійський парламентаризм створили для українців західноукраїнських земель кращі умови для національного самовияву, формування та збереження національної самобутності, ніж самодержавство Російської імперії для наддніпрянських українців. У міжвоєнний період етнічні українські землі були поділені між чотирма країнами. Спроби відродити українську державність у 1917-1921 рр. виявилися невдалими. У результаті більша частина українських земель (УРСР) опинилася під більшовицьким гнітом у складі СРСР, а західноукраїнські землі поділили між собою три держави: Друга Річ Посполита, Чехословацька Республіка, Румунія. Такий розподіл вплинув на етнічний склад населення, рівень національної свідомості жителів різних регіонів України.

Зокрема, вагомий вплив на особливості сучасної етнополітичної ситуації справили: політика голодомору 1932-1933 рр., яка була проведена керівництвом СРСР з метою винищення українських селян-господарників; політичні репресії та знищення інтелектуального потенціалу українського народу; заселення східних теренів УРСР російськомовними елементами різного етнічного походження (дуже часто асоціального). На західноукраїнських землях у міжвоєнний період також проводилась антиукраїнська асиміляційна політика. Проте на цій території краще збереглись українські національні традиції, мова, національна самосвідомість. Безкомпромісність у питаннях національної свободи західних українців не змогла похитнути навіть політика СРСР щодо збройного придушення національно-визвольного руху в 40-50-ті рр. ХХ ст., розкуркулення та депортації у Сибір.

Отже, тривала відсутність власної державності, перебування різних частин українських земель у складі інших держав та політика останніх щодо придушення проявів української ідентичності, депортацій та фізичного знищення етнічних українців, розселення на етнічних українських землях представників інших етносів призвели до етнорегіональних відмінностей в сучасній Україні. Ці відмінності характеризуються неоднорідним в етнічному відношенні складом населення окремих регіонів, зокрема, сусідніх з іншими державами, та різним рівнем національної свідомості й готовності до побудови громадянського суспільства.

Наприклад, відповідно до перепису населення 2001 р. переважну більшість населення Закарпатської області становлять українці - 80,5%. За чисельністю українці домінують як на території районів, так і в усіх великих населених пунктах області (м. Ужгород, Мукачеве, Берегове, Хуст). Угорці становлять 12,1% населення області; 2,6% становить румунська національна меншина; 2,5 - російська; 1,1% - роми; 0,5 - словаки [12].

Домінування угорців серед національних меншин Закарпатської області та компактні ареали їх розселення зумовлені також історичними обставинами. Адже в рамках Австро-Угорської імперії (1867-1918 рр.), на відміну від Галичини та Буковини, які складали автономні області, Закарпаття безпосередньо входило до складу Угорського королівства і управлялось із Будапешта. Відповідно, місцева угорська адміністрація проводила антиукраїнську та проугорську політику. За даними Всеукраїнського перепису населення, українці домінують серед національного складу населення Чернівецької області - 75%. Численними національними меншинами є румуни (12,5%), молдавани (7,3%), росіяни (4,1%) [13].

Говорячи про східні регіони, то слід зазначити, що першість серед національного складу населення належить також українцям. Зокрема, станом на 2001 р. у Донецькій області їх проживало 56,9%, у Луганській - 58%. Серед національних меншин домінуючою є російська. Її чисельність у 2001 р. становила, відповідно, 38,2 і 39% [10; 11].

Окреме місце на етнографічній карті України займає Кримський регіон - єдина територія України, де в національному складі населення більшість становлять не етнічні українці (лише 24,4%), а росіяни (58,5%). Проте його специфіка полягає в тому, що там проживає корінний народ - кримські татари, який також перебуває у демографічній меншості (12,1%) [9].

Одним з елементів українського регіоналізму є його релігійні аспекти. Належність громадян до тієї чи іншої конфесії в Україні підкріплена територіальною та етнічною основою. Зокрема, Українська греко-католицька церква та Українська автокефальна церква домінують на західних теренах України, а Українська православна церква Московського патріархату переважає на сході та півдні країни, де значний відсоток населення становлять етнічні росіяни, і де активніше проводилася політика зросійщення українського суспільства, до якої була залучена церква.

За даними соціологічних опитувань, проведених у березні 2017 р. провідними українськими соціологічними центрами (зокрема такими як КМІС, Рейтинг, СОЦІС, Центр імені Разумкова), на сьогодні українцями за національністю вважають себе 90,6% населення, росіянами - 6,3%, представниками інших нацменшин - 2,7% громадян [3]. Порівняно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., коли в цілому по Україні українцями себе ідентифікували 77,8%, росіянами - 17,3%, представниками інших нацменшин - 4,9%, бачимо, що суспільно-політична ситуація протягом останніх 16 років в Українській державі (Помаранчева революція, Революція Гідності, окупація Криму, війна на Сході України) призвела до збільшення рівня національної свідомості серед українського населення та зростання відсотка осіб, які ідентифікують себе як представники української титульної нації. Відповідно, Україна цілком може позиціонувати себе як моноетнічна держава. Державній владі необхідно скористатися таким сплеском національної свідомості для завершення процесів національної консолідації українського суспільства.

Таким чином, регіональні відмінності в етнічному складі населення не є вже таким істотним чинником впливу на стан етнополітичних відносин у сучасній Україні. Скоріш за все, вони штучно і свідомо підтримуються та підкреслюються як окремими політичними силами, так і сусідніми державами, зацікавленими у розхитуванні етнополітичної ситуації в Україні. Однак не слід піддаватися на політичні провокації, а проводити політику забезпечення національних інтересів України.

Вагомішою проблемою у сфері етнополітичних відносин в Україні є мовне питання. Адже, як свідчать дані соцопитувань, проведених у березні 2017 р., якщо кількість громадян України, які вважають себе українцями за національністю, на сьогодні становить 90,6% населення, то українську мову як основну мову повсякденного спілкування використовують тільки 50,5%. Найбільше українців, які спілкуються, переважно, українською, проживає на заході (97,2%) і південному заході (91,6%) країни. Східні та південні регіони України залишаються, традиційно, російськомовними. Російську як основну мову повсякденного спілкування використовують 24% опитаних. Стільки ж респондентів (24%) відповіли, що говорять як українською, так і російською мовами [3]. Відсоткові відношення розподілу населення за мовним критерієм, відповідно до вікових категорій, подані в таблиці. Ці результати опитування засвідчили, що процес формування української національної ідентичності відбувається без урахування одного з основних критеріїв - української мови.

Таблиця Розподіл населення за мовним критерієм відповідно до вікових категорій в Україні

Говорячи про державну політику підтримки розвитку української мови та культури, слід зазначити, що тільки впродовж останніх двох років (2016-2017 рр.) почали вживатися реальні заходи щодо захисту, популяризації та забезпечення повноцінного функціонування української мови як державної, яка має бути одним із ключових об'єднавчих чинників українського суспільства. Ідеться про запровадження мовних квот на трансляцію пісень та ведення програм українською мовою на радіо, квот передач і фільмів українською мовою на українських телеканалах (із жовтня 2017 р.), запровадження для претендентів на вступ на державну службу процедури проведення атестації на вільне володіння державною мовою, прийняття нового Закону України “Про освіту”, відповідно до якого здобуття формальної освіти на всіх рівнях (дошкільної, загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої), а також позашкільної та післядипломної освіти в державних і комунальних закладах освіти гарантується державною мовою.

Усупереч цьому, в Україні й надалі продовжує функціонувати дискримінаційний для української мови Закон України “Про засади державної мовної політики”, а російська мова домінує в ключових сферах суспільно-політичного життя. Крім того, протекціоністські заходи України щодо збереження статусу української мови як державної неоднозначно сприймаються представниками окремих національних меншин та вищим керівництвом держав, які є їхніми етнічними батьківщинами.

Зокрема, частина з них вороже сприйняла положення ст. 7 Закону України “Про освіту”. Згідно із цією статтею особам, які належать до національних меншин України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідної національної меншини. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідної національної меншини поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою. Особам, які належать до корінних народів України, гарантується право на навчання в комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної і загальної середньої освіти, поряд із державною мовою, мовою відповідного корінного народу. Це право реалізується шляхом створення відповідно до законодавства окремих класів (груп) з навчанням мовою відповідного корінного народу України поряд із державною мовою і не поширюється на класи (групи) з навчанням українською мовою [14].

Підставою для саме такої редакції ст. 7 Закону України “Про освіту” стали низькі результати ЗНО з української мови. Зокрема, за даними міністра освіти України Л.Гриневич, понад 36% випускників Закарпаття, а також 75% випускників Берегівського району склали ЗНО з української мови з результатом від 1 до 3 балів за 12-бальною шкалою. Наведено ще й такі дані: 60% школярів, які належать до угорської та румунської меншин (складали ЗНО з математики та історії України однією з цих мов), взагалі не подолали мінімальний поріг тестування з української мови. Ці результати обмежують право нацменшин на здобуття вищої освіти в Україні [6].

Стаття 7 Закону України “Про освіту” викликала бурхливий спротив вищого державного керівництва Угорщини, Румунії, Росії, критику з боку Польщі, Греції, Болгарії. Ці держави звинуватили Україну в наступі на національну ідентичність та культурні права національних меншин, у спробах їх асимілювати та українізувати. При цьому, у названих державах немає шкіл, де б вивчення всіх предметів відбувалося українською мовою. В Угорщині неможливо отримати громадянство чи навіть постійно проживати, не знаючи угорської мови. Водночас в Україні існують цілі населені пункти, де проживає угорська меншина, і де майже жоден житель не володіє державною мовою - українською.

Норми освітнього закону щодо мови освіти не можна трактувати як наступ на культурні права національних меншин. Навпаки, вони покликані підвищити рівень освіченості громадян України, забезпечити рівні освітні права всіх представників українського суспільства, незважаючи на їхню національну належність, створити передумови для посилення міжкультурного діалогу українського титульного етносу та національних меншин, забезпечити консолідацію української нації.

Процесу національної консолідації будь-якого суспільства сприяє національно-патріотичне виховання громадян, а особливо дітей та молоді. За роки незалежності питанню формування активної громадянської позиції, національно-патріотичної свідомості громадян України з боку органів державної влади приділялося недостатньо уваги, що спричинило такі негативні явища в означеній сфері, як:

- відсутність ефективного механізму формування та реалізації державної політики щодо національно-патріотичного виховання;

- брак комунікації між органами державної влади та структурами громадянського суспільства з питань національно-патріотичного виховання;

- наявність імперсько-тоталітарних рудиментів у суспільній свідомості, що вносять розбіжності як у трактуванні окремими категоріями українського суспільства його історичного минулого, так і у ставленні до української духовно- культурної спадщини;

- низький рівень духовності й моральності в суспільстві;

- незавершеність процесу формування національного мовно-культурного простору, стійкості його ціннісної основи до зовнішнього втручання; відсутність єдиної державної інформаційно-просвітницької політики і перетворення інформаційного простору на поле маніпуляцій суспільною свідомістю, продукування ціннісної дезорієнтації; недостатній рівень гармонізації законодавства й управлінських практик у сфері формування громадянської позиції із законодавством та кращими практиками європейських держав;

- відсутність єдиних стандартів щодо процесів, суб'єктів, їх компетенції та повноважень, якості діяльності у сфері національно-патріотичного виховання;

- недостатність кваліфікованого кадрового потенціалу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, у навчальних закладах для організації та вжиття заходів із національно- патріотичного виховання, нерозвиненість низової ланки в системі координації виховних процесів у цьому напрямі;

- низький рівень матеріально-технічного забезпечення та розвитку інфраструктури у сфері національно-патріотичного виховання [15].

Потреба вдосконалення системи національно-патріотичного виховання та оптимізації державної політики в цій сфері спонукали прийняти “Стратегію національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016-2020 роки”. Ця Стратегія передбачає застосування комплексу дій на державному рівні щодо визначення пріоритетів та основних напрямів національно-патріотичного виховання, зокрема:

- удосконалення нормативно-правової бази стосовно національно-патріотичного виховання дітей і молоді;

- підвищення ролі української мови як національної цінності;

- упровадження навчальних дисциплін духовно-морального спрямування як основи формування особистості та підґрунтя для національно- патріотичного виховання; формування єдиних стандартів діяльності у сфері національно-патріотичного виховання та інструментів їх упровадження; забезпечення умов і підтримки з боку держави для ефективної діяльності інститутів громадянського суспільства у сфері національно-патріотичного виховання [15].

Такі дії з боку органів державної влади повинні посприяти формуванню національної свідомості серед молоді, посилити процеси національної консолідації та ідентифікації в середовищі українського суспільства, розширити сфери використання української мови молоддю.

В Україні спостерігається незавершеність процесів консолідації української нації. Багато політичних сил у програмних документах однією із пріоритетних засад своєї діяльності проголошують ідею єдності української нації, а пріоритетами української національної ідеї визначають любов до рідної землі та людей, любов до рідної культури, популяризацію українства. Проте здебільшого все це - тільки декларативні вислови, не підкріплені реальними діями як з боку тих же політичних сил, так і з боку органів публічного управління.

Консолідувати українське суспільство, інкорпорувавши в нього етнічні та національні меншини на основі міжнаціональної толерантності та взаємодії, можна на основі усвідомлення необхідності формування української політичної нації як сукупності рівноправних громадян на основі національних цінностей українського державотворчого етносу (української мови, культури, символіки), забезпечення демократії, прав людини та верховенства права, збереження культурної ідентичності корінних народів та національних меншин України.

Сфера етнополітичних відносин в Україні стала об'єктом уваги та вістрям атаки з боку Російської Федерації на Україну. Намагаючись переконати українське суспільство та весь світ, що у нас відбувається щось на кшталт Балканської війни, де україномовні “карателі”, “бендерівці” начебто здійснюють терор проти російськомовного населення, “русского мира”, православ'я, РФ здійснила анексію Криму та розпочала військові дії на території Луганської і Донецької областей. Ескалації напруженості посприяли і анексіоністські настрої етнічних росіян, які проживають на цій території, інспіровані проросійськими силами як усередині нашої держави, так і ззовні, завдяки успішно проведеній інформаційній кампанії Російської Федерації, через домінування в українському інформаційному просторі у східних і південних регіонах російських теле- та радіомедіа-ресурсів та відсутності ефективної концепції інформаційної політики України.

У зв'язку з цим починаючи з 2014 р. спостерігаються численні внутрішні переселення в Україні, які мають вимушений характер. За інформацією Міжвідомчого координаційного штабу з питань соціального забезпечення внутрішньо переміщених осіб (ВПО), станом на 20 липня 2016 р. з непідконтрольних українському уряду територій до інших регіонів України переміщено 1 млн 29 тис. 571 особу, у тому числі з Донецької і Луганської областей 1 млн 7 тис. 112 осіб та Автономної Республіки Крим і міста Севастополь 22 тис. 459 осіб, серед яких 170 тис. 581 дитина та 495 тис. 93 особи з інвалідністю та похилого віку [5].

Внутрішньо переміщені особи, серед яких є як етнічні українці, так і представники національних меншин, корінний народ (кримські татари) стикнулися з низкою проблем. Зокрема, з реєстрацією та працевлаштуванням, відновленням втрачених документів, отриманням довідок та свідоцтв. Ці питання набувають особливого значення з огляду на суттєве погіршення майнового та матеріального становища ВПО, втрати ними майна та загрози втрати права на спадщину.

Проблема забезпечення майнових і громадянських прав ВПО на сьогодні є особливо гострою, оскільки безпосередньо впливає на соціальну адаптацію та реінтеграцію переселенців. Адже й досі не прийнятий законопроект, який би встановлював розмір та порядок відшкодування збитків, компенсаційних виплат за зруйноване або частково пошкоджене майно переселенців.

З одного боку, нерозв'язаність побутових проблем внутрішньо переміщених осіб, а з другого - завищені вимоги останніх до української влади, їх небажання інтегруватись в соціум приймаючих регіонів, часто нелояльне та вороже ставлення до Української держави та всього українського, створює бар'єри для їх інтеграції в соціум на “мирній” території, формує проблемну ланку в структурі етнополітичних відносин - маргінальну верству населення, багатонаціональну за своїм складом, якій буде важко, і яка не бажатиме інтегруватись в українське суспільство. У подальшому, з огляду на “сценарій” дій у Криму та на Сході України, з боку Російської Федерації це може ще більше поглибити проблеми у сфері національної безпеки України.

етнополітичний державний політика патріотичний

Висновки та перспективи подальших досліджень

1. Тривала відсутність власної державності, перебування різних частин українських земель у складі інших держав та антиукраїнська політика останніх призвели до етнорегіональних відмінностей в сучасній Україні.

2. Важливими проблемами у сфері етнополітичних відносин в Україні, що стоять на перешкоді формування української політичної нації та консолідації українського суспільства і потребують розв'язання з боку органів публічного управління, на сьогодні є: відсутність належного патріотичного виховання української молоді; сприйняття представниками окремих національних меншин в України заходів щодо забезпечення розвитку української титульної нації та української мови як державної, як наступу на їхні культурні права; анексіоністські тенденції в окремих прикордонних регіонах; поява в українському суспільстві, у результаті військових дій на Сході країни та окупації Криму, багатонаціональної верстви “внутрішніх біженців”, яким важко інтегруватися в соціум приймаючих регіонів.

3. Незавершеність процесу формування національного мовно-культурного простору, стійкості його ціннісної основи до зовнішнього втручання, домінування російської мови у ключових сферах суспільно-політичного життя призвели до того, що процес формування української національної ідентичності відбувається без врахування мовного фактора. Нівелювання статусу української мови як державної та як мови міжнаціонального спілкування в Україні призводить до поглиблення етнорегіоналізації українського суспільства на основі мовної ознаки.

Предметом подальших наукових досліджень за означеною проблематикою може бути визначення шляхів вирішення проблемних питань у сфері етнополітичних відносин в Україні.

Список використаних джерел