Суспільно-політична трансформація державно-церковних відносин у країнах колишнього Радянського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 332 (437. 1/2)

Суспільно - політична трансформація державно-церковних відносин у країнах колишнього Радянського Союзу

Микола Палінчак,

кандидат історичних наук, доцент, декан факультету міжнародних відносин Ужгородського національного університету

Зроблено спробу проаналізувати державно-церковні відносини в країнах колишнього Радянського Союзу. Проаналізовано конституційні норми, які гарантують свободу совісті в названих країнах.

Ключові слова: держава, церква, реституція, державно-церковні відносини, релігійні організації, міжцерковні конфлікти.

Сделана попытка проанализировать государственно-церковные отношения в странах бывшего Советского Союза. Проанализированы конституционные нормы, гарантирующие свободу совести и вероисповедания в этих странах.

Ключевые слова: государство, церковь, реституция, государственно-церковные отношения, религиозные организации, межконфессионные конфликты.

An attempt to analyze the relations between state and church was undertaken among the former Soviet Union Republics.

Key words: state, church, state and church relations, religious body (organ), interchurch conflicts.

Незаперечна актуальність проблеми. Під час трансформаційних процесів, які проходять в Україні, зокрема у сфері державно-церковних відносин, важливим є досвід інших пострадянських країн.

Після розпаду СРСР і утворення суверенних незалежних держав, у всіх країнах СНД були прийняті нові конституції, а в більшості нові закони, які закріпили право громадян на свободу совісті і віросповідання, а також закони, що визначили правовий статус релігійних організацій. У всіх країнах СНД церква відокремлена від держави і закони не надають переваги якійсь окремій релігії.

Відбулася якісна трансформація державно-церковних відносин, країни принципово стали на шлях гармонізації та співпраці з церквою на благо своїх народів. держава церква релігія дискримінація

Огляд публікацій із пропонованої теми показує, що вивчення проблеми релігійної свободи і релігійних прав належить до сфери зацікавленості багатьох суміжних галузей гуманітарних знань. Філософські, політологічні і релігієзнавчі особливості досліджуваної проблеми висвітлювались у працях В. Бондаренка, В. Єленського, А. Колодного, В. Климова, О. Сагана, О. Самійленка, М. Штокала, С. Здіорука та ін.

Проте обрана нами проблема і досі залишається малодослідженою, а в багатьох публікаціях вона згадується лише побіжно.

Автор ставить мету - проаналізувати трансформаційні процеси у сфері державно-церковних відносин у країнах колишнього Радянського Союзу.

Постановка проблеми. Головним досягненням країн СНД стало створення необхідних правових умов для діяльності релігійних організацій, які здобули статус юридичної особи, прирівняні до громадських організацій.

У більшості країн СНД прийняті закони про альтернативну службу, відповідно до яких віруючі, релігійні переконання яких не дають права тримати зброю в руках, можуть проходити альтернативну трудову службу за місцем проживання. Альтернативна служба оплачується, а її строк входить до загального трудового стажу.

У нових кримінальних кодексах вже відсутні статті, які б обмежували права віруючих та релігійних організацій. Здійснюється механізм судового вирішення скарг віруючих та релігійних організацій на дії державних органів чи посадових осіб.

У країнах Балтії, в Україні, Середній Азії, Казахстані утворені відповідні органи, які регулюють взаємовідносини держави і церкви. В Україні, наприклад, таким органом донедавна був Державний комітет у справах релігії. Сьогодні в нашій країні в Міністерстві культури створено спеціальний департамент культів, а питання реєстрації віднесено до компетенції Міністерства юстиції.

У Киргизії, Туркменістані, Узбекистані конституції не допускають утворення політичних партій на релігійній або національній основі, а також втручання служителів культу у діяльність державних органів. Релігійним організаціям заборонено займатися політичною діяльністю.

Прийняття в Республіці Узбекистан нової редакції Закону «Про свободу совісті та релігійні організації у травні 1998 р. на думку цілої низки науковців, є кроком назад в питаннях забезпечення реальних релігійних прав та свобод [1, с. 17]. Як і російське законодавство, новий закон, з одного боку, декларує загальноприйняті демократичні принципи релігійної свободи, з іншого - вводить положення, які заперечують ці принципи, грубо порушуючи загальновизнані норми міжнародного права. Так, п. 3 ст. 5 Закону забороняє дії, спрямовані перехід віруючих однієї конфесії в інші конфесії (прозелітизм), а також будь-яку місіонерську діяльність.

Така заборона розцінюється як акт відкритої підтримки з боку держави традиційних конфесій, що, відповідно до ст. 2 Декларації ООН про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії та переконань, визнається дискримінацією.

Показовим у цьому сенсі є рішення Європейського суду з прав людини по справі «Коккинакіс проти Греції» від 25 травня 1993 р., в якому суд, зокрема, відмітив: «Хоче особа змінити свою релігію чи ні - справа не держави, а значить, і не справа держави, чи хоче вона переконати іншого змінити свою релігію» (параграф 14 рішення).

Європейський Суд зобов'язав уряд Греції виплатити Міносу Коккинакісу компенсацію моральної шкоди в розмірі 400 000 драхм, а також погасити вартість судових витрат в розмірі 2 789 500 драхм [2, с. 20].

Слід відмітити, що право на свободу релігії та переконань останнім часом стало поширеною сферою судочинства в рамках Європейської Конвенції [3, с. 2]. Найбільш частими відповідачами виступає саме Греція, чия конституція містить положення про заборону прозелітизму.

Державна реєстрація релігійної організації, відповідно до Закону Республіки Узбекистан «Про свободу совісті та релігійні організації» є не правом релігійного об'єднання громадян на отримання статусу юридичної особи, а обов'язком, бо тільки через реєстрацію від держави можна отримати дозвіл на релігійну діяльність.

У законодавстві Киргизстану у привілейованому стані перебувають традиційні релігії, створюючи певні перепони в діяльності нетрадиційних релігії та конфесій. Представники нових релігій не мають права поширювати свої ідеї в громадських місцях чи в засобах масової інформації [4].

У деяких країнах СНД законодавство закріпило відносини держави з новими релігійними рухами. Так, Закон «Про релігійні організації» Латвійської республіки у ст. 4 визначає, що «...Нетрадиційними релігійними організаціями є організації, які відокремились від конфесій світових релігій, а також національні релігії, які мають свої вчення (священне письмо, догматику), традиції релігійних церемоній та організаційної структури».

У статті 5 Закону сказано, що «Статути (основні закони, положення) нетрадиційних релігійних організацій, які вперше почали свою діяльність в Латвійській Республіці, можуть бути зареєстровані Департаментом у справах релігії не раніше, ніж через три роки після їх подання».

У деяких постсоціалістичних країнах є поняття «традиційна релігія». Так, Закон «Про релігійні общини та співтовариства» Литовської Республіки відмічає, що «держава визнає дев'ять традиційних для Литви релігійних общин та співтовариств, які є частиною історичної, духовної та соціальної спадщини Литви: католиків латинського обряду, католиків грецького обряду, євангелістів-реформаторів, православних, старообрядців, іудеїв, мусульманів-сунітів та караїмів» (ст. 5). Але причому тут держава? Це суспільство повинно визнавати чи не визнавати їх. Відомий російський юрист, політик Валерій Борщев, даючи оцінку цьому закону, вважає, що навіть сама фраза «держава визнає» є неправовою [5, с. 15].

Згідно із законодавством інші нетрадиційні релігійні общини можуть бути визнані частиною історичної та духовної спадщини Литви, якщо вони користуються підтримкою суспільства, а їх вчення та ритуали не суперечать законодавству та моральності. Державне визнання Сейм Литовської Республіки одержав лише через 25 років після їх первинної реєстрації в Литві. Якщо прохання не буде задоволено, повторно звертатися можна тільки через 10 років з моменту такого прохання.

Естонія, як і інші країни колишнього соціалістичного табору, пережила негативний досвід радянської системи. Намагаючись подолати рецидиви колишньої політики тотального контролю, наразі в цій країні по відношенню до релігійних організацій працюють за принципом «чим менше контролю, тим більше довіри» [6, с. 22].

Основи відносин між державою та релігійними організаціями проголошені в Конституції Естонії, ст. 40 якої стверджує: «Кожен має право на свободу совісті, релігії та думки. Кожен може вільно належати до церков та релігійних товариств. Державної церкви не існує».

Правові рамки діяльності релігійних організацій визначені законом 1993 р. про церкви та об'єднання.

Так, у «Законі про церкви і общини» Естонської Республіки регламентується утворення органів правління релігійних організацій. Членом правління церкви, общини чи союзу общин та духовним настоятелем може бути особа, яка має виборче право на виборах у місцевому самоврядуванні і не була раніше судимою. Правління церкви в Естонії розміщується незалежно від міста розміщення самого духовного центру. Церква, община або союз общин мають право запрошували іноземних священнослужителів, згідно із Законом Естонії «Про еміграцію». В Естонії діє Римо-католицька церква, але за договором зі «Святим Престолом». В Естонії, як і у всіх інших країнах СНД, школа відокремлена від церкви.

Відокремлення церкви від держави ніколи не означало відокремлення релігії від суспільства чи повної ізоляції церкви з громадського життя. Використовуючи свій потенціал, найпоширеніші релігійні організації Латвійської Республіки намагаються впливати на державну політику і право. І не випадково в релігійних організаціях виникають трудові спори, але у зв'язку з відсутністю правового регулювання ці питання неможливо вирішити в державних судових інстанціях [7, с. 13]. Ціла низка правових норм, що регулюють діяльність релігійних організацій, суперечать Європейській Конвенції захисту прав людини та основних свобод.

У Законі йде мова про те, що статути нетрадиційних релігійних організацій, вперше починаючи діяльність у Латвії, можуть бути зареєстровані Департаментом у справах релігії не раніше від трьох років після їх представлення. Інші релігійні організації можуть бути визнаними державою як частина історичного, духовного і соціального спадку Литви, якщо вони користуються підтримкою суспільства, а їх вчення та обряди не суперечать закону і моралі. Визнання державою означає, що держава підтримує духовне, культурне і соціальне право релігійних організацій.

У всіх країнах СНД релігійні організації одержали право займатися видавничою, господарською діяльністю, створювати благодійні фонди, культурно-просвітницькі організації, місії і центри. Доходи релігійних організацій, отримані шляхом благочинної діяльності, доходи духовних осіб і їх помічників не обкладаються податками. Також у всіх країнах СНД на громадян, які працюють за трудовим договором у релігійних організаціях, центрах, поширюється трудове законодавство, а також пенсійне забезпечення.

Свій вплив на релігійні організації держава також здійснює через їх реєстрацію. Проте, якщо релігійна організація систематично порушує встановлені законом правила поведінки, агітує громадян до невиконання конституційних обов'язків, діяльність таких організацій припиняється.

У 1990-х рр. релігійна ситуація в Білорусії суттєво змінилася. Тільки протягом 1993-1998 рр. чисельність релігійних общин в Білорусії зросла з 1537 до 2256, тобто майже в півтора разу [8, с. 59].

За останні роки в Білорусії прийняті: нова Конституція, Закон «Про свободу совісті і релігійні організації», закони про освіту, про національні меншини та ін. Всі вони разом складають широку правову базу, яка забезпечує свободу совісті та віросповідання.

Згідно зі статтею 16 Конституції Республіки Білорусь: «Усі релігії та віросповідання рівні перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії або віросповідання щодо інших не допускається. Забороняється діяльність конфесійних організацій, їх органів та представників, яка спрямована проти суверенітету Республіки Білорусь, її конституційного ладу та громадської злагоди чи пов'язана з порушенням прав і свобод громадян» [9, с. 91].

У Білорусії держава не накладає на релігійні організації виконання яких-небудь державних функцій, не втручається в їх діяльність, якщо вона не суперечить законодавству. Ніхто не може бути переслідуваним за свою віру або переконання. Всі громадяни є рівними перед законом незалежно від їхнього ставлення до релігії, ніхто не може ухилятися від державних обов'язків, мотивуючись релігійною приналежністю [10, с. 40].

Що стосується Молдови, то в ній «релігійні культи відокремлені від держави і користуються її підтримкою, зокрема у полегшенні релігійної присутності в армії, лікарнях, в'язницях та притулках» [11, с. 199]. Релігійні організації своєю діяльністю підтримують своє матеріальне становище, водночас вони можуть користуватися певною фінансовою допомогою з боку правління. Згідно з чинним законодавством, кожен громадянин незалежно від його національної приналежності має право сповідувати ту релігію, віру яку він вибере і при цьому використовувати свою рідну мову в цьому процесі. Для реалізації такого права створюються необхідні умови для задоволення релігійних потреб особистостей, належних до національних меншин. На території Молдови богослужіння правиться, крім молдовської, на українській, церковнослов'янській, гагаузькій, болгарській, польській та інших мовах.

Після відокремлення Молдавії від Радянського Союзу Православна Церква в країні розкололося на прихильників збереження зв'язків з Російською Православною Церквою та прихильників підпорядкування Румунському Патріархату в Бухаресті. Влада відмовляється визнавати Бессарабську Церкву, яка вважає себе законною правонаступницею Румунської Православної Церкви [12, с. 28].

Європейський суд з прав людини розглянув цей конфлікт та постановив, що у даному разі мали місце порушення ст. 9 та ст. 13 Конвенції про захист прав людини та її основних свобод. Суд постановив, що держава-відповідач повинна виплатити заявникам 20 тис. євро як компенсацію заподіяної моральної шкоди та 7025 - як компенсацію за судові витрати [13, с. 37].

Говорячи про державно-церковні відносини в Грузії, важливим буде визначити роль церкви в суспільстві. У нових умовах демократичного розвитку змінилося ставлення держави до Грузинської православної церкви, що знайшло своє відображення у новій Конституції, в якій сказано: «Держава визнає особливу роль Православної церкви в історії Грузії, разом з тим проголошує повну свободу віри і віросповідання, незалежність Церкви від держави» (ст. 9).

Грузинська православна церква вважає, що Грузія, як давня християнська держава, євангелізована і що її духовна юрисдикція поширюється на всю територію Грузії. Глава церкви є духовним батьком всіх грузинів поза стінами церкви. Церква визнає себе відповідальною перед душами померлих. Виходячи з цього, вона вважає, що жодна конфесія не має права євангелізації на території Грузії. Статус Грузинської православної церкви визначається Конституцією даної держави. Немає закону, який би регулював відносини церкви і держави. У таких умовах багато чого залежить від особистих відносин глави церкви і держави. Взаємостосунки церкви і державної влади в сучасних умовах подає надію, що вони будуть корисними не лише для православ'я, а й для віруючих всіх конфесій на території Грузії.

На релігійну ситуацію в Казахстані впливає політична, соціально-культурна, соціальноекономічна ситуація в державі. В Основному Законі (Конституції) говориться: «Громадянин держави має право на свободу слова, переконання, вільне їх вираження. Ніхто не може бути примушений до відмови від своїх переконань або підданий переслідуванню за свої переконання» (ст. 40).

«Громадянину держави гарантується свобода совісті - право самостійно визначати своє ставлення до релігії, вільно сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати жодної, поширювати переконання, пов'язані із ставленням до релігії і діяти відповідно до них» (ст. 12).

«Релігійні організації відокремлені від держави. Держава не має права віддавати перевагу якій-небудь релігії чи атеїзму. Не допускається створення політичних партій на релігійній основі. Релігійні об'єднання не повинні переслідувати політичні цілі і завдання» (ст. 58).

Закон гарантує рівність всіх прав і свобод громадян держави перед законом, а також рівність всіх релігійних об'єднань перед державою. Він закладає міцну основу гідної свободи особистості віруючих громадян республіки і рівних взаємовідносин всіх релігійних організацій, дає матеріальні гарантії забезпечення закладених в ньому норм. Оскільки Казахстан - колишня складова частина СССР, то можна сказати, що верховної ролі в житті країни релігія ніколи не відігравала. З розвитком держави аналіз релігійної ситуації говорить про те, що існуюча мережа релігійних об'єднань охоплює майже всі області, міста і більшість районів республіки.

Значні зміни в галузі державно-церковних відносин відбулися й в Україні.

Переживаючи тяжкі наслідки минулого, Українська держава в останній період зробила багато для забезпечення правового статусу церков. Одним із перших законодавчих актів України, після здобуття державної незалежності, був закон «Про свободу совісті і релігійні організації», а також утворення Державного комітету у справах релігії. Таким законодавчим актом покладено початок глибокої перебудови державно-церковних відносин, зміни пріоритетів у даній сфері життя. Держава принципово стала на шлях гармонізації відносин між державою та церквою.

Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» не допускає обмежень у здійсненні наукових дослідів, зокрема тих, що фінансуються державою, їх пропаганду незалежно від ознак релігії й атеїзму.

Громадяни мають право вивчати релігійні вчення (ст. 6) індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову вивчення. Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх статутів створювати навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать, або брати їх в оренду.

У ст. 35 Конституції України закріплено право кожної людини на свободу світогляду та віросповідання. Дане право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи та обряди, вести релігійну діяльність.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

Здійснення даного права може бути обмежено Законом тільки в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я та безпеки населення.

Діяльність релігійних організацій прирівняна в правах з громадськими організаціями, вони мають статус юридичної особи.

Питання власності, підприємництва, землекористування релігійних організацій, трудових відносин в них регулюбться діючим законодавчими актами про власність, землю, працю і соціальне страхування. Кожному громадянину України гарантується право: мати свою релігію або переконання; міняти релігію чи переконання; одноосібно чи разом з іншими сповідувати свою релігію, відправляти обряди, дотримуватись канонів (приписів) своєї релігії в житті; право на таємницю сповіді та інші права і гарантії.

Опираючись на світову практику, Україна будує свою державну політику у відносинах релігії і церкви на підставі законності і соціальної справедливості, а саме:

- громадську згоду і співробітництво людей незалежно від їх ставлення до релігії;

- створення благополучних умов для діяльності релігійних організацій;

- рівних прав і можливостей для всіх релігійних організацій на підставі соціальної справедливості;

- взаємної релігійної і світоглядної терпимості, поваги між віруючими та невіруючими;

- визнання статусу релігійних організацій в міжнародному праві;

- поваги держави до традицій і внутрішніх порядків релігійної організації;

- рівності перед законом усіх релігійних організацій;

- створення умов для участі релігійних організацій у громадському житті і у засобах масової інформації;

- вирішення питань, пов'язаних з поверненням майна релігійних організацій, яке незаконно було у них відібрано у минулі роки [14, с. 28].

З усіх питань діяльності релігійних організацій прийняті відповідні законопроекти, що мають демократичний характер.

Також слід відмітити, що в історію сучасної України церква входить не тільки як стабільний фактор. Деякі причини, що привели до такої ситуації, широко відомі: розкол в православ'ї, майнові конфлікти з приводу культових будівель, бажання деяких масових релігій зайняти панівне становище в державі, активізація місіонерської діяльності нетрадиційних для українського суспільства релігійних організацій [15, с. 20].

Виступаючи перед депутатами Верховної Ради в 1995 р., Президент України Л. Кучма визнав релігійну сферу найбільш напруженою. Понад 60% території України стали ареною гострих міжконфесійних і міжцерковних конфліктів, до яких залучені сьогодні найбільш впливові релігійні організації, відомі церковні діячі, мільйони віруючих. Інколи справа доходить до відкритої ворожнечі, грубих порушень громадського порядку.

Міжцерковні протиріччя в Україні мають давні історичні корені, вони є віддзеркаленням загального стану демократичних процесів, зумовлених специфікою перехідного періоду від тоталітаризму до громадянського суспільства [16, с. 493]. Разом з тим ці конфлікти підтримуються і нинішньою тяжкою політичною й економічною ситуацією в країні, невирішеними проблемами власності на культові споруди, боротьбою за сфери впливу в релігійно-церковному житті.

У країні спостерігається політика протекціонізму по відношенню до окремих релігій. Протекціонізм носить як загальнодержавний так і регіональний характер [15, с. 21]. Політичною підтримкою користуються православні церкви. В регіонах підтримують найбільш поширену конфесію. Якщо в Галичині підтримкою місцевих органів влади користуються греко-католики, то на Закарпатті такою підтримкою користується Українська Православна церква (МП).

В Україні значно підсилилася матеріальна база церков. Державою повернуто церкві три тисячі культових споруд, більше вісім тисяч предметів церковного майна. Повернуто понад одну тисячу храмів та побудовано нові споруди.

У законодавствах сучасних постсоціалістичних країнах зафіксовані принципи рівності громадян незалежно від того чи іншого ставлення до релігії; встановлена рівність релігій перед законом.

Разом з тим наразі у цілій низці постсоціалістичних країн невирішеними залишаються питання рівного юридичного статусу релігійних організацій незалежно від часу створення, термінів існування та чисельності. Проблемою залишається поділ церков на традиційні і нетрадиційні, на визнані і невизнані. Не проведена в повному обсязі реституція церковного майна, не врегульовані питання використання майна.

Сьогодні невирішеним чи неврегульованими залишаються питання присутності священнослужителів в армії та в школі.

Країни Центрально-Східної Європи повинні домогтися, щоб в національному законодавстві не було більше обмежень, ніж цього допускає міжнародне законодавство.

Політичні еліти постсоціалістичних країн розглядають релігію як засіб досягнення певної політичної мети, хоча історичний досвід і практика демократичних країн Західної Європи доводять, що повністю деполітизувати релігійне життя неможливо [17, с. 17].

У той час, коли в країнах Західної Європи спостерігається деякий спад, постсоціалістична Центральна та Східна Європа стала об'єктом впливу різних місіонерських структур і нових релігійних рухів. Нові релігійні течії здобули чималий успіх через добре профінансовані та мобілізовані структури. Успіх має місце ще й тому, що традиційні, історичні церкви нездатні вивести благовіст за стіни храмів. Не сприяють авторитету церкви ще й внутрішньоцерковні чвари та конфлікти.

Науковець С. І. Головащенко серед причин відставання місцевих церков виділяє:

- значну залежність церкви від підтримки держави, а також нездатність до модернізації (йдеться насамперед про православ'я);

- значне ослаблення місцевих церков при соціалістичному режимі;

- модель західного способу життя [17, с. 18].

Роблячи висновки, слід врахувати те, що на сучасному етапі розбудови української, правової, демократичної держави важливе значення має приділятися конституційно-правовому регулюванню релігійних відносин та статусу церков. Подальше просування в напрямі розвитку демократії неможливе без таких понять, як «права і свободи громадян», «рівність всіх перед законом», «свобода совісті» та ін.

В умовах переходу до правової держави розгортається досить повна дія принципу свободи совісті. Вона отримує свій чіткий законодавчий статус, захищає невід'ємні права людини як від надмірної клерикалізації, так і від однобічної атеїзації. Отже, свобода совісті тісно пов'язана зі становищем релігії і церкви в суспільстві, співвідношенням релігійних чинників з державою та її політичними інституціями. Тому цікавим є те, як у стратегічному і практичному планах вирішується дане питання в різних політичних регіонах.

Аналізуючи свою роботу, автор вважає, щоаразі у багатьох країнах, яких торкнувся соціальний (духовний) прогрес, спостерігається активізація діяльності релігійних організацій, без будь-яких обмежень з боку держави, за винятком незаконних дій релігійних утворень; у розвиненутих країнах дуже широко і часто застосовується принцип свободи совісті і релігійних переконань. В нашій роботі описано правове становище церкви в державі. Також можна зробити порівняння на підставі принципу свобода думки, совісті та релігії. Зокрема, в Україні даний принцип закріплений і в Основному законі (Конституції ст. 35).

Висновки. Що стосується державно-церковних відносин у країнах СНД, то тут можна стверджувати, що створені необхідні умови для задоволення релігійних потреб віруючих, функціонування релігійних організацій. По всім основних питаннях діяльності релігійних організацій прийняті відповідні закони, які закладають нову, демократичну, партнерську фазу взаємовідносин держави і церкви.

Також на підставі опрацьованої літератури можна виділити основні напрямки державної політики у галузі державно-церковних відносин.

Отже, це:

- забезпечення конституційного положення про відділення держави і школи від церкви, рівність всіх релігійних організацій і право громадян на свободу совісті;

- допомога релігійним організаціям в реалізації їх завдань, участі церкви в богослужінні тощо.

Таким чином, у країнах СНД накопичений достатній досвід у сфері державно-конфесійних відносин. Тут прослідковуються два основні напрями регулювання свободи віросповідання - це закріплення свободи совісті як природного права, визнання релігійних організацій елементом громадянського суспільства, встановлення конституційних взаємозв'язків держави та церкви, процедури реєстрації та заборони на їх діяльність [18, с. 97-98].

Завдяки поліпшенню державно-церковних відносин у країнах СНД йде помітний процес відродження релігійного життя, інтенсивний розвиток церковних структур. Релігія стає частиною духовної культури народу.

У країнах СНД створені діючі механізми щодо реалізації законів про свободу совісті і віросповідання, утворені відповідальні органи за координацію відносин держави і релігійних організацій, розробляються концепції державно-церковних відносин.

Конституції та національні законодавства країн СНД гарантують свободу створення та діяльності релігійних об'єднань, а також визначають їх правовий статус. Вони мають статус юридичної особи та прирівняні до громадських організацій.

Крім того, можна зробити ще такий висновок: у всіх названих автором державах йде бурхливий розвиток духовного життя, який здійснюється на базі демократичних прав і свобод людини, на підставі принципу справедливості, рівності гуманізму.

Таким чином, після розпаду тоталітарної моделі церкви від держави сформувалися нові можливості для переорієнтації влади від використання релігійних організацій в окремих політичних проектах до створення умов для реалізації властивих їм суспільних функцій.

Результатом демократизації суспільного життя країн СНД стало відродження релігійного життя, храмів, збільшення кількості релігійних громад.

Размещено на Allbest.ru