Правове регулювання мовних відносин в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Закарпатського державного університету

УДК 343.1

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ МОВНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Олексик Х.М.

Мова є одним з визначальних факторів становлення та розвитку нації, держави, гарантом державності в цілому. Однак в арсеналі окремих політичних сил та політиків українського суспільства мовне питання сьогодні продовжує залишатися предметом громадських та політичних дискусій, а в період передвиборчих кампаній ця проблема особливо загострюється і набуває спекулятивно-кон'юнктурного характеру у боротьбі за голоси виборців.

З огляду на низку об'єктивних і суб'єктивних причин в Україні сьогодні відсутня повноцінна ефективна і цілеспрямована державна політика з метою утвердження статусу української мови як державної і забезпечення нормативних гарантій розвитку мов національних меншин, що спричиняє мовну кризу і негативно позначається на міжнаціональних відносинах і політичній ситуацій в суспільстві взагалі.

Враховуючи політико-соціальну актуальність цієї проблеми, увага до її досліджень у вітчизняній правовій літературі явно недостатня. На рівні дисертаційних досліджень розглядалися лише окремі аспекти правового регулювання мовних відносин. Зокрема у кандидатській дисертації Л. Рапацької [17] було проведено історико-правове дослідження правових основ мовної політики в Україні. У докторській дисертації В. Колісника [16] мовне питання розглядається в аспекті міжнаціональних відносин. Науковому аналізу цієї проблеми присвячено також ряд публікацій українських юристів, зокрема В. Маляренка [24], В. Погорілка [25], А. Потьомкіна [26], Л. Шкляра [27], О. Ялової [28]. Водночас в українській правовій науці відсутній комплексний підхід щодо вирішення мовного питання з метою запобігання політичним спекуляціям на дану тему.

В даній статті здійснено спробу визначити сферу та особливості використання державної мови та мов національних меншин, виходячи з позицій чинного законодавства про мови, а також сформульовано власні пропозиції щодо цивілізованого вирішення мовних проблем в Україні.

Перш за все заслуговує на увагу сутність поняття „державна мова” та сфера її застосування. Враховуючи те, що чинні нормативно-правові акти не дають завершеного нормативного визначення даного поняття, вчені-юристи намагаються вирішити це питання на доктринальному рівні. Так, професор В. Ф. Погорілко вважає, що „державна мова - це 1) мова офіційного спілкування громадян певної держави; 2) офіційна мова діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування; 3) мова, обов'язкова для вивчення у закладах освіти, що існують на території певної держави; 4) мова державних ЗМІ; 5) основна мова в діяльності політичних партій та інших громадських об'єднань; 6) офіційна мова політичних, освітніх, наукових та інших форумів (зборів, зібрань, з'їздів, конференцій) [25, с. 96]”. Іншими словами державна мова є обов'язковим засобом офіційного спілкування в публічних сферах суспільних відносин. Водночас дещо дивною видається позиція колишнього Голови Верховного Суду України, професора В. Маляренка, який зазначає: «термін «державна» передбачає, що всі державні органи влади, її посадові та службові особи на офіційному - державному - рівні мають використовувати державну мову, тобто українську. У зв'язку з цим, за конституційною логікою, органи місцевого самоврядування, які відповідно до ст. 5 Конституції України не є органами державної влади, недержавні підприємства, установи, організації мають право використовувати ту мову, яку вважає за потрібне місцева громада [24, с. 14]». Варто зауважити, що таке вузьке трактування конституційних положень суперечить офіційній позиції Конституційного Суду України, викладеній у рішенні №10рп/99 від 14 грудня 1999 року (справа про застосування української мови) [19], в якому зазначається наступне:

§ під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов'язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя (абзац перший пункту 3 мотивувальної частини);

§ українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (абзац перший пункту 1 резолютивної частини).

Таким чином, для визначення сфери застосування державної мови необхідно безпосередньо керуватися нормами Конституції, а також рішеннями Конституційного Суду України, який є єдиним органом, що вправі давати офіційне тлумачення Конституції та законів України.

Загалом, на наш погляд, знання державної мови можна визнати конституційним обов'язком кожного громадянина України. Відповідно до п.5 абз.2 ст. 9 Закону України „Про громадянство України” обов'язковою умовою прийняття до громадянства України є володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування [4]. Тому хіба не абсурдною видається ситуація, коли іноземець, який хоче стати громадянином України повинен володіти державною мовою, а особа, яка від народження або достатньо тривалий час проживає на території України і володіє українським паспортом, відмовляється розмовляти державною (українською) мовою? При цьому автор вважає за потрібне наголосити на тому, що громадянський обов'язок володіти та розмовляти державною мовою не слід сприймати у буквальному розумінні. Це стосується лише публічної сфери суспільних відносин і аж ніяк не повинно зачіпати приватної сфери життя громадян за винятком випадків, прямо передбачених законом. Тобто кожен громадянин на побутовому рівні, в приватно-правових відносинах з іншими громадянами має право користуватися рідною для нього мовою, що є природним і невід'ємним правом кожної людини. Крім того Конституція та закони України передбачають можливість використання у визначених випадках поряд з державною мов національних меншин при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також у відносинах між громадянами та цими органами.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 91 Конституції України порядок застосування мов визначається виключно законами України [1]. На сьогодні залишається чинним Закон Української РСР „Про мови в Українській РСР”. Однак більшість його положень морально застаріли і не відповідають вимогам часу. Сьогодні у Верховній раді зареєстровані два законопроекти щодо використання державної мови та мов національних меншин, але жоден з них ще не був розглянутий. З огляду на це правове регулювання мовних відносин повинно здійснюватися на підставі конституційних положень, положень Закону Української РСР „Про мови в Українській РСР” в частині, що не суперечить Конституції України, а також спеціальних норм інших законодавчих актів. Всі правові норми, які стосуються застосування мов, за своїм змістом та значенням можна поділити на чотири групи.

До першої групи слід віднести норми, що визначають засади мовної політики. Це, перш за все, положення статті 10 Конституції України, а також статті 6 Закону України „Про основи національної безпеки України” [13], відповідно до якої одним із пріоритетів національних інтересів України є забезпечення розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин. мовний законодавство конституційний суд

Друга група об'єднує імперативні норми, що визначають сфери обов'язкового використання державної мови:

1) у Збройних Силах України мовою службової діяльності, діловодства та документації є державна мова (ст. 13 Закону України “Про Збройні Сили України”) [6] ;

2) вся друкована продукція, призначена для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні установи (бланки, квитанції, форми тощо) видається державною мовою (ч. 2 ст. 6 Закону України „Про видавничу справу”) [10];

3) адміністративне судочинство здійснюється державною мовою; судові документи складаються державною мовою (ст. 15 Кодексу адміністративного судочинства України) [18];

4) цивільне судочинство здійснюється державною мовою; судові документи складаються державною мовою (ч. 1, 3 ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України) [17];

5) телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою; для загальнонаціонального мовлення частка ефірного часу, коли мовлення ведеться українською мовою, має становити не менше 75 відсотків загального обсягу добового мовлення. (ч. 1, 4 ст. 10 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”) [8].

До третьої групи відносяться норми, що мають бланкетний характер (відсилають до положень інших законів):

1) судочинство в Україні провадиться українською мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках та в порядку, визначених законом (ч. 1, 2 ст. 10 Закону України “Про судоустрій України”) [13];

2) мова господарського судочинства визначається статтею 21 Закону України "Про мови в Українській РСР", яка містить положення про здійснення арбітражного судочинства українською мовою (ст. 3 Господарського процесуального кодексу України) [5];

3) мова освіти визначається Конституцією України та Законом “Про мови в Українській РСР” (ст. 7 Закону України “Про освіту”) [4]. Відповідно до уже згадуваного рішення КСУ №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року у державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п'ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин;

4) застосування мов у галузі кінематографії здійснюється відповідно до ст. 10 Конституції України (ст. 6 Закону України “Про кінематографію”) [8] При цьому ч. 2 ст. 14 Закону України “Про кінематографію” закріплює обов'язок дублювання або озвучення чи субтитрування державною мовою іноземних фільмів перед їх розповсюдженням в Україні. Положення даної статті відповідно до рішення КСУ №13-рп від 20.12.2007 [15] не порушує прав національних меншин на використання своєї мови в галузі кінематографії (абзац четвертий пункту 6 мотивувальної частини), а іноземні фільми не підлягають розповсюдженню та демонструванню в Україні, якщо вони не дубльовані або не озвучені чи не субтитровані державною мовою.

І нарешті четверту групу складають правові норми, що передбачають порядок використання інших мов:

1) кримінальне судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості (ч. 1 ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу) [2]. Дане положення, на наш погляд виглядає не зовсім коректним, адже його застосування може зачепити право громадян України, які не володіють і не зобов'язані володіти мовою більшості населення даної місцевості, на використання державної мови. Цивільне та адміністративне судочинство у зв'язку з прийняттям нових кодексів сьогодні повинно здійснюватися виключно державною мовою. При цьому ці положення визнані Конституційним судом такими, що відповідають Конституції України і не пов'язані із звуженням змісту існуючих прав і свобод, адже вони не зачіпають право на використання рідної мови у судовому процесі. Тому у новому КПК доцільно передбачити аналогічну норму;

2) особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі ( ч. 3 ст. 10 Закону України «Про судоустрій України»);

3) громадяни мають право звертатися до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, об'єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін. Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на незнання мови звернення (ст. 6, 7 Закону України „Про звернення громадян”) [9];

4) держава заохочує підготовку, виготовлення і розповсюдження друкованих видань державною мовою та мовами національних меншин, що проживають в Україні ( ч. 3 ст. 8 Закону України “Про видавничу справу”) [10];

5) мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території (ч. 2 ст. 10 Закону України “Про телебачення і радіомовлення”) [8];

6) друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні») [7];

7) документи, необхідні для здійснення митного контролю та митного оформлення подаються українською мовою або офіційною мовою митних союзів, членом яких є Україна (ст. 77 Митного кодексу України) [14].

Даний перелік правових положень не є вичерпним, але і на його підставі можна зробити висновок, що, незважаючи на проблемні ділянки в джерелах правового регулювання мовних відносин, українське законодавство в цілому достатньо демократично регулює використання як державної мови, так і мов національних меншин. Тому запобігання мовним конфліктам в Україні насамперед є проблемою моралі, ніж проблемою права. Адже відповідні правові норми і принципи існують, слід лише їх правильно розуміти і застосовувати, а не використовувати як засоби політичних ігор.

Ігнорування норм Конституції, різнобічне тлумачення законодавства про мови призвело до того, що сьогодні в Україні de jure державною мовою є українська, a de facto велика кількість державних службовців та політиків всіх рівнів при здійсненні державно-владних повноважень користуються російською мовою. Зокрема противники визнання української мови єдиною державною аргументують свою позицію тим, що норми Конституції зобов'язують володіти державною мовою лише Президента України (ст. 103), суддів Конституційного Суду України (ст. 148) та суддів судів загальної юрисдикції (ст. 127). Однак така позиція говорить про нерозуміння характеру та правових підстав здійснення повноважень органами державної влади та місцевого самоврядування і прямо суперечить ст.10 Конституції України. Навіть якщо Конституція безпосередньо не зобов'язує народних депутатів, посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування володіти державною мовою, то це прямо випливає з духу Конституції та самої сутності поняття «державна мова». Однак для запобігання зайвим дискусіям на цю тему вважаємо за потрібне ввести у Конституції та відповідних законах імперативні норми щодо обов'язкового знання державної мови вищезазначеними особами.

Досить часто порушники мовного законодавства для захисту своєї позиції посилаються на норми Європейської хартії регіональних мов або мов меншин [12], що була ратифікована Верховною Радою України 15 травня 2003 року. Однак ці політики забувають дуже важливий принцип, який був проголошений хартією: охорона і розвиток регіональних мов або мов меншин не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх.

Таким чином, навіть існуючі прогалини у законодавстві не дають об'єктивних підстав для дестабілізації мовних відносин в Україні. Натомість необхідність прийняття нового Закону України «Про мови» сьогодні головним чином зумовлена потребою забезпечення статусу державної мови, а саме визначення поняття «державна мова» та законодавчої конкретизації сфер її використання, закріплення обов'язку володіння державною мовою посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування. Крім цього, на наш погляд, з метою гарантування рівного розвитку мов національних меншин і недопущення надання привілеїв окремим із них, з ч. 3 ст. 10 Конституції України пропонується виключити слово “російської” і викласти її наступній редакції: “В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин у відповідності з Конституцією та законами України”. Слід також враховувати те, що різноманітні спекуляції на тему мовних відносин є результатом повної безкарності. Тому доцільно ввести адміністративну та дисциплінарну відповідальність посадових та службових осіб органів державної влади та місцевого самоврядування за порушення мовного законодавства.

Сподіваємось, що національна свідомість в Україні переможе національний нігілізм і мовне питання буде вирішене цивілізованим шляхом у відповідності до норм і принципів міжнародного права.

Література

1. Конституція України. Закон України “Про внесення змін до Конституції України”: Текст відповідає офіц. - К., Школа, 2005. - 48с.

2. Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня 1961 // ВВР. - 1961. - № 2. - Ст. 15

3. Закон України від 28 жовтня 1989 року “Про мови в Українській РСР” // ВВР. - 1989. - Додаток до № 45. - Ст. 631

4. Закон України від 23 травня 1991 року “Про освіту” // ВВР. - 1991. - № 34. - Ст. 451

5. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 року // ВВР. - 1992.- №6. - Ст. 56

6. Закон України від 6 грудня 1991 року “Про Збройні Сили України” // ВВР. - 1992. - №9. - Ст. 108

7. Закон України від 16 листопада 1992 року “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” // ВВР. - 1993. - № 1. - Ст. 1

8. Закон України від 21 грудня 1993 року “Про телебачення і радіомовлення” // ВВР. - 1994. - № 10. - Ст..43

9. Закон України від 2 жовтня 1996 року “Про звернення громадян” //ВВР. - 1996. - № 47. - Ст.. 256

10. Закон України від 5 червня 1997 року “Про видавничу справу” // ВВР. - 1997, - № 32. - Ст.. 206

11. Закон України від 13 січня 1998 року “Про кінематографію” // ВВР. - 1998. - 322. - Ст.. 144

12. Закон України від 18 січня 2001 року “Про громадянство України” // ВВР. - 2001. - № 13. - Ст.. 65

13. Закон України від 7 лютого 2002 року “Про судоустрій України” // ВВР. - 2002. - № 27-28. - Ст.. 180

14. Митний кодекс України від 11 липня 2002 року // ВВР. - 2002. - № 38-39. - Ст.. 288

15. Закон України від 15 травня 2003 року “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” // ВВР. - 2003. - № 30. - Ст.. 259

16. Закон України від 19 червня 2003 року “Про основи національної безпеки України” // ВВР. - 2003. - № 39. - Ст.. 351

17. Цивільний процесуальний кодекс України від 18 березня 2004 року // ВВР. - 2004. - № 40-41. - Ст. 492

18. Кодекс адміністративного судочинства від 6 липня 2005 року // ВВР. - 2005. - №35-36, №37. - Ст. 446

19. Рішення Конституційного Суду України №10-рп/99 від 14 грудня 1999 року (справа про застосування української мови)

20. Рішення Конституційного Суду України №13-рп/2007 від 20 грудня 2007 року (справа про розповсюдження іноземних фільмів)

21. Рішення Конституційного Суду України №8-рп/2008 від 22 квітня 2008 року (справа про мову судочинства)

22. Колісник В. П. Конституційно-правові проблеми регулювання міжнаціональних відносин в Україні в умовах становлення правової держави: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора. юрид. наук: спец. 12. 00. 02. «Конституційне право» / В. П. Колісник. - Харків, 2003.

23. Рапацька Л. П. Правове регулювання мовної політики в Україні наприкінці ХVIII - на початку ХХІ століття (на матеріалах Криму): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12. 00. 02. «Конституційне право» / Л. П. Рапацька. - Київ, 2005.

24. Маляренко В. Про мову судочинства в Україні / В. Маляренко // Політика і час. - 2007. - №5. - С. 14-20

25. Погорілко В. Ф. Державна мова / В. Ф. Погорілко // Юридична енциклопедія. - Т. 2 (Д-Й). - Київ, Вид-во “Українська енциклопедія” ім. М. П. Бажана, 1999. - 744 с.

26. Потьомкін А. Проблеми національного законодавства про мови / А. Потьомкін // Юридичний вісник України. - 2008. - №32. - С. 8

27. Шкляр Л. Етнополітика незалежності / Л. Шкляр // Політика і час. - 2006. - №6. - С. 62-74

28. Ялова О. До питання про визначення поняття «конституційні засади (принципи) мовної політики в Україні» / О. Ялова // Право України. - 2008. - № 10. - С. 145-148.

Анотація

У статті аналізується проблема регулювання мовних відносин у поліетнічному державно організованому українському суспільстві. На основі чинного законодавства України і рішень Конституційного Суду з'ясовуються сфера і межі застосування державної мови та мов національних меншин. Здійснена спроба класифікації законодавчих положень, що стосуються регулювання мовних відносин. Висловлюється власне ставлення авторів до мовної ситуації, яка склалася в Україні

Ключові слова: мова, держава, національні меншини

В статье анализируется проблема регулирования языковых отношений в полиэтническом украинском обществе. На основе действующего законодательства Украины и решений Конституционного Суда выясняются сфера и пределы применения государственного языка и языков национальных меньшинств. Осуществлена попытка классификации законодательных положений, касающихся регулирования языковых отношений. Высказывается собственное отношение авторов к языковой ситуации, которая сложилась в Украине.

Ключевые слова: язык, государство, национальные меньшинства.

The problem of the regulation of the relationship between languages in the multi-ethnic Ukrainian state organized society has been analysed. The sphere and the limits of the use of the state language and the languages of national minorities have been determined on the basis of the Ukrainian legislation in force and the decisions of the Constitutional Court. An attempt of the classification of the legislative provisions relating to the regulation of linguistic relationship has been made. The authors have expressed their own attitude to the linguistic situation in Ukraine. Key words: language, state, national minority.

Размещено на Allbest.ru