Політико-правові основи становлення етнополітичного менеджменту в Україні

Размещено на http: //www. allbest. ru/

ДВНЗ «УжНУ»

Політико-правові основи становлення етнополітичного менеджменту в Україні

Мелеганич Ганна Ігорівна,

канд. політ. наук, доцент

Дослідження питання становлення етнополітичного менеджменту в Україні варто розпочинати з аналізу нормативно-правової бази. З проголошенням незалежності перед державою постала проблема вибору моделі свого етнополітичного розвитку. Орієнтація на гармонійне поєднання інтересів усіх етнічних груп, які проживають у державі, формування умов для їх активної участі в політичному, соціально-економічному й культурному житті суспільства стали причиною того, що в нашій державі протягом відносно короткого терміну була створена відповідна нормативно-правова база, яка в основному забезпечує баланс і потреби розвитку етнічної більшості й етнічних меншин [15, с. 128].

Створення можливостей для гармонійного розвитку етнічної ідентичності, задоволення мовних, культурних потреб національних меншин, дотримання їхніх прав є ознакою демократичності держави. Проте, на сучасному етапі існують нормативно-правові, інституційні та соціально-культурні проблеми в реалізації етнополітики, а також зовнішні та внутрішні загрози не сприяють консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, збереженню та розвитку етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності національних меншин та етнічних спільнот України.

Найбільш значимими представниками, які досліджували українське законодавство в сфері етнонаціональних відносин, є Антонович М. [1], Котигоренко В. [9; 11], Римаренко Ю. [17].

На сьогоднішній день в Україні існує проблемна ситуація, яка давно потребує свого вирішення. Сформувалася потреба у вдосконаленні законодавства України у сфері міжнаціональних відносин, позаяк існуюча нормативна база не відображає усіх потреб представників різних етнічних спільнот України, і відповідно етнополітичний менеджмент не може функціонувати ефективно. Це все в свою чергу призвело до зовнішньої агресії Російської Федерації під видом захисту представників своєї національності на півдні та сході України.

Передумовою для формування етнополітичного менеджменту в сучасній Україні умовно можна вважати 24 серпня 1991 року, коли Верховною Радою УРСР було прийнято Акт про проголошення незалежності України. Саме в цей час на порядок денний в суспільствознавчих науках було поставлене велике коло невирішених питань і проблем, зокрема, у врегулюванні взаємовідносин і правового становища етнонаціональних меншин. Про актуальність цієї проблеми свідчить звернення «До громадян України всіх національностей», яке схвалила Президія Верховної Ради України 26 серпня 1991 року на основі Акту про проголошення незалежності України. У цьому документі зазначалося, що «на території України проживає більш як 110 національностей, і незалежна Україна, як правова демократична держава, керуючись загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права в національній сфері, «Декларацією про державний суверенітет України», забезпечить рівні політичні, економічні і соціальні права всіх громадян, повну свободу розвитку всіх національних мов і культур» [7, с. 555]. етнос менеджмент політичний правовий

Правове врегулювання становища національних меншин в Україні здійснюється національним законодавством та тими міжнародно-правовими актами, що були належним чином ратифіковані парламентом. Етнополітична сфера прямо чи опосередковано регулюється такими документами: Декларацією про державний суверенітет України, Актом проголошення незалежності України, Декларацією прав національностей України, Конституцією України, законами України «Про національні меншини в Україні», «Про об'єднання громадян», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про біженців», «Про імміграцію», «Про освіту», «Про закордонних українців», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» Указами Президента України, Постановами та розпорядженнями Кабінету Міністрів України, цільовими, галузевими, національними програмами розвитку. Основними міжнародно-правовими документами, ратифікованими Верховною Радою, є Рамкова конвенція Ради Європи про захист національних меншин (9 грудня 1997 року) та Європейська хартія регіональних мов або мов меншин (15 травня 2003 року). Відповідно до статті 9 Конституції України ці документи стали складовою національного законодавства [8, с. 6]. Крім того, Українською державою також визнані Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту від 1996 року, Ословські рекомендації з мовних прав національних меншин від 1998 року тощо.

Дослідник І. Зварич стверджує, що в Декларації прав національностей та Законі «Про національні меншини в Україні» - перших нормативно-правових актах з унормування сфери етнонаціональних відносин - було закладено наступні основоположні принципи етнонаціональної політики:

– усунення тоталітарних моделей управління етнонаціональними відносинами, які базувалися на повному й беззастережному контролі за всіма проявами міжетнічних відносин та монопольному праві держави самостійно приймати рішення щодо всіх міжетнічних протиріч;

– усебічна державна і громадська підтримка самобутнього національно-культурного розвитку етноспільнот та їх самовизначення у національно-культурному вимірі, який не загрожує територіальній цілісності держави;

– пріоритет норм міжнародного права із захисту національних меншин над нормами національного права;

– гарантування всім громадянам України рівних громадянських та політичних прав, незважаючи на їх етнонаціональну належність;

– визначення прав національних меншин у їх органічній єдності із правами людини [6, с. 157].

З одного боку може здатися, що виконання норм цих документів залежить здебільшого від політичної волі представників того чи іншого органу виконавчої влади, однак, чи не найбільшу роль у цьому процесі відіграють фактори, зумовлені недосконалістю та внутрішньою суперечливістю вітчизняного законодавства у сфері забезпечення прав етнонаціональних меншин.

Окремо варто згадати неоднозначний мовний закон - Закомн «Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 року, скасований 23 лютого 2014 року Верховною Радою України. Хоча українське суспільство потребувало прийняття даного закону, проте в такій редакції він викликав багато запитань і зауважень з боку громадськості. Суть його полягала в тому, що він значно розширював використання регіональних мов, якщо кількість носіїв цих мов не менше 10% від населення певного регіону. Дія закону розповсюджувалася на 18 мов. Тобто даний Закон звів нанівець значення державної української мови. Саме тому, Верховна Рада після Революції гідності поспішно його скасувала, але це повело за собою ряд інших трагічних подій.

Важливу роль у реалізації етнополітичного менеджменту відіграє міжнародне співробітництво з іноземними державами в сфері підтримки етнонаціональних меншин. Мова йде про роботу міжурядових комісій та прийняття рішень щодо забезпечення прав угорців в Україні та українців в Угорщині, румун в Україні та українців у Румунії, словаків в Україні та українців у Словаччині. Діє ряд міждержавних договорів, та угод з питань співробітництва у сфері захисту прав та забезпечення етнонаціональних потреб закордонних українців та відповідних національних меншин в Україні.

Незважаючи на наявність основних документів у цій сфері, в Україні ще з початку 90-х років ХХ ст. і до сьогодні у наукових колах, ЗМІ, парламенті, уряді, серед представників національних меншин активно обговорюються концепції етнонаціональної політики України і в різних редакціях пропонуються на розгляд Верховній Раді відповідні законопроекти. Авторами деяких з них були Ю. Римаренко [17], В. Котигоренко [9], Р. Чубаров [19]. Крім того, ряд законопроектів подавалося авторськими колективами [16, с. 213-219]. Проблема більшості з них полягала в тому, що вони не враховували недоліки попередніх законопроектів, автори деяких з них не володіли етнополітичними знаннями, а також часто відстоювали права та інтереси тільки певних груп. Усе ж головною причиною неприйняття цих законопроектів була відсутність політичної волі народних депутатів. Саме через небажання певних політичних кіл приймати концепцію, через прагнення лобіювати інтереси певної національної меншини та через відсутність політичної відповідальності в Україні не було сформовано цілісного бачення етнонаціонального розвитку. В результаті цього на сході України та в Автономній Республіці Крим безперешкодно діє російська пропаганда, на Закарпатті - угорська, а на Буковині - румунська .

Як зазначає А. Леонова у своєму дисертаційному дослідженні, порівняльний аналіз розроблюваних в Україні проектів концепцій етнонаціонального, етнокультурного розвитку з аналогічними чинними зарубіжними документами показав, що одним із найсуттєвіших їх недоліків є недостатня орієнтованість на створення умов для втілення в життя державної політики і, особливо, відсутність ефективних економічних, правових, організаційних механізмів її реалізації [13, с. 12]. Тобто, якби в Україні була Концепція етнонаціонального розвитку, то це б дало змогу говорити про існування ефективного етнополітичного менеджменту, як певної сукупності форм, методів і механізмів реалізації державної етнонаціональної політики.

Термін «етнополітичний менеджмент» українськими науковцями використовується не так давно, і через це тривають дискусії стосовно його тлумачення. Він знаходиться на межі політичної науки та державного управління й у вузькому значенні є складовою частиною системи державного менеджменту, що здійснює контрольно-регулятивні функції держави у сфері етнонаціональних відносин. Детально простежив еволюцію цього поняття О. Антонюк, утворивши ланцюг таких термінів, як «управління», «державне управління», «менеджмент», «політичний менеджмент», «етнополітичний менеджмент». Він визначає «етнополітичний менеджмент» як специфічний вид діяльності держави, її інститутів, громадських організацій, спрямованих на управління етнонаціональною сферою суспільства з метою досягнення певних цілей [3, с. 21]. Водночас В. Котигоренко застерігає від занадто широкого тлумачення терміну «етнополітичний менеджмент», що веде до підміни ним поняття «етнонаціональна політика» держави. Зміст останньої, зазвичай, визначають як сукупність цілей і завдань, принципів і правових норм, напрямів, механізмів, форм і методів діяльності держави у сфері етнонаціональних відносин [11, с. 52]. Із вищесказаного можна визначити, що саме етнополітичний менеджмент є головним інструментом реалізації державної етнополітики. Але етнополітика не обмежується діяльністю лише державних структур. Це і функціонування громадських організацій національних меншин, і робота науковців та експертів-фахівців, і результати наукових досліджень, і позиції і програмні документи політичних партій. Отже, процес державної етнополітики є двовекторним, позаяк здійснюється не лише через державні структури, а й за активної участі представників різних національностей (у поліетнічних суспільствах). В Україні представники етнонаціональних меншин впливають на етнополітику держави через діяльність національно-культурних товариств та Ради представників громадських об'єднань національних меншин.

У теорії менеджменту існують три підходи до розуміння його сутності. Виходячи з даних підходів, а саме: процесійного, системного та ситуаційного, спробуємо зобразити схеми етнополітичного менеджменту і визначити значення політико-правових документів згідно кожного з них.

Процесійний підхід розглядає менеджмент як процес безперервних взаємопов'язаних дій або управлінських функцій. Загальна сума всіх функцій є процесом управління. Схематично це виглядає так: планування > організація > мотивація > контроль. На всіх етапах або функціях відбувається прийняття рішень [12, с. 19]. Отже, процес політики ініціюється політичним рішенням. За ним іде детальна розробка політики, що виробляє варіанти для подальшого застосування інструменту політики. Після вибору інструменту він впроваджується і веде до подальшої розробки політики або до перегляду та модифікації початкового політичного рішення. Саме за такого підходу найбільше важливо які політико-правові рішення приймаються для реалізації етнополітичного менеджменту. У реалізації етнополітики, згідно цього підходу ключову роль відіграють управлінські органи, які, здійснюючи свої функції, приймають політичні рішення. Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин зараз є Міністерство культури, структурним підрозділом якого є Департамент у справах релігій та національностей. Цей орган здійснює організаційно-практичні заходи, спрямовані на формування й реалізацію державної етнонаціональної політики, вдосконалення законодавчої бази міжнаціональних відносин і механізму взаємодії з громадськими організаціями національних меншин.

При системному підході використовується теорія систем у менеджменті, тобто вивчення складного через пошук простого; бачення організації управління етнополітичними процесами в єдності системи державного управління в цілому та складових частин етнополітичної структури. Для об'єкта управління як системи основними складовими елементами можуть бути цілі, структури, завдання, технології і люди. Схематично даний підхід виглядає так: вхід (інформація, матеріал) > перетворення > вихід (соціальна відповідальність, послуга) [12, с. 19]. Тут політико-правові документи можуть прийматися як на вході, так і на виході.

Згідно системного підходу в реалізації управління етнополітичним процесами важливу роль відіграють усі структурні елементи системи. Тобто, починаючи від найвищих державних структур і через відділи у справах національностей облдержадміністрацій та міст з поліетнічним складом населення і закінчуючи діяльністю національно-культурних товариств. Усі ці елементи в єдності складають етнополітичний менеджмент.

Застосування системного методу дозволяє розглядати етнополітику, її менеджментську структуру як скоординовану структуру її складових множинних елементів, що перебувають у певному соціальному середовищі. Під час системного аналізу визначають елементи досліджуваних явищ, політичні інститути й норми, структурні підрозділи етноуправлінської сфери, специфіку їх змісту й функціонального призначення. На цій основі встановлюють системні зв'язки між ними, які виражають властиві суб'єктам і об'єктам етнополітичного менеджменту єдність і цілісність, а також аналізують їх взаємодію і субординацію. При цьому елементи етнополітичного менеджменту розглядають як складні окремішні феномени, що мають характерні склад і структуру, виконують певну функцію в загальній управлінській системі [2, с. 24]..

Ситуаційний підхід передбачає розв'язання окремих управлінських ситуацій, тобто конкретного набору обставин, які впливають на організацію протягом певного часу з метою найбільш ефективного досягнення нею цілей [12, с. 19]. Ситуаційний підхід в етнополітичному менеджменті є найменш раціональним і рідко застосовуваним, позаяк головна увага діяльності державних органів, які відповідають за міжнаціональні відносини та становище національних меншин, зосереджена на законодавчому і нормативно-правовому забезпеченні процесу управління та опрацюванні програм, заходів, процедур, які забезпечують виконання державної етнополітики, і формуванні управлінського механізму їх реалізації.

Механізм управління етнонаціональним розвитком, включає такі компоненти: перший - суб'єкт державної етнополітики та управління, яким виступає як центральна, так і регіональна влада; другий - інституційні ресурси регулюючого впливу, насамперед, нормативно-правові акти; третій - власне управлінський процес, його етапи, функції, оцінка ефективності [5, с. 79]. Тобто без інституційного ресурсу не можливо поєднати суб'єкта управління етнополітичною сферою з процесом його реалізації, політико-правові документи є з'єднуючою ланкою.

У структурі етнополітичного менеджменту можна виділити такі рівні:

1) стратегічний - рівень прийняття етнополітичних рішень (Президент, парламент);

2) тактичний - розробка конкретних методів, заходів, підходів та засобів упровадження прийнятих рішень (відповідні органи у структурі Кабінету Міністрів);

3) оперативний - реалізація державної етнополітики у регіонах та відслідковування результатів впровадження минулих рішень (регіональні підрозділи органів державного управління) [4].

Згідно даного структурного підходу політико-правовою основою функціонування етнополітичного менеджменту є: на стратегічному рівні - закони, постанови Верховної Ради, укази та розпорядження Президента, на тактичному - постанови та розпорядження Кабінету Міністрів, на оперативному - розпорядчі акти облдержадміністрацій та рішення місцевих рад.

Ця схема ідентична структурі політичного менеджменту, й у ній відсутній будь-який зв'язок з громадськістю, тобто це одностороння система управління, яка була наявна ще за часів СРСР. Натомість ми пропонуємо цю структуру доповнити і на кожному з рівнів створити дорадчі органи, на зразок громадських рад чи колегій з числа лідерів етнонаціональних меншин. Тобто мова йде про перехід від ієрархічного до мережевого управління, де завдання держави визначаються в ході суспільної дискусії між державними структурами та інститутами громадянського суспільства.

Можна також використовувати посередницькі технології отримання підтримки і схвалення з боку етнонаціональних груп та суспільства в цілому, створення позитивного образу, зведення до мінімуму негативних і деструктивних реакцій та комунікативні технології - елементи зв'язків із громадськістю, які дозволяють досягнути високого рівня міжнаціональних, міжкультурних, міжконфесійних, міжгрупових і міжособистісних відносин у поліетнічному суспільстві [18, с. 127].

Серед функцій етнополітичного менеджменту В. Котигоренко виокремлює дві основні. Перша - оперативно-управлінська. Вона покладається на відповідні підрозділи Кабінету Міністрів України та спеціалізовану центральну урядову установу, а також на органи місцевої виконавчої влади, представлені відповідними управліннями й відділами у справах національностей при обласних держадміністраціях. Друга функція названих структур виконавчої влади держави - імплементаційна (від лат. implere - наповнювати, досягати, виконувати, здійснювати). Її зміст полягає в розробленні та здійсненні заходів, які забезпечують реалізацію основних напрямів державної етнополітики, представлених цільовими державними програмами, регулярно повторюваними й разовими, а саме: оглядами, фестивалями, конкурсами та іншими, доцільність яких визначається конкретною ситуацією та обставинами [10, с. 52]

Етнополітичний менеджмент має також інформаційну базу, тому можемо виділити ще й третю функцію - інформаційну, адже суспільство має бути проінформоване про діяльність владних структур в етнополітичній сфері. Важливе місце тут займають дані державної та відомчої статистики, що містять відомості про національності, законодавчі та нормативні акти держави, де фіксується основний напрямок етнонаціональної політики; документи формальних і неформальних структур і рухів, програми партій стосовно питань етнонаціональної політики; матеріали засобів масової інформації і т.д.

До недавнього часу, як вже зазначалося, центральним спеціалізованим органом, відповідальним за етнополітичну сферу, був Державний комітет України у справах національностей та релігій. Показовим було існування у Державному комітеті у справах національностей та релігії Департаменту етнополітики та європейської інтеграції. На кінець 2010 року розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2010 року № 2219-р дана структура була ліквідована. Функції з реалізації державної політики у сферах міжнаціональних відносин, захисту прав національних меншин України, релігії покладені на Міністерство культури України, де існує Департамент у справах релігій та національностей. Звичайно, що діяльність лише Департаменту, в компетенції якого й питання релігії не в змозі реагувати на всі виклики етнополітичного життя.

Як видно з вищесказаного, політика держави щодо гармонічного врегулювання етнонаціональних відносин не є послідовною. Окреме відомство, що відповідальне за етнонаціональну політику України декілька разів реорганізовувалося та ліквідовувалося. Така ситуація викликає занепокоєння як у титульного етносу, так і у представників національних меншин. Існування окремого відомства, відповідального за цю сферу, є необхідною умовою функціонування демократичного суспільства і правової держави з поліетнічним складом населення. Крім того, ліквідація Державного комітету України у справах національностей та релігії позбавила центральну виконавчу владу спеціальної структури, покликаної контролювати виконання установами та відомствами законів, пов'язаних із захистом прав національних меншин та регулювання міжнаціональних відносин, і водночас було порушенням норм ст. 5 Закону «Про національні меншини в Україні», тому його можна кваліфікувати як порушення прав національних меншин.

Найбільш раціональною позицією стосовно системи реалізації державної етнонополітики слід визнати вдосконалення її наявних механізмів. Для таких механізмів, як органи влади місцевого самоврядування і державного управління, важливо чіткіше розмежувати їхні повноваження у процесі прийняття рішень та відповідальність за їх імплементацію. Бажано досягти аналогічності регулятивних повноважень органів управління етнонаціональною сферою на загальнодержавному та місцевому рівнях: у підготовці рішень, у формуванні бюджетів тощо. Видається доцільним запровадити окремі механізми моніторингу за станом етнополітичної сфери та контролю за здійсненням державної етнополітики. Механізми такого роду можуть бути як державними, так і громадськими [14, с. 22]. Потреба у спеціалізованих підрозділах, що здійснюють державну етнонаціональну політику, актуальна й для органів місцевого самоврядування, де проживають представники національних меншин в значній кількості.

Функціонально система заходів із реалізації державної етнополітики має діяти в таких напрямах: вивчення та аналіз ситуації у міжнаціональній сфері, у т.ч. із залученням наукового потенціалу; здійснення діагностики самопочуття етнічних груп, тенденцій у міжетнічних відносинах; заохочення розробок наукових рекомендацій, що стосуються етнополітичної сфери, безпосередня взаємодія органів влади з громадськими організаціями етнонаціональних меншин. Останній із названих напрямів має особливе значення для ефективного функціонування системи етнополітичного менеджменту. Інституційно він забезпечується діяльністю постійної комісії, що опікується питанням міжнаціональних відносин у Верховній Раді України, Ради з питань етнополітики при Президентові України та Ради представників кримськотатарського народу при Президентові України, відповідних структурних підрозділів у місцевих державних адміністраціях та місцевих органах самоврядування, дорадчих органів із представників національних меншин загальноукраїнського та місцевого рівня.

Розуміння сутності процесу управління етнополітичної сферою є необхідним атрибутом політики сучасної української держави, позаяк для гармонійного розвитку правової держави і громадянського суспільства необхідним є запобігання етнонаціональних конфліктів шляхом упровадження дієвих заходів у латентний період їхнього розвитку. На жаль ми вже запізнилися і конфлікт, який має й етнонаціональні причини у нас уже розгорівся на сході та півдні України, але, наявність відповідного механізму і чітких інституцій етнополітичного менеджменту відповідальних за політику у сфері міжнаціональних відносин є безперечно потрібним для сучасної України.

Щодо законодавчого регулювання етнонаціональної сфери, то більшість нормативно-правових документів було прийнято у 90-х років ХХ ст., пізніше відбувалася лише ратифікація міжнародно-правових актів. Проте сучасні реалії життя вказують на необхідність його оновлення та впровадження комплексного підходу для гармонійного етнонаціонального розвитку української держави, тобто маємо достатні підстави для врегулювання національного питання комплексно шляхом прийняття окремого закону про концепцію етнополітичного розвитку України. Зазначений закон на законодавчому рівні має визначити термін української нації, корінних народів та національних меншин України, врегулювати засади державного сприяння консолідації і розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій та культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України, тобто розкрити положення ст. 11 Конституції України. Прийняття Концепції є найбільш надійним механізмом захисту прав та інтересів усіх етнічних спільнот і запобіганню конфліктним ситуаціям.

Література

1. Антонович М. Права національних меншин в Україні: національне законодавство та міжнародно-правові стандарти // Право України. - 2004. - № 6. - С. 8-12.

2. Антонюк О. Етнополітичний менеджмент: теоретичне обґрунтування та емпірична реальність (початок) // Персонал. - 2007. - № 6. - С. 21-27.

3. Антонюк О.В. Основи етнополітики : навч. посіб. / Олександр Васильович Антонюк. - К. : МАУП, 2005. - 432 с.

4. Афонін Е. Етнополітичний менеджмент / Едуард Афонін [Електронний ресурс] // Етнічний довідник: поняття та терміни. - Режим доступу до статті: http://etno.uaweb.org/glossary/e.htm

5. Зварич І. Програмно-цільовий метод у контексті теорії і практики управління етнонаціональним розвитком / Ігор Зварич // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. - К., 2008. - Вип. 40. - С. 71-85.

6. Зварич І. Т. Етнополітика в Україні: регіональний контекст: монографія / І. Т. Зварич. - К.: Дельта. - 2009. - 320 с.

7. Звернення Президії Верховної Ради України до громадян України всіх національностей // Відомості Верховної Ради. - 1991. - № 42. - С. 555.

8. Конституція України. - К.: Видавництво «Право», 1996. - 63 с.

9. Котигоренко В. До питання про концептуальні засади етнонаціональної політики України / Віктор Котигоренко // Політичний менеджмент. - 2006. - № 4. - С. 20-43.

10. Котигоренко В. Становлення державного етнополітичного менеджменту в Україні / Віктор Котигоренко // Політичний менеджмент. - 2004. - № 6. - С. 48-63.

11. Котигоренко В. Щодо стратегії державної етнонаціональної політики / Віктор Котигоренко // Стратегічні пріоритети. - 2008. - № 1. - С. 40-52.

12. Крамаренко В.І. Менеджмент: навч. посіб. / В.І. Крамаренко. - К. : ЦУЛ, 2000. - 248 c.

13. Леонова А.О. Державна етнокультурна політика в Україні на сучасному етапі: механізми формування і реалізації : автореф. дис. на здобуття наук ступеня д-ра політ. наук : 23.00.05 «Етнополітологія та етнодержавознавство» / А.О. Леонова. - К., 2005. - 36 с.

14. Майборода О. Принцип системності в управлінні етнополітичною сферою: проблеми і шляхи вирішення / Олександр Майборода // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. -- К., 2008. -- Вип. 40. -- С. 6-27.

15. Нижник О. Фінансово-економічне забезпечення заходів із реалізації державної етнонаціональної політики / Олена Нижник, Тетяна Кравець // Актуальні питання вітчизняної етнополітики: шляхи модернізації, врахування міжнародного досвіду / [під заг. ред. Ю. Тищенко]. - К. : Укр. незалежний центр політ. досліджень, 2004. - С. 123-165.

16. Правові засади державної етнонаціональної політики в Україні: Монографія / [ за ред. І.О. Кресіної ]. - К. : Логос, 2011. - 400 с.

17. Римаренко С. Ю. Етнонаціональна політика України: концептуальний аспект / Сергій Юрійович Римаренко // Освіта. - 1994. - № 83. - С. 7.; Римаренко С. Ю. Етнонаціональна політика України: концептуальний аспект /Сергій Юрійович Римаренко // Освіта. - 1994. - N 84-85. - С. 10.

18. Савинов Л.В. Общество и этнополитика: специфика этнополитических процессов в Сибирском федеральном округе: монография / Л.В. Савинов. - Новосибирск СибАГС, 2005. - 170 с.

19. Чубаров Р. А. Проект Закону України «Про Концепцію державної етнонаціональної політики України» / Рефат Абдурахманович Чубаров // Центр інформації та документації кримських татар. - Режим доступу: http://www.cidct.org.ua/uk/studii/1-2(05)/2.html

Анотація

Політико-правові основи становлення етнополітичного менеджменту в Україні

У статті аналізується політико-правові основи становлення етнополітичного менеджменту в Україні, а саме законодавче забезпечення етнонаціональної політики. Дається визначення етнополітичного менеджменту та його детальна характеристика. Вказується на проблему не прийняття концепції етнонаціональної політики України протягом останніх десяти років як концептуального документа, що мав би стати основою для етнополітичного менеджменту в державі.

Ключові слова: етнонаціональна політика, етнополітичний менеджмент, політико-правові документи, національні меншини, концепція етнонаціональної політики України.

Аннотация

Мелеганич Анна Игоревна Политико-правовые основы становления этнополитического менеджмента в Украине.

В статье анализируется политико-правовые основы становления этнополитического менеджмента в Украине, а именно законодательное обеспечение этнонациональной политики. Дается определение этнополитического менеджмента и его детальная характеристика. Указывается на проблему не принятие концепции этнонациональной политики Украины в течение последних десяти лет концептуального документа, который должен стать основой для этнополитического менеджмента в государстве.

Ключевые слова: этнонациональная политика, этнополитический менеджмент, политико-правовые документы, национальные меньшинства, концепция этнонациональной политики Украины.

Annotation

Melehanych Hanna Political and legal grounds for formation of ethnic and political management in Ukraine

The article analyses political and legal grounds for formation of ethnic and political management in Ukraine, namely provision of legislation of ethnic and national policy.The article gives the definition of ethnic and national management as well as its detailed description .It also points it out as a problem the fact that whithin the last ten years conception of ethnic and national policy of Ukraine has not been adopted whereas it had to become the grounds for ehnic and political managenemt in the country.

Key words: ehtniс and national policy, ethnic and political management, political and legal documents, national minorities, conception of ethnic and national policy of Ukraine

Размещено на Allbest.ru