Партнерство держави і суспільства у соціальному обслуговуванні внутрішньо переміщених осіб

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Збройний конфлікт на території Донецької та Луганської областей України й анексія Криму призвели до появи серед громадян України внутрішньо переміщених осіб (ВПО), які раптово втратили житло та робочі місця, доступ до послуг соціальної інфраструктури. Авторитетні джерела [1, с. 15] підкреслюють складність, комплексність і довготривалість проблем, викликаних безпрецедентним масштабом внутрішнього переміщення в Україні. Навіть за умов добровільності і підготовленості воно все одно загрожувало б істотними труднощами і на локальних ринках праці, і в контексті доступності освітніх послуг та якісної медичної допомоги. Вагоме значення має неготовність до такого переміщення у зв'язку з його вимушеністю як самих ВПО, так і мешканців і влади регіонів, куди вони прибули. Система надання соціальних послуг, так само, як і ринок праці, мережа освітніх та медичних закладів теж зазнала додаткового навантаження, оскільки очевидним стає той факт, що ВПО є новою категорією отримувачів соціальних послуг в Україні. Зрозуміло, що підготувати заклади соціального обслуговування до появи додаткового контингенту отримувачів за умов, які склалися у 2014 р., було не можливо. Однак саме у цей період активізувались організації «третього сектору» (громадські некомерційні організації) для надання ВПО необхідної оперативної допомоги (гуманітарної, психологічної, пошуку житла та роботи). Ці організації стають реальними партнерами держави у питаннях підтримки ВПО, забезпечуючи оперативною допомогою осіб, яких було б складно охопити державним закладам та установам. До підтримки ВПО та організацій, що їм допомагають, долучились і представники бізнес-сектору переважно як донори. Незважаючи на певну стихійність цих ініціатив, їх практична цінність досі залишається дуже високою.

Наприкінці 2014 р. в Україні з метою вирішення проблем ВПО було створено Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб і єдиний реєстр ВПО, ухвалено Закон України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який регламентує статус ВПО, низку нормативно-правових актів стосовно соціального захисту ВПО. Водночас питання соціального обслуговування ВПО не втрачають своєї актуальності, оскільки, по-перше, серед ВПО є особи, котрі були отримувачами соціальних послуг і до 2014 р. (одинокі особи похилого віку, особи з інвалідністю, діти-сироти та діти позбавлені батьківського піклування), по-друге, значна кількість ВПО не змогли влаштуватись на новому місці, що змушує їх або повертатись у непідконтрольні українській владі населені пункти або постійно шукати житло і роботу у різних регіонах України. Крім того, громадяни України у меншій порівняно з періодом 2014--2015 рр. кількості продовжують прибувати з непідконтрольних територій. Невизначеність майбутнього ВПО є викликом для держави, подолати який досить складно шляхом участі лише державних інституцій. Сприяти влаштуванню ВПО може партнерство держави та суспільства, що впроваджується у формі міжсекторного партнерства, учасниками якого є державний сектор, бізнес-сектор та організації «третього сектору». У межах такого партнерства розширюються можливості держави з надання необхідних послуг цій категорії осіб. Партнерство передбачає посилену взаємодію зазначених вище секторів і відповідне делегування деяких державних повноважень у сфері соціального обслуговування недержавному сектору, напрацювання спільних позицій щодо надання соціальних послуг з організаціями бізнес-сектору. Україна вже має успішний досвід такого партнерства, однак поки що залучення організацій «третього сектору» та приватного сектору до соціального обслуговування ВПО не набуло достатнього поширення для того, щоб бути дієвим механізмом вирішення проблем даної категорії громадян. Отже, актуальність теми статті зумовлена необхідністю подальшого розвитку міжсекторного партнерства у наданні соціальних послуг ВПО в Україні.

Міжсекторного партнерства присвячені праці зарубіжних та українських вчених, серед яких Т. Біркланд, (T Birkland), П. Грінер (P. Griner), В. Звонар (V Zvonar), І. Лебедєва (I. Lebedieva), А. Ловкова (A. Lovkova), В. Новіков (V Novikov), Н. Піроженко (N. Pirozhenko), Н. Хананашвіллі (N. Khananashvilli), В. Якимцець (V. Yakymtsets). Тему функціонування сфери соціального обслуговування населення досліджували Н. Булейн (N. Bullain), А. Гоней (A. nay), О. Давидюк (O. Davydyuk), К. Дубич (K. Dubych), С. Крупа (S. Krupa), О. Макарова (O. Makarova), І. Мещан (I. Meshchan), О. Тищенко (O. Tyshchenko), О. Ярська-Смірнова (О. Yarska-Smirnova). Проблематику становища ВПО в Україні та формування державної політики щодо цих громадян, соціальної роботи з ними висвітлювали І. Аракелова (I. Arakelova), О. Балакірєва (O. Balakirieva), О. Балуєва (O. Baluieva), О. Більовський (O. Bilovskyi), Н. Гусак (N. Husak), Т. Доронюк (T. Doroniuk), І. Євдокимова (I. Yevdokymova), І. Карпова (I. Karpova), О. Коломієць (O. Kolomiiets), Е. Лібанова (E. Libanova), О. Малиновська (O. Malynovska), О. Овчар (O. Ovchar) О. Позняк (O. Pozniak), У. Садова (U. Sadova), Т Семигіна (T. Semyhina), А. Солодько (A. Solodko), С. Трухан (S. Trukhan). Значний внесок у вивчення становища та потреб ВПО в Україні протягом 2014--2017 рр. зробили громадські та міжнародні організації, наукові інститути. Міжнародна організація з міграції (МОМ) проводить відповідні дослідження починаючи з березня 2016 р. Останній раунд відбувся у жовтні--листопаді 2017 р. У його ході опитано 1025 ВПО методом особистого інтерв'ю та 4014 телефоном по всій країні [2]. За результатами кожного раунду опубліковано звіт. Водночас інформацію про актуальну ситуацію, у якій перебувають ВПО, збирає та оприлюднює у спеціальних звітах Офіс ООН із координації гуманітарних ситуацій (UN OCHA). В Україні існує і велика кількість інших досліджень стосовно потреб ВПО, умов їх проживання, становища на ринку праці тощо, результати яких теж публікують в окремих звітах.

В усіх наведених звітах відзначено високий рівень потреб ВПО у житлі, працевлаштуванні, послугах соціальної інфраструктури. Водночас, питання міжсекторного партнерства у контексті організації соціальних послуг для ВПО досліджені не достатньо. Соціальні послуги для цієї категорії громадян надаються на базі наявних державних і комунальних організацій та установ або ініціатив окремих недержавних організацій, які до 2014 р. також не мали досвіду роботи з ВПО. Проте потреби ВПО дещо відрізняються від потреб інших категорій отримувачів соціальних послуг і повністю задовольнити їх державний сектор не може, а об'єднання зусиль секторів на практиці відбувається не часто. Тому на часі пошук більш чутливих до потреб ВПО моделей надання соціальних послуг на засадах трипаризму.

Метою статті є обґрунтування необхідності співпраці держави, бізнесу та «третього сектору» у соціальному обслуговуванні ВПО шляхом налагодження роботи центрів соціального обслуговування ВПО. Своєрідність такої форми співпраці полягає у її інституціоналізованості та адресній спрямованості.

Наукова новизна статті полягає у розробці практичного підходу до організації роботи центрів соціального обслуговування ВПО.

У межах реалізації мети представленої статті партнерство держави та суспільства ми розглядаємо як міжсекторне партнерство. Так, низка вітчизняних і зарубіжних авторів визначають міжсекторне партнерство як конструктивну взаємовигідну взаємодію (союз, співпрацю, об'єднання зусиль) трьох секторів: державного сектору, бізнес-сектору (комерційного сектору), та «третього сектору» (інститутів громадянського суспільства) з метою вирішення актуальних соціальних проблем. Державний сектор представляють органи державної влади та місцевого самоврядування, бюджетні установи і організації, бізнес-сектор -- суб'єкти господарювання недержавної форми, які виробляють товари і послуги та створені з метою одержання і максимізації прибутку (підприємства, фізичні особи-підприємці, різноманітні організації, які проявляють ділову активність). Водночас дискусійними є питання віднесення низки організацій (зокрема, політичних партій, соціальних підприємств) до одного з секторів та визначення спільної назви і сутності організацій, що належать до «третього сектору». Найбільш загальними є назви інститути 5 громадянського суспільства та недержавні організації (НДО). Враховуючи усю різноманітність форм функціонування організацій «третього сектору» та контекст даного дослідження доцільним є використання назви НДО. У цьому випадку НДО та бізнес-сектор позиціонуються як окремі сектори, мета діяльності яких є різною: бізнес орієнтований на одержання прибутку, а НДО -- на користь для суспільства. Слушною є думка В. Новікова, який серед НДО виділяє чотири групи: систему органів соціального партнерства, соціального страхування, кооперативи (в основному споживчі кооперації), благодійні та неурядові організації. До «третього сектору» також належать спеціальні та місцеві цільові і позабюджетні фонди, що мають соціальну спрямованість і не є юридичними особами [3, с. 6].

В. Звонар виокремлює дві сукупності економіко-організаційних форм міжсекторного партнерства -- бінарні (двокомпонентні комбінації учасників партнерства) та інтегральні (комбінації, що передбачають взаємодію: 1) громадських організацій (ГО) і держави; 2) держави та бізнесу; 3) бізнесу та ГО) [4, с. 57--59]. Важливими умовами реалізації міжсекторного партнерства є зацікавленість у партнерстві усіх сторін, прийнятний для усіх сторін рівень взаємоконтролю діяльності представників кожного сектору, налаштованість на реалістичні сценарії у пошуку рішень і конструктивне вирішення спірних питань. Очевидні переваги міжсекторного партнерства це ефективність і комплексність під час вирішення соціальних проблем на практиці, чутливість до потреб громади у вирішенні соціальних проблем на місцях, сприяння порозумінню у суспільстві, уникнення дублювання функцій організацій різних секторів, вивільнення матеріальних і кадрових ресурсів державних органів влади, установ та закладів. Т. Семигіна звертає увагу на ресурсооптимізаційну функцію міжсекторного соціального партнерства, яка представляє собою відносини щодо розподілу та використання ресурсів між зазначеними суспільними секторами у соціальній сфері [5, с. 183]. Підтримуючи дану тезу В. Звонар зауважує, що конкретні соціальні проблеми як предмет міжсекторного партнерства, породжують соціальні потреби, носіями яких є індивіди та соціальні групи. Для їх задоволення учасники міжсекторного партнерства створюють блага, що мають економічну природу, суспільний та індивідуальний характер [4, с. 25].

Соціальне обслуговування осіб у складних життєвих обставинах, у тому числі і ВПО -- складна і важлива для України соціальна проблема, різні можливості впливу на яку мають усі три сектори, створюючи певні блага у вигляді конкретних соціальних послуг відповідно до потреб отримувачів. О. Макарова підкреслює необхідність залучення до процесів реінтеграції ВПО (особливо до програм з зайнятості ВПО) усіх зацікавлених сторін, включаючи недержавні організації, бізнес, органи державної влади та місцевого самоврядування і розвитку у цьому контексті публічно-приватного партнерства [6, с. 10].

Суттєву роль міжсекторного партнерства в управлінні системою соціального захисту й соціального обслуговування населення в умовах становлення й розвитку громадянського суспільства, формування нової стратегії соціальної політики (у бік її поступової лібералізації) і зменшення ролі держави в соціальному забезпеченні підкреслює І. Мещан. На його думку, змістовною основою соціального партнерства в управлінні закладами соціального обслуговування є соціальна взаємодія суб'єктів соціального партнерства, представлена на макрорівні як взаємодія різних секторів суспільства з метою оптимізації системи соціального обслуговування; на мезорівні -- як взаємодія органів місцевого самоврядування, структур соціально відповідального бізнесу і громадських організацій з метою організаційного розвитку закладів соціального обслуговування; на мікрорівні -- як взаємодія надавачів і отримувачів соціальних послуг з метою соціального захисту та соціальної інтеграції особистості [7, с. 175--176]. Загалом погоджуючись з висновком І. Мещана стосовно змісту соціального партнерства в управлінні закладами соціального обслуговування на макро- та мезорівні, зауважимо, що певною мірою дискусійним є зміст такого партнерства на мікрорівні. Виникає питання про можливість отримувачів соціальних послуг бути повноцінними учасниками партнерства, оскільки вони не виробляють благ у вигляді соціальних послуг і не володіють для цього відповідними ресурсами, вони є споживачами благ. Можливості отримувачів соціальних послуг у вирішенні соціальних проблем переважно зводяться до певної поведінки, що сприяє вирішенню їхніх власних проблем (зокрема, використання порад соціальних працівників, самостійні кроки щодо інтеграції у громаду, ведення побуту, пошуку роботи, тощо). Але якщо більшість отримувачів соціальних послуг займатимуть активну і конструктивну позицію у вирішенні власних життєвих проблем (тобто використовуватимуть усі наявні можливості для покращення ситуації та шукатимуть нові), то ефективність роботи системи надання соціальних послуг теоретично може підвищитись. Хоча складно встановити якою мірою така взаємодія є виявом соціального партнерства. І. Мещан, досліджуючи міжсекторне партнерство у сфері соціального обслуговування, зосереджується на управлінському та інституційному аспектах. Не менш важливим у даному разі є організаційний аспект, оскільки його вплив на задоволення потреб отримувачів є найчіткіше вираженим.

Соціальне обслуговування ВПО є специфічним, оскільки повинно не лише допомагати їм інтегруватись у нову громаду та вирішувати соціально-побутові проблеми, але й сприяти мінімізації особливих соціальних ризиків, наприклад, повернення ВПО на непідконтрольні уряду України території, одночасна втрата робочого місця та житла. Для виконання цих завдань держава та інші сектори, які беруть участь у організації соціального обслуговування, мають усвідомити потреби ВПО, знати їх статево-віковий склад та соціальний статус. З цією метою, як зазначено вище, наукові інститути, громадські і міжнародні організації виконали багато досліджень. Більшість із них охоплювали лише окремі області і до 600 респондентів. Ці дослідження тривали переважно у 2014--2016 рр., а структура потреб ВПО має тенденцію до змін. Саме тому нині найбільш актуальною та повною є інформація, викладена у звітах [2, 8, 9]. Станом на 4 грудня 2017 р. за даними Міністерства соціальної політики України в державі нараховується 1488051 ВПО [8].

Опитування МОМ у жовтні--листопаді 2017 р. зафіксувало низку особливостей домогосподарств ВПО. Середній розмір такого домогосподарства -- 2,44 особи, жінки становлять 58 % членів домогосподарств опитаних ВПО, 19 % членів домогосподарств ВПО старші за 60 років. Домогосподарства з дітьми складають 43 % усіх опитаних домогосподарств ВПО, а 8 % мають у своєму складі осіб з інвалідністю. Більшість ВПО (47 %) мешкають в орендованих квартирах, і лише 11 % мають власне житло. Частка домогосподарств ВПО з коштами, котрих «вистачає лише на харчування», залишається високою -- на рівні 33 %, а частка домогосподарств ВПО, що змушені заощаджувати навіть на харчуванні, становить 11 %. Середньомісячний дохід на одного члена домогосподарства ВПО -- 2446 грн, що є суттєво нижчим від встановленого прожиткового мінімуму [2]. З огляду на значну частку осіб похилого віку, осіб з інвалідністю, осіб, для яких різні види державної допомоги є основним джерелом доходів, у складі домогосподарств ВПО, та зважаючи на загалом низький рівень доходу на одного члена домогосподарства ВПО, значну частку домогосподарств, доходів яких вистачає лише на харчування або не вистачає навіть на нього, можна стверджувати, що найближчим часом такі найменування соціальних послуг як організація харчування, надання грошової або матеріальної допомоги, забезпечення ліками та засобами реабілітації зберігатимуть високу актуальність для ВПО. Не зникає також необхідність у допомозі у пошуку житла та покращенні житлових умов.

Гострим питанням, яке впливає на потреби ВПО у соціальних послугах, залишається зайнятість. Підсумки опитування [2] свідчать, що частка безробітних ВПО становила 20 %, тому потреба у соціальних послугах з працевлаштування продовжує бути однією з основних. Найбільш бажаними типами державної підтримки для ВПО, які шукають роботу, є безпосереднє працевлаштування (60 % опитаних), започаткування власного бізнесу (15 %), перепідготовка (7 %), консультації у центрі зайнятості (5 %), освіта (4 %).

Інтеграція у місцеві громади становить підґрунтя нормалізації життя ВПО, а соціальне обслуговування є важливим фактором для забезпечення цього підґрунтя. Головними умовами своєї інтеграції у місцеві громади ВПО вважають наявність житла (84 %), постійний дохід (66 %), зайнятість (52 %), доступ до соціальних послуг (35 %), перебування друзів та родичів у тому ж місці (35 %), підтримку з боку місцевої громади (31 %), легкий доступ до документів (14 %), можливість голосувати на місцевих виборах (7 %). Зауважимо, що значна частина ВПО вдається до повторних переміщень у інші громади п. Відсутність прийнятного житла та робочого місця призводить до відсутності бачення перспектив у багатьох ВПО, підштовхує їх до частих переїздів, у тому числі і до повернення на тимчасово непідконтрольні території. Саме тому у системі надання соціальних послуг повинна сформуватись схема, що уможливить комплексне сприяння у вирішенні головних проблем ВПО, тобто забезпечення житлом, працевлаштування, доступ до послуг соціальної інфраструктури та гуманітарної допомоги.

Такою схемою може стати налагодження роботи мережі спеціалізованих центрів (або відділень) соціального обслуговування ВПО за участі усіх трьох суспільних секторів. Враховуючи наведені потреби ВПО у кожній області країни повинен функціонувати обласний центр (відділення) соціального обслуговування ВПО, тобто заклад, де ВПО отримуватимуть комплекс соціальних, послуг пов'язаних із влаштуванням на новому місці та пошуком прийнятних варіантів для влаштування. Обов'язковою для обласного центру (відділення) соціального обслуговування ВПО є наявність двох структурних підрозділів (відділів) -- відділення (відділу) оперативної допомоги та відділення (відділу) планової допомоги. Робота відділення оперативної допомоги розрахована на задоволення невідкладних потреб ВПО: харчування, забезпечення одягом, ліками, засобами реабілітації, організація тимчасового (до 1 місяця) проживання, влаштування до медичних закладів, надання психологічної допомоги. Робота відділення планової допомоги передбачає пошук житла та робочих місць для ВПО, інформування про послуги соціальної інфраструктури у населених пунктах області та про можливості одержання допомоги з боку НДО.

Незамінним елементом функціонування відділення планової допомоги є національна база даних з питань влаштування ВПО, яка містить інформацію про доступне для оренди та придбання житло, робочі місця, об'єкти соціальної інфраструктури у населених пунктах. Доступ до бази повинні мати працівники усіх центрів. Інформація у цій базі даних має бути систематизована за трьома тематичними розділами: «Житло» -- інформація про квартири, будинки, кімнати, кімнати та ліжко-місця у гуртожитках та хостелах, які можна орендувати, можливість пільгового придбання житла (наприклад, відповідні регіональні програми); «Робота» -- інформація про наявні вакансії; «Інфраструктура» -- інформація про лікарні, школи, дитячі садки, заклади соціального обслуговування та НДО, що надають ВПО допомогу. Базу даних треба постійно оновлювати і поповнювати за рахунок інформації, наданої органами влади (центральними і місцевими), Державною службою зайнятості України, державними підприємствами, приватними підприємствами і підприємцями та іншими представниками бізнес-сектору, НДО, фізичними особами. Тобто усі суспільні сектори спільними зусиллями мають формувати інформаційне підґрунтя. Інформація, розміщена у базі, повинна якісно відрізнятись від інформації, яку ВПО можуть знайти в інших джерелах, наприклад у мережі Інтернет. По-перше, працівники центрів перевірятимуть її двічі: коли вона надійде у базу та перед наданням конкретній особі. По-друге, за допомогою бази відбуватиметься комплексний підбір житла і роботи, закладів соціальної інфраструктури у бажаному для ВПО населеному пункті. По-третє, база повинна бути орієнтованою на охоплення максимальної кількості населених пунктів області, у тому числі і малих міст. Розробником програмного забезпечення для національної бази з проблем влаштування ВПО відповідно до засад міжсекторного партнерства можуть бути представники бізнес-сектору, наприклад компанії, які надають послуги у сфері ІТ, після проведення Міністерством соціальної політики України конкурсу на розробку і встановлення програмного забезпечення.

Алгоритм роботи відділень планової допомоги досить простий. До них звертаються установи і організації, які мають намір розмістити інформацію у базі і запропонувати ВПО роботу або здати їм в оренду житло. Потім працівники центрів здійснюють перевірку інформації, після чого вона потрапляє у базу. Методи перевірки (особисте відвідування, перевірка документів і т. д.) обиратимуться залежно від ситуації. Після звернення ВПО працівники центрів здійснюють підбір відповідної інформації, уточнюють її актуальність (переважно телефоном) та домовляються про зустріч для свого клієнта з організацією або особою, яка надала інформацію. До роботи відділення планової допомоги у питаннях пошуку для ВПО належної роботи можуть бути залучені і фахівці Державної служби зайнятості. Отже, після звернення ВПО отримують інформацію про можливі комбінації житла, робочого місця, закладів соціальної інфраструктури у бажаному населеному пункті, при чому не обов'язково тієї самої області, де знаходиться центр. ВПО самостійно вирішують, як розпорядитись цією інформацією, але повідомляють про своє влаштування.

Особливої уваги заслуговує проблема залучення до участі у організації роботи центрів соціального обслуговування ВПО бізнес-сектору, оскільки його представники діятимуть у системі міжсекторного партнерства за умови отримання вигод. Такими вигодами можуть стати часткова оплата державою протягом певного періоду праці ВПО за умови прийняття на роботу приватним підприємством, або надання додаткових державних гарантій щодо оплати оренди житла для ВПО (якщо орендодавцем виступатиме комерційна структура), забезпечення безкоштовної або пільгової реклами у ЗМІ чи надання безкоштовного або пільгового рекламного простору на території населених пунктів. Вигоду у вигляді формування позитивного іміджу комерційним структурам можуть принести і програми корпоративного волонтерства, зокрема програми збору гуманітарної допомоги для відділень оперативної допомоги.

Окремі положення, які забезпечують розвиток міжсекторного партнерства у соціальному обслуговуванні, містять статті 12 та 13 Закону України «Про соціальні послуги», відповідно до яких сфера надання соціальних послуг заснована на використанні та розвитку всіх форм власності і складається з державного та недержавного секторів, а органи влади під час організації надання соціальних послуг співробітничають між собою, а також із суб'єктами, які надають соціальні послуги, іншими юридичними та фізичними особами [10]. Отже, Центром (відділенням) соціального обслуговування ВПО може бути державна організація чи її структурний підрозділ або недержавна організація, робота яких відповідає вимогам, установленим Міністерством соціальної політики України. В першу чергу вимоги Міністерства до організації, що має намір стати центром або відділенням соціального обслуговування ВПО, повинні стосуватись кількості персоналу, його вмінь і навичок, приміщення та технічного оснащення організації. Ключовими вміннями та навичками для персоналу центру обслуговування ВПО є: комунікативні навички, володіння ПК, вміння швидко аналізувати ситуацію, знання основ соціальної роботи. Оптимальна кількість персоналу центру -- 15--20 працівників 14.

Вимоги до роботи центру соціального обслуговування ВПО доцільно відобразити, зокрема, у «Типовому положенні про центр (відділення) соціального обслуговування внутрішньо переміщених осіб». Даний нормативно-правовий акт повинен бути розроблений за участі широкого кола експертів -- представників органів центральної та місцевої влади, недержавних організацій, у тому числі і міжнародних, що потенційно можуть стати донорами для проектів із налагодження роботи центрів, науковців, працівників сфери соціального обслуговування, волонтерів. Також державні вимоги до змісту і якості багатьох соціальних послуг вже частково відображені у затверджених державних стандартах соціальних послуг. Серед державних організацій значний потенціал для відкриття відділень соціального обслуговування ВПО як структурних підрозділів мають територіальні центри соціального обслуговування та центри соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Серед НДО потенціал стати центрами соціального обслуговування ВПО мають ті організації, які здобули досвід роботи з ВПО у 2014--2017 рр. У разі значного скорочення потреб у соціальному обслуговуванні ВПО діяльність даних центрів (відділень) може бути переорієнтована на надання соціальних послуг іншим категоріям населення. правовий соціальний партнерство

Суттєвим питанням є фінансування діяльності центрів соціального обслуговування ВПО. Закон України «Про соціальні послуги» визначає низку джерел для фінансування соціального обслуговування: кошти державного та місцевих бюджетів, спеціальних фондів, кошти підприємств, установ та організацій, плата за соціальні послуги, кошти благодійної допомоги (пожертвування), кошти одержувачів соціальних послуг та інші джерела, передбачені законодавством [10]. Найбільш прийнятним для фінансування центрів соціального обслуговування ВПО є механізм соціального замовлення. Його предметом, як зауважує К. Дубич, є соціальні послуги, сформовані замовником соціальних послуг у вигляді певного технічного завдання, яке включає конкретні параметри, очікувані результати (позитивні зміни в цільовій групі одержувачів послуг) та максимальну вартість соціальних послуг, розраховану відповідно до законодавства [11]. Донорські та спонсорські кошти для організації діяльності центрів соціального обслуговування ВПО можуть надходити від недержавних та бізнес-організацій у вигляді грантів або благодійних пожертвувань.

Таким чином, створення центрів соціального обслуговування ВПО передбачає п'ять основних аспектів міжсекторного партнерства: 1) участь НДО у створенні центрів соціального обслуговування ВПО та їх фінансуванні; 2) участь бізнес-сектору у фінансуванні діяльності даних центрів; 3) участь усіх суспільних секторів у формуванні бази даних з питань влаштування ВПО; 4) участь бізнес-сектору у розробці відповідного програмного забезпечення; 5) участь бізнес-сектору у підтримці роботи центрів соціального обслуговування ВПО через програми корпоративного волонтерства.

На сьогодні сформувалась низка взаємопов'язаних і проблемних для ВПО питань, вирішення яких потребує комплексного підходу. Не викликає сумнівів доцільність використання переваг міжсекторного партнерства у наданні ВПО соціальних послуг, інструментом якого можуть бути центри (відділення) соціального обслуговування ВПО. При цьому кожен із секторів використовує увесь спектр своїх можливостей: державний сектор забезпечує створення центрів (відділень) соціального обслуговування ВПО, законодавчої бази з даного питання, організацію конкурсів у межах соціального замовлення на надання ВПО соціальних послуг, ведення і наповнення інформацією національної бази даних з питань влаштування ВПО та організацію конкурсів щодо розробки відповідного програмного забезпечення; бізнес-сектор розробляє програмне забезпечення для національної бази даних з питань влаштування ВПО, бере участь у наповненні її інформацією, надає спонсорські кошти для центрів соціального обслуговування ВПО або закуповує для них обладнання; недержавні організації створюють центри (відділення) соціального обслуговування ВПО або є ними, беруть участь у наповненні національної бази даних з питань влаштування ВПО інформацією, надають донорські кошти.

Література

1. Лібанова Е.М. Вимушене переселення з Донбасу: масштаби та виклики для України: (за матеріалами наук. доп. на засіданні Президії НАН України 8 жовт. 2014 р.) // Вісн. Нац. акад. наук України. - 2014. - № 12. - С. 15-24.

2. Звіт національної системи моніторингу ситуації з внутрішньо переміщеними особами за грудень 2017 р. / Міністерство соціальної політики України, Міністерство з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, Міжнародна організація з міграції).

3. Новіков В.Н. Недержавні організації і соціальний розвиток // Праця і зарплата. - 1995. - № 22 (86). - С. 6-7.

4. Звонар В.П. Міжсекторне партнерство як механізм реалізації регіональної соціальної політики: концепція для України / Віктор Павлович Звонар. - Луцьк: Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2009. - 300 с.

5. Семигіна Т.В. Словник із соціальної політики / ТВ. Семигіна. - К.: Академія, 2005. - 256 с.

6. Макарова О.В. Реінтеграція внутрішньо переміщених осіб до місцевих ринків праці та запровадження активних програм зайнятості // Ринок праці та зайнятість населення. - 2015. - № 1. - С. 7-10.

7. Мещан І.В. Соціальне партнерство в управлінні соціальним обслуговуванням населення в Україні: регіональний контекст: дис. на здобуття наук. ступеня канд. соц. наук: 22.00.04 / Мещан Ігор Вікторович. - Запоріжжя, 2016. - 231 с.

8. Допомога МОМ населенню, що постраждало від конфлікту в Україні: щомісячний звіт (листо- пад-грудень 2017) / Міжнародна організація з міграції (МОМ).

9. Огляд гуманітарних потреб 2018. Україна / UN OCHA.

10. Про соціальні послуги: Закон України від 19.06.2003 № 966-IV.

11. Дубич К.В. Соціальне замовлення - ефективний механізм надання соціальних послуг в Україні

12. Про затвердження Порядку здійснення соціального замовлення за рахунок бюджетних коштів: Постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.2013 № 324.

Размещено на Allbest.ru