Політико-правові та соціально-економічні передумови виникнення місцевого самоврядування в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Політико-правові та соціально-економічні передумови виникнення місцевого самоврядування в Україні

КОТЕНКО Тетяна Вікторівна

Анализируются политико-правовые и социально-экономические причины зарожде-ния и становления местного самоуправления. Особое внимание уделено разнообразным фор-мам осуществления местного самоуправле-ния.

Ключові слова: місцеве самоврядування, заро-дження, становлення та форми здійснення місцево-го самоврядування.

Місцеве самоврядування в Україні має давні традиції,тому для кращого розуміння політико-правової природи місцевого са-моврядування та сучасних проблем локаль-ної демократії необхідно проаналізувати еволюцію його інститутів в Україні. Адже маючи перед собою моделі організації вла-ди, які впроваджувалися протягом історії української держави, дослідивши злети та кризи державності, розглянувши характер стосунків місцевого самоврядування з ін-шими суб'єктами та інститутами політичної організації суспільства, усвідомлюючи при-чини трансформації цих взаємовідносин, можна зрозуміти причини та наслідки різ- новекторного політико-правового ставлен-ня держави до місцевого самоврядування [1, с. 156].

У юридичній літературі проблематика історії зародження та розвитку місцевого самоврядування на теренах сучасної Украї-ни досить детально досліджено вченими як у сфері історії держави і права України, те-орії держави і права, так і вченими в сфері конституційного права. Це зумовлено тим, що самоврядування має відповідну еволю-цію свого розвитку, що на сьогодні пояс-нює зміст відповідних традицій місцевого самоврядування в сучасній Україні. На це звертають увагу вчені, зазначаючи, що «ін-ститут місцевого самоврядування в сучас-ній юридичній науці може досліджуватись принаймні у двох аспектах:

а) з позицій науки конституційного права;

б) з позицій теорії держави і права» [2, с. 18].

Указаний міждисциплінарний харак-тер місцевого самоврядування як об'єкта наукового дослідження зумовлює і до-сить «розпорошений» характер наукових знань, що отримані в результаті проведе-них досліджень як істориками і теорети-ками права, так і вченими - конституціо-налістами.

Зародження та розвиток місцевого са-моврядування вчені пов'язують з періодом родоплемінного самоврядування [3, с. 37], оскільки самоврядування має природний соціальний характер, воно пов'язане з по-требами людей в управлінні та забезпечен-ні вирішення питань співжиття.

У науковій літературі вже ставили пи - тання щодо еволюції розвитку як місцевого самоврядування, так і функцій місцевого самоврядування. У цьому аспекті на під-ставі аналізу особливостей історії розвитку місцевого самоврядування зроблено висно-вок щодо можливості періодизації само-врядування відповідно до потреб розвитку суспільства. Зокрема, до таких періодів на-лежать:

1) перший етап - самоорганізація з властивими їй протофункціями. Під про- тофункцією розуміють будь-яку соціально значущу дію, будь-яку діяльність соціальної системи, що самоорганізовується. Наповне-на хаосом система, що самоорганізовується, породжує соціальні протофункції, упоряд-ковуючи, які її врівноважують;

2) другий етап - самоуправління. На певному етапі розвитку та збільшення со-ціального капіталу (соціальні зв'язки) в системі, що самоорганізовується, зароджу-ється самоусвідомлення. Система самоус- відомлюється як така, що виробляє влас-ні цілі й організовує діяльність. Об'єктом управління є вся система. Роль центру ви-конує сама система. На цьому етапі через самоусвідомлення виробляється розуміння блага системи. Центр (тобто сама система) визначає функції, які реалізовуються свідо-мо з використанням ресурсів системи. На-справді це просто посилення певних функ-цій через перерозподіл ресурсів. Система, яка становить цілі, відповідно перерозподі-ляє наявні ресурси, пригнічуючи або сти-мулюючи розвиток окремих функцій;

3) третій - самоврядування. На цьому етапі діють усі механізми, які були харак-терні для систем, що самоорганізуються. Але тепер центр системи локалізується [4, с. 502-503].

Історичний рух місцевого самовряду-вання -- це тривалий, розтягнутий у часі та просторі процес, який складається із су-купності історичних етапів, що змінюють один одного. Хронологічні рамки цих ета-пів значною мірою мають умовний харак-тер. Між тим критеріями поділу на етапи слугували різкі, переломні моменти в роз-витку інститутів публічної влади, які були викликані сукупністю загальнодержавних та регіональних, внутрішніх та зовніш-ніх, політичних, економічних, соціальних, культурних, екологічних та інших тенден-цій і процесів, які зумовили можливість ви-никнення, визнання та розвитку місцевого самоврядування в Україні. Глибина, роз-мах та частота перетворень у місцевому са-моврядуванні загалом синхронні процесам зростання та кризи державності, змінам у системі публічної влади та соціально-еко-номічній сфері країни [1, с. 157]. У кожній країні ці закони формуються та діють по- своєму. По-своєму конструюється система місцевого самоврядування. Особливості політичного, економічного або соціального розвитку країни, її демократичні традиції, форма правління та державний устрій ви-значають розмаїття форм здійснення місце-вого самоврядування. Має свою специфіку також й історія місцевого самоврядування в України [1, с. 157].

Аналізуючи історію зародження та ста-новлення самоврядування як такого, учені зробили висновок, що виникнення само-врядування пов'язане з рядом чинників, які мають соціальний характер, що вияв-ляється у необхідності розподілу виробни-цтва й суспільного керівництва вже на ета-пі племінного самоврядування. Це веде до появи принаймні трьох рівнів прийняття рішень: загальних зборів (або сходу); ради старійшин; діяльності вождів, вожаків, ор-ганізаторів воєнних походів [5, с. 43-44].

Проте слід відзначити, що, маючи за-гальні соціальні причини виникнення та розвитку місцевого самоврядування, які притаманні суспільству в цілому, місцеве самоврядування в кожній окремій державі має власні історичні особливості (причини) свого зародження та виникнення. Окремі вчені так і зазначають, що зародження та розвиток місцевого самоврядування є за-гальносвітовим процесом, який притаман-ний суспільству в цілому [6, с.49]. На нашу думку, природа місцевого самоврядування визначається загальними закономірностя-ми розвитку суспільства, однак кожне іс-торично сформоване суспільство має власні особливості свого розвитку, що зумовлює індивідуальні традиції розвитку самовря-дування, у тому числі і в контексті його функціонального призначення. Тому слід звернути увагу на особливості зародження та розвитку місцевого самоврядування на території сучасної України.

У юридичній літературі відсутня одно-стайність у поглядах учених щодо часу за-родження самоврядування на території сучасної України. Зокрема, висловлюютьpТеорія, історія держави і праваpдумки про те, що зародження та становлен-ня місцевого самоврядування пов'язане з:

- особливостями розвитку звичаєвого права та розвитком вузько корпоративних інтересів [7, с. 70];

- особливою формою публічної влади і соціального феномену, що зароджується з часів родоплемінної та військової демокра-тії, і утверджується за часів Київської Русі [8, с. 52];

- появою в середні віки перших спроб самоврядування в містах, що були наділені магдебурзьким правом [9, с. 114];

- додержавним етапом формування політичної організації українського сус-пільства. У цей період відносини у сфері місцевого самоврядування розвивалися на основі звичаєвого права. На рівні міст та регіону елементи народовладдя та місцево-го самоврядування мали свій вияв у вічах. Для вічової організації влади був характер-ним відносно чіткий розподіл повноважень між князем та вільним населенням регіону. Так, віча відали питаннями війни та миру, закликали або виганяли своїх політичних лідерів, брали участь у формуванні адміні-стративних та судових органів тощо. Тра-плялися випадки, коли віче здійснювало функції правосуддя. Але воно розглядало тільки судові справи політичного значення [1, с. 160] тощо.

Також зародження та розвиток місцево-го самоврядування вчені пов'язують із за-родженням та розвитком особливих форм місцевого самоврядування слов'ян, у центрі яких перебували рід та громада. Цей пері-од тривав до середини XIV століття й охо-плював також зародження і формування держави на українських землях. Самовряд-ні сільські й міські общини справді були центрами громадського самоврядування ще з часів Київської Русі. Вони захищали і представляли інтереси своїх мешканців у відносинах з тодішньою державною (кня-зівською) владою чи феодалами та інши-ми общинами. З літописів тих часів дізна-ємось, що в давньоруських містах виборні тисяцькі і соцькі з числа бояр керували по-всякденним життям общин [10, с. 5]. місцевий самоврядування виробництво

На цей час інституціями самоврядуван-ня виступали міські громади, які користува-лися значною адміністративною, господар-ською і судовою автономією. Найважливіші питання міського життя вирішувалися на міських вічах, а для розгляду поточних справ із числа вільних городян обирався війт та інші посадові особи міського само-врядування. Міська громада самостійно встановлювала правила господарювання, міські податки, платежі та інші повиннос-ті. Суб'єктом сільського самоврядування виступала сільська громада -- вервь, яка об'єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю в корпоративній власності, представляла своїх членів у відносинах з іншими громадами, феодалами, державою [1, с. 160].

Ключову роль у розвитку місцевого са-моврядування відігравали міста. Специфі-кою виникнення й функціонування міст у східних слов'ян було те, що стародавнє міс-то (город) ніколи не розглядалося як щось абсолютно відрубне й відділене від сіль-ської округи. Місто було завжди центром, навколо якого гуртувалися містечка-супут- ники та села. Ця специфічна округа мала в давньоруській традиції назву “вьрзь” [11, с. 110].

Міста впродовж століть залишалися центрами збору віча представників усієї округи, а відтак невдовзі почали перетво-рюватися на центри князівської влади та політичні, правові й господарські центри окремих земель.

З утвердженням князівської влади тра-диція міського віча та усуспільнення місь-ких земель зберігається. Історики при-пускають, що саме завдяки порозумінню із київським вічем у місті з середини ІХ століття починає правити князь Аскольд. Відомо, що у 80-х рр. Х століття великий князь київський Володимир Святославо-вич регулярно скликав своїх бояр і “старців градських” для обговорення головних дер-жавних проблем. Власне, ті “старці” були верхівкою міської общини, яка зберегла риси громади додержавних часів [12, с. 84]. Упродовж ХІ століття “старці градські” пе-ретворюються на соцьких, які очолювали дрібніші общини, з яких складалася грома-да Києва та київської землі. Уже на серед-ину ХІ століття київською громадою ке- рувала рада (віче), до складу якої входили соцькі, старійшини та заможні люди. Очо-лював раду тисяцький, який одночасно, на випадок війни, був командувачем міського ополчення [12, с. 84].

У 1037 році, за правління Ярослава Му-дрого, Києву було надано так звану “міську Правду” - кодифіковане міське руське пра-во (елемент “Правди” Ярослава), покладе-не в основу судочинства, громадського та економічного життя міста [12, с. 86].

Однак громада Києва поряд із “міською Правдою” домагалася укладення з кожним новим князем окремого договору, який у літописах називається “рядом”. Дослідни-ки відзначають, що саме існування “ряду” є беззаперечним доказом визнання кня-зем за вільним містом Києвом права само-врядування. Князь не повинен був прави-ти містом через своїх служебників, не міг позбавляти посад виборних керівників міського самоврядування: посадників, ти-сяцького, соцьких, старійшин, не міг віді-брати міську власність на землі, доходи від ремесел, промислів і торгів, не мав права скасовувати виборність суддів. Князю забо-ронялося брати з міщан податки, вищі від встановлених у договорі. Нарешті, князь зобов'язувався стежити за міськими укрі-пленнями і здійснювати загальну оборону міста в часи небезпеки, надавати киянам для захисту власну залогу (не замикаючись лише у “верхньому місті-замку”) [12, с. 86].

Із 60-х рр. ХІ століття віча активно втручатися в політичне життя, усуваючи князів і запрошуючи на їхнє місце інших претендентів. Тоді ж міська демократія стала більш обмеженою. На вічі всім керу-вали винятково “лучші мужі”, тобто пред-ставники торгово-ремісничої верхівки Киє-ва, а також бояри і княжі дружинники, що постійно мешкали в місті. Хоча формально у міських зборах брали участь усі вільні чо-ловіки, громадяни Києва, реально справа зводилася до зібрання вічової ради і пред-ставників панівної верхівки.

Із 40-х рр. ХІІ століття роль міського віча настільки посилилася, що в момент міжусобної боротьби за Київ жоден князь не мав права зайняти великокняжий пре-стол без згоди київської громади. Якщо ж князь порушував умови “ряду”, то кияни мали право вигнати його у “законному по-рядку” [12, с. 85].

Із часом, коли посилився вплив на Ки-ївську Русь золотоординського панування, самоврядні засади управління перебували в занепаді. Це зумовлено тим, що влада на-лежала намісникам, які були призначені за-войовниками. Окремо слід звернути увагу на функціонування самоврядних інститу-цій у період литовського панування на те-риторії сучасної України. Незважаючи на існування легендарного переказу про поя-ву литовців у Києві ще в 1320 році (М. Мак-симович, спираючись на літописну легенду, стверджував: “У 1320 році воїнство Гедимі- на оволоділо Києвом і приєднало його до свого Великого Князівства Литовського” [13, с. 66]), досі не було виявлено жодних історичних джерел, які б підтверджували цю романтичну версію. Дослідники вказу-ють на те, що в 1331 році в Києві перебував ханський баскак, а на початку 1340-х рр. золотоординські чиновники здійснили де-тальний податковий перепис населення [14,- с. 123]. М. Грушевський зробив припущен-ня, що протягом 1320-х - 1330-х років, Ге- димінові вдалося прилучити до своєї держа-ви низку волостей Київської землі, зокрема Овруцьку та Житомирську, що фактично на деякий час ділило стародавнє Київське князівство між двома державами [15, с. 19], а отже, змушувало тодішнього київського князя Федора, який “де юре” був монголь-ським васалом, “де факто” перебувати в по-двійному васалітеті від володарів Литви й Орди [15, с. 73].

Підпорядкування Києва і його най-ближчих околиць литовцям, очевидно, від-булося за правління Ольгерда Гедиміно- вича (1345-1377 рр.). Сучасна вітчизняна дослідниця Н. Яковенко пише: “Реальні сліди просування литовців на Подніпров'я сягають другої половини 1340-х рр., коли Гедиміновому сину Ольгерду, тодішньому великому князеві литовському, був підпо-рядкований, серед іншого, Любеч із волос-тю” [16, с. 139].

Щоб зрозуміти становище Києва та Ки-ївщини в цей період, необхідно усвідом-лювати, що до кінця ХІУ століття Велике

- Теорія, історія держави і права

Князівство Литовське було навдивовижу аморфним конгломератом різнорідних ре-гіонів із надзвичайно різними статусом та правами. У Києві закріпився один із синів Ольгерда Гедиміновича -- Володимир Ольгердович (1362-1394 рр. правлін-ня). Згідно зі слушною характеристи-кою Н. Яковенко, удільні князівства “... були своєрідними “державами в державі”. Гедимінових нащадків зобов'язувала “по-кора”, тобто визнання зверхності великого князя литовського, а в решті питань вони розпоряджалися “з повним правом і пан-ством”. Охрещених за православним об-рядом, поодружуваних із руськими княж-нами, привчених до традицій місцевого побуту Гедиміновичів не сприймали як завойовників, навпаки - вони перебували у доброму порозумінню з руською знаттю, що вважала їх “своїми” князями й цілком підтримувала їхню незалежну щодо Вільна позицію” [16, с. 139].

Після входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського елементи місцевого самоврядування, осо-бливо в містах та містечках, отримали по-дальший розвиток у формі війтівства. У цей час виникає досить складна система взаємовідносин між центральною владою, власниками міст та міськими громадами, яка була обумовлена статусом конкретного міста [1, с. 161]. Особливостями здійснення влади в цей період було те, що удільний київський князь призначав своїх намісни-ків (державців або старост) до відповідних замків. Намісник (державець або староста) керував не тільки самим замком, але й ве-ликим навколишнім територіальним окру-гом, який називався “повітом” [17, с. 558]. Удільний князь здійснював керівництво всіма своїми землями через призначення намісників, які були зобов'язані прибувати за викликом князя на війну з військовими контингентами своїх повітів. Також князь мав виключне право верховного суду (як вищої апеляційної інстанції) та право роз-давати землі за несення військової служби [17, с. 558].

З моменту перетворення удільного Ки-ївського князівства на намісництво (воє-водство), адміністративна єдність київської землі починає руйнуватися. Воєвода втра-чає право призначати замкових старост. Натомість цим правом користується винят-ково великий князь литовський, який при-значає й усуває старост, судить їх, “жалує” землями тощо. Така система фактично пе-ретворила київського воєводу на рядового старосту лише з іншим титулом і більшою площею керованих територій [17, с. 558].

Наступним етапом розвитку самовряду-вання на території сучасної України стало поширення магдебурзького права в ХУ ст., що надавалося окремим територіальним одиницям з метою сприяння їх самовряд-ному розвиткові, насамперед, у сферах еко-номіки та обороноздатності. Цьому пере-дував ряд факторів розвитку суспільного життя. Спробуємо їх згрупувати в межах наступних положень:

- надзвичайно складне міжнародне становище, в якому опинилася литовська держава;

- постійне зростання кількості “слу-жилих людей”, у результаті чого на тери-торії Великого князівства Литовського ви-робилася специфічна система феодальних відносин, яка зруйнувала стару схему місь-кого життя, розірвала єдність “города” і землеробської округи;

- неефективність воєводської влади у справі відбудови київських укріплень і ор-ганізації належної оборони перед постій-ними татарськими набігами зробила необ-хідним поступове повернення литовськими володарями Києву його міських прав.

Таким чином, сукупність викладених вище державно-правових та соціально-еко-номічних змін, які відбувалися на терито-рії Наддніпрянщини в епоху литовського правління, призвели на зламі ХУ - ХУІ століть до необхідності запровадити в Киє-ві самоуправління, базоване на засадах но-вого для міста магдебурзького (німецького) права.

Вважається, що період від середи-ни XIV ст. до першої половини ХУІІ ст. пов'язаний із поширенням західноєвро-пейських форм організації самоврядуван-ня. При цьому процес «європеїзації» само-врядування відбувався більш інтенсивно на землях нинішньої Західної України, включаючи Закарпаття. Класичним актом часткової децентралізації суверенної влади середньовічної держави та її правителя (ко-роля) на рівень міста і його громади була Магдебурзька грамота, що передбачала ряд пільг (по сплаті податків) і компетен- цій для самостійного вирішення міською владою питань місцевого значення [10,- с. 5]. Цей період можна охарактеризувати як ключовий в історії розвитку самовряду-вання, коли в основу надання магдебурзь-кого права було закладено ідею можливості застосовувати самоврядування до вирішен-ня питань місцевого значення та сприяння розвитку відповідної громади міста.

Окремо треба звернути увагу на розви-ток самоврядних інституцій у період Геть-манщини. За словами вчених, із формуван-ням у XV ст. на українських землях нової соціальної групи населення - козацтва, утворюється і нова організаційна спіль-ність жителів козацького поселення - гро-мада. Кожен, хто опинявся на козацьких землях, вважався вільним від кріпацтва, отримував нарівні з іншими права на зем-лю та на участь у самоврядуванні [10, с. 5]. Таким чином, формування козацтва в сво-їй основі відображало прагнення до само-управління.

Значення магдебурзького права, без-умовно, сприяло насамперед соціальному і економічному розвитку міст, які були наді-лені цим статусом. Проте вчені окремо за-значають, що цей період:

- по-перше, став основною причиною політичного занепаду міст [18, с. 42-51];

- по-друге, магдебурзьке право за-лишило помітний слід у суспільному та політичному житті, оскільки сприяло ви-діленню міського населення в окремий суспільний стан, утвердженню певних де-мократичних традицій та трансформації на їхніх принципах політичної системи, фор-муванню правової культури, зрештою, було одним із найважливіших чинників інтегра-ції українського суспільства в європейську цивілізацію [1, с. 162].

Подальше становлення самоврядуван-ня на території сучасної України зумов-люється посиленням політичного впливу Російської Імперії на зазначену територію.

Місцева влада на Правобережній Україні мала переважно державницький характер, адже відповідну територію очолював губер-натор, який забезпечував реалізацію функ-цій держави. Самоврядування у своєму функціональному призначенні перебувало в занепаді. На підставі аналізу особливос-тей владарювання на території України в Х^ ХVПІ ст., учені приходять до висновку, що лише за часів Катерини II, незважаючи на ліквідацію в 1764 р. гетьманства, у 1765 р. полкового устрою на Слобідській Україні, а в 1783 р. і на Лівобережній Україні, міс-цеве самоврядування стало виступати як більш-менш конкретне, реальне утворен-ня, яке мало свій зміст та форми, кількісні та якісні характеристики. Почала складати-ся особлива форма суспільної матеріально- предметної діяльності, що була пов'язана з функціонуванням територіальних громад [19, с. 39].

Проте треба відзначити, що самовряду-вання як таке на той час мало обмежений характер функціонування, що було зумов-лено традиціями централізації державної влади в Російській Імперії, що, як відзнача-ють учені, не було сумісним із принципами народності та самоврядування. Ідеї муніци-пальної влади як одного із видів публічної влади фактично заперечувалися. Зберіга-лися лише окремі її елементи, які перетво-рилися в органи громадського станового самоврядування: губернські та волосні дво-рянські збори; збори міських товариств, які складалися переважно з представників міщанства та купецтва; сільські збори, які були формою селянського громадського са-моврядування [20, с. 33].

Таким чином, можна відзначити, що проведення системи реформ (земельної, військової, адміністративної) у кінці ХІХ- на початку ХХ ст. заклало основу для по-дальшого розвитку подвійного управління на місцях як з боку органів державної вла-ди, так і зі боку інституцій самоврядуван-ня.

Розглядаючи особливості розвитку міс-цевого самоврядування на території сучас-ної України у ХХ ст., учені розглядають цей період як окремий історичний етап роз-витку місцевого самоврядування [10, с. 5].

- Теорія, історія держави і права

Характерними особливостями розвитку та функціонування місцевого самоврядування в цей період були такі:

- протягом ХХ століття було зроблено ряд спроб реформувати місцеве самовряду-вання. Ці спроби були пов'язані із досить ак-тивною боротьбою за владу на поч. ХХ ст., а також із необхідністю розмежування та співвіднесення влади державної та влади самоврядної в межах певної адміністратив-но-територіальної одиниці;

- після краху Російської імперії, не-зважаючи на політичні труднощі, в універ-салах Центральної Ради та в проекті Кон-ституції Народної Республіки (УНР) велика увага приділялася діяльності місцевих ор-ганів влади. Зокрема, у проекті Конститу-ції УНР систему місцевого самоврядування становили землі, волості і громади, діяль-ності яких наддавались конституційно-пра-вові гарантії [10, с. 5]. Проте реалізація цих планів не відбулася через припинення іс-нування УНР;

- у радянський період існувала жор-стка централізація державної влади й управління. Юридично і практично були закріплені принципи повного домінуван-ня держави в місцевих органах влади. При цьому декларативно і фальшиво «буржуаз-ному» самоврядуванню протиставлялись «ради народних депутатів», «народний су-веренітет», «влада народу». Під радянськи-ми вертикальними інституціями рад народ-них депутатів та їхніх виконкомів крились не лише тоталітаризм радянської держав-ної машини, але й повне ідеологічне закрі-пачення та реальна влада комуністичної партії [10, с. 5].

Підсумовуючи, можна зазначити, що характерними особливостями зародження та розвитку місцевого самоврядування є сукупність факторів, що відображають спе-цифіку розвитку суспільства, рівень осві-ченості та культури населення, потреби у впорядкуванні життєдіяльності людей. Указані особливості можна узагальнити в таких положеннях:

1) поява самоврядування зумовлена особливостями потреб суспільства у впо-рядкуванні суспільних відносин на осно-ві узгодження інтересів людей і їхніх об'єднань у відповідних сферах життєді-яльності суспільства;

2) зародження та розвиток самовряду-вання зумовлені також особливостями роз-витку психіки людини щодо необхідності владарювання та підпорядкування влада-рюючим суб'єктам;

3) виникнення самоврядування пов'язане також із наявністю питань колек-тивного (громадського) значення та з дина-мікою їх розвитку, що потребують колек-тивного підходу до їх вирішення;

4) зародження та розвиток самовряду-вання визначені потребами реалізації та за-хисту інтересів відповідної громади;

5) розвиток самоврядування визначе-ний історичними особливостями розвитку суспільних відносин.

Таким чином, виникнення й розви-ток місцевого самоврядування в Україні зумовлено функціональними потребами розвитку суспільства та відображає зміст і характер потреб суспільства у функціо-нуванні місцевого самоврядування. Од-нак слід відзначити ряд особливостей, що зумовлюють досить хаотичний розвиток місцевого самоврядування в Україні в су-часний період:

- пасивність населення щодо участі в організації діяльності та функціонування органів місцевого самоврядування, що зу-мовлено нестабільністю влади в історично-му контексті;

- відсутність стабільних та довготри-валих традицій функціонування місцево-го самоврядування на територіях сучасної України;

- відмінний характер становлення та розвитку самоврядних основ управління на місцях на територіях сучасної Західної та Східної України.

Література

1. Батанов О. В. Муніципальне право України: [Підручник] / [Відп. ред. М. О. Бай- муратов]. - Х.: Одіссей, 2008. - 528 с.

2. Сенчук В. Місцеве самоврядуван-ня і демократична держава: діалектика взаємозв'язку і взаємної детермінації / В. Сенчук // Юридична Україна. - 2009. - № 6. - С. 17 - 23.

3. pБондарь Н. С. Самоуправленчес- кие муниципальные отношения - предмет муниципального права / Н. C. Бондарь,- М. А. Чернышев // [В кн.]: Муниципальное право и практика его реализации в город-ском самоуправлении. - Ростов-н/Д.: Изд. Ростовского университета, 1996. - С. 21 - 44.

4. Актуальні проблеми становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні: Кол. монографія / В. О. Антонечка, М. О. Баймуратова, О. В. Батанова [та ін.]. [За ред. В. В. Кравченка, М. О. Баймура-това, О. В. Батанова]. - К.: Атака, 2007. - 864 с.

5. Чапала Г. В. Місцеве самоврядуван-ня в системі публічної влади: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Г. В. Чапала. - Х., 2004. - 214 с.

6. Еремян В. В. Муниципальная исто-рия России (от Киевской Руси до начала ХХ века) / В. В. Еремян. - М.: Академический Проект, 2003. - 528 с.

7. Корнієнко М. І. Державна влада і місцеве самоврядування: актуальні питан-ня теорії і практики / М. І. Корнієнко // Українське право. - 1995. - №1. - С. 70.

8. Дибиров А.-Н. З. О природе по-литической власти / А.-Н. З. Дибиров, Л. М. Пронский // Вестн. Моск. Ун-та. Сер. 18. Социология и политология. - 2002. - № 2. - С. 48 - 60.

9. Ткачук П. А. Місцеве самоврядуван-ня в Україні: довга дорога до демократії // Становлення владних структур в Україні (1991 - 1996) / Ред. кол. О. Гарань, В. Ку- лих, О. Майборода. - К., 1997. - 222 с.

10. Лукша О. В., Федів І. О. Місцеве са- моврядування в Україні. Посібник-порад- ник для депутатів місцевих рад. - К., 2010.

11. Владімірский-Буданов М. Німецьке право в Польщі й Литві. - Львів,

12. Котляр М. Давньоруські традиції Київського самоврядування // Самовряду-вання в Києві: історія та сучасність. Матері-али міжнародної конференції, присвяченої 500-річчю надання Києву магдебурзького права. [м. Київ, 26-27 листопада 1999 року].

13. Максимович М. Очерк Києва. - К.,1887. - 112 с.

14. Русина О. Україна під татарами та Литвою. - К.: Альтернативи, 1999. -

15. Грушевський М. Історія України- Руси: [В 11 т.] - Т. ІУ. - С. 19.

16. Яковенко Н. Нарис історії середньо-вічної та ранньомодерної України. - [Вид. 3-є.]. - К.: Критика, 2006. - 583 с.

17. Дворниченко А. Ю. Русские земли Великого княжества Литовского (до на-чала ХУІ века): Очерки истории общины, сословий, государственности. - СПб., 1993.

18. Резніков А. В. До історії розвитку системи магдебурзького права в Україні / А. В. Резніков // Вісник Луганського ін-ституту внутрішніх справ МВС України. - 2000. - Вип. 1. - С. 42 - 51.

19. Анимица Е. Г. Основы местно-го самоуправления / Е. Г. Анимица,- А. Т. Тертышный. - М.: Инфра-М, 2000. - 208 с.

20. Лимонов А. М. Местное самоуправ-ление в Российской Федерации: Учебное пособие - М.: Издательство: Книжный мир, 2002. - 220 с.

Размещено на Allbest.ru