Витоки ідеї поліцейської держави

Постановка проблеми

Вивчення історії правоохоронних орга-нів традиційно перебуває серед постійних завдань юридичної науки. Актуальність історико-правових досліджень діяльнос-ті органів правопорядку суттєво зростає на сучасному етапі розвитку держави та суспільства, коли звернення до спадщини минулого обумовлено ще й нагальними по-требами реформування органів внутрішніх справ. Для належного правового забез-печення цього процесу, створення його наукових основ важливим є узагальнення історичного досвіду функціонування апа-рату загальної поліції, коли в суспільстві відбувалися кардинальні зміни, тривали складні і суперечливі соціально-економічні та політико-правові процеси. Досвід діяль-ності поліцейських установ, дослідження правових засад функціонування апарату загальної поліції дають значний матеріал не тільки для наукових узагальнень, а й для визначення напрямків удосконалення організації та діяльності сучасних органів внутрішніх справ України.

Стан дослідження

Проблем функціонування поліцейської держави тією чи іншою мірою торкалися представники науки поліцейського права:

І. Є. Андріївський, В. М. Гессен, І. Т. Та-расов, В. В. Іванівський. Особливий ін-терес викликає робота сучасного вченого О. М. Корнєєва «Поліцейська держава: теорія та практика» та інші. Існує значний масив історичної літератури, присвяченої класичній моделі поліцейської держави - Прусії періоду правління Фрідріха Велико-го. Однак деякі важливі аспекти феномену поліцейської держави залишаються недо- слідженими та нез'ясованими.

Мета статті

Комплексний аналіз теоретичних ви-токів поліцейської держави, визначення її сутності та ознак. Наукова новизна статті полягає в авторському підході до досліджу-ваних проблем.

Виклад основного матеріалу

Поліцейська держава (Polizeistaat), най-більш відомим представником якої був Х. Вольф, була започаткована наприкін-ці XVII століття і об'єктивно сприяла ви-никненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привлас-нивши в подальшому виключне право здійснювати повноваження щодо забезпе-чення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації [1, с.112]. Перебравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує роз-виток громадянського суспільства, про-цес звільнення особистості від всебічного піклування з боку влади. Завдання адмі-ністрації в поліцейській державі полягало в тому, щоб створити дієвий громадський порядок (поліцію). У наш час поліцейську державу заведено розглядати як ідеальний тип для протиставлення правовій державі.

Поліцейська Держава - (грец. - держав-ний устрій) - держава, політичний режим якої характеризується репресивними мето-дами управління, детальною регламента-цією життя громадян, контролем і нагля-дом, поліцейським примусом у найбільш жорсткій формі. Такий режим не допускає самовизначення індивіда і суспільних груп, опозиційних рухів, ґрунтується на всеохо- плюючій і всепоглинаючій опіці держави над особою і суспільством. Практика По-ліцейської держави, досить поширена в абсолютних монархіях 17-18 ст., знайшла своє теоретичне обґрунтування в ідеоло-гії освіченого абсолютизму, прихильники якого, керуючись методологічним прин-ципом евдемонізму, оголосили добробут індивіда і суспільства вищою та єдиною метою держави[2,с.543]. Для її досягнення держава наділялася необмеженими повно-важеннями. Заради суспільного благопо-луччя визнавалося можливим і необхідним порушення індивідуальних, прав. Саме ж загальне благо визначалося відповідно до суб'єктивних поглядів носія владних по-вноважень. Евдемонізм, що запозичив від античності повагу до загального блага, ви-правдовував абсолютизм, вважаючи його засобом досягнення суспільного благопо-луччя.

Центром влади в такій системі була аб-солютна монархія, яка керувала з центру раціонально організованою ієрархією ор-ганів управління. Компетенція таких ор-ганів залишалась не визначеною, тому що чиновники, які здійснювали волю монарха, були вільними від будь-яких правових об-межень, як і сам монарх.

Загальноприйнято, що в правових дер-жавах влада повинна бути розподілена, тоді як у державах із абсолютною монар-хією не було та й не могло бути розподілу влад. У поліцейських державах уряд видає закони, керує країною, а також частково здійснює функції суду. Звичайно, зазна-чав В. М. Гессен, і абсолютистська держава створює закони, але він «є технічним засо-бом управління, більш доцільним, не більш обов'язковим, ніж індивідуальний урядо-вий акт. Державна доктрина старого режи-му визнає тільки одну відмінність між зако-ном і урядовим розпорядженням у порядку їх видання, різний ступінь юридичної сили залишається зовсім не відомим публіцисти-ці старого режиму» [4, с. 196].

Верховне управління (законодавство) та урядова влада абсолютного монарха були юридично вільними. Звичайно, мо-нарх управляти одноособово не міг, значна частина повноважень переходила до сфери підвладного управління (бюрократії), але оскільки чиновники здійснювали волю мо-нарха, вони такою ж мірою були вільними від будь-яких правових обмежень, як і сам монарх. «Підзаконний характер підлеглого управління, - констатував В. М. Гессен, - ні в чому не виявляється так яскраво, як у дис- креційності повноважень адміністративних органів, що характеризувало урядовий лад у всіх державах старого режиму» [4, с. 5].

При здійсненні своїх численних за-вдань поліцейська держава вимушена була створити і дійсно створила величезний бюрократичний апарат. Безумовно, жодна держава не може існувати без класу управ-лінців. Але характерною рисою поліцей-ської держави було те, що в ній бюрокра-тія діяла поза суспільства та над ним. Тому перед всевладною адміністрацією індивід був безправний. Він був об'єктом влади, а не суб'єктом прав, підданим, але не грома-дянином [11, с. 196]. Саме історія поліцей-ської держави показує, як легко бюрокра-тія перетворюється на самодостатню силу.

Характерною властивістю поліцейсько-го режиму була детальна регламентація громадського життя. Поза регламентацією практично нічого не залишалося. Поліція (управління), за словами Цахаріє, - це кру-чена рослина, яка охоплює всі частини дер-жавного устрою, а Ронер взагалі говорив, що діяльність поліції невичерпна, як саме pжиття [3, с. 334]. Формально-казуїстичні правила та регламенти, по суті, стирали будь-яку межу між сферою індивідуальної свободи та компетенції влади.

В умовах тотальної поліцейської опіки закріпачений підданий був тільки об'єктом для урядових дій. Заходи безпеки щодо людей ставилися в поліцейській державі в один ряд із заходами безпеки щодо тва-рин та стихійних сил природи. До заходів безпеки щодо людей поліцеїсти відносили заходи проти п'яниць, іноземців та ман-дрівників, лихварів та божевільних, літе-раторів, художників, винахідників тощо. Індивід, який виявляв самодіяльність, іні-ціативу, розглядався з поліцейської точки зору як щось підозріле або небезпечне для державної влади. Такий підданий цікавив поліцію, перш за все, як предмет, котрий треба знешкодити, так само, як тварини або сили природи [13, с.94].

Поліцейська держава характеризувала-ся також принципом колективної відпові-дальності за вчинки, думки тощо. У збірни-ку законів, які регламентували діяльність поліції, вказувалося на те, що будь-яка людина, яка помітила порушення закону, зобов'язувалася повідомити про те полі-цію [7, ст. 432]. Природно, що такі умови створювали обстановку загальної підозри та страху.

Організаційно-правові принципи функ-ціонування поліцейських сил у Західній Європі в XIX - початку XX ст.ст. обумов-лювалися не тільки впливом поширених у суспільстві демократичних ідей, але і наці-онально-історичною специфікою. Саме тоді остаточно сформулювались два підходи до поліцейської діяльності - британський і континентально-європейський, в основі яких було різне тлумачення обсягу повно-важень поліції. У Великобританії обов'язки поліції обмежувалися такими завдання-ми: підтримкою порядку, розкриттям зло-чинів, регулюванням вуличного руху в містах[12,с.138]. Ці обов'язки були взаємо-залежними і складали єдину поліцейську функцію - забезпечення громадської без-пеки. В Австрії, Німеччині, Франції, Іта-лії, Іспанії та інших країнах європейського континенту завдання поліції були набагато різнобічнішими. На неї покладалося ще й запобігання правопорушенням в найшир- шому змісті, і тому важко було назвати яку- небудь сферу соціальної діяльності, яка так чи інакше не підпадала під поліцейський вплив. У Пруссії, наприклад, були ветери-нарна, мисливська, пожежна, рибальська, страхова, будівельна та інші види поліції[5, с.101].

Прусський король Фрідріх Великий (1712-1786), послідовник цієї теорії, ствер-джував: народові, мов малій дитині, треба вказувати, що він повинен їсти та пити. Такий погляд на державу у XVIII ст. енер-гійно втілювали в життя уряди різних дер-жав. У Росії його виразником був Петро І (1672-1725).

В той же час у Франції функціонували великі поліцейські сили в провінціях, міс-тах, на основних дорогах, які були підлеглі короні, а також спеціалізовані органи, при-значені для проведення попереднього роз-слідування, здійснення політичного роз-шуку тощо. Причому, юрисдикція поліції визначалася головним чином адміністра-тивним шляхом королівськими едиктами і ордонансами. У 1667 р. була заснована посада генерал-лейтенанта поліції, який здійснював керівництво поліцейськими формуваннями країни. У регіонах відповід-ні функції здійснювалися інтендантами по-ліції, юстиції і фінансів [14,с.246].

По іншому було у Великобританії, там доктрина поліцейської держави не по-ширилась. В Англії і Уельсі (а пізніше в Шотландії), навпаки, інтенсивно розви-валися процеси становлення і зміцнення місцевого самоврядування і, відповідно, децентралізації поліції. Керівництво і контроль над нею вже з XIV ст. були зо-середжені в руках мирової юстиції в особі місцевих суддів-дворян. Саме вони несли відповідальність за здійснення в місцево-му масштабі древньої королівської преро-гативи підтримки правопорядку [8,с.76]. Власне ж поліцейські функції поклада-лися до початку XIX ст. безпосередньо на громадян: кожен домовласник давав клятву сприяти розшуку і покаранню зло-чинців і зобов'язаний був відслужити рік констеблем.

- Теорія, історія держави і права

У країнах Центральної і Східної Євро-пи до початку XX ст. склалася в основному централізована модель управління поліці-єю [9,с.32]. В Австро-Угорщині, Болгарії, Румунії, Сербії керівництво поліцейськи-ми силами здійснювалося МВС і урядови-ми представниками на місцях. Вплив му-ніципальних органів на поліцію був дуже слабким. Це можна пояснити прагненням правлячих династій максимально посили-ти свою владу в умовах багатонаціональної держави (Австро-Угорщина), регіонально-го сепаратизму (Румунія) і, явної чи потен-ційної зовнішньої загрози (Болгарія, Сер- бія)[9,с.40].

Цікавим є досвід США щодо формуван-ня сучасної поліцейської системи, який пе-редбачає врахування таких базових поло-жень:

- по-перше, система, що створюється для їх захисту, не повинна перетворюва-тися на інститут, який обмежує їх законну діяльність, а методи контролю й боротьби зі злочинністю не повинні протиставлятися з основними правами і свободами людини, що містяться у «Загальній декларації прав людини» та інших міжнародних актах;

- по-друге, громадяни, яким довіре-но виконання правоохоронних функцій, зобов'язані пройти ретельний відбір у від-повідності з їх особистісними якостями та отримати кваліфіковану, професійну під-готовку; від них також вимагається дотри-мання етичних норм[6,с.360].

В азіатських і африканських колоні-ях європейських держав мав місце осо-бливий підхід до організації і управління поліцейськими формуваннями. Загальне керівництво поліцією здійснювалося з ме-трополії, а безпосереднє було покладено на голів колоніальної адміністрації. Під її підпорядкуванням діяли поліцейські за - гони, які комплектувалися з європейців (головним чином жандармерія) і місце-вих жителів[3,с.334]. Причому дислока-ція останніх здійснювалась з урахуванням принципу «розділяй і владарюй»: в Індії, наприклад, поліцейські-мусульмани на-правлялися в області проживання індусів, а поліцейські-індуси - в міста і села, де пе-реважало мусульманське населення. Пр о будь-яку національну поліцеїстику не було й мови.

Відмітна риса поліцейського державного порядку - бюрократичне правління, яке відрізняється від феодальних форм правління тим, що ґрунтується на праві, а не на свавіллі окремої особи . Усі почи - нання державної влади втілюють у життя численні представники бюрократії, голо-вним полем діяльності яких є різнома-нітні канцелярії. У Німеччині XVIII ст., де прихильники поліцейського порядку посідали особливо значне місце, вини-кла навіть спеціальна галузь прикладно-го державознавства, присвячена держав-ній канцелярській практиці. Батьком цієї вельми своєрідної соціально-політичної дисципліни був Й. Я. Мозер (1701-1785), відомий представник догматичної роз-робки німецького державного права [13, с.94-98].

Висновки

Застосування санкціонованого держа-вою насильства є основною ознакою, що детермінує місце і роль поліції в систе-мі органів виконавчої влади. При цьому значення поліцейської діяльності і самої цієї організації незмінно зростає під час ускладнення політичної, економічної і криміногенної ситуацій і, особливо, коли правлячі кола намагаються вирішити проблеми, які виникають, радикальним шляхом. І це не випадково, бо поліція стає головним інструментом підтриман-ня влади в авторитарних і тоталітарних державах, де насильницький радикалізм розглядається як оптимальний засіб усу-нення перешкод для реалізації офіційних внутрішньополітичних доктрин. У таких умовах вона перетворюється в могутній, наскрізь політизований апарат, що воло-діє надзвичайно широким обсягом по-вноважень, орієнтований на здійснення всебічного контролю над суспільством і широкомасштабні репресії. Причому, виконує вона ці завдання небезуспішно. Проте, в тоталітарних державах поліція в принципі не може бути захисником прав і свобод людини.

АНОТАЦІЯ

1. Андрианов С.А. Министерство вну-тренних дел. Исторический очерк. -СПБ., 1904. - 112 с.

2. Андреевский И.Е. Полицейское пра-во. В 2 т. - СПб.: Праца, 1871. - Т.1: Поли-ция безопасности. - 543 с.

3. Белявский Н.Н. Полицейское право. Конспект лекций. - Юрьев: тип. Матиссена, 1904. - 334 с.

4. Гессен В.М. Лекции по полицейско-му праву. Изд. студентов 1907-1908 гг. Вып. І. - СПб.: Север, 1908. - 196 с.

5. Губанов А.В. Полиция зарубежных государств: основные черты организации и деятельности. - М.: ВНИИ МВД СССР, 1991. - 101 с.

6. Джурканин Т., Негодченко А., Сер- гевнин В. Кадровое обеспечение поли-ции США: Монография / Под ред. проф. А.В. Негодченко. - Д., 2006. - 360 с.

7. Кравченко Ю.Ф. Міліція України. - К.: Генеза, 1999. - 432 с.

8. Крылов В.С. Полиция Великобрита-нии. Основные черты организации и де-ятельности: Учеб пособ. - М.: МВШ МВД СССР, 1974. - 76 с.

9. Нижник Н.Р., Калюжний Р.А., Лемак В., Захаров В.Ф. Поліція Словацької Республі-ки: проблеми реформування // Наук. вісн. Юрид. акад. Мін-ва внутр справ. - 2003. - № 2. - С. 32-40.

10. Опришко І.В. Органи внутрішніх справ на етапі становления та розвитку української державності // Наук. вісн. НА- ВСУ. - 1999. - № 2. - С. 134-139.

11. Осипов Ю.И. Организация и дея-тельность службы полиции за рубежом: Учеб пособие. - М.: ВНИИ МВД России, 1992. - 196 с.

12. Поррит Э. Современная Англия. Права и обязанности ее граждан. - М., 1897. - 138 с.

13. Січкар В.О. Забезпечення прав і свобод людини поліцейськими структу-рами світу: історичний аспект// Актуальні проблеми сучасної наук в дослідженнях мо-лодих учених. - Сімферополь, Таврія 2006.

- Вип. 9 - 332 с. - С.94-98.

14. Файкс Г. Большое ухо Парижа. Французская полиция: история и совре-менность / Пер. с нем. - М.: Юр. лит., 1981.

- 246 с.

Размещено на Allbest.ru