Категорія "суб’єктивних прав" у радянській доктрині конституційного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Категорія "суб'єктивних прав" у радянській доктрині конституційного права

Стаття присвячена питанню дослідження окремих теоретичних положень, пов'язаних із розумінням категорії «суб'єктивних прав», сформованих у науковій літературі радянського періоду. Розглянуто вузький та широкий підходи до розуміння суб'єктивного права, які склалися в радянській науковій літературі. Проаналізовано підходи науковців до визначення поняття та структури суб'єктивного права. Досліджено окремі аспекти співвідношення фактичної та юридичної можливості в межах суб'єктивного права. Визначено правову природу суб'єктивних прав, їх місце та роль у структурі правового статусу особи.

Права і свободи в теорії конституційного права визнаються центральним елементом правового статусу особи. Виступаючи засобом аналізу фактичних та юридичних можливостей особи, вони визначають її реальне положення у суспільстві, яке, у свою чергу, впливає на визначення рівня розвитку демократії в тій чи іншій країні.

Категорія суб'єктивних прав широко використовується у теорії конституційного права, зокрема, при дослідженні структурних елементів правового статусу особи.

У науковій літературі радянського періоду загальні питання, пов'язані із визначенням поняття, структури та правової природи суб'єктивних прав особи неодноразово висвітлювали такі вчені як Александров М. Г., Братусь С. М., Витрук М. В., Матузов М. І., Строгович М. С. та інші.

Основні положення щодо правової природи суб'єктивних прав, сформовані радянськими науковцями у 70-80 роках, використовуються як теоретичний базис сучасних досліджень. Хоча вони і не втратили своєї актуальності, однак потребують суттєвого переосмислення для побудови теоретичних конструкцій, які б відповідали вимогам часу. Цим обумовлена актуальність теми дослідження.

Метою статті є здійснення всебічного аналізу теоретичних положень, пов'язаних із розумінням категорії «суб'єктивних прав», сформованих у науковій літературі радянського періоду.

У радянській літературі протягом тривалого часу предметом наукової дискусії було питання щодо того, які права необхідно відносити до категорії суб'єктивних.

Так, одні дослідники вважали, що суб'єктивними є не будь-які права, передбачені нормами права, а лише ті, які особа набуває на підставі юридичних фактів, з якими пов'язане виникнення конкретних правовідносин. Таким чином, усі ті права особи, які виходять за межі конкретних правовідносин, не є суб'єктивними. Такі «несуб'єктивні» права розглядалися як «елементи правоздатності», «право на право» тощо [1, с. 127-128]. М. В. Вітрук, зокрема, зазначає, що це є вузьким розумінням категорії суб'єктивних прав.

Проте, багато авторів радянського періоду було прибічниками широкого підходу. М. І. Матузов, зокрема, зазначає, що всі права незалежно від способу їх виникнення (пряме встановлення законом або поява у результаті вступу суб'єктів до різноманітних правовідносин), форми здійснення, ступеня узагальненості, соціальної значущості, видів, категорій та інших особливостей, є суб'єктивними. При цьому, критерій суб'єктивності відображає належність прав суб'єкту і їх залежність від нього. Термін «суб'єктивний» і був введений якраз для того, щоб у необхідних випадках можна було відмежувати права особи як визначені юридичні можливості від норм права, у яких вони закріплені, тобто від права в об'єктивному розумінні [2, с. 86-87].

З цих позицій всі права, у тому числі і конституційні, є суб'єктивними правами особи. Форми (стадії) прояву можуть свідчити лише про певні особливості ряду суб'єктивних прав.

Таким чином, на думку М.І. Матузова, суб'єктивні права необхідно протиставляти не якимось іншим, «несуб'єктивним» правам, а юридичним нормам - у відповідності до поділу права на об'єктивне та суб'єктивне.

В.А. Патюлін, досліджуючи в цьому контексті питання співвідношення об'єктивного та суб'єктивного права, звертає увагу на те, що спроби розмежувати об'єктивне та суб'єктивне право «у часі та просторі», протиставити їх одне одному заздалегідь приречені на невдачу, оскільки об'єктивне та суб'єктивне право не два різні явища, а дві взаємопов'язані сторони одного й того ж самого явища. На думку науковця, суб'єктивне право не є чимось таким, абсолютно не пов'язаним з нормою права. Суб'єктивне право виникає на підставі норми, його межі (тобто межі можливої поведінки суб'єктів та належної поведінки зобов'язаних сторін), а також можливі варіанти реалізації окреслені формальними рамками об'єктивного права [3, с. 190-191].

Таким чином, науковцями було сформовано два підходи до розуміння категорії суб'єктивних прав. Прибічники вузького підходу вважали, що суб'єктивними є лише ті права, які особа має в межах конкретних правовідносин. Науковці, які дотримувалися ідеї широкого підходу, вважали, що суб'єктивні права не можуть бути зведені виключно до елементів правовідносин. А тому, всі права особи за критерієм належності суб'єкту відносяться до категорії суб'єктивних.

Вважаємо, що в сучасних умовах при дослідженні суб'єктивних прав як елементу правового статусу особи, свою актуальність зберігає широкий підхід до розуміння категорії суб'єктивних прав, за якого суб'єктивними визнаються всі права особи, незалежно від способу їх виникнення, форми здійснення, ступеня узагальненості, соціальної значущості тощо.

У юридичній науковій літературі радянського періоду сформувалося визначення поняття суб'єктивного права як забезпеченої законом міри можливої поведінки. Визначення суб'єктивного права як міри можливої поведінки вперше запропонував у 1947 році С. М. Братусь у своїй роботі «Юридичні особи в радянському цивільному праві» [4, с. 33-34].

У подальшому дослідники намагалися дати власні визначення поняття суб'єктивне право. Однак, у таких визначеннях з певними незначними модуляціями вони розкривали поняття суб'єктивне право знову ж таки через міру (вид) можливої поведінки.

М. І. Матузов звертає увагу, що категорія можливості, яка використовується для характеристики суб'єктивного права, має особливий специфічний зміст. У цьому контексті вона сприймається як дозволеність, допустимість з боку держави. Можливість свідчить про дозволеність, санкціонованість і навіть гарантованість [5, с. 100].

Пізніше зміст суб'єктивного права було конкретизовано шляхом визначення конкретних правомочностей, які входять до його структури.

М. Г. Александров розглядав структуру суб'єктивного права як єдність трьох можливостей, зокрема:

- виду (міри) можливої поведінки самого носія суб'єктивного права;

- можливості вимагати відповідної поведінки від інших (зобов'язаних) осіб;

- можливості звернутися в необхідних випадках за підтримкою не тільки до громадськості, але й до державного апарату [6, с. 225].

М.С. Строгович, формулюючи власне визначення суб'єктивного права, до його структури відносив наступні елементи:

- можливість користування певним соціальним благом;

- правомочність здійснювати певні дії і вимагати відповідних дій від інших осіб;

- свободу поведінки, вчинків у межах, встановлених нормою права [7, с.15].

М.І. Матузов, розглядаючи суб'єктивні права як вид та міру можливої поведінки, зазначає, що таке визначення є неповним, носить формально-юридичний характер, відображає лише зовнішню, а не внутрішню сторону явища. Науковець звертає увагу на те, що при характеристиці суб'єктивних прав необхідно враховувати матеріальну складову, не обмежуючись лише юридичним аналізом цих прав. Досліджуючи сутність суб'єктивного права в цьому аспекті, М.І. Матузов приходить до висновку, що суб'єктивне право завжди є можливістю користуватися певним соціальним благом, а не лише мірою поведінки, яка виступає лише юридичним засобом для цього. Ті чи інші дозволені дії становлять цінність не самі по собі, а лише тому, що вони спрямовані на досягнення соціально необхідних результатів, забезпечення інтересів, задоволення тих чи інших потреб [2, с.81-83]. Саме тому у структурі суб'єктивного права він виділяє наступні правомочності:

- право-поведінку (можливість визначеної поведінки);

- право-вимогу (можливість вимагати визначеної поведінки від зобов'язаної особи);

- право-користування (можливість користування певними соціальними благами);

- право-претензію («притязание») (можливість захистити свої права) [5, с.100].

З урахуванням вищевикладеного М. І. Матузов пропонує визначення суб'єктивного права як створюваної і гарантованої державою через норми об'єктивного права особливої юридичної можливості діяти, яка дозволяє суб'єкту (як носію цієї можливості) вести себе певним чином, вимагати відповідної поведінки від інших осіб, користуватися певним соціальним благом, звертатися у необхідних випадках до компетентних органів держави за захистом - з метою задоволення особистих інтересів та потреб, які не суперечать суспільним [5, с.145].

Таким чином, науковець у своєму визначенні розкриває як формальні, так і матеріальні моменти, юридичну природу та соціальне призначення суб'єктивного права шляхом включення до його структури чотирьох елементів (можливостей), які у сукупності утворюють зміст суб'єктивного права.

У визначенні М. І. Матузова ми не знаходимо усталеної конструкції «вид та міра можливої поведінки». Однак, як зазначає сам автор, дана формула використовується ним опосередковано шляхом визначення чотирьох можливостей суб'єктивного права, якими органічно охоплюється та скріплюється загальновизнане формулювання суб'єктивного права як виду та міри можливої поведінки.

М. В. Вітрук вважає, що користування благом - це мета і разом з тим змістовна сторона суб'єктивного права в цілому. На думку науковця, можливість користування певним благом не є самостійним структурним елементом суб'єктивного права, оскільки розкриває змістовну сторону всіх можливих варіантів зовнішньої поведінки в межах суб'єктивного права [1, с.136].

З урахуванням цього М.В. Вітрук пропонує визначення суб'єктивного права як матеріально обумовленої та гарантованої міри можливої поведінки особи, яка визначена нормами об'єктивного права, з метою користування матеріальними, духовними та особистими благами та цінностями для задоволення особистих та суспільних потреб та інтересів на основі їх спільності та гармонійного поєднання [1, с.139].

Цікавою є позиція Г. В. Мальцева, який, розглядаючи суб'єктивне право як правову можливість, зазначає, що змістом суб'єктивного права є не конкретна поведінка особи в даний момент, а лише визнана законом її можливість. Тобто лінія поведінки, відображена у суб'єктивному праві, по відношенню до реальних дій та вчинків, виступає як можливість по відношенню до дійсності. Але при цьому, на його думку, не можна забувати про те, що, оскільки вони встановлені правовою нормою та виступають у якості реального надбання особи, суб'єктивні права є фактом соціальної дійсності, який не можна не враховувати.

Поряд із визначенням суб'єктивного права як правової можливості поведінки Г.В. Мальцев розглядає його і як встановлену сферу людської свободи, окресленої нормами об'єктивного права. На думку науковця, це твердження є виправданим лише за певних соціальних умов. Права стають фактичною свободою діяти тоді, коли вони не тільки формально надані законом, але є реальним надбанням особи.

Сукупність суб'єктивних прав, які належать громадянину, встановлює сферу його індивідуальної автономії, свободи, яка характеризується, з одного боку, можливістю самостійно приймати і реалізовувати юридично значущі рішення своєї волі, а з іншого - недопустимістю стороннього втручання у сферу індивідуальної свободи, якщо таке втручання не викликане особливими обставинами, які роблять обмеження індивідуальної свободи необхідними і виправданими. Проте, така свобода не є абсолютною. Вона має межі, які в кожному випадку встановлюються і конкретними обставинами, і правовими нормами, які регулюють відповідні відносини [8, с.63-65].

Деякі науковці, досліджуючи правову природу суб'єктивного права, розглядають його не тільки як можливу (потенційну), але й як фактичну, реальну поведінку.

Лукашева О.А. з цього приводу зазначає, що закріплення того чи іншого суб'єктивного права у законодавстві означає реальну можливість індивіда вільно користуватися певним благом у межах і в порядку, визначеному законом. Таким чином, вона дотримується позиції, що суб'єктивні права - це не потенційні, а реальні соціальні можливості, які особа набуває безпосередньо на підставі закону [9, с.62-63].

М. І. Матузов у своїх наукових працях також досліджує взаємозв'язок фактичної і юридичної можливості. Він звертає увагу на недопустимість ототожнення юридичної та фактичної можливості, зазначаючи, що право на дії та самі дії - не одне й те ж саме. На його думку, помилковим є включення фактичних дій до змісту суб'єктивного права та до його визначення.

Водночас науковець виступає проти протиставлення цих двох можливостей, недооцінки фактичної можливості та розриву між дозволеним, допустимим, гарантованим, з одного боку, та реально виконуваним, здійснюваним та використовуваним - з іншого. Адже, по суті, це один процес - процес реалізації наданої можливості, процес її перетворення в дійсність .

У своєму дослідження Матузов М.І. не абсолютизує положення про фактичну можливість та не включає її до складу суб'єктивного права. Але він підкреслює, що в деяких випадках суб'єктивні права виступають не лише як абстрактні та незмінні можливості, але й як можливості, які реалізуються, і ця їх реалізація є не що інше, ніж спосіб їх існування [5, с.124-125].

Таким чином, підводячи підсумки, вважаємо за необхідне зазначити наступне.

У науковій літературі радянського періоду сформувалося два підходи до розуміння категорії суб'єктивних прав. У рамках першого підходи суб'єктивні права зводилися виключно до елементів конкретних правовідносин, у рамках другого - суб'єктивними визнавалися всі права особи, незалежно від способу їх виникнення форми здійснення, ступеня узагальненості, соціальної значущості тощо.

У працях радянських науковців, присвячених дослідженню природи суб'єктивних прав, незважаючи на різноманітність підходів загальновизнаним є розуміння суб'єктивного права як міри (виду) можливої поведінки. При цьому, змістом суб'єктивного права є лише можливість поведінки, спрямована у майбутнє.

суб'єктивний право радянський

Література

1.Витрук Н.В. Основы теории правового положения личности в социалистическом обществе. / Н.В. Витрук. - Москва, 1979. - 229 с.

2.Матузов Н.И. Правовая система и личность. / Н.И. Матузов. - Саратов, 1987.

3.Патюлин В.А. Государство и личность в СССР / В.А. Патюлин. - М., 1978.

4.Братусь С.Н. Юридические лица в советском гражданском праве / С.Н. Братусь. - М., 1947.

5.Матузов Н.И. Личность. Права. Демократия (теоретические проблемы субъективного права) / Н.И. Матузов. - Саратов, 1972. - 292 с.

6.Александров Н.Г. Право и законность в период развернутого строительства коммунизма / Н.Г. Александров. - М., 1961;

7.Строгович М. С. Развитие прав граждан СССР и усиление их охраны на современном этапе коммунистического строительства / М. С. Строгович. - Саратов 1962.

Размещено на Allbest.ru