Деякі особливості звичаєвого права Стародавньої Греції

Бедрій М. М., к.ю.н., асистент кафедри основ права України ЛНУ імені Івана Франка

У статті досліджено деякі особливості звичаєвого права Стародавньої Греції, а також визначено його місце в системі права цієї держави. Проаналізовано найбільш відомі правові звичаї Стародавньої Греції: оскарження законопроекту, присвоєння імені, храмову позику, викуп трупа та вигнання. Розкрито їх зміст і значення для тогочасного суспільства, а також виявлено вплив звичаєвого права на формування законодавства Стародавньої Греції.

Ключові слова: звичаєве право, Стародавня Греція, оскарження законопроекту, храмова позика, вигнання.

звичаєвий право греція законопроект

В статье исследованы некоторые особенности обычного права Древней Греции, а также определено его место в системе права этого государства. Проанализированы наиболее известные правовые обычаи Древней Греции: обжалование законопроекта, присвоение имени, храмовый заем, выкуп трупа и изгнание. Раскрыто их содержание и значение для тогдашнего общества, а также выявлено влияние обычного права на формирование законодательства Древней Греции.

Ключевые слова: обычное право, Древняя Греция, обжалование законопроекта, храмовый заем, изгнание.

This article devoted to some of the features of customary law in Ancient Greece, and also its place in the legal system of that state. The most famous legal customs of Ancient Greece are analyzed: the appeal of the bill, naming, a temple loan, a corpse redemption and exile. Their meaning and significance for contemporary society are revealed, and also the effects of customary law on the formation of legislaton of Ancient Greece are founding.

Key words: customary law, Ancient Greece, the appeal of the bill, the temple loan, exile.

Постановка проблеми. Прагнення українського народу стати повноправним учасником єдиної європейської спільноти пробуджують науковий інтерес до дослідження витоків європейського права, які можна знайти в періоді античності. Історико-правова наука дозволяє виявити формування загальноєвропейських правових цінностей, що відбувалося в цей хронологічно віддалений етап державотворення. Особливий інтерес у цьому контексті становить правова система Стародавньої Греції - батьківщини європейської демократії. Пройшовши шлях від первісного суспільства окремих племен

Балканського півострова до розвиненої держави, Греція досягла високого як для того часу рівня правової культури. Попри це, вона не відмовилися від первинного джерела права усіх ранніх держав -- правового звичаю, який поруч із законами народних зборів зайняв важливу нішу в правовому регулюванні суспільних відносин.

Аналіз останніх публікацій. Сучасній українській правничій історіографії, безумовно, не є чужою тема державності та права Стародавньої Греції, проте інформація щодо неї має здебільшого не науковий, а навчальний характер. Відповідні розділи та підрозділи підручників і навчальних посібників з історії держави і права зарубіжних країн цій тематиці присвятили С. Бостан, В. Глиняний, В. Макарчук, І. Мудрак, М. Страхов, Г. Трофанчук, Б. Тищик, Н. Хома, О. Шевченко та ін. З огляду на ці обставини особливу цінність має монографія професора О. Гавриленка “Античні держави Північного Причорномор'я: біля витоків вітчизняного права (кінець VII ст. до н.е. -- перша половина VI ст. н.е.)” [1], завдяки якій ми можемо довідатися, який вплив здійснила правова система Стародавньої Греції на формування підвалин українського права. Натомість питання про правові звичаї Стародавньої Греції вітчизняна історико- правова наука розглядала вкрай обмежено, тому зосередимо увагу саме на цьому аспекті.

Метою цієї статті є висвітлення деяких історико-правових особливостей звичаєвого права Стародавньої Греції шляхом наукового аналізу окремих правових звичаїв цієї держави.

Виклад основних положень. Жорсткі кліматичні умови південної частини Балканського півострова викликали потребу об'єднання людей у спільноти задля вирішення складних господарських потреб, що створювало добрі основи для становлення державної організації. Водночас ті ж географічні особливості (гірські хребти, кам'янисті неродючі грунти тощо) зумовлювали недоцільність створення єдиної централізованої держави з великою площею. Відтак, давньогрецька державність стала, насамперед, політичною організацією відокремлених міст-полісів. Із них провідну роль відігравали Афіни (держава формувалася у VII-VI ст. до н.е.) та Спарта (держава формувалася у Х-ІХ ст. до н.е.) [2, с. 199]

Попри те, що міста-поліси були політично розрізнені та відокремлені географічно, неможливо оминути увагою цікавий факт, що навіть на той час у них були присутні ряд ознак, властивих єдиному народу греків. Вони усвідомлювали свою етнічну (мовну, культурну, релігійну) спільність, проявляли єдність у протистоянні з народами сходу (передусім, персами), а також мали ряд інших особливостей, які характеризували їх як взаємодіючі частини античної цивілізації Стародавньої Греції. Одною з таких особливостей були загальні засади правового регулювання суспільних відносин, які кристалізувалися із звичаєвого права давньогрецького народу.

Демократична організація суспільства Стародавньої Греції надавала йому широкі можливості швидкого і комфортного коригування правової системи через рішення царів, архонтів, народних зборів і судових органів. З огляду на ці обставини тогочасне законодавство розвивалося напрочуд активно, проте не змогло цілковито усунути звичаєво-правові норми із системи правового регулювання. Вже у VII ст. було укладено систематизований правовий збірник під назвою “Закони Драконта”. Також відомими є закони Тезея, Солона, Лікурга та інших правителів грецьких міст-полісів. Судова практика геліеї, яка не завжди обмежувалася чинним у той час писаним правом, часто ставала підставою для формування нових правових принципів і норм [3, с. 47]

Отож, сфера регулювання правового звичаю у Греції була значно вужчою, ніж у інших державах Стародавнього світу, проте окремі давньогрецькі правові звичаї зберігали свою актуальність, були визнані державою та потребують детальної характеристики. До таких правових звичаїв можемо віднести оскарження законопроекту, присвоєння імені, храмову позику, викуп трупа та вигнання.

Оскарження законопроекту. У Стародавній Греції органом законодавчої влади були народні збори (еклезія). Законодавчий процес був складним, однак демократичним. Голосування за закон спочатку проводилося криком, а згодом -- підняттям рук, кольоровими камінцями чи глиняними табличками. Остаточним етапом затвердження закону був його розгляд у геліеї (суді присяжних), яка, вислухавши всі схвальні та критичні аргументи, виносила рішення про затвердження закону. Водночас кожен громадянин Афін мав право оскаржити законопроект на будь-якій стадії його прийняття. Ця процедура мала назву “graphe рагапотоп” [2, с. 168-169]. Питання про походження цього інституту є дискусійним. Чимало авторів вважають його законодавчим нововведенням, а не правовим звичаєм. Перший факт проведення graphe рагапотоп зафіксований у 415 р. до н. е., проте більшість іноземних дослідників схиляються до думки, що він виник у часи Перікла (494-429 рр. до н. е.) [4]. Саме відсутність авторства та чіткої дати виникнення graphe рагапотоп дозволяють припустити, що ця процедура мала звичаєве походження, адже її поява була спричинена практикою суспільного життя, а не певним владним рішенням. Імовірно, один факт оскарження законопроекту міг потягнути інший, що поступово стало загальноприйнятим правилом у законодавчому процесі Стародавньої Греції.

Громадянин, якого не влаштовував законопроект, заявляв про це публічно, вносив велику грошову заставу (1 тис. драхм) і зобов'язувався порушити проти ініціатора законопроекту судову справу на протязі 1 року. Відтак подальше проходження законодавчого процесу призупинялося. Ця справа передавалася на розгляд геліеї на чолі з шістьома архонтами (фесмофетами). На судовому процесі ініціатор законопроекту доводив його доцільність і корисність для суспільства, а позивач обгрунтовував його недосконалість, шкідливість або недемократичність. Якщо справу вигравав позивач, закон вважався неприйнятим, а його ініціатору присуджувалося покарання залежно від потенційних шкідливих наслідків запропонованого ним закону -- штраф, вигнання чи навіть смертна кара. Коли ж справу вигравав відповідач, позивач втрачав внесену ним заставу. Особа, яка тричі була засуджена на підставі дгарїіе рагапотоп, втрачала право законодавчої ініціативи [2, с. 169]. Хоча суть наведеного правового звичаю була цікавою та демократичною, поступово він перетворився у зручний механізм політичних інтриг і маніпуляцій.

Присвоєння імені. Як відомо, у Стародавній Спарті батьки мали право викинути зі скали свою новонароджену дитину, якщо в неї були фізичні вади. Аналогічним правом наділялись батьки і в Афінах та інших давньогрецьких місцевостях. Звісно, таке вбивство не могло відбуватися самовільно та потребувало рішення герусії (ради старійшин) [5, с. 54]. Такий аморальний вчинок можна пояснити суворими умовами тодішнього життя, а також наділенням батьків повною владою над своїми дітьми. Право батьків на вбивство своєї дитини припинялося з моменту присвоєння їй імені. Надання дитині ім'я (як правило, в честь когось із предків по чоловічій лінії) було важливим правовим звичаєм Стародавньої Греції, адже він давав новонародженому право на життя, опіку та утримання, наділяв його правосуб'єктністю, а також зобов'язував батьків дбати про нього, виховувати та захищати. Інколи стародавні греки навіть занадто поблажливо ставилися до своїх дітей. Наприклад, співзасновник афінської демократії Фемістокл (524 р. до н.е. -- 459 р. до н.е.) свого часу стверджував, що фактичним правителем Афін є його син, який постійно зловживав його добротою та любов'ю своєї матері [6, с. 138].

Храмова позика. У Стародавній Греції значного пошення набув договір позики. Внаслідок цього формувалися відповідні кредитні організації (трапези) і навіть перші банки. Однак основну частину позик забезпечували аж ніяк не ці нечисленні та неапро- бовані організації. Основним кредитором тогочасної Греції стали храми. Саме вони володіли значними майновими ресурсами, які постійно поновлювалися пожертуваннями громадян. Крім того, храми вважалися найбільш безпечним місцем для збереження цінностей, оскільки перебували під опікою богів. Відтак храми мали можливість стати впливовими фінансово-кредитними установами. Храми кредитували не тільки громадян, але й міста та держави. Так, напередодні Пелопоннеської війни (431 до н. е. -- 404 до н. е.) влада Афін взяла величезний кредит у храму богині Афіни (близько десяти тисяч талантів). На позики, надані храмами, нараховувалися проценти, а сам договір забезпечувався заставою майна боржника [7]. Отож, суспільство Стародавньої Греції досягло рівня розвитку, який вимагав функціонування первинних банківських установ. Діяльність цих організацій регулювалася, насамперед, звичаєвим правом. Викуп трупа. Від найдавніших часів існувала традиція віддання пошани померлим предкам, які подекуди навіть вважалися божествами. При чому, віддання пошани полягало не тільки в духовних заходах, але й матеріальних також (“могильні пожертви”). Ці вшанування вважалися святим обов'язком нащадків чоловічої статі, за порушення якого могли настати покарання містичного характеру -- неспокій, хвороби чи навіть смерть [8, с. 13-14]. Відтак, давні греки приділяли значну увагу поховальним обрядам, однак траплялися випадки, коли вони не могли їх повноцінно провести. Наприклад, коли тіло покійного захопили ворожі війська чи забрали кредитори, яким він не повернув борг протягом життя. У таких випадках вспупав у дію правовий звичай викупу трупа. Для повернення трупа кредитором було достатньо виплатити борг померлого родича [9, с. 519].

Більш складно було викупити труп воїна у ворожої армії, проте в той час такі пропозиції вважалися цілком нормальними. Як правило, сторона супротивника проводила обмін на трупи своїх воїнів подібно до обміну живих полонених, хоча поширеними були і викупи. У цьому контексті варто згадати, наскільки відчайдушно звернувся під час Троянської війни цар Пріам до Ахілла з благанням повернути труп його сина Гектора. Взамін він пропонував легендарному воїну великі коштовності та навіть свій одяг [6, с. 36]. Вигнання. Кримінальне право Стародавньої Греції передбачало можливість застосування до злочинця наступних видів покарань: смертна кара (скидання в провалля, отруєння, повішання, забивання камінням, розпинання на хресті); продаж у рабство; тілесні покарання (побиття батогами, відрубування ніг і рук); майнові покарання (штрафи та конфіскація майна); ув'язнення; атімія (позбавлення право- суб'єктності); вигнання [10, с. 117]. Вигнання могло бути постійним і тимчасовим. Воно було одним із найдавніших і найважчих покарань. У додержавні часи вигнання часто прирівнювалося до смерті, адже поза межами своєї общини вигнанець всюди вважався чужинцем і не мав шансів вижити у тогочасних суворих умовах. Вигнання як покарання було властивим звичаєвому праву більшості народів світу. В умовах Стародавньої Греції вигнання набуло нового значення за правління Клісфена, який наприкінці VI ст. до н.е. запровадив інститут остракізму [11, с. 42]. Остракізм (суд черепків) полягав у тому, що збори громадян міста (апелла) шляхом таємного голосування на глиняних табличках (черепках) визначали ім'я особи, яка на їх думку становила загрозу для демократії. Така особа присуджувалася до вигнання за межі полісу строком на десять років. Цікаво, що одного разу до такого політичного вигнання був засуджений і сам Клісфен [6, с. 104].