Проблематика судової правотворчості в науковій літературі

— бінарний характер невизначеності змісту актів судової правотворчості, що інколи спонукає до змішування судової правотворчості.

Судову правотворчість в національній та зарубіжній юридичній літературі часто пов'язують із функцією нормоконтролю (зазвичай дану функцію здійснюють конституційні суди). Тобто, для встановлення наукової обгрунтованості віднесення до судової правотворчості функцій та діяльності нормоконтролю потрібно також враховувати і діяльність судових органів. В національній юридичній літературі судова правотворчість розглядається та бере свої основи (витоки) переважно із діяльності національних судових органів. Загальне поняття судової правотворчості обмежується її національним різновидом. Тому виникла потреба звернутись і до закордонної юридичної літератури для виявлення судової правотворчості в діяльності міжнародних судових органів (витоки наукових досліджень беруться із: Суду Європейського Союзу, Європейського суду з прав людини, судової практики та нормативного регулювання діяльності Міжнародного Суду ООН). Розглядаючи діяльність міжнародних судових організацій, можна виділити і міжнародну судову правотворчість.

До проблем судової правотворчості в юридичній літературі (національній та зарубіжній) також можна віднести і недостатнє дослідженні юридичного процесу та юридичних процедур судової правотворчості. Юридичний процес та процедури виявляються в характерних особливостях процесуальної частини судової правотворчості, що включають в себе впорядкування процесу судової правотворчості. Дана проблема потребує наукової уваги та детального дослідження.

Юридичний процес та процедури судової правотворчості являють собою встановлений законодавством порядок використання комплексу правотворчих засобів, прийомів та способів (методів) судової правотворчої діяльності відповідних судових органів. Вище згадані елементи процесуальної та процедурної форми судової правотворчості у юридичній науковій літературі вивчений недостатньо.

Аналізуючи юридичні та техніко-правові засоби, а також враховуючи напрацювання з проблем юридичного процесу та юридичних процедур можна виділити, що комплекси техніко-правових засобів та технологічних процедур регламентної та прецедентної технології судової правотворчості, повинні застосовуватись у процесі створення судових регламентів та судових нормативно-правових прецедентів, тобто правотворчих актів судової правотворчості та надання їм юридичної сили.

Отже, судова правотворчість здійснюється в особливій процесуальній формі, яка характеризується специфічними правотворчими провадженнями, стадіями та режимами, і визначає послідовність та порядок досягнення мети судової правотворчості [1, с. 27].

У судовій правотворчості науковці використовують та досліджують значну кількість різних видів джерел, які у свою чергу володіють різними можливостями дослідження. Інколи, виникають різні ситуації, коли для оцінки певного явища судової правотворчості важко або взагалі неможливо виокремити носіїв проблеми і відповідно, починається досліджуватися та використовуватися значна кількість наукових, законодавчих та інших джерел. Зазвичай, коли такий носій конкретизований, важко отримати додаткову та більш якісну інформацію про проблему із наукового джерела. Таку інформацію можливо отримати тільки від компетентних осіб (які маю право бути учасниками судової правотворчості, наприклад експертів), які володіють значними і глибокими знаннями про об'єкт або предмет дослідження.

Зазвичай, дослідники, виділяють судову правотворчість у науковій літературі, як безпосередню, цілеспрямовану розмову з науковцем, яка у свою чергу враховує його переваги та недоліки серед іншої наукової літературі. Серед переваг науковці виокремлюють: здатність набагато повніше та точніше виявити правову прогалину та виявити правову позицію науковця, створити сприятливі можливості для більш глибокого вивчення досліджуваної проблеми. До недоліків можна віднести вплив науковців на формування отримуваної ними інформації, що може позначитись на її об'єктивності застосуванні на практиці.

У науковій національній та зарубіжній літературі стосовно процедур судової правотворчої діяльності спостерігаються певні наукові проблеми, що виявляються у: процесуальних правилах (які встановлюють послідовність здійснення правотворчих дій), їх тривалість у часі (моменти їх початку та завершення), процесуальні правила судової правотворчості (які визначають послідовність вчинення дій судової правотворчості).

Проблеми дослідження судової правотворчості в національній науковій літературі полягають також у тому, що національну судову правотворчість, на відміну від міжнародної, можуть здійснювати лише вищі судові інстанції. Тому, щоб проаналізувати функціонування судової правотворчості в національній літературі необхідно досліджувати вищі судові інстанції (на відповідність судовій правотворчості).

Аналізуючи національну літературу на присутність судової правотворчості у правовій системі України важливим є з'ясування значимості уповноваження судовими правотворчими повноваженнями і вищих судових інстанцій України.

В науковій національній літературі зазначають, що наявність чи відсутність судової правотворчості у діяльності органів судової влади України на нинішньому етапі розвитку та вдосконалення повинні грунтуватися на встановленні відповідності загальнотеоретичній побудові судової правотворчості. Тому, щоб ідентифікувати судову правотворчість у діяльності органів судової влади в Україні потрібно відштовхуватись від її загальних ознак, такі як: взаємозв'язок із реалізацією правотворчих функцій судової влади; здійснення спеціально-уповноваженими судовими органами; спрямованість судової правотворчості на встановлення нормативно-правових приписів; реалізація в особливій процесуальній формі; зосередження та концентрація нормативно-правових приписів у судових правотворчих актах.

В той же час, відсутність у діяльності вищих судових інстанцій судової правотворчості при реалізації інших функцій судової влади обгрунтовується відповідністю лише частині ознак, а не всім ознакам судової правотворчості.

В науковій літературі судова правотворчість має в основі встановлення нормативно-правових приписів. Встановлення нормативно-правових приписів включає в себе можливість створення, зміни та скасування правових норм. Науковці вважають, що судова правотворчість -- некоректна у тих випадках, коли скасовує нормативно-правові приписи без одночасної можливості їх створення та зміни, також і повноваження вищих судових інстанцій щодо скасування неконституційних нормативно-правових приписів називають не правотворчими.

Судова правотворчість вищих судових інстанцій у науковій юридичній літературі вбачається і в здійсненні ним офіційного тлумачення Конституції та законів. Проте такі твердження свідчать про підміну та змішування категорій правотворчості та правотлумачення, які з позиції загальної теорії права являють собою самостійні типи юридичної діяльності і між якими проводять розмежування [2, с. 68].

Офіційне тлумачення вищих судових інстанцій Основного закону та законів в судової правотворчості зазвичай носить нормативний характер (тобто стосуються невизначеного кола осіб та повністю не вичерпують дію фактом застосування), які відносяться до результатів як офіційного тлумачення, так і судової правотворчості.

Висновки

Отже, в науковій літературі (як національній так і зарубіжній) судова правотворчість зазвичай спрямована на об'єктивацію норм права, і за цим слідує, що судові правотворчі акти містять нормативно-правові приписи. До мети судової правотворчості відносять створення правил розуміння норм права, і тим самим у відповідних рішеннях вищих судових інстанцій, які закріплюють інтерпретаційно-правові приписи.

У вітчизняній літературі деякі вчені виділяють фактичну наявність у певних правотлумачних актах вищих судових інстанцій нормативно-правові приписи, які встановлюють не загальнообов'язкові правила розуміння норм права, а самостійні правила поведінки, тобто це свідчить про перевищення вищих судових інстанцій своїх повноважень.

Тобто, у національній літературі виникають проблеми із вивченням розмежування передумов судової правотворчості та офіційного нормативного тлумачення, а також із застосуванням техніко-правових засобів, що дозволяють вищим судовим інстанціям уникати виходу за межі правотлумачних повноважень.

Список літератури