Нормативне закріплення прав на вільне пересування та вільний вибір місця проживання у міжнародному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

НОРМАТИВНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ ПРАВ НА ВІЛЬНЕ ПЕРЕСУВАННЯ ТА ВІЛЬНИЙ ВИБІР МІСЦЯ ПРОЖИВАННЯ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

К.Г. ТУЛБА

Кожна людина має право на вільне пересування і обрання місця проживання в межах кордонів кожної держави, право залишати будь-яку країну, включаючи також її власну, і повертатися до своєї країни, право шукати притулок від переслідувань (за винятком таких, які викликані вчиненням неполітичного злочину або діяннями, що суперечать цілям і принципам ООН) в інших країнах і користуватися цим притулком.

Право на свободу пересування та право вільно обирати місце свого проживання - це гарантії від насильницького переміщення. Ці свободи мають вирішальне значення для людей, які прагнуть отримати роботу, освіту, охорону здоров'я, а також мати засоби для існування.

Для написання статті опрацьовано дослідження таких вчених, як Д. Донеллі, Д. Хендола, Д. Коллінса, А. Четверикова, JI. Ентіна, С. Кашкіна, О. Динько, І. Голубки та інших.

Слід відзначити важливість дисертаційного дослідження С. Максименка, присвяченого становленню і розвитку міжнародно- правового регулювання права на свободу пересування на вільний вибір місця проживання.

Проте серед існуючих наукових праць в сфері забезпечення та захисту права людини на вільне пересування недостатньо уваги надано дослідженню випадків законного обмеження свободи пересування, розгляду причин, що змушують людей переселятися із територій їх постійного проживання. Зокрема, таким, як збройні конфлікти та стихійні лиха.

Дана стаття присвячена огляду основоположних міжнародно- правових актів, якими закріплено свободу пересування як основоположне право людини, а також перелік обставин, за яких можливе законне обмеження такого права. У таких випадках право на свободу пересування та вибір місця проживання може бути порушено, якщо переміщені особи не можуть повернутися до своїх домівок внаслідок того, що територія їх проживання відмежована як зона небезпеки або місце воєнних чи попереджувальних дій1.

Щодо теоретичного дослідження поняття свободи пересування слід зазначити, що автори по-різному трактують це поняття.

Зокрема, О. Динько під свободою пересування розуміє усі види переміщень населення у просторі і часі, в тому числі сезонні, епізодичні, маятникові2.

Натомість А. Аносєнков вбачає в праві на вільне пересування та виборі місця проживання багатогранний вияв, зокрема демократичний, інтеграційні вияви, аксіологічні, соціальні, захисні власти- вості3.

І. Голубка дає наступне визначення права на свободу пересування - це гаратоване конституцією та міжнародно-правовими актами право громадянина, іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території країни вільно та безперешкодно на власний розсуд та без необхідності отримання яких-небудь особливих дозволів пересуватися по території країни у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, а також залишати територію країни, за винятком обмежень, встановлених законом4.

Міжнародно-правові акти містять ряд положень, які закріплюють право особи на свободу пересування та вільний вибір місця проживання.

В розумінні транскордонного переміщення осіб свобода пересування передбачає право кожної людини покинути будь-яку країну, включаючи і свою власну і право повертатися у свою країну5, тобто особа не може бути безпідставно позбавлена права на в'їзд у свою власну країну.

Крім того, кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, дано право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання в межах цієї території6. Зазначена гарантія закріплена в ст. 13 Загальної декларації прав людини, ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ст. 15 (4) Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, ст. 5 ^) (і) Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, ст. 18 Конвенції про права інвалідів, ст. 22 Американської конвенції з прав людини.

Також гарантії свободи пересування та вільного вибору місця проживання в контексті внутрішньо переміщених осіб закріплені в Кампальській конвенції, яка насамперед передбачає право таких осіб вирішити повернутися до покинутої домівки чи інтегруватися до общини, що їх прийняла, чи переселитися в іншу частину країни7.

У контексті традиційного використання землі для випасу худоби, полювання та діяльності зі збору, свобода пересування має особливо важливе значення і є наріжним каменем життя багатьох людей в сільській місцевості. Незаконні обмеження на пересування в певних зонах, оголошені виключно у військових чи приватних інтересах використання чи розширення сільськогосподарських районів за рахунок сезонних пасовищ, можуть перешкоджати пересуванню мобільних груп населення, що призводить до соціальної напруженості та конфліктів8.

Особливому захисту підлягає право на вільне пересування та вибір місця проживання корінних народів. Оскільки на них поширюються не тільки універсальні, але і спеціальні норми міжнародно- правових актів. Тут варто звернути увагу на Зауваження загального порядку № 23 (1997) Комітету по ліквідації расової дискримінації та Конвенцію № 169 Міжнародної організації праці про корінні народи та племінні народи в незалежних країнах9.

Що стосується трудящих мігрантів та членів їх сімей, то вони мають право на свободу пересування на території держави працевлаштування та свободу вибору місця проживання в ній відповідно до ст. 39 (1) Міжнародної конвенції про захист прав трудящих мігрантів та членів їх сімей.Окремо розглядається право на свободу проживання та вільний вибір місця проживання біженців у ст. 26 Конвенції про статус біженців та ст. 9 (2) (і1) та Конвенції Африканського союзу про захист і допомогу внутрішньопереміщеним особам у Африці.

Комітет ООН з прав людини в своєму Зауваженні загального порядку № 27 (1999) про свободу пересування зазначає, що кожному, хто законно перебуває на території будь-якої держави, користується в межах цієї території правом вільно пересуватися та обирати місце свого проживання. Комітет заявляє, що право на свободу пересування стосується всієї території держави, включаючи всі частини федеративних держав10.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права особи мають право пересуватися з одного місця на інше місце і облаштовувати це місце за своїм вибором11. Здійснення цього права не повинно бути поставлено в залежність від якої-небудь конкретної мети або причини для людини, яка хоче переїхати чи залишитися. Держави повинні гарантувати, щоб право на свободу пересування та вільний вибір місця проживання були захищені не тільки від публічного, але і від приватного втручання. право пересування біженець мігрант

Комітет ООН з прав людини акцентує увагу на правах жінок на свободу пересування та вільний вибір місця проживання та зобов'язання захищати їх. Наприклад, несумісним з ч. 1 ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права є те, що вказане право жінки за певним законом чи на практиці може залежати від волі іншої особи.

Варто зазначити, що в тому ж Зауваженні загального порядку № 27 Комітет підкреслює, що за умови дотримання положень ч. 3 ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права право на проживання в будь-якому місці за власним вибором в межах певної території включає в себе захист від усіх форм примусового переміщення всередині країни12. В тому сенсі, в якому застосовуються принципи реституції житла та майна біженців та переміщених осіб, слід розуміти твердження, що ніхто не може безпідставно або незаконно бути примушений покинути певну територію, район чи регіон.

В загальних коментарях № 15 (1994) Комітет ООН з прав людини зазначає про те, що іноземці мають рівне право на вільне пересування та вибір місця проживання з громадянами країни13.

Слід звернути увагу на питання взаємопов'язаності прав людини між собою. Зокрема, у загальних коментарях Комітету з економічних, соціальних та культурних прав № 4 (1991) вказується, що право на достатнє житло не може розглядатися у відриві від інших прав людини, що захищаються міжнародними пактами та іншими міжнародно-правовими інструментами. Повне здійснення права на свободу пересування та вибір місця проживання неможливо без реалізації права на достатнє житло всіма групами суспільства14.

Показовим прикладом, дослідженим у судовій практиці розгляду справ, пов'язаних із порушенням права на свободу пересування та вільний вибір місця проживання є рішення від 15 червня 2005 року у справі № 124 за позовом спільноти Мо^апа до Республіки Суринам, що розглядалась Міжамериканським судом з прав людини. Згідно матеріалів справи 29 листопада 1986 року підрозділ Національної армії Суринаму оточив село N ^ика Мо^апа і вбив понад 40 жителів15. Багато інших були поранені та разом з тими, хто залишився живим, були змушені тікати через ліс, поки не зупинились безпечно у Французькій Гвіані. Для деяких це було три-чо- тири дні ходи з пораненими членами сім'ї. Військовослужбовці Суринаму стерли село з лиця землі дотла16.

У 1989 році цивільна поліція, зокрема інспектор Герман Гудінг, спробував розслідувати масове вбивство. Двоє людей були заарештовані, але згодом звільнені, коли повністю озброєний загін військової поліції оточили поліцейську дільницю і змусили співробітників цивільної поліції передати заарештованих. Високопоставлені військові оголосили, що масове вбивство було замовлено ними, і що військові операції були предметом розслідування. Інспектору Гу- дінгу погрожували. У серпні 1990 року інспектор Гудінг був убитий. Співробітники, які надавали допомогу інспектору Гудінгу покинули країну і отримали політичний притулок в Нідерландах. Після численних безрезультатних скарг жителів села ^ика, що залишилися живими, до Генерального прокурора та Голови суду Суринаму, у липні 1997 року була подана офіційна скарга до Міжамериканської комісії з прав людини. Заявники просили допомоги Комісії у розгляді численних порушень прав людини, пов'язаних з різаниною і подальшою відмовою у правосудді. Комісія прийняла справу в березні 2000 року і пред'явила Суринаму порушення статей 11 Американської декларації про права та обов'язки людини і Американської конвенції про права людини17.

Комісія рекомендувала Суринаму, серед іншого, розслідувати масові вбивства, притягнути винних до відповідальності і компенсувати моральну та матеріальну шкоду людям, що вижили, та їх найближчим родичам.

Комісія зазначила також, що масове вбивство є злочином проти людяності та порушенням норм міжнародного кримінального права. Після того, як Суринам не надав інформацію про вжиті заходи згідно рекомендацій Комісії, остання передала справу до Міжамериканського суду з прав людини, де було проведено слухання та представлені остаточні письмові аргументи.

15 червня 2005 року Міжамериканський суд з прав людини одноголосно ухвалив, що Суринам порушив права людини 130 названих членів села ^ика Мо^апа і постановив, що Суринам повинен нести відповідальність за вчинені злочини. Суд прийшов до висновку про порушення ст. 5 (право на гуманне поводження), ст. 22 (право на свободу пересування і вибору місця проживання), ст. 21 (право на власність), а також статей 8 (1) та 25 (право на судові гарантії і захист) Американської конвенції з прав людини18.

Взаємопов'язаність права на вільне пересування та вибір проживання з іншими економічними, соціальними та культурними правами людини прослідковується в більшості рішень міжнародних органів, компетентних вирішувати спори та притягувати винних у порушенні прав людини.

Так, у справі Mapiripan Massacre проти Колумбії суд в результаті широкого тлумачення права на життя визнав винною бездіяльність держави щодо незабезпечення достойного рівня життя жертв масових вбивств та масових переселень. Зокрема, Міжамериканський суд з прав людини зазначає, що Колумбія порушила ст. 19 (права дитини), ст. 22 (право на вільне пересування) та ст. 4 (право на життя) Американської конвенції з прав людини. Ряд схожих за змістом рішень були також прийняті щодо Чилі, Гватемали та Перу19.

Загалом проблема примусового переселення окремих груп населення є проблемою глобального масштабу. Не лише з причин масштабної поширеності в багатьох країнах світу, а й з причин масового порушення під час таких акцій прав людини.

При цьому поряд з порушенням свободи пересування та вільного вибору місця проживання стоїть порушення таких основоположних прав, закріплених в ряді міжнародно-правових актів, як свобода від жорстокого, нелюдського та такого, що принижує людську гідність поводження, право на особисту недоторканість, право на достатній рівень життя, включаючи право на житло, воду, харчування та санітарні умови, право на здоров'я, на освіту, на працю, на власність, на ефективні засоби правового захисту. До дій, що прямо чи опосередковано свідчать про порушення вищезазначених прав можуть відноситися такі дії владних органів: прийняття рішень про виселення, планування та здійснення виселень з використанням методів погроз, шантажу, застосування сили, а також наслідки таких дій20.

Разом з тим, існують виключні випадки обмеження свободи пересування та вільного вибору місця проживання, визначені міжнародно-правовими актами.

Зокрема, відповідно до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачено випадки обмеження користування певними правами, як, наприклад, право на свободу релігії, право вільного пересування, право на вільне висловлювання своїх думок, поглядів, право на мирні зібрання. Таким чином міжнародний акт передбачає обмеження одного права заради можливості використання іншого та забезпечує превентивний характер норм з метою попередження зловживання правами. Для прикладу один з випадків обмеження прав стосується збройних конфліктів.

Положення Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права містять перелік умов, за яких можливе таке обмеження. Зокрема:

1) обмеження повинні бути обґрунтовано необхідними та передбаченими законом. Так, п. 3 ст. 12 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачає, що свобода пересування та вільного вибору місця проживання підлягає обмеженням, встановленим лише законом та необхідним для охорони громадського безпеки, порядку, здоров'я та моралі, так само, як і основних прав та свобод інших осіб. П. 3 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права містить аналогічне положення, що стосується свободи віросповідання;

2) обмеження повинні бути сумісні з самим правом та повинні сприяти загальному благополуччю. Наприклад, ст. 4 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права зазначає, що держава повинна встановлювати тільки такі обмеження прав, визначених Пактом, які визначаються законом, та настільки, наскільки це сумісно з природою цих прав, а також виключно з метою сприяння загальному благополуччю демократичного суспільства;

3) обмеження повинні бути співмірними та якомога менше обмежувальними. В міжнародній практиці та судових рішеннях підкреслювалось, що обмеження прав людини повинні відповідати принципу співмірності та повинні максимально знизити їх вплив на користування іншими правами21.

Посилаючись на прийняті Комітетом з прав людини Зауваження загального порядку № 27 (1999) про свободу пересування, Міжнародний Суд ООН відзначив, що обмеження відносно прав людини «повинні відповідати принципу співмірності» і «повинні являти собою найменш обмежуваний засіб з переліку тих, за рахунок яких може бути досягнуто результату»22.

Крім того, державі дозволяється відступати від зобов'язань із захисту прав людини у виключних випадках, що стосуються, наприклад, оголошення у країні надзвичайного стану, під час якого життя нації знаходиться під загрозою, який має тимчасовий характер, та про який офіційно оголошено23.

Таким чином, право на вільне пересування і обрання місця проживання займає досить вагоме місце у системі основоположних прав людини і громадянина та має відповідне нормативне закріплення на рівні ряду міжнародно-правових актів. Крім того, значимість даного права у процесі забезпечення належного рівня життя особи, достойних умов проживання та його взаємопов'язаність з реалізацією економічних, соціальних та культурних прав людини і громадянина свідчать про першочергову необхідність забезпечення можливості повної реалізації особою цього права. Існування ряду проблем міжнародного масштабу, пов'язаних з порушенням права на вільне пересування, потребує більш ґрунтовного вивчення та розробки шляхів їх подолання.

Анотація

Досліджено основні міжнародно-правові акти, що закріплюють права особи на вільне пересування та вільний вибір місця проживання, в тому числі жінок, біженців, корінних народів, трудящих мігрантів та членів їх сімей, а також випадки законного обмеження цих прав.

Ключові слова: право на вільне пересування, право вільно обирати місце проживання, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Комітет ООН з прав людини, обмеження прав людини.

Исследованы основные международно-правовые акты, закрепляющие права личности на свободное передвижение и свободный выбор места жительства, в том числе женщин, беженцев, коренных народов, трудящихся мигрантов и членов их семей, а также случаи законного ограничения этих прав.

Ключевые слова: право на свободное передвижение, право свободно выбирать место жительства, Всеобщая декларация прав человека, Международный пакт о гражданских и политических правах, Комитет ООН по правам человека, ограничение прав человека.

The article analyzes the main international legal acts that establish human rights to freedom of movement and free choice of place of residence, including women, refugees, indigenous peoples, migrant workers and members of their families, as well as cases of legal limitation of these rights.

Keywords: the right to freedom of movement, the right to choose a place of residence freely, the Universal Declaration of Human Rights, the International Covenant on Civil and Political Rights, the UN Human Rights Committee, the limitations of human rights.

Размещено на Allbest.ru