Загальна характеристика суб'єктів господарських правовідносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Загальна характеристика суб'єктів господарських правовідносин

План

1. Поняття, ознаки та види суб'єктів господарських правовідносин (господарського права)

2. Основи правового статусу суб'єктів господарювання

3. Особливості правового статусу суб'єктів організаційно-господарських повноважень

4. Правове становище суб'єктів внутрішньогосподарських відносин

1. Поняття, ознаки та види суб'єктів господарських правовідносин (господарського права)

господарський правовідносини організаційний

Згідно зі ст. 2 Господарського кодексу України, учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Проте не всі перелічені категорії осіб є суб'єктами господарських правовідносин (господарського права). Такими суб'єктам є лише ті учасники відносин у сфері господарювання, яким притаманна сукупність необхідних для цього ознак (рис), а саме:

безпосереднє здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг), що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших господарських організацій основної ланки економіки, або управління господарською діяльністю, що притаманно для власників майна підприємств, господарських об'єднань, холдингових компаній, промислово-фінансових груп, господарських міністерств і відомств;

створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку, хоча порядок створення для різних суб'єктів

господарських відносин різний залежно від виду (суб'єкт господарювання чи орган/організація господарського керівництва), організаційно-правової форми (унітарне підприємство, господарське товариство, виробничий кооператив), основного або виключного виду діяльності (комерційний банк, страхова компанія, фондова біржа, промислово-фінансова група та ін.); набуття статусу суб'єкта господарських відносин (що, як правило, є завершальною стадією процесу створення господарської організації) зазвичай пов'язується з їх державною реєстрацією; державна реєстрація може здійснюватися в загальному порядку (відповідно до положень ГК України - ст. 58, ЦК України - статті 50, 89, Закону України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців») та/або в спеціальному порядку (передбачається Законом «Про банки і банківську діяльність» - статті 17-18, 22, Законом «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» - пункти 13-14 ч. 2 ст. 7; «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» - статті 8, 11; постановою Кабінету Міністрів України від 20.07.1996 р. № 781 «Про затвердження Положення про створення (реєстрацію), реорганізацію та ліквідацію промислово-фінансових груп» (п. 2) та ін.);

наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної на нього господарської діяльності чи управління такою діяльністю; таке майно може закріплюватися за суб'єктами господарського права на різних правових титулах: праві власності (господарські товариства, виробничі кооперативи), праві господарського відання (державне та комунальне комерційні підприємства), праві оперативного управління (казенне підприємство, комунальне некомерційне підприємство), праві користування (може застосовуватися з будь-яким з названих правових титулів; є характерною ознакою орендного підприємства);

наявність господарської правосуб'єктності, тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарських відносин можливості бути суб'єктом прав (мати і здійснювати господарські права та обов'язки, відповідати за їх належне виконання і мати юридичну можливість захищати свої права та законні інтереси від можливих порушень); обсяг господарської правосуб'єктності учасників господарських правовідносин фіксується в законі та в їх установчих документах і залежить від низки чинників (зокрема, від правового титулу майна, виду та характеру діяльності).

Суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) - це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.

Суб'єкти господарського права надзвичайно різноманітні, тому їх класифікують, тобто поділяють на групи.

За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють:

*суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпосередньо здійснюють господарську діяльність (до них належать індивідуальні підприємці, підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських товариств, комерційні банки та ін.); * суб'єкти організаційно-господарських повноважень, які здійснюють управління господарською діяльністю, в т. ч. організацію такої діяльності (до них належать господарські й функціональні міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування та їх виконкоми, господарські об'єднання, промислово-фінансові групи, холдингові компанії, власники майна підприємств, Національний депозитарій України). Залежно від форм власності, на базі якої вони функціонують, розрізняють державні, комунальні, колективні, приватні та змішані (функціонують на базі двох і більше форм власності) суб'єкти господарського права. До перших (державних) належать державні та казенні підприємства, державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, господарські міністерства та відомства. До других (комунальних) належать комунальні підприємства, органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи. До третіх (колективних) - господарські товариства, виробничі кооперативи, добровільні господарські об'єднання, унітарні підприємства, створені кооперативами, господарськими товариствами, громадськими та релігійними організаціями До четвертих (приватних) - індивідуальні підприємці, приватні підприємства. До п'ятих (змішаних) - орендні підприємства, спільні підприємства, а також промислово-фінансові групи, до складу яких можуть входити господарські організації різних форм власності.

2. Основи правового статусу суб'єктів господарювання

Відповідно до ч. 1 ст. 55. Господарського кодексу України, суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Ч. 2 ст. 55 ГК розрізняє такі категорії суб'єктів:

1) господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до ГК України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;

2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Проте в цій статті не враховані суб'єкти господарювання, яких важко віднести до зазначених категорій, зокрема: пайові інвестиційні фонди, які створюються на договірних засадах і не мають статусу юридичної особи (Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)»; особисте селянське господарство, яке може реалізовувати надлишки сільськогосподарської продукції та надавати послуги зеленого туризму на платних засадах, проте не визнається юридичною особою і суб'єктом підприємництва та, відповідно, не підлягає державній реєстрації, а лише обліку, що здійснюється сільськими, селищними, міськими радами за місцем розташування земельної ділянки (правове становище визначається Законом України від 15.05.2003 р. «Про особисте селянське господарство»).

Ст. 56 Господарського кодексу України визначає загальні засади створення суб'єкта господарювання, в тому числі правову підставу, форми створення, необхідність додержання вимог чинного законодавства.

Правовою підставою створення суб'єкта господарювання є рішення власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян. При цьому можуть застосовуватися різні шляхи (способи) створення - заснування нового чи реорганізації (злиття, виділення, поділ, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта (суб'єктів) господарювання. Суб'єкт господарювання може бути утворений шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб'єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України (частини 3-5 ст. 40 ГК; ст. 53 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).

Створення суб'єкта господарювання має здійснюватися з обов'язковим додержанням вимог господарського законодавства, включаючи антимонопольно-конкурентне (статті 25-41, 126, 251-257 ГК України, Закон від 10.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» та ін.) щодо запобігання економічній концентрації.

При створенні суб'єкта господарювання його засновники (ініціатори) мають виконати низку дій відповідно до вимог закону, враховуючи при цьому власні можливості та інтереси, спосіб створення - заснування чи реорганізація.

Суб'єкт господарювання створюється і діє на підставі установчих документів (документа), які мають відповідати встановленим вимогам. Загальні вимоги до установчих документів визначаються ст. 57 Господарського кодексу України, а спеціальні - в законах, які визначають особливості правового статусу суб'єктів господарювання з виключними видами діяльності: «Про банки і банківську діяльність» (статті 17-18, 22); «Про цінні папери та фондовий ринок» (ст. 22); «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (пункти 13-14 ч. 2 ст. 7); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» - статті 9, 23-24, «Про страхування» (статті 2, ЗО, 31) та ін. Загальні вимоги щодо установчих документів стосуються: * видів установчих документів: рішення про утворення суб'єкта господарювання (приймається при створенні господарської організації унітарного типу), засновницький договір (укладається у разі заснування суб'єкта господарювання двома і більше особами), статут (приймається в передбачених законом випадках - при створенні: підприємств; господарських товариств, що належать до об'єднань капіталів; виробничих кооперативів), положення (щодо філій, представництв, інших відокремлених підрозділів господарських організацій як суб'єктів внутрішньогосподарських відносин; щодо органів виконавчої влади як суб'єктів організаційно-господарських повноважень);

* змісту установчих документів (в них повинні бути зазначені найменування та місцезнаходження суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків і збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом);

* спеціальні вимоги до засновницького договору, статуту, положення: у засновницькому договорі засновники зобов'язуються утворити суб'єкт господарювання, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю суб'єкта господарювання та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності суб'єкта господарювання, які передбачені законом, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону; статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування і місцезнаходження, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством); положенням визначається господарська компетенція органів державної влади (галузевих і функціональних міністерств та відомств), управлінь і відділів виконкомів органів місцевого самоврядування, а також суб'єктів внутрішньогосподарських відносин - відокремлених підрозділів (в тому числі філій, представництв) господарських організацій - юридичних осіб. Порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання закріплюється в Законі України від 15.03.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців». Зазначений Закон досить ґрунтовно в своїх 53 статтях регулює більшість питань, пов'язаних з державною реєстрацією зазначених осіб: визначає поняття та етапи державної реєстрації (ст. 4); місце проведення державної реєстрації - у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця (ст. 5); особливості правового становища державного реєстратора як особи, що здійснює таку реєстрацію (ст. 6); спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації (ст. 7); вимоги до оформлення документів, які подаються державному реєстратору (ст. 8); вимоги до Державного реєстру та порядок його ведення (статті 16-22); особливості державної реєстрації юридичних осіб (статті 23-32) та підприємців громадян (статті 42-45); порядок державної реєстрації припинення юридичної особи (статті 33-41) та підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця (статті 46-52). Спеціальний порядок державної реєстрації може бути основним (Закон «Про банки і банківську діяльність» (статті 17-18, 22) або додатковим (Закон «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (пункти 13-14 ч. 2 ст. 7); Закон «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» - щодо корпоративних інвестиційних фондів передбачає загальну (ст. 8) та спеціальну (ст. 11) реєстрацію, а щодо пайових інвестиційних фондів - лише спеціальну (ст. 23).

Обсяг правосуб'єктності (прав та обов'язків) суб'єктів господарювання залежить від низки чинників, у тому числі від правового титулу майна (право власності, право господарського відання, право оперативного управління, право довірчої власності), від основного виду діяльності та, відповідно, можливості чи неможливості здійснювати інші види господарської діяльності (спеціальна правосуб'єктність і, відповідно, можливість здійснювати лише окремі види діяльності характерна, наприклад, для інститутів спільного інвестування, комерційних банків, страхових компаній, інших фінансових установ).

Права та обов'язки суб'єктів господарювання можна поділити на дві категорії - загальні права та обов'язки, які притаманні всім суб'єктам господарювання, і спеціальні - характерні лише для певних видів суб'єктів господарювання.

Обсяг загальних прав залежить від правового титулу майна суб'єкта господарювання. Право власності забезпечує суб'єкту господарювання максимальний обсяг прав, серед яких: право вибору видів господарської діяльності (з дотриманням вимог закону); право вибору контрагентів та укладення з ними господарських договорів; право розпорядження отриманим прибутком та іншим майном, що належить суб'єкту господарювання на праві власності; право на визначення внутрішньої структури господарської організації та створення філій, представництв, інших відокремлених підрозділів та ін. Суб'єкти господарювання, за якими майно закріплено на праві господарського відання або оперативного управління, мають право використовувати таке майно та отриманий прибуток у межах, встановлених власником. Так само власник встановлює для таких суб'єктів межі договірної свободи, порядок використання закріпленого за ними майна, органи управління та контролю. Проте будь-який суб'єкт господарювання повинен мати широкий спектр прав при здійсненні оперативно-господарської діяльності (щодо забезпечення виробництва необхідними матеріальними та трудовими ресурсами, щодо відвантаження/реалізації продукції, робіт, послуг відповідно до укладених договорів, щодо захисту своїх прав і законних інтересів у разі їх порушення іншими особами).

Спеціальні права необхідні суб'єктам господарювання з виключними видами діяльності (банківські операції, страхування, спільне інвестування, біржові операції) і передбачаються у відповідних законах: «Про банки і банківську діяльність» (ст. 9 - право комерційних банків створювати та брати участь у банківському об'єднанні, ст. 47 - право здійснювати на підставі банківської ліцензії банківські операції та ін.), «Про страхування» (статті 3,10-11 - право страховиків здійснювати на договірних засадах страхування, співстрахування, перестрахування; ст. 12 - право створювати та брати участь в об'єднаннях страховиків; ст. 14 - право здійснювати страхування через страхових посередників (страхових агентів і страхових брокерів).

Загальні обов'язки суб'єктів господарювання досить численні, а саме:

1. Отримати дозволи ліцензії для здійснення тих видів господарської діяльності, щодо яких закон передбачає необхідність отримання спеціальних дозволів (ліцензій) у порядку, визначеному Законом України від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності». Для отримання ліцензії суб'єкт підприємницької діяльності подає органу, що визначається Кабінетом Міністрів України (постанова Кабінету Міністрів України від 14.11.2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування»), такі документи: заяву про видачу ліцензії, в якій зазначаються: відомості про суб'єкта господарювання - заявника; найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, ідентифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи; вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію. До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа, інші документи відповідно до переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04.07.2001 р.№756.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі (що може мати місце у разі виявлення недостовірних даних у поданих заявником документах, а також у разі неможливості здійснення заявником певного виду діяльності відповідно до ліцензійних умов) у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності. Так, ст. 4 Закону України від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» передбачений 30-денний - як максимальний термін для прийняття рішення Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку щодо ліцензування (надання ліцензії або відмови в її наданні) професійних учасників ринку цінних паперів.

2. Для здійснення окремих видів підприємницької діяльності (роздрібна та оптова торгівля за грошові кошти, за винятком сільськогосподарських товаровиробників - платників фіксованого сільськогосподарського податку, гральний бізнес, валютні операції, надання побутових послуг за готівку) законодавством України (Закон від 23.03.1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності») передбачається необхідність отримання торгового патенту - дозволу на торгівлю, що видається за плату суб'єктам підприємницької діяльності, в тому числі індивідуальним підприємцям) державними податковими органами за місцезнаходженням цих суб'єктів (за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання побутових послуг), а при застосуванні пересувної торговельної мережі - за місцем реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Порядок надання торгового патенту встановлюються згаданим законом.

Суб'єкти господарювання повинні також:

* вести бухгалтерський облік і надавати статистичну та іншу звітність;

* дотримуватися вимог антимонопольно-конкурентного законодавства;

* сплачувати податки та інші обов'язкові платежі;

* дотримуватися безпеки виробництва (пожежної, радіаційної, санітарно-епідеміологічної та ін.);

* додержуватися вимог трудового законодавства - у разі використання найманої праці;

* виконувати договірні зобов'язання;

* не порушувати права та законні інтереси інших осіб, утримуватися від зловживання своїми правами;

* нести відповідальність у разі порушення вимог законодавства, договірної дисципліна та/або завдання шкоди іншим особам.

Спеціальні обов'язки закріплені за суб'єктами господарювання, що спеціалізуються на певних видах господарської діяльності (фінансовій, зокрема), здійснюють певні операції (щодо інвестування, наприклад), діють на територіях зі спеціальним правовим режимом (державного кордону, Чорнобильської зони, виключної морської зони) чи в специфічних умовах (надзвичайного стану).

Основні засади припинення діяльності суб'єктів господарювання визначаються Господарським кодексом України (статті 59-61), Цивільним кодексом України (щодо юридичних осіб - статті 104-112), Законом «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (статті 33-41, 46-52), а спеціальні - законами, що визначаються особливості правового статусу суб'єктів господарювання зі спеціальним (виключним) видом діяльності.

Основні засади, закріплені в Господарському кодексі України, передбачають:

* форми припинення (реорганізація шляхом злиття, приєднання, поділу, перетворення) чи ліквідація;

* підстави припинення діяльності, відповідно до яких розрізняють: добровільне припинення - ліквідацію чи реорганізацію (за рішенням власника чи уповноваженого ним органу або вищого органу управління суб'єкта господарювання, яким зазвичай є загальні збори учасників (акціонерів, членів кооперативу), у зв'язку із закінченням строку, на який створювався суб'єкт господарювання, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено) та примусове припинення (за рішенням антимонопольних органів чи суду в передбачених законом випадках, у тому числі у разі визнання суб'єкта господарювання в установленому порядку банкрутом; у разі скасування його державної реєстрації у передбачених законом випадках); добровільно-вимушене припинення (підставою для виділення такого припинення є положення ЦК - ч. 4 ст. 144, ч. 4 ст. 151, ч. З ст. 155, відповідно до яких господарське товариство/ТОВ, ТДВ, АТ припиняється шляхом ліквідації, якщо після закінчення другого та кожного наступного фінансового року вартість чистих активів товариства стає меншою від мінімального розміру статутного капіталу, встановленого законом); закон надає можливість товариству добровільно прийняти рішення про ліквідацію (в особі загальних зборів учасників/акціонерів), аби уникнути примусової ліквідації; подібна ситуація виникає і в інших випадках (зокрема, коли виявлена контролюючими органами невідповідність виробництва вимогам щодо його екологічної безпеки не може бути усунена і суб'єкт господарювання стоїть перед вибором: самостійно прийняти рішення про ліквідацію чи чекати рішення суду);

* принцип публічності прийняття рішення про припинення діяльності суб'єкта господарювання (оголошення про реорганізацію чи ліквідацію господарської організації або припинення діяльності індивідуального підприємця підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному (призначеному для публікації відомостей державної реєстрації) офіційному друкованому органі преси);

* форми захисту інтересів кредиторів (щодо реорганізації - визначення правонаступників суб'єкта господарювання, який припиняє свою діяльність у результаті реорганізації; щодо ліквідації - встановлення порядку ліквідації та задоволення вимог кредиторів (задоволення претензій кредиторів з майна суб'єкта господарювання, що ліквідується; повернення майна, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, його власникові (учасникам суб'єкта господарювання, що ліквідується). Стаття 112 ЦК ґрунтовніше регулює питання задоволення вимог кредиторів, встановлюючи черговість (чотири черги). Спеціальні порядки черговості встановлюються законами: «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 31); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (частини 2-4 ст. 21).

Питання припинення діяльності суб'єктів господарювання, крім статей 59-61 Господарського кодексу, регулюються Цивільним кодексом (стосовно юридичних осіб - статті 104-112), а також низкою законів: «Про банки і банківську діяльність» (статті 26, 28, 87-98); «Про цінні папери та фондовий ринок» (ч. 4 ст. 21); «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» (статті 20-21); «Про страхування»; «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (статті 22-34) та ін.

3. Особливості правового статусу суб'єктів організаційно-господарських повноважень

Однією з категорій суб'єктів господарських правовідносин нарівні з суб'єктами господарювання є суб'єкти організаційно-господарських повноважень. Це особи, які мають повноваження щодо організації господарської діяльності, управління іншими суб'єктами та/або контролю за їх діяльністю.

Розрізняють юридичні та фактичні підстави виникнення таких повноважень.

Юридичними підставами можуть бути:

* закон (акт законодавства), відповідно до якого створюються та/або наділяються відповідними повноваженнями певні суб'єкти - зазвичай організації - органи господарського керівництва: господарські та функціональні міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування, місцеві державні адміністрації;

* установчі документи господарських організацій, у тому числі господарських об'єднань (статут або засновницький договір);

* так звані підприємницькі договори, що передбачають організацію діяльності двох і більше суб'єктів господарювання та, відповідно, делегування одному чи кільком з них управлінських повноважень.

Фактичні підстави:

* відносини власності, що забезпечують власнику низку повноважень, у тому числі організаційного характеру (щодо заснування господарських організацій/підприємств, закріплення за останніми майна на певному правовому титулі та затвердження статуту такої організації, призначення керівника, контроль за дотриманням створеною організацією положень статуту, ефективності використання майна та ін.);

* відносини контролю-підпорядкування (володіння більшістю голосів на загальних зборах; контроль органів управління тощо);

* делегування організаційно-управлінських повноважень (може мати місце на підставі (1) закону, що притаманно для сфер публічної - державної та комунальної власності, або (2) договору, який може використовуватися для такої мети будь-якими суб'єктами в не заборонених законом випадках).

Класифікацію суб'єктів організаційно-господарських повноважень можна здійснювати за різними критеріями:

І. За формами власності: 1) державні (Кабінет Міністрів України, господарські та функціональні міністерства та відомства, державні господарські об'єднання та державні холдингові компанії); 2) комунальні (органи місцевого самоврядування, їх виконкоми, управління, комунальні господарські об'єднання); 3) приватно-колективні (добровільні господарські об'єднання, холдингові компанії, громадяни та організації, що володіють контрольними пакетами акцій, відповідною часткою в майні господарських організацій, відповідною кількістю голосів на загальних зборах або в інший спосіб контролюють інший суб'єкт господарювання/господарську організацію).

ІІ. За фактичними підставами виникнення розрізняють суб'єктів, організаційно-господарські повноваження яких ґрунтуються на: 1) відносинах власності (материнське підприємство щодо дочірнього); 2) інших відносинах контролю-підпорядкування (холдингова компанія щодо своїх корпоративних підприємств; власник контрольного пакету акцій або відповідної частки у статутному капіталі/складеному майні господарської організації корпоративного типу щодо останньої); 3) делегуванні організаційно-господарських повноважень (добровільні господарські об'єднання, яким організаційно-господарські повноваження делегують підприємства-учасники; головне підприємство промислово-фінансової групи, що діє в інтересах групи відповідно до укладеної між її учасниками генеральної угоди, та ін.).

III. За юридичними підставами виникнення: 1) суб'єкти, господарсько-організаційні повноваження яких виникають на підставі закону (Кабінет Міністрів України, господарські міністерства/відомства, державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії - щодо державних підприємств відповідно до Закону «Про управління об'єктами державної власності»); 2) суб'єкти, господарсько-організаційні повноваження яких виникають на підставі установчих документів (добровільні господарські об'єднання, управлінські повноваження яких виникають відповідно до установчого документа об'єднання - його статуту чи засновницького договору); 3) суб'єкти, організаційно-господарські повноваження яких виникають на підставі договорів про організацію підприємницької діяльності двох і більше суб'єктів такої діяльності.

Особливостям правового статусу суб'єктів організаційно-господарських повноважень буде присвячена окрема тема.

4. Правове становище суб'єктів внутрішньогосподарських відносин

Особливе становище притаманне суб'єктам внутрішньогосподарських відносин, до яких належать:

* відокремлені підрозділи, філії, представництва господарських організацій зі статусом юридичної особи;

* цехи, лабораторії, відділи, департаменти господарських організацій, територіальне розташування яких збігається з основним місцезнаходженням такої організації;

* органи управління та контролю господарської організації корпоративного типу: загальні збори, виконавчий орган/органи), спостережна/наглядова рада, ревізійна комісія (ревізор) та /або орган внутрішнього аудиту.

Перша з вищезгаданих категорій суб'єктів внутрішньогосподарських відносин відіграє особливу роль у діяльності господарської організації, до структури якої належить, виконуючи частину її функцій в іншій місцевості (районі міста чи області, в іншому місті чи навіть на території іншої держави). Тому законодавець приділяє цим суб'єктам досить значну увагу, визначаючи особливості їх правого становища.

Відокремлений підрозділ (філія, представництво, структурна одиниця) господарської організації (ВП) - це суб'єкт внутрішньогосподарських відносин без прав юридичної особи, що створюється за рішенням організації, до структури якої входить, і діє в межах повноважень, закріплених у положенні, затвердженому організацією-засновником.

Характерними рисами цих категорій суб'єктів внутрішньогосподарських відносин є:

* спеціальне регулювання: ст. 64 ГК України; ст. 95 ЦК України; закони: «Про господарські товариства» (ст. 9), «Про банки і банківську діяльність» (статті 23-25) та ін.;

* наявність у ВП статусу суб'єкта внутрішньогосподарських відносин і, відповідно, відсутність прав юридичної особи;

* наявність статусу юридичної особи у господарської організації (ГО), що створила ВП;

* належність ВП до організаційної структури ГО, що його створила;

* визначення повноважень ВП в установчому та внутрішніх документах ГО, до організаційної структури якої належить ВП;

* обсяг повноважень ВП визначається в положенні про нього, що затверджується ГО, яка його створила;

* керівництво ВП здійснюється одноособовим керівником, який у зовнішніх відносинах може діяти від імені ГО, до організаційної структури якого він належить, у межах і на підставі довіреності, підписаної керівником цієї ГО;

* майнова основа діяльності ВП - майно, закріплене за ним ГО, що відображається в актах бухгалтерського обліку та інвентаризації;

* залежність ВП у майновому та організаційному відношенні від ГО, до структури якої він входить і за рішенням якої створюється;

* територіальна відокремленість ВП від ГО, до структури якої він входить;

* діє на підставі положення, що затверджується організацією, складовою якої є і за рішенням якої створюється ВП;

* здійснення господарської діяльності ВП від імені ГО, до структури якої він входить;

* відповідальність за зобов'язаннями ВП несе зазвичай ГО, до структури якої входить ВП;

* ліквідація ВП здійснюється за рішенням ГО, до структури якої він входить.

Размещено на Allbest.ru