Особливості кримінального провадження щодо окремої категорії осіб

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО ОКРЕМОЇ КАТЕГОРІЇ ОСІБ

Сергій Скрипниченко

Усі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних та інших переконань, статі, етнічного походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (частини 1, 2 ст. 24 Конституції України) [1].

Проте кримінальний процесуальний закон встановлює особливості провадження щодо окремої категорії осіб (Глава 37 КПК України), діяльність яких спрямована на забезпечення належного функціонування основних інститутів, підтримання сталості суспільних правовідносин у цілому. З метою створення дієвого механізму безперешкодного й ефективного здійснення ними своїх функцій на законодавчому рівні передбачено додаткові гарантії їх діяльності. Відповідний правовий режим не є особистим привілеєм, має публічно-правовий характер, що покликаний встановити перепони незаконному втручанню у виконання професійних обов'язків.

Крім того, засаду недоторканності особи закріплено у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права. У ст. 9 цього Пакту проголошено: «Нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом» [2, 22].

Слід зазначити, що Глава 37 КПК України, якою врегульовано ці питання, є однією з новел, спробою систематизувати в одному законодавчому акті положення низки законів щодо гарантій незалежності певного кола осіб.

Як відомо, коло таких осіб ще до прийняття КПК України 2012 року визначалось цілою низкою Законів України, серед яких: «Про статус народного депутата України», «Про статус депутатів місцевих рад», «Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим», «Про вибори Президента України», «Про судоустрій і статус суддів», «Про Конституційний Суд України», «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», «Про адвокатуру», «Про Рахункову палату».

Проте прив'язка до різних спеціальних законів, які були прийняті після набрання чинності КПК України 1960 року, певним чином ускладнювала ефективне правове вирішення завдань щодо розкриття злочину, доведеності його вчинення тією чи іншою особою, притягнення цієї особи до відповідальності, забезпечення відшкодування завданої шкоди тощо.

Особливо це питання було проблематичним для правозастосовної діяльності. До прийняття КПК України 2012 року далеко не всі практичні працівники правоохоронних органів чітко знали перелік таких законів і коло осіб, щодо яких встановлено гарантії їх незалежності. З прийняттям нового Закону ці гарантії, на наш погляд, посилюються, оскільки від практичних працівників на сьогодні не вимагається знання великого масиву законодавчих актів, а випадкове порушення прав таких осіб через незнання якогось спеціального закону зводиться до мінімуму.

Питання кримінального провадження щодо окремої категорії осіб часто привертає увагу науковців і практичних працівників. Дослідженням цієї проблеми займалися такі вітчизняні науковці, як: В.Д. Берназ, В.Г. Коваленко, О.В. Козаченко, А.М. Лазаревський, В.Т. Маляренко, М.М. Михеєнко, В.В. Молдован, В.В. Назаров, В.Т. Нор, В.П. Навроцький, Г.М. Омельяненко, Д.О. Савицький, В.І. Терентьєва, В.М. Тертишник, Л.Д. Удалова, В.П. Шибіко й інші вчені.

На жаль, деякі доволі обґрунтовані ідеї так і не були реалізовані на практиці. Тож це питання потребує ґрунтовних досліджень для подальшого закріплення напрацьованих та науково обґрунтованих позицій стосовно кримінального провадження щодо окремої категорії осіб.

Метою статті є аналіз форм, змісту та суті кримінального провадження щодо окремої категорії осіб, виявлення теоретичних і практичних проблем, пов'язаних із затриманням та обранням запобіжного заходу, інформуванням державних й інших органів чи службових осіб.

Для початку розглянемо питання, щодо яких же осіб здійснюється особливий порядок кримінального провадження?

Коло цих осіб визначено у ст. 480 КПК України, а саме:

1) народний депутат України;

2) суддя Конституційного Суду України, професійний суддя, а також присяжний і народний засідатель. При цьому наголосимо, що судді користуються своїм імунітетом постійно, а присяжні і народні засідателі -- лише на час здійснення ними правосуддя;

3) кандидат у Президенти України (Президент, як відомо, відповідно до ст. 105 Конституції України користується правом недоторканності на час виконання повноважень, і його недоторканність не може бути будь-яким чином обмежена);

4) Уповноважений Верховної Ради України з прав людини;

5) Голова Рахункової палати, його перший заступник, заступник, головний контролер та секретар Рахункової палати;

6) депутат місцевої ради;

7) адвокат;

8) Генеральний прокурор України, його заступник [3, 468].

Доцільно звернути увагу, що серед осіб, які тією чи іншою мірою користуються обмеженнями щодо кримінального переслідування, Генеральний прокурор України та його заступник з'явились уперше, оскільки такі гарантії незалежності цих осіб не були передбачені відповідними законами.

Особливий порядок кримінального провадження застосовується також і стосовно голів сільських, селищних та міських рад, які не віднесені до жодної із зазначених вище категорій, але які згадуються у ст. 481 КПК України та на яких відповідно до ч. 5 ст. 12 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року поширюються положення та гарантії депутатів рад, передбачені Законом України «Про статус депутатів місцевих рад» від 11 липня 2002 року, якщо інше не встановлено законом [4].

Власне кажучи, закріплення у КПК України специфіки кримінального провадження щодо окремої категорії осіб є необхідністю сьогодення та втіленням позитивного досвіду інших країн з цього питання.

Зокрема, у Кримінально-процесуальному кодексі Російської Федерації, прийнятому федеральним законом від 18 грудня 2001 року «Про введення в дію Кримінально- процесуального кодексу Російської Федерації», порядок провадження у кримінальних справах щодо окремих категорій осіб віднесено в окремий розділ (Розділ XII, Глава 52). Особливий порядок провадження застосовується щодо: члена Ради Федерації та депутатів усіх рівнів; суддів Конституційного Суду Російської Федерації та судів загальної юрисдикції; голови Рахункової палати, його заступника та аудиторів Рахункової палати; Уповноваженого з прав людини; Президента Російської Федерації, який припинив свої повноваження, а також кандидата в Президенти Російської Федерації; прокурора, слідчого й адвоката.

Відповідно до КПК України особливий порядок кримінального провадження щодо зазначених осіб полягає в особливому порядку повідомлення їм про підозру, а також затримання і обрання запобіжного заходу (причому останні два стосуються не всіх).

Для прикладу розглянемо ст. 481 КПК України «Повідомлення про підозру».

Згідно з цією статтею письмове повідомлення про підозру здійснюється:

1) адвокату, депутату місцевої ради, депутату Верховної Ради Автономної Республіки Крим, сільському, селищному, міському голові -- Генеральним прокурором України, його заступником, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва або Севастополя в межах його повноважень;

2) народному депутату України, кандидату у Президенти України, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, Голові Рахункової палати, його першому заступнику, заступнику, головному контролеру, секретарю Рахункової палати, заступникам Генерального прокурора України -- Генеральним прокурором України;

3) судді Конституційного Суду України, професійному судді, присяжному та народному засідателю на час здійснення ними правосуддя -- Генеральним прокурором України або його заступником;

4) Генеральному прокурору України -- заступником Генерального прокурора України.

Це означає, що складання письмового тексту повідомлення про підозру стосовно осіб, вказаних у ст. 480 КПК України, здійснюється уповноваженим прокурором. Вручення ж повідомлення про підозру може здійснюватися як вказаними особами, так і слідчим, який проводить досудове розслідування, чи прокурором, який здійснює процесуальне керівництво у відповідному провадженні [5, 26].

Водночас необхідно зазначити, що в ч. 4 ст. 216 КПК України, а також п. 1 Прикінцевих положень та п. 1 Перехідних положень КПК України передбачено здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених особами, переліченими у ст. 480 КПК України, слідчими органів прокуратури, а з дня початку діяльності Державного бюро розслідувань -- слідчими цього правоохоронного органу.

Не можна оминути увагою диференціацію особливостей провадження, що міститься у Главі 37 КПК України, залежно від статусу особи, який вона має, здійснюючи певні державні або суспільні відносини.

Вказане зазначено у ст. 482 КПК України, відповідно до якої передбачено особливий порядок затримання і обрання запобіжного заходу щодо окремої категорії осіб.

Зокрема, затримання судді, народного депутата України або обрання стосовно них запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту до ухвалення обвинувального вироку судом може бути здійснено лише за згодою Верховної Ради України.

Потребує дослідження також питання: кого саме слід розуміти під терміном «суддя», адже у цій главі про нього йдеться вперше. Вище вживались такі терміни, як «професійний суддя», «суддя Конституційного Суду України», «присяжний» та «народний засідатель». Чи можна всіх цих осіб вважати «суддями» у розумінні ст. 482 КПК України?

Частково відповідь на це запитання можна віднайти у ст. 3 КПК України, згідно з п. 23 якої під терміном «суддя» слід розуміти голову, заступника голови, суддю Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим, апеляційних судів областей, міст

Києва і Севастополя, районних, районних у містах, міських та міськрайонних судів, які відповідно до Конституції України на професійній основі уповноважені здійснювати правосуддя, а також присяжного.

Як бачимо, у цьому переліку немає народного засідателя, хоча на нього, як і на присяжного, згідно зі ст. 62 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів на час виконання ними обов'язків зі здійснення правосуддя [6].

Відповідно до нової редакції ч. 3 ст. 62 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» на народних засідателів та присяжних поширюються гарантії незалежності і недоторканності суддів, установлені законом, на час виконання ними обов'язків зі здійснення правосуддя. За обґрунтованим клопотанням народного засідателя, присяжного заходи безпеки щодо нього можуть уживатися і після закінчення виконання цих обов'язків [6].

Що ж стосується судді Конституційного Суду України, то згідно зі ст. 28 Закону України «Про Конституційний Суд України» особа судді Конституційного Суду України є недоторканною. Суддя Конституційного Суду України не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом [7].

Таким чином, під терміном «суддя» у сенсі ст. 482 КПК України слід розуміти професійного суддю, суддю Конституційного Суду України, присяжного і народного засідателя на час виконання ними обов'язків зі здійснення правосуддя, яких, як і народного депутата України, можна затримати або обрати стосовно них запобіжний захід у вигляді тримання під вартою чи домашнього арешту до ухвалення обвинувального вироку судом лише за згодою Верховної Ради України.

У зв'язку з викладеним було б доцільно навести у ст. 482 КПК України чіткий перелік осіб, які розуміються під словом «суддя» (професійний суддя, суддя Конституційного Суду України, присяжний, народний засідатель, як це зазначено у статтях 480, 481 КПК України).

Розглядаючи окреслену проблему, не можна оминути увагою закріплення у частинах 1, 2 ст. 482 КПК України диференційованої особливості провадження залежно від статусу особи. Причини такого різні. Суть зводиться до того, що законодавець у більшому обсязі обмежив можливість здійснення процесуальних дій щодо народного депутата України порівняно із суддею.

Варто зазначити, що для застосування до судді затримання або одного із найсуворіших запобіжних заходів (тримання під вартою, домашній арешт) потрібна згода Верховної Ради України. У той же час стосовно народного депутата України згода Верховної Ради України необхідна і для того, щоб застосувати до нього будь-який інший запобіжний захід, а також на проведення окремих слідчих дій, перелічених у ч. 3 ст. 482 КПК України.

Це пояснюється тим, що відповідно до ч. 2 ст. 482 КПК України для притягнення до кримінальної відповідальності народного депутата України на відміну від судді потрібна згода Верховної Ради України. Власне кажучи, для повідомлення народному депутату України про підозру без згоди Верховної ради України, у системному розумінні норм КПК України, немає правових підстав.

Може скластись враження, що з прийняттям КПК України взагалі відпадає потреба звертатись до перелічених вище законів.

Аналіз положень КПК України та вказаних законів із внесеними до них змінами показує, що для слідчого і прокурора при провадженні досудового розслідування стосовно вказаної категорії осіб самих лише положень Кримінального процесуального кодексу України буде недостатньо.

Більше того, про необхідність врахування під час провадження досудового розслідування щодо певної категорії осіб низки законодавчих актів свідчить зміст ч. 4 ст. 482 КПК України.

Відтак, для правильного розуміння специфіки кримінального провадження стосовно окремої категорії осіб положення Глави 37 КПК України необхідно розглядати в нерозривному зв'язку з іншими законами, які комплексно визначають правову основу їх діяльності. Кожному із нормативних актів притаманний свій основний предмет правового регулювання. Питання ж кримінального процесу, що в них включені, мають не основне значення, вони фрагментарні, оскільки окреслені у зв'язку з регламентацією не кримінальних процесуальних, а організаційних і спеціальних питань.

Якщо розглянути, наприклад, ст. 48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в якій ідеться про недоторканність судді, можна побачити, що більшість її положень відображено у відповідній главі КПК України.

Водночас порядок відсторонення судді від посади у зв'язку з притягненням до кримінальної відповідальності передбачено не у Главі 37 КПК України, а в ст. 154 Глави 14, в якій зазначено: «Відсторонення судді від посади здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією суддів України на підставі вмотивованого клопотання Генерального прокурора України в порядку, встановленому законодавством».

Тобто порядок здійснення кримінального провадження щодо осіб, зазначених у ст. 480 КПК України, відбувається відповідно до загальних положень цього Кодексу. Під час його проведення враховуються особливості, зазначені у Главі 37 КПК України. Процедура їх участі в кримінальному провадженні як інших учасників визначається іншими статтями КПК України (наприклад, п. 7 ч. 2 ст. 65).

Крім того, в КПК України взагалі не відображені такі положення вказаного вище Закону: «Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні діяння, за яке встановлена кримінальна чи адміністративна відповідальність, повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи. Суддя не може бути підданий приводу чи примусово доставлений до будь-якого органу чи установи, крім суду».

Слід також зазначити, що в ч. 3 ст. 154 КПК України несподівано з'являється ще одна категорія осіб, щодо яких, хоча і частково, застосовується особливий по рядок кримінального провадження: «Питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України на підставі клопотання прокурора в порядку, встановленому законодавством». Про цих осіб навіть не йдеться у спеціальній Главі 37 Кодексу.

Вказані недоліки також мають бути усунені шляхом відповідних доповнень до зазначеної глави КПК України.

Системний аналіз законодавчих норм, які регулюють питання проваджень щодо окремої категорії осіб, неможливий без розгляду положень ст. 483 КПК України «Інформування державних та інших органів чи службових осіб».

Тобто кримінальний процесуальний закон передбачає обов'язкове інформування державних чи інших органів або службових осіб про застосування запобіжного заходу, а також ухвалення вироку суду стосовно осіб, зазначених у ст. 480 КПК України. Інформування повинно відбуватись у випадку ухвалення як обвинувального, так і виправдувального вироку.

Необхідно наголосити, що закон не визначає як необхідну умову для інформування набрання вироком законної сили, але власне факт набрання сили обвинувальним вироком суду щодо певних осіб є підставою для прийняття рішення про дострокове позбавлення їх повноважень. Інформування доцільно здійснювати і після ухвалення вироку, і після набрання ним законної сили.

Варто вказати, що у розвиток положень ст. 483 КПК України внесено зміни до Закону України «Про статус депутатів місцевих рад». Згідно з цими змінами ст. 31 викладено під назвою «Особливості повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення депутата місцевої ради», у якій зазначено: «Повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення депутата місцевої ради може бути здійснено, відповідно, Генеральним прокурором України, заступником Генерального прокурора України, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міста Києва або Севастополя у межах його повноважень.

Прокурор, який здійснив повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення депутату місцевої ради, повідомляє про це відповідну місцеву раду не пізніше наступного робочого дня з дня повідомлення про підозру.

Суд, який обрав запобіжний захід стосовно депутата місцевої ради, повідомляє про це відповідну місцеву раду не пізніше наступного робочого дня з дня застосування запобіжного заходу» [8].

Подібні зміни внесено і до Закону України «Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим».

Таким чином, зазначеними законами встановлено строки, у які має бути здійснено ці повідомлення, однак у ст. 483 КПК України таких строків не передбачено. Очевидно, ця стаття також потребує відповідних доповнень.

Концептуальною особливістю проваджень стосовно окремої категорії осіб є факт наявності опосередкованого зв'язку із питаннями дипломатичного імунітету.

На жаль, у КПК України цьому питанню приділяється досить мало уваги.

У ч. 2 ст. 6 Кодексу лише зазначено, що кримінальне провадження щодо особи, яка користується дипломатичним імунітетом, може здійснюватися за правилами цього Кодексу, однак лише за згодою такої особи або за згодою компетентного органу держави (міжнародної організації), яку представляє така особа, у порядку, передбаченому законодавством України та міжнародними договорами України.

Однак Глава 41 КПК України регулює лише порядок кримінального провадження на території дипломатичних представництв, консульських установ України і не окреслює кола осіб, які користуються дипломатичним імунітетом.

Утім, слід зазначити, що в Україні дипломатичний імунітет регулюється Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93 [9].

Згідно з цим Положенням дипломатичному представництву (посольству або місії) іноземної держави в Україні, консульській установі (генеральному консульству, консульству, віце-консульству або консульському агентству) іноземної держави в Україні як органам іноземної держави, співробітникам дипломатичних представництв та працівникам консульських установ для здійснення їхніх функцій надаються привілеї та імунітети, що визначаються відповідно до Віденської конвенції від 18 квітня 1961 року про дипломатичні зносини та Віденської конвенції від 24 квітня 1963 року про консульські зносини.

Згідно з ч. 3 п. 13 Положення глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу підлягають юрисдикції України у разі згоди на це акредитуючої держави. Ні про яку згоду самої особи, передбачену ч. 2 ст. 6 КПК України, тут не йдеться. Право цих осіб на відмову від власного імунітету не передбачається ні вказаним Положенням, ні Віденськими конвенціями. Таким чином, ч. 2 ст. 6 КПК України суперечить цьому загальному правилу.

Отже, така особа так само не може сама себе позбавити дипломатичного імунітету, як народний депутат України -- позбавити себе своєї недоторканності.

Вочевидь, мається на увазі лише згода такої особи на проведення певних слідчих дій.

Доцільно зауважити, що вказане Положення є доволі великим за обсягом документом, тому дуже стисло зупинимось на основних гарантіях дипломатичного імунітету.

Приміщення дипломатичного представництва, а також резиденція глави дипломатичного представництва та жилі приміщення членів дипломатичного персоналу -- недоторканні. Доступ до цих приміщень може бути здійснений не інакше як за згодою глави дипломатичного представництва.

Це ж стосується і консульських установ.

Архіви, документи й офіційна кореспонденція дипломатичного представництва є недоторканними.

Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатанню, ні затриманню.

Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються особистою недоторканністю та не можуть бути заарештовані або затримані.

Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції України та юрисдикції судів України у цивільних справах.

Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу не зобов'язані давати свідоцькі показання (показання як свідки).

Окремими привілеями та імунітетами користуються також члени сім'ї, які проживають разом із главою дипломатичного представництва, із членами дипломатичного персоналу, а також члени адміністративно-технічного персоналу і члени їх сімей, члени обслуговуючого персоналу, якщо всі вони не є громадянами України або не проживають в Україні постійно.

Дипломатичним кур'єрам, які прямують транзитом через територію України, надаються такі самі недоторканність і захист, як і дипломатичним кур'єрам, що прямують в Україну.

Привілеї та імунітети, передбачені цим Положенням для членів дипломатичного персоналу, поширюються на представників іноземних держав, на членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їхніх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України.

Представники іноземних держав, члени парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прямують для тих самих цілей транзитом через територію України, а також члени їхніх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України, користуються особистою недоторканністю та іншими імунітетами, необхідними для забезпечення їхнього проїзду.

Як бачимо, європейське законодавство передбачає значно ширші можливості для обмеження права, ніж національне законодавство.

Отже, право дипломатичної недоторканності на території нашої країни поширюється тільки на дипломатичних представників іноземних держав та інших іноземних громадян, які мають дипломатичний імунітет. Що стосується наших громадян, які обіймають відповідні дипломатичні посади в Україні чи за кордоном, то на них поширюються положення ст. 38 Закону України «Про державну службу», відповідно до якої особи, котрі порушили вказаний вище акт, несуть цивільну, адміністративну чи кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством [10].

Таким чином, у законодавстві передбачено особливий порядок кримінального провадження стосовно окремих категорій громадян з метою встановлення додаткових гарантій їх недоторканності, а також можливості успішного виконання покладених на них обов'язків у зв'язку з важливою роллю обраної професії чи певної посади в житті держави і суспільства, яку вони обіймають.

кримінальний провадження правовий запобіжний

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року [ Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http:// zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/law2/main.cgi?nreg=254% EA%2F96-%E2%F0

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права: прийнятий і проголошений Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року в Парижі // Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. -- К.: Наукова думка, 1992. -- 1222 с.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. / Є.М. Блажівський, Ю.М. Грошевий, Ю.М. Дьомін та ін.; за заг.ред.В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. -- Х.: Право, 2012. -- Т. 2. -- 664 с.

4. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/280/97-%D0%B2%D1%80

5. Кримінальний процесуальний кодекс України: структурно-логічні схеми і таблиці, типові бланки та зразки процесуальних документів: наук.-практ. посіб. / авт. кол.: А.Г. Андрєєв, Є.М. Блажівський, М.І. Гошовський та ін. -- К.: Алерта, 2012. -- 531 с.

6. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VI [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2453-17

7. Про Конституційний Суд України: Закон України від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/422/96-%D0%B2%D1%80

8. Про статус депутатів місцевих рад: Закон України від 11 липня 2002 року № 93-IV [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/93-15

9. Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні: Указ Президента України від 10 червня 1993 року № 198/93 [Електронний ресурс]. -- Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/198/93

10. Кримінальний процес [текст]: підруч. / за заг. ред. В.В. Коваленка, Л.Д. Удалової, Д.П. Письменного. -- К.: Центр учбової літератури, 2013. -- 544 с.

Размещено на Allbest.ru