Про деякі правові аспекти віктимологічного запобігання злочинам в установах виконання покарань

Размещено на http://www.allbest.ru/

про деякі правові аспекти віктиМологіЧного запобігання злочинам в установах виконання покарань

Боровик А.Б., кандидат юридичних наук,

доцент кафедри кримінального права та правосуддя

Міжнародного економіко-гуманітарного університету

імені академіка Степана Дем'янчука

Анотація

віктимологічний злочин запобігання покарання

У положеннях наукової статті здійснено аналіз правових засад діяльності, пов'язаної з віктимологічним запобіганням злочинам в установах виконання покарань, визначені проблемні питання з означеної тематики дослідження та розроблені науково обґрунтовані шляхи щодо їх вирішення по суті.

Ключові слова: жертва злочину, потерпілий, віктимологічне запобігання, сфера виконання покарань, засуджений, установа виконання покарань, правові аспекти, нормативно-правові засади, злочин.

Аннотация

В статье осуществлен анализ правовых основ деятельности, связанной с виктимологическим предупреждением преступлений в учреждениях исполнения наказаний, определены проблемные вопросы по указанной тематике исследования и разработаны научно обоснованные пути их решения по существу.

Ключевые слова: жертва преступления, пострадавший, виктимологическое предупреждение, сфера исполнения наказаний, осужденный, учреждение исполнения наказаний, правовые аспекты, нормативно-правовые основания, преступление.

Annotation

The article analyzes the legal principles of activities related to victim logical prevention of crimes in penitentiary institutions identifies problem issues in the identified subject of research and develops scientifically substantiated ways of their solution in essence.

Key words: crime victim, victim, victim logical prevention, scope of punishment, condemned, penal institution, legal aspects, legal framework, crime.

Постановка проблеми

Як свідчить практика, однією з детермінант вчинення злочинів в установах виконання покарань (далі - УВП) є віктимна поведінка певної категорії засуджених. Вивчення якісного складу останніх показало, що з найбільшим рівнем віктимізації в місцях позбавлення волі є такі особи:

а) так звані «авторитети» злочинного середовища;

б) злісні порушники встановленого порядку відбування покарання в УВП (ст. 133 КВК України);

в) засуджені, які співпрацюють з адміністрацією УВП;

г) особи, які стали на шлях виправлення;

ґ) засуджені, які належать до осіб з низьким неформальним статусом;

д) психопати й інші такі категорії засуджених;

е) засуджені, які схильні до втеч, нападу на представників адміністрації колоній та інших осіб;

є) засуджені за бандитизм, «кілерство» (вбивство на замовлення), за злочини у сфері обігу наркотичних, психотропних та сильнодіючих речовин.

Досвід боротьби зі злочинністю в УВП, включаючи можливості оперативно-розшукової діяльності (ОРД), свідчить, що в механізмі злочинної поведінки велике значення мають особистісні властивості саме цих засуджених, оскільки здебільшого тільки вони стали жертвами злочинів. Тому головним завданням віктимологічного запобігання є зміна існуючого погляду на практику боротьби зі злочинністю в УВП, зокрема, на організацію заходів щодо її запобігання, визнання її важливим засобом протидії вказаному явищу. При цьому в центрі уваги даного виду запобігання злочинам повинна перебувати жертва злочину, яка має розглядатися не тільки у формально-юридичному значенні (процесуальному - згідно з кПк України), а й у контексті її реальної ролі в механізмі злочину. Як показали результати даного дослідження, в одному випадку будь-який засуджений може стати жертвою злочину, не доклавши до цього жодних зусиль зі свого боку (так звані «пригноблені» засуджені - через свій особливий статус, персонал колонії - у випадках злісної непокори засуджених їхнім законним вимогам тощо), а в іншому - стає жертвою злочину, спровокувавши його своєю поведінкою (програш у карти, внаслідок образи іншого засудженого, відмови дотримуватися «злодійських» традицій тощо). Між діаметрально протилежними положеннями можливими є самі різноманітні ситуації у взаємостосунках злочинця і жертви в момент учинення злочину.

Таким чином, слід визнати, що в наявності складна прикладна проблема, яка потребує вирішення, в тому числі на науковому рівні. Зазначені обставини й визначили тему цієї наукової статті.

Стан опрацювання

Результати вивчення наукової літератури показують, що досить плідно та активно розробкою питань, які стосуються віктимологічного запобігання злочинам, включаючи УВП, займаються такі науковці, як: О.М. Бандурка, В.І. Борисов, В.В. Василевич, В.В. Голіна, А.В. Головач, Б.М. Головкін, Л.М. Давиденко, О.М. Джужа, В.М. Дрьомін, О.Г. Колб, О.М. Литвак, Є.М. Моісеєв, В.О. Туляков та ін.

Поряд з цим у сьогоднішніх умовах реформування сфери виконання покарань України зазначені проблеми є пріоритетними, а тому мають бути забезпечені, в тому числі науково обґрунтованими рекомендаціями, пропозиціями, розробками тощо, що й стало вирішальним під час вибору об'єкта дослідження в цій науковій статті.

Мета статті

Головне завдання нашого наукового дослідження - на підставі проведеного аналізу правових засад діяльності, пов'язаної з віктимологічним запобіганням злочинам в УвП, розробити науково обґрунтовані заходи щодо вдосконалення правового механізму та практики з означеної проблематики.

Виклад основного матеріалу

Вивчення причинного механізму суб'єктів злочинної поведінки в УвП дало можливість виявити такі віктимологічні ситуації, що призвели до вчинення злочинів:

1. спільне проживання діаметрально протилежних у злочинній ієрархії осіб - так званих «авторитетів» і осіб з низьким неформальним статусом, що породило систематичні знущання над останніми, образи їх людської гідності та честі тощо, а в кінцевому підсумку - вчинення злочинів відносно них;

2. незадовільний контроль персоналу УВП за поведінкою засуджених у нічний час, коли функції нагляду здійснюються тільки малочисельним складом молодших інспекторів служби нагляду, які лише епізодично з'являються в житлових і робочих приміщеннях для того, щоб перевірити візуально наявність на місцях загальної чисельності засуджених;

3. недоліки в діяльності оперативних служб, які несвоєчасно виявляють конфлікти серед засуджених і неадекватно реагують на джерела потенційної небезпеки;

4. споглядальна, а іноді примирлива позиція персоналу колоній щодо існування серед засуджених так званої «субкультури», яка породжує такі злочини, як «дії, що дезорганізують роботу УВП», «створення злочинної організації» тощо;

5. малоефективна організація боротьби з виявами організованої злочинності в УВП, що призводить до випадків злісної непокори представникам адміністрації, які в структурі злочинності щорічно утримують пальму першості та становлять переважну більшість.

Аналіз кримінально-виконавчого законодавства та відомчих нормативних актів ДКВС України показав, що вони не повною мірою створили належні механізми захисту осіб, які є носіями віктимної поведінки. Так, закріпивши у ст. 10 Кримінального виконавчого кодексу (далі - КВК) України право засуджених на особисту безпеку, законодавець у цьому Кодексі не передбачив інших логічних заходів по суті. Наприклад, ст. 92 КВК України «Роздільне тримання засуджених до позбавлення волі у виправних і виховних колоніях», в якій відсутня норма, яка б дозволила адміністрації УВП тримати ізольовано від інших вищезазначені категорії засуджених з підвищеною віктимністю, а саме: злісних порушників, злочинних авторитетів, осіб з низьким неформальним статусом тощо, тому внесення доповнень до цієї статті КВК України є об'єктивно зумовленою необхідністю в контексті завдань профілактики нових злочинних виявів з боку засуджених.

У цьому ж напрямі слід переглянути вимоги ст. 94 КВК України «Структурні дільниці виправних і виховних колоній», передусім з огляду проблем, пов'язаних із захистом життя і здоров'я осіб з низьким неформальним статусом. Як правило, останні з метою самозбереження особистості вимушені діяти в умовах необхідної оборони (захищатися від побоїв інших засуджених тощо), але за правилами злочинної «субкультури», як своєрідні «вигнанці» цієї спільноти, зобов'язані брати вину за конфлікти з іншими засудженими на себе. Саме тому більшість із вказаної категорії осіб належить до злісних порушників режиму, а отже, автоматично з дільниці діагностики і розподілу потрапляє до дільниці посиленого контролю, в якій утримується з тими засудженими, котрі свідомо стають на шлях непокори адміністрації УВП та створюють, таким чином, своєрідну власну злочинну «кар'єру» (так звані «авторитети», «злодії в законі» та ін.). Тому з метою запобігання злочинів відносно потенційних жертв необхідно змінити ч. 2 ст. 97 КВК України, виклавши її в новій редакції, а саме: «У дільниці посиленого контролю виправних колоній усіх рівнів безпеки засуджені тримаються в приміщеннях камерного типу, з урахуванням вимог ізоляції, передбачених ст. ст. 92 та 94 цього Кодексу».

За критеріями міжнародних експертів з питань попередження катувань, факти знущань засуджених поміж собою належать до переліку таких, що кваліфікуються як знущання. Так, у п. п. 26-27 Доповіді Уряду України Європейського Комітету по запобіганню катувань, за результатами візиту 15-23 липня 1999 року, була звернута увага на проблеми поводження із засудженими - гомосексуалістами [1, с. 111-112]. Як було зазначено в доповіді, ці засуджені піддаються різноманітним формам дискримінації - їм не дозволяється сідати за один стіл з іншими особами, вони зобов'язані користуватися іншим посудом, вимушені прибирати приміщення, спати на відведених місцях біля входу. При цьому Комітетом зроблено припущення про те, що, «можливо, адміністрація колонії знає про цю ситуацію». Як свідчать матеріали службових розслідувань та численні наукові дослідження, персонал УВП знає про такі явища, але вживає не всіх необхідних заходів, щоб захистити права вказаної категорії засуджених, як це передбачено ст. 10 КВК України. Таким чином, проблема існує, а отже, роль віктимологічної профілактики в її вирішенні є очевидною. До речі, означене явище та завдання щодо його нейтралізації (блокування, усунення) мають глобальний характер для всього світового співтовариства. Як зазначено в матеріалах міжнародної конференції з реформи виконання кримінальних покарань, яка відбулася 13-17 квітня 1999 року в Лондоні, порушення прав людини, насильство і корупція отримали в місцях позбавлення волі широке розповсюдження [2, с. 6].

Отже, розуміння віктимності як масового явища та як способу поведінки і дій певних осіб, які викликають підвищену зацікавленість до себе з боку інших засуджених, схильних до вчинення злочинів, зумовлює використання реальних потреб та можливостей для організації в УВП ефективної віктимологічної профілактики. Тому, як і традиційне запобігання злочинної поведінки, цей вид профілактики злочинів в УвП, маючи складну структуру, повинен здійснюватися максимальною кількістю суб'єктів як на внутрішньому так і на зовнішньому рівнях, у різних формах, на ранній та безпосередній стадіях і виявах віктимної поведінки та з огляду на властивості особи потенційних жертв.

Проте на цьому шляху, як свідчить практика, є низка об'єктивних перешкод. Як правильно зробила висновок А.І. Долгова, головною проблемою в здійсненні вказаної діяльності є її інформаційне забезпечення [3, с. 378]. Зокрема, аналіз Закону України «Про інформацію» (далі - Закон), показав що до обставин, які створюють певні труднощі для персоналу УВП у здійсненні віктимологічного запобігання, відносяться:

а) будь-які фізичні особи, в тому числі засуджені, не є об'єктами інформаційних відносин, а такою, згідно зі ст. 6 цього Закону, є тільки документована або публічно оголошена інформація про події та явища (але не про осіб), тобто інформаційна діяльність має нібито безособовий та беззмістовний характер, а отже, є хаотичною і безсистемною;

б) не називаються фізичні особи і серед сукупності документованих або публічно оголошених відомостей, що становлять галузі інформації (ст. 17 Закону), йдеться лише про «відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства і держави»;

в) не передбачено збирання даних про особу і в такому виді інформації, як адміністративна інформація (ст. 19 Закону);

г) зміст інформації про особу, тобто сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу, про які йдеться у ст. 21 Закону, передбачає лише дані персонального характеру: національність, освіту, сімейний стан, стан здоров'я, а також адресу, дату та місце народження. При цьому забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законодавством. водночас у практичній діяльності УвП саме цей аспект інформаційної діяльності щодо засуджених з підвищеною віктимною поведінкою викликає найбільше проблем. Так, у ст. 91 КВК України, яка визначає порядок прийняття засуджених до позбавлення волі в УВП, не передбачено збір інформації про особу на рівні його соціально-психологічних, вольових та інших важливих властивостей, які можна було б закріпити у ч. 3 цієї статті як словосполучення: «та інші відомості, що характеризують засудженого і створюють безпечні умови його утримання в місцях позбавлення волі». Не закріплено це положення і в ПВР УВП «Приймання засуджених до установ виконання покарань», який мав на меті деталізувати зміст ст. 91 КВК України.

Певні можливості для вирішення вищезазначеної проблеми вказані в п. 5 ч. 2 ст. 18 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», в якій зазначено наступне: «Посадові і службові особи органів і установ виконання покарань, слідчих ізоляторів мають право одержувати безперешкодно від підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та об'єднань громадян відомості, матеріали та іншу допомогу, необхідні для виконання покладених завдань» [4]. Проте загальність цієї норми, неконкретність і деяка анонімність змісту (без урахування вимог ст. 32 Конституції України та Закону України «Про інформацію») не повною мірою дозволяє адміністрації УВП отримувати відомості на засуджених у запропонованому контексті.

Окремі елементи віктимологічного запобігання злочинів зазначені в п. 57 ПВР УВП, відповідно до якого оперативні працівники колоній зобов'язані виявляти та ставити на профілактичний облік засуджених, які вчинили правопорушення або мають намір їх вчинити, шляхом досконалого вивчення матеріалів особової справи засуджених, перевірки відомостей щодо їхньої поведінки в різноманітних державних закладах та ін.

Як показують результати даного дослідження, до формалізованого бланку-анкети на засудженого, що передбачається переліком документів, які концентруються в його особовій справі, внести пункт, який включав би відповідь на питання про його спеціальний статус у середовищі засуджених, наприклад: «Як особа ставиться до традицій, що існують у тюремному житті, та яке місце в цьому вона відводить собі». У цьому випадку матеріалізуються видозмінені норми КВК України про роздільне утримання засуджених до позбавлення волі, про які йшлося вище, наповниться конкретним змістом віктимологічна профілактика злочинів в УВП та створяться належні умови для здійснення орд відносно конкретної особи.

Висновки

Отже, з огляду на те, що віктимологічна профілактика є органічною частиною боротьби зі злочинністю в УВП, вона потребує уваги практиків і вчених як елемент профілактики злочинності загалом. Проте без законодавчого вирішення питань роздільного тримання різноманітних категорій засуджених в УВП, які б забезпечували не тільки індивідуальне застосування заходів виправлення і ресоціалізації, але й особисту безпеку засуджених під час відбування покарання, здійснювати ефективну віктимологічну профілактику злочинів досить складно та проблематично. Як відомо, концептуальною основою для здійснення такої діяльності є ст. 3 Конституції України та ст. 10 КВК України, що забезпечує право засуджених на особисту безпеку.

Список використаних джерел

1. Алексеев А.И. Педагогические основы предупреждения преступлений органами внутренних дел: учеб. пособие. М.: ВНИИ МВД СССР, 1984. 90 с.

2. Багрій-Шахматов Л.В., Туликов В.О. Віктимізація як криміногенний чинник. Вісн. Акад. правових наук України. Х., 1995. № 4. С. 77-84.

3. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2004 р. за даними судової статистики. Вісник Верховного Суду України. 2005. № 5 (47). С. 23-34.

4. Бараш Є.Ю. Поняття та елементи правового статусу установ виконання покарань. Право і безпека. 2005. № 4-4. С. 40-44.

Размещено на Allbest.ru