Обов'язкове представництво як гарантія забезпечення змагальності кримінального судочинства

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПВНЗ «Кропивницький інститут державного та муніципального управління»

обов'язкове представництво як гарантія забезпечення змагальності кримінального судочинства

Маринич А.П., студентка групи МП-126

Степанов П.Л., кандидат юридичних наук, доцент,

завідувач кафедри адміністративного,

кримінального права та процесу

Анотація

Стаття присвячена дослідженню інституту відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. Дослідження здійснюється з позиції процесуальної спроможності потерпілого підтримувати обвинувачення в разі відмови прокурора. Зроблено висновок, що найоптимальнішим варіантом захисту прав і законних інтересів потерпілого є обов'язкове призначення представника. Письмова відмова потерпілого від підтримання обвинувачення може бути прийнята судом лише після консультації з адвокатом.

Ключові слова: кримінальне судочинство, змагальність, підтримання обвинувачення, потерпілий, представник.

Аннотация

Статья посвящена исследованию института отказа прокурора от поддержания государственного обвинения. Исследование осуществляется с позиции процессуальной способности потерпевшего поддерживать обвинение в случае отказа прокурора. Сделан вывод, что самым оптимальным вариантом защиты прав и законных интересов потерпевшего является обязательное назначение представителя. Письменный отказ потерпевшего от поддержания обвинения может быть принят судом только после консультации с адвокатом.

Ключевые слова: уголовное судопроизводство, состязательность, поддержание обвинения, потерпевший, представитель.

Annotation

The article is devoted to the investigation of the institute of refusing the prosecutor to support the state prosecution. The investigation is carried out from the standpoint of the procedural capacity of the victim to support the prosecution in the event of the prosecutor's refusal. It is concluded that the most optimal option for protecting the rights and legitimate interests of the victim is the mandatory appointment of a representative. Written refusal of the victim to maintain the charge can be taken by the court only after consultation with the lawyer.

Key words: criminal justice, competition, prosecution, victim, representative.

Постановка проблеми

Згідно зі статтею 8 Загальної декларації прав людини кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом [1].

Пунктом 3 статті 2 Міжнародний пакт про громадянські й політичні права зобов'язує державу забезпечити особі ефективний засіб правового захисту в разі порушення її прав і свобод. Право на захист для будь-якої особи, яка його потребує, забезпечується державою, її компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими владами [2].

Стаття 3 Конституції України наголошує на тому, що людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю [3].

У якості гарантій забезпечення реалізації перерахованих соціальних цінностей законодавець у статті 2 кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) визначив завдання кримінального провадження: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень; охорона прав, свобод і законних інтересів учасників кримінального провадження; забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування й судового розгляду, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу, щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура [4].

Крім визначення завдань, законодавцем установлена ціла система кримінально-процесуальних гарантій, серед яких особливе місце займають засади (принципи) кримінального провадження.

Закріплення засад кримінального провадження (уперше в окремій главі КПК) має «виключно важливе значення, оскільки засади кримінального провадження - це визначальні, фундаментальні, імперативні положення щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які зумовлюють їх значення як засобу для захисту прав і свобод людини й громадянина, а також для врегулювання діяльності органів і посадових осіб, які ведуть кримінальне провадження. Вони є керівними положеннями для закріплення завдань кримінального провадження, побудови його стадій, окремих проваджень, інститутів» [5, с. 16-17].

Одразу слід зазначити, що визначення й систематизація засад - це лише крок на шляху до реального захисту прав і свобод людини. Забезпечення реалізації прав і законних інтересів під час кримінального судочинства багато в чому залежатиме від узгодження інших положень КПК із засадами кримінального провадження.

Із цього приводу О.П. Кучинська, Т.І. фулей і Р.В. Бараннік влучно зазначають: «Дуже багато пропозицій щодо розширення переліку принципів (засад) кримінального провадження знайшли своє належне закріплення в новому законі. Проте наступним логічним кроком належного впровадження цих позитивних змін є усунення можливих колізійних моментів їх реалізації та подальше прямування обраним курсом» [6, с. 6].

Наразі, як і раніше, одним із проблемних інститутів є відмова прокурора від підтримання державного обвинувачення. Проблема полягає не стільки в механізмі, порядку здійснення цього акту, скільки в реалізації засади змагальності, забезпеченості та в реальній спроможності потерпілим скористатися своїм правом підтримувати обвинувачення й довести свою правоту.

Стан опрацювання

Правові основи інституту змагальності кримінального процесу були предметом досліджень протягом багатьох років. У різні часи й на певних етапах становлення інституту проблемам реалізації змагальності присвячували свої роботи такі вітчизняні та закордонні вчені-юристи: Ю.П. Аленін, М.О. Баєв, О.Д. Бойков, Р. Бойлан, Т.В. Варфоломеєва, Ю.М. Грошевий, С.М. Даровських, В.С. Зеленецький, О.В. Капліна, Ю.В. Кореневський, О.М. Ларін, К. Лонг, В.З. Лукашевич, П.А. Лупинська, В.Т. Маляренко, М.А. Маркуш, Ю.В. Мещеряков, М.М. Михеєнко, Т.М. Мірошниченко, Т.Г. Морщакова, Я.О. Мотовиловкер, В.П. Нажимов, В.Т. Нор, І.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, М.М. Полянський, А.Л. Рівлін, В.М. Савицький, Т. Сандефура, В.П. Смирнов, Ю.І. Стецовський, М.С. Строгович, В.В. Тищенко, В.Д. Фінько, І.Я. Фойницький, Ю.В. Хоматов, Г.І. Чангулі, М.О. Чельцов-Бебутов, С.Д. Шестакова, О.Г. Шило, М.Л. Шифман, М.Л. Якуб й ін.

Вагомий внесок у вдосконалення процесуального статусу потерпілого зробили такі науковці: С.А. Альперт, В.П. Бож'єв, М.І. Гошовський, Ю.М. Грошевий, Ю.О. Гурджі, В.О. Дубрівний, Л.Д. Кокорев, П. Кучинська, Г.Д. Побігайло, В.Г. Пожар, 1.1. Потеружа, Т.І. Присяжнюк, В.М. Савицький, М.В. Сенаторов, Т.Л. Сироїд, М.В. Танцерев, І.Я. Фойницький, Л.І. Шаповалова, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило, В.Є. Юрченко, В.М. Юрчишин та ін.

Проблемам, що виникають у результаті відмови прокурора підтримувати державне обвинувачення, приділяли увагу О.П. Герасимчук, С.В. Давиденко, Ф. Демідов, В.С. Зеленецький, Я.О. Ковальова, Н.О. Турман та ін.

Зазначені науковці зробили значний внесок в опрацювання змагальності кримінального судочинства взагалі та в забезпечення реалізації прав потерпілим зокрема. Але незважаючи на достатню увагу та численні наукові публікації, залишаються відкритими питання процесуальної здатності особи, яка постраждала від кримінального правопорушення, відстояти в суді власні інтереси в разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення.

Мета статті полягає в тому, щоб довести неспроможність потерпілого підтримувати обвинувачення в суді в разі відмови прокурора та запропонувати шляхи вирішення цієї проблеми.

обвинувачення кримінальний прокурор потерпілий

Виклад основного матеріалу

В.Т. Маляренко ще наприкінці 90-х років минулого століття, досліджуючи визначення, які надані засаді змагальності в юридичній літературі, узагальнив, що всі автори виділяють такі елементи: розмежування функції обвинувачення, захисту й вирішення справи судом; рівноправність сторін; активне становище суду [7, с. 106].

Доречно буде зазначити, що так звана активність суду полягає в самостійності вибору ним процесуальних засобів з'ясування обставин кримінального провадження. У той же час суд не може брати на себе функцію обвинувачення чи функцію захисту, а повинен діяти в таких процесуальних формах, які б свідчили про об'єктивність і неупередженість його позиції [8, с. 4].

Отже, змагальність сторін передбачає наділення обвинувача, потерпілого, підсудного, захисника, цивільного позивача, цивільного відповідача та їхніх представників рівними правами з надання доказів, участі в їх дослідженні, заявленні клопотань тощо.

Немає особливих відмінностей у структурі змагальності в більш пізніх дослідженнях, проведених В.Я. Тацієм. Автор наводить такі три основні риси: 1) чітке розмежування функцій державного обвинувачення, захисту й судового розгляду; 2) рівність сторін у процесуальних правах для здійснення своїх функцій; 3) особлива роль суду як об'єктивного та неупередженого суб'єкта [9, с. 86]. Під особливою роллю суду слід розуміти такий суд, який є об'єктивним і неупередженим у дослідженні доказів і не виступає на боці сторони обвинувачення чи захисту. Разом із тим, як продовжує автор, засада змагальності не виключає активності суду в дослідженні та перевірці наданих сторонами доказів у кримінальному провадженні. Так, за власною ініціативою суд має право доручити проведення експертизи (ч. 2 ст. 332 КПК); викликати експерта для допиту для роз'яснення висновку (ч. 1 ст. 356 КПК); перевіряти свідчення й інші надані суду докази шляхом постановки запитань свідку (ч. ч. 11, 13 ст. 352 КПК), потерпілому (ч. 2 ст. 353 КПК), експерту (ч. 2 ст. 356 КПК), спеціалісту (ч. 2 ст. 360 КПК); ставити запитання сторонам чи іншим учасникам кримінального провадження в разі заявлення клопотань про доповнення судового розгляду (ч. 2 ст. 363 КПК); відновити з'ясування обставин, установлених під час кримінального провадження, і перевірку їх доказами, якщо обвинувачений в останньому слові повідомить про нові обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження (ч. 4 ст. 365 КПК); оголошувати в судовому засіданні протоколи слідчих (розшукових) дій та інші долучені до матеріалів кримінального провадження документи (ч. 1 ст. 358 КПК) тощо [9, с. 87].

Але одразу ж слід указати на те, що хоча суд і активний у дослідженні й перевірці доказів, але доказів, наданих сторонами (виділено нами - А. К., П. С.). Виникає запитання, чи може потерпілий - не юрист добре оперувати доказовим матеріалом, що навіть і знаходиться в матеріалах провадження? На жаль, відповідь буде негативною. На нашу думку, у переважній більшості випадків потерпілий просто буде вимушений відмовитися від відстоювання своїх інтересів, тим більше, що в переважній більшості кримінальних проваджень інтереси обвинуваченого представляє захисник - професійний юрист.

Вважаємо, що обов'язок держави - подбати про захист прав потерпілого, дати йому шанс довести вину обвинуваченого й отримати сатисфакцію від останнього за вчинення кримінального правопорушення. У КПК визначено дев'ять випадків, коли держава, піклуючись про забезпечення прав підозрюваного, обвинуваченого, в обов'язковому порядку залучає професійного юриста в якості захисника. Так, згідно зі ст. 52 КПК обов'язкова участь захисника щодо особливо тяжких злочинів; щодо осіб, які підозрюються чи обвинувачуються в учиненні кримінального правопорушення у віці до 18 років; осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів виховного характеру; осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права; осіб, що не володіють мовою, якою ведеться кримінальне провадження; осіб, стосовно яких передбачається застосування примусових заходів медичного характеру або вирішується питання про їх застосування; щодо реабілітації померлої особи; щодо осіб, стосовно яких здійснюється спеціальне досудове розслідування чи спеціальне судове провадження та в разі укладення угоди між прокурором і підозрюваним чи обвинуваченим про визнання винуватості.

Натомість кримінальний процесуальний закон не містить жодного положення, яке передбачало б обов'язкове залучення адвоката в якості представника потерпілого чи цивільного позивача. Вважаємо це суттєвим обмеженням засади змагальності. Звісно, допоки прокурор поряд із потерпілим представляють обвинувачення, умовна паритетність усе ж присутня. Слід указати й на відмінність процесуальних статусів та інтересів у провадженні цих двох представників однієї функції.

Із цього приводу В.М. Юрчишин зазначає, що на відміну від потерпілого прокурор не зацікавлений у результатах розгляду провадження. Прокурор підтримує державне обвинувачення в суді в силу своєї державної служби, керуючись інтересами держави й суспільства [10, с. 117].

Слід зазначити, що це положення ніяким чином не створює дисонанс з іншою засадою - диспозитивністю, а навпаки, забезпечує необхідні умови для реалізації останньої. Потерпілий користується своїм правом на підтримання обвинувачення, але не має достатньої можливості для відстоювання власного інтересу.

Звісно, обов'язковість призначення представника - не єдиний шлях до подолання проблеми. Відсутність відмов від підтримання обвинувачення взагалі її нівелює. Але наразі слід констатувати, що для цього немає підґрунтя.

На жаль, законодавець не визначив складання обвинувального акта виключно прерогативою прокурора, про що вже вказувалось у юридичній літературі. Так, В.Т. Маляренко із цього приводу зазначав: «Прокурор, який лише затверджує обвинувальний висновок, здебільшого покладається на слідчого, а тому не завжди досконально знає матеріали справи. складання ж ним обвинувального висновку змусить його глибоко аналізувати матеріали справи й приймати більш об'єктивне, принципове рішення» [11, с. 117]. На думку автора, складання обвинувального висновку прокурором, а не слідчим, зніме проблему зміни в стадії судового розгляду обвинувачення чи відмови в обвинуваченні в якійсь частині [11, с. 119].

Крім того, не позбавленим недоліків залишається виклад мотивування прокурорами самої відмови. Як указує Н.О. Турман, на практиці трапляються випадки, коли в постановах про відмову від обвинувачення вказуються тільки мотиви відмови, а підстав, які є підґрунтям такого рішення, немає, або, мотивуючи відмову, прокурор приходить до таких підстав, які чітко не передбачені нормами законодавства [12, с. 135].

Не дуже змінилася й ситуація відносно забезпечення прав потерпілого після того, як законодавець вніс зміни до ст. 341 КПК і передбачив погодження постанови про відмову не з керівником органу прокуратури, в якому працює прокурор, а з прокурором вищого рівня. Також у юридичній літературі пропонувалося для захисту прав потерпілого, якщо він не має змоги з'явитися до суду, у КПК України запровадити норму, згідно з якою прокурор (за наявності відповідної письмової заяви потерпілого) зобов'язаний продовжувати підтримувати обвинувачення й не може відмовитися від нього [13, с. 84].

отже, ураховуючи реалії сьогодення, вважаємо, що найоптимальнішим варіантом урегулювання цієї проблеми є обов'язкове призначення представника. Письмова відмова потерпілого від підтримання обвинувачення може бути прийнята судом лише після консультації з адвокатом.

Висновки

Таким чином, ураховуючи вказане вище та зважуючи на пріоритет цінностей (забезпечення захисту прав і законних інтересів учасника кримінального провадження, якому кримінальним правопорушенням завдано шкоди, з одного боку, або витрати держави, пов'язані із залученням професійного юриста-представника, з іншого боку), вважаємо, що законодавець повинен віддати перевагу забезпеченню захисту прав і законних інтересів учасника кримінального провадження. У зв'язку із цим задля забезпечення реалізації положень статті 3 Конституції України та виконання завдань кримінального провадження із захисту особи від кримінальних правопорушень і охорони прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства в пункт 4 частини 3 статті 56 КПК необхідно внести положення, в якому поряд із правом на підтримання обвинувачення в суді визначити обов'язковість залучення професійного адвоката як представника в разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення. Якщо потерпілий не має коштів на залучення адвоката, суд постановляє ухвалу, якою доручає відповідному органу (установі), уповноваженому законом на надання безоплатної правової допомоги, призначити адвоката для здійснення представництва за призначенням і забезпечити його прибуття в зазначені в ухвалі час і місце для участі в кримінальному провадженні.

Список використаних джерел

1. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948 р. URL: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_015.

2. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16.12.1966 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/ show/995_043.

3. Конституція України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30, ст. 141.

4. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 р. Голос України. 2012. 19 травня. № 90-91.

5. Бандурка О.М., Блажівський Є.М., Бурдоль Є.П. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т 1 / за заг. ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. Х.: Право, 2012. 768 с.

6. Кучинська О.П., Фулей Т.І., Бараннік РВ. Принципи кримінального провадження у світлі практики Європейського суду з прав людини: монографія. Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2013. 228 с.

7. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. К.: Юрінком Інтер, 1999. 320 с.

8. Побегайло Г.Д. Судебные прения в советском уголовном процессе: общие положения. М.: ВЮЗИ, 1982. 39 с.

9. Грошевий Ю.М., Тацій В.Я., Пшонка В.П. та ін. Кримінальний процес: підручник / за ред. В.Я. Тація, В.П. Пшонки. Х.: Право, 2013. 824 с.

10. Юрчишин В.М. Обвинувачення в судах України. Чернівці, 2005. 151 с.

11. Маляренко В.Т. Конституційні засади кримінального судочинства. К.: Юрінком Інтер, 1999. 320 с.

12. Турман Н.О. Кримінально-правова характеристика підстав та мотивів відмови прокурора від обвинувачення в суді першої інстанції. Науковий вісник Чернівецького університету. 2013. Випуск 682. Правознавство. URL: http:// library.chnu.edu.ua/res//library/elib/visnyk_chnu/visnyk_chnu_2013_0682.pdf.

13. Герасимчук О.П. Захист прав потерпілого при зміні та відмові прокурора від обвинувачення. Вісник Академії прокуратури України. 2006. № 4. С. 80-85.

Размещено на Allbest.ru