Актуальність дослідження пов'язана з тим, що історія козацтва завжди відрізнялася прагненням народів зберігати свою самобутність. Це підкреслювали унікальність складу даної верстви населення, специфіка її правової та політичної свідомості і національної ідентичності. Особливу роль при цьому відіграє саме національна спадщина щодо формування життя суспільства, що вимагає більш глибокого та ґрунтовного вивчення форм та способів життєвого укладу цієї громади. Це стосується як українського так і російського суспільства, що підтверджує, наприклад, актуальність проблеми вивчення форм громадського устрою гребенських козаків.

Характерною особливістю розвитку гребенського козацтва можна вважати їх взаємодію з різними громадами, які історично населяли Північний Кавказ і Південь Росії. Цей регіон, загалом, розвивався як поліетнічний простір, на якому формувалася культура різних народів.

Актуальність цього дослідження зумовлена, також специфікою формування гребенського козацтва, недостатньою вивченістю його джерел, динаміки і тенденцій подальших змін.

Ступінь розробленості проблеми обумовлена тим, що дослідження громадського життя та укладу гребенских козаків ґрунтувалося на науковій базі, яка сформувалася в гуманітарному знанні: правовій науці, політології, соціології, культурології, філософії, історії, етнографії, в рамках понятійно-категоріального інструментарію, що включає такі поняття, як козацтво, самоуправління, громада, які отримали своє визначення в ідеях і теоріях, що утворюють теоретико-методологічну базу і забезпечують вивчення суспільного устрою гребенських козаків.

Історія гребенського козацтва представлена працями вчених дореволюційного періоду. Це праці таких вчених, як І.В. Бентковський, А. Ржевуський та інші, а також, це дослідження таких сучасних вчених як М.М. Велика, В.Б. Виноградов та інші. Але, незважаючи на те, що ця проблема отримала певне висвітлення в науковій літературі, й досі є питання, які є не вивченими в повному обсязі.

Метою даної статті є дослідження форми самоуправління гребенського козацтва. Для досягнення мети слід виконати наступні завдання: окреслити загальні підходи до процесу поселення гребенських козаків на відповідній території; окреслити характерні риси козаків, які входили до гребенського війська; охарактеризувати форми самоуправління гребенських козаків та розглянути зміни в їх укладі життя.

Перші відомості про гребенських козаків зустрічаються в письмових джерелах з XVII століття. Тоді вони проживали на правобережжі Терека і лише зрідка залучалися терськими воєводами на службу. Гребенські козаки - на сучасній мові це “Горські Козаки", назва, яка збереглася за тими Козаками, які в XVI столітті прийшли на Нижній Терек з гір-гребній [5, с.129].

На думку Х.А. Акієва, виникнення вільних козацьких поселень на Тереку було обумовлено підкоренням царською Росією Казанського й Астраханського ханства [1, с.14]. У центральному державному архіві Росії в Москві в фонді Г.Ф. Міллера є рукопис з назвою "Опис гребенських козаків". Цей документ був опублікований М.О. Косвенном [4]. Так, в " Описі гребенських козаків" йдеться про те, що козаки гребенські з початку проживали за Терком в гребенях (тобто в горах) і в ущелинах, а саме урочищах Голого Гребеня, в Павловій ущелині, при гребені і ущелині Кашлановській та при Піменавському дубі, який не нижче Балсур річки [6, с.182]. Слід відзначити і те, що з моменту виникнення і до 1668 року гребенські козаки, за визнанням старожилів, іменувалися "злодійськими" [6, с.183]. Отже, вони до зазначеного часу не служили у терських воєвод на постійній регулярній службі. Про це свідчить грамота, яка була жалувана царем Олексієм Михайловичем князю Касбулату 27 серпня 1668 року, в якій пропонувалося проявити обережність до козаків при перенесенні і перебудові Терського міста [7, с.81]

На думку В. Антоновича, з давніх часів область Терека на Кавказі була переповнена козаками. Ще в XVI столітті багато рязанських козаків стало тікати на південь, коли Москва заволоділа Рязанським князівством. Ці козаки довго пересувалися по степах, і тільки в XVI столітті, коли Росія почала завойовувати Кавказ, знайшли їх у Кабардинській землі. Це, так звані гребенські козаки. Окрім них, там живуть ще кізлярські і моздокські козаки, а західний куток Терської області, це власне, Владикавказький округ, займали козаки українського походження [2, с.249].

На початку XVIII століття гребенські козаки під тиском горців були змушені піти на Терське лівобережжя та заснували там 5 станиць, де їх життя поступово почало підпорядковуватися контролю російської влади.3 березня 1721 року Гребенське військо перейшло під контроль Державної Військової колегії з підпорядкуванням Астраханському губернатору, а потім і коменданту Кизлярської фортеці. Все чоловіче населення тепер вважалося безстроковими службовцями. І якщо раніше влада на Тереку зверталися до козаків з проханнями про допомогу, а вони збиралися на круг і вирішували, відгукнутися їм на заклик російської держави чи ні, то на початку XVIII століття вже слідували накази, які підлягали безумовному виконанню. На цьому етапі (з початку і до кінця XVIII століття) поступово визначалися обов'язки козаків, і в той же час, розміри постійного жалування, яке держава виплачувала їм за службу [3, с.7]. Гребенські козаки починають жити загальним з державою життям, яка бере на себе турботи про їх матеріальні та моральні потреби. Уряд, у той період, ще не посягав на козацьке самоврядування. Однак, таке положення тривало недовго.

У 1744 році Астраханський губернатор доповідав, що гребенські козаки, хоча й вважаються кращими військовими, але отаманів часто змінюють та старших проти інших не мають, тому, у великому безладді знаходяться. Посланий до гребенців бригадир Кольцов так і не зміг знайти гідну кандидатуру отамана, яка задовольнила б царську адміністрацію. Загалом, він побачив зневагу до отамана і те, що козаки вважають себе вільними і незалежними. Військове коло, де всі повнолітні козаки мали право голосу, вершило суд, обирало посадових осіб на річний термін: військового отамана, осавула, хорунжого. Рада старшин складалася з найбільш шанованих козаків. Громадський устрій містечок був схожий з військовим. Гребінці всі справи вирішували загальною радою. Для цього козаки збиралися на станичний збір. Більшістю голосів вирішувалася будь-яка пропозиція станичного отамана, який особисто не мав особливої влади, але був охоронцем порядку. Кожен козак вважав себе учасником спільної справи, мав повний голос, і тому станичні збори проходили досить активно та інколи доходило до відкритих сварок та конфліктів [3, с.8].

Уряд спробував ліквідувати такий тип самоуправління шляхом злиття гребенців з вже підкореними уряду Терськими козаками. У 1745 році за Указом Єлизавети Петрівни було вирішено по'єднати Гребенське та Терске війська та обрати на колі загальновійськового незмінюваного отамана у присутності Кізлярського коменданта. Станичні отамани, осавули, сотники, писарі, хорунжі раніше повинні були обиратися на один рік. З 1746 року отаман і старшини об'єднаного війська стали затверджуватися Військовою колегією. Військовий отаман наділявся необмеженими повноваженнями, він повинен був вершити суд, хоча й за участі козачого кола, і про важливі справи доносити до Військової колегії [8, с.115]. Таким чином, був зроблений перший крок щодо здійснення контролю за козачим самоврядуванням. Однак, постійна боротьба за інститут отамана, яка велася в об'єднаному війську, змусила уряд в 1754 році розділити війська. Гребінці, хоча і тимчасово, відстояли своє право на військове самоврядування.

Хоча вибори глави війська знову відбувалися на один рік, гребенські отамани перебували на своїй посаді фактично довічно, їх вже почали хвилювали чини, почесті і інші вигоди. Приручення козачої верхівки, таким чином, йшло досить успішно. Примітно, що в другій половині XVIII століття отаманами Гребенського війська залишалися представники однієї сім'ї Іванових (дід, його син і онук).

У 1819 році генерал А.П. Ермолов, користуючись напруженою військової обстановкою на Північному Кавказі, скасував у гребенському війську виборчі посади військового отамана, осавула, прапороносця і дяка. Командиром війська, яке отримало устрій і статус полку, був призначений ротмістр Е.П. Ефімовіч. З цього часу почався перелом в правах і способі життя гребенських козаків. Необхідність такої міри диктувалася тим, що постійно на козачих колах виникали чвари і бійки, відбувалися майнові захвати і свавілля, козаки зловживали правом притулку для людей втікачів, не поважали виборчу владу, та й обирали не кращих. Командувач Кавказьким корпусом вирішив покінчити з таким становищем [3, с.9]. Таким чином, на початку XIX століття колишнім принципам самоврядування був нанесений сильний удар.

Крім загальновійськових правил, якими повинні були керуватися козаки, командир гребенців Е.П. Ефімовіч розробив і в 1820 році видав "Постанови для Гребенського козачого війська, якими станичні начальники й сотенні командири повсякчас повинні керуватися". Тут, вперше було докладно розглянуто керування на базі нижчої ланки - станиці. Для вирішення справ встановлювалися три інстанції: станичний начальник, сход, суд виборчих почесних строковиків. У сходах могли брати участь всі, але право голосу надавалося офіцерам і тим козакам, які відрізнялися тверезістю і бездоганною поведінкою. Кричати, говорити одночасно заборонялося, аж до арешту. Суд почесних строковиків складався з 6-8 відставних козаків у віці не молодше 35 років і які прослужили не менше 12 років. Суд збирався за пропозицією начальника станиці і розбирав позови і сварки, по яких не було прийнято рішення на станичних сходах.

Незадоволені мали право звертатися до командира війська, який міг при необхідності усунути станичних начальників від посади. Його влада ставала, по суті, необмеженою, особливо після 1849 року, коли козакам було заборонено звертатися в наступні інстанції, минаючи своїх командирів. Постанови регламентували покарання і навіть шлюбні відносини, що ставило під адміністративний контроль не тільки суспільне, а й особисте життя гребенців [1, с.12]. Таким чином, станичне самоврядування було серйозно обмежене.

В цілому, в першій половині XIX століття держава прагнула створити єдиний соціально-політичний і правовий простір на контрольованій території. Однак, це прагнення натрапляло на місцеві традиції, які якийсь час враховувалися. Але, в період правління Миколи I виразно заявляє про себе тенденція до уніфікації соціальної структури і правових норм у різних регіонах країни, в тому числі і козацьких. Верховна влада, що спочатку допускала існування різних громадських і правових систем, перейшла до їх упорядкування, переробки та повного підпорядкування.

У 1832 році Гребенський полк увійшов до складу Лінійного козачого війська. Наказний отаман отримав широкі повноваження, які стосувалися і особистого життя козаків. У 1845 році було видано Положення про Кавказьке лінійне козаче військо, в якому визначалися права та обов'язки козаків і передбачалося формування військових одиниць з рівної кількості жителів. Це призвело до того, що Гребенський полк склали станиці Калинівська, Миколаївська (що складалася з переселенців - малоросів і відставних солдатів), Шелковська (більша частина її жителів була приписаними до козаків грузинами). І в той же час гребенські станиці (Старогладковська, Курдюківська) були передані до складу Кізлярського полку. У зазначений період уряд вже не звертав уваги на етнічні відмінності казачих груп та здійснював зміну адміністративних кордонів [3, с.12].

У 1859 році закінчилися військові дії з горцями на Північно-Східному Кавказі. Із створенням Терської області і Терського козачого війська, куди увійшов і Гребенський (з 1882 року - Кизляр-Гребенський) полк, козаки перейшли в підпорядкування до начальника Терської області і наказного отамана (в одній особі), який здійснював керівництво як губернатор і командир дивізії.

гребенський козак самоуправління

У 1869 році було прийнято "Положення про земельний устрій в козацьких військах", в якому було проголошено, що станичні землі знаходяться в общинному володінні. Особам невійськового стану дозволялося селитися на землях козацьких військ.

У 1870 році були прийняті "Положення про громадське управління в козачих військах", яке поширювалися на все козацтво Росії, знищуючи таким чином, будь-які регіональні особливості, що існували в цій сфері раніше. З 1870 року були визнані загальний характер станичних товариств та право брати участь на сходах осіб невійськового стану (однак, іногородні особи розглядали тільки ті питання, які їх безпосередньо стосувалися). Згідно з Положеннями, владу на місцях представляли - станичний сход та обраний отаман, правління і суд. Таким чином, було відроджено самоврядування на рівні станичних товариств. В його віданні були, в основному, господарські питання, усунення різних конфліктів, справи, що стосуються збору козаків на службу.

Повноваження станичних органів влади цілком порівнянні з тими правами, які мали відповідні сходи, старости і суди сільських жителів. Це дозволяє стверджувати, що в пореформений період не тільки господарська діяльність, а й організація самоврядування козаків були максимально наближені до селянських. Складність цього процесу, який розтягнувся на століття, полягала в тому, що соціальні відносини вільного козацтва були далекі від того общинного ідеалу, до якого прагнув уряд, і який був для нього звичний і в усіх відносинах зручний (як з боку господарських, так і адміністративно - поліцейських функцій) [4, с.15].

Положення про громадське управління станиць козачих військ було конкретизовано в 1891 році. У станичному зборі могли брати участь тільки виборні - це від 30 до 85 осіб (для порівняння, в 1889 році в станиці чоловіче козацьке населення становило понад 2400 чоловік). Станичний збір, отаман, правління і суд знаходилися під жорстким контролем отаманів відділів та наказних (обласних) отаманів, військового міністра, які мали право скасувати будь-яке їх рішення, змістити посадових осіб. Ці особи отримували оплату за свою працю та ордени і відповідні чини. Почало активно розвиватися діловодство. Так, станичне правління зобов'язувалося вести наступні книги: метричні, вироків, станичного збору, станичного суду, про прихід і витрату станичних сум, угод і договорів, стягнень, що накладаються станичним отаманом; його наказів, списки козаків, що мають відзнаки і право на пай, штрафний журнал, відомості поземельних угідь та інш. Ці документи підлягали періодичній перевірці вищими органами влади. Посилення державного бюрократичного тиску сковувало ініціативу козацтва, яке все менше питань могло вирішувати самостійно.

Таким чином, система самоврядування Гребенського війска протягом століть не залишалася незмінною. Вільне козацтво Терека довгий час було повністю автономним, незалежним від центральної російської влади. Козацтво прагнуло здійснити у своєму житті, у своєму суспільстві ідеал громадянської рівності та повного самоврядування. Вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом влади було військове коло. Отаман війська Гребенського, хоча і мав великі повноваження, але залишався першим серед рівних і переобирався щорічно. Та ж ситуація спостерігалася і в станицях, де кожен козак мав право голосу у вирішенні усіх обговорюваних на сході питань.

У XVIII столітті ситуація поступово змінюється. Спочатку над гребенським військом з'являється потужна бюрократична надбудова (військо почало підкорятися кизлярському коменданту, Астраханському губернатору, Військовій колегії, Сенату та імператору). Щорічні вибори гребенських отаманів стають формальними, а їх повноваження поступово переходять до інших владних органів. На початку XIX століття військові отамани замінюються командирами з армійських офіцерів. Гребенське військо як самоврядна громадська структура перестає існувати. Відбуваються зміни і в станичному управлінні, починається регламентація його діяльності. Право голосу на сходах обмежується. Станичні начальники знаходяться в більшій залежності не від сходу, а від командира полку, який мав право на їх зміщення [8, с.117].

Опір козацтва, який набував різних форм - від подачі прохань до непокори, не дозволив повністю знищити козацьке самоврядування на рівні станиць. Але, в пореформений період воно було поставлено під жорсткий контроль отамана відділу, наказного отамана і правління ТКВ, Військового міністра. Таким чином, в кінці XIX століття від козачої демократії вільного періоду збереглися лише окремі елементи, відродження яких стало відбуватися в кінці XX століття. З урахуванням історичного шляху козацтва, неможливо відродити ні додержавну вольницю, ні структури імперського періоду. Вибудовувана сьогодні система самоврядування повинна враховувати сучасні реалії, потреби, інтереси і можливості як самого козацтва, так і навколишнього його населення, державних органів влади.

Література

1. Акиев Х.А. К вопросу о расселении гребенских казаков на Тереке / Х.А. Акиев // Ингушетия: исторические параллели. - 2010. - № 3.

2. Антонович В. Про козацькі часи в Україні / В. Антонович. - Київ: видавництво художньої літератури "Дніпро", 1991. - 387 с.

3. Великая Н.Н. Система самоуправления у Г ребенского казачества XVIII-ХІХ вв. / Н.Н. Великая // Государственная власть и самоуправление: взаимоотношения и проблемы. - Ставрополь, 2003, с.6-12.

4. Виноградов В.Б., Магомадова Т.С. О месте первоначального расселения гребенских казаков / В.Б. Виноградов, Т.С. Магомадова // Советская этнография. - 1972. - №3. - С.11-18.

5. Губарев Г. Казачий исторический словарь-справочник / Г. Губарев. - М., 1970. - 421 с.

6. Косвен М.О. Описание гребенских казаков XVIII века / М.О. Косвен // Исторический архив. - 1958. - №5. - С.181-184.

7. Кушева Е.Н. О местах первоначального расселения гребенских козаков / Е.Н. Кушева // Историческая география России XVIII в. Источники и их характеристика. - М., 1981. - С.78-83

8. Мужухоев М.Б., Плиев А.А. Об одной попытке определения места первоначального расселения гребенских казаков / М.Б. Мужухоев, А.А. Плиев // Вопросы истории Чечено-Ингушетии. Т.10. - Грозный, 1976. - С.114-119.

Размещено на Allbest.ru