Соціальне призначення юристів як особливої професійної групи

Размещено на http://www.Allbest.ru/

Размещено на http://www.Allbest.ru/

НУ «Львівська політехніка»

ННІ права та психології

Кафедра теорії та філософії права

Соціальне призначення юристів як особливої професійної групи

Брездень В.І., здобувач

Анотація

В сучасних умовах актуальними стають такі якості юриста, як вміння самостійно вирішувати службові проблеми, завдання, здатність «брати на себе». Вони отримали статус найважливіших професійних якостей правника. Саме законодавство містить у собі моральні вимоги до діяльності працівників юридичних професій. Перелік моральних якостей, необхідних юристу будь-якої спеціалізації, подається у морально-професійних кодексах відповідних об`єднань.

Ключові слова: моральні якості, моральна свідомість, професійна діяльність юриста, соціальна справедливість, суддя, юрист.

В современных условиях актуальными становятся такие качества юриста, как умение самостоятельно разрешать служебные проблемы, задания, способность “брать на себя”. Они получили статус важнейших профессиональных качеств юриста. Именно законодательство содержит в себе моральные требования к деятельности работников юридических профессий. Перечень моральных качеств, необходимых юристу любой специализации, подается в морально-профессиональных кодексах определенных объединений.

Ключевые слова: моральные качества, моральное сознание, профессиональное сознание, профессиональна деятельность юриста, социальная справедливость, судья, юрист.

Such internalss of lawyer become actual in modern terms,as ability independently to settle official problems, tasks,ability to “undertake”. They got status of major professionalinternalss of legislator. A self legislation contains moralrequirements to activity of workers of legal professions. Thelist of moral internalss necessary to the lawyer of anyspecialization is given in the morally-professional codes ofcorresponding associations.

Keywords: moral internalss, moral consciousness,professional activity of lawyer, social justice, judge, lawyer.

Постановка проблеми

Першочерговим є завдання з'ясувати онтологічні засади професійної діяльності юриста. Необхідно висвітлити з якою метою слід пізнавати морально-етичні та правові цінності юриста та зупинитися на сутнісних основах предмету нашого дослідження.

Аналіз досліджень даної проблеми. Соціальним призначенням юристів у суспільстві займаються вчені у галузі права, держави, соціології, політології, а також філософії, зокрема філософії права. Серед них В. Сокуренко, В. Горшеньов, С. Сливка, О. Скакун, С. Гусарєв та інші. Є достатня кількість наукових статей, монографій та дисертаційних досліджень.

Мета дослідження. Враховуючи здобутки науковців у сфері соціального призначення юристів, ставимо перед собою завдання дослідити філософію юриста як особи, яка за допомогою позитивного і природного права намагається встановити справедливість. Особливе місце у дослідженні займає духовна і моральна сфери юридичної діяльності.

Виклад основного матеріалу

До юристів взагалі, а до вершителів правосуддя особливо суспільство, держава, громадяни ставлять підвищені моральні вимоги. Н. Радутна серед бажаних і найбільш важливих якостей судді, за результатами опитування суддів, вказує людяність, неупередженість, принциповість, витримку, ерудицію, а також зібраність, урівноваженість, дисциплінованість, ввічливість та ін. Серед небажаних -- упередженість, підозрілість, владність, безтактність [6, с. 84].

Цікавими є роздуми російського судді Л. Халдєєва. У розділі «Суддя: професія, посада чи становище?» своєї книги він підкреслює, що у суспільствах, які трансформуються, судді перебувають у складному становищі. Сучасність ставить перед ними старі, як право, але нові для сьогоднішнього російського суспільства завдання і вимоги. Л. Халдєєв вважає, що судді необхідні високий професіоналізм (під яким розуміються не лише хороші знання законів, але й їх суворе виконання; це і культура судового процесу, і справедливість при прийнятті рішень про доказовість і визначення покарання; це сповідування загальнолюдських цінностей і прав людини та багато іншого), розвинуті політична, правова і моральна свідомість, громадянська і професійна позиція, об`єктивність, неупередженість, високі моральні якості, в першу чергу, незалежність, чесність, мужність, сміливість, вміння дотримуватися процедури, підготувати і виголосити публічний виступ, вміння слухати, виключна обачність, вихованість; розуміння необхідності постійного самовдосконалення. Г. Вєтрова їх сформулювала так: “Суддя повинен бути не просто хорошим юристом, але мужньою і незалежною, розумною і освіченою людиною з високою моральністю. Хороший суддя повинен розуміти, що морально припустима поведінка не завжди є морально схвальною" [8, с. 54].

Тобто суддя -- це людина з сильним характером, високими принципами, сильною волею, розвинутими почуттями обов`язку, відповідальності і совісті. У висновках своєї книги Л. Халдєєв зазначає, що законне, обґрунтоване і справедливе рішення суду базується всього на двох факторах:

а) високому особистому професіоналізмі;

б) високій особистій порядності і відданості ідеї істинного правосуддя [8, с. 54].

Іншими словами, продовжує він, кожен суддя повинен: бути професійно компетентним; мати навички аналітичного мислення, високі моральні якості.

Автори навчального посібника “Професійна етика працівників правоохоронних органів" обґрунтували низку специфічних моральних вимог до юристів, які дають уявлення про моральні якості, які вони повинні мати. Це гуманність, терпимість, справедливість, почуття обов`язку, сміливість, мужність, витримка, чесність, патріотизм. У конкретних службах і в цілому в правоохоронних органах основу морально-правової діяльності, підкреслюють автори, складають загальнолюдські моральні цінності, з їх системою норм [3, с. 26].

Деякі якості визначаються специфікою службової діяльності, умовами ризику, і тому виходять на перший план такі, як мужність, вірність обов'язку, почуття справедливості, здатність до самопожертвування. Але є й «свої» моральні норми: обов`язковість нерозголошення інформації, що має конфіденційний характер і отримана виключно у силу можливостей тієї чи іншої служби, й ін. особи, що працюють в умовах ризику, і їх працівники керуються моральними нормами, які за своєю формою можуть відрізнятись від загальнолюдських норм моралі, але вони зберігають свій моральний зміст.

Головною є орієнтація на моральний ідеал служіння добру; боротьба проти зла. Таким чином, для професії юриста вимоги моралі мають особливий сенс, оскільки істинні законність і правопорядок у суспільстві встановлюються там, де правоохоронці спираються на принципи гуманізму, справедливості, чесності. Кожен юрист повинен усвідомити, що чим швидше піде у минуле широко поширений на обивательському рівні, перекручений погляд, що корисний і хороший той юрист, який вміє «грамотно» обходити закон, а не той, хто допомагає правильно його дотримувати і тлумачити, тим краще буде і для окремої людини, і для суспільства загалом.

Юридична спільнота України опрацювала і затвердила свій документ «Основні засади професійної етики юристів України», що й є узагальненням моральних стандартів поведінки юристів, в яких би ланках правової системи України вони не працювали. Вища кваліфікаційна комісія адвокатури при Кабінеті Міністрів України схвалила “Правила адвокатської етики", що вимагає від адвокатів слідування високим етичним стандартам поведінки.

Названі документи орієнтують на дотримання загальнолюдських і національних моральних цінностей, загальновизнаних принципів і норм професійної діяльності юристів взагалі та окремих професійних груп юристів зокрема при виконанні ними професійних обов`язків і в особистому житті.

Для формування правового почуття юриста необхідний моральний самоконтроль, який полягає у здатності самостійно регулювати та спрямовувати свою поведінку та залежить від вимогливості правоохоронця до себе, самокритичності, а також рівня свідомості, духовного розвитку та моральної культури особистості [1, с. 21]. Крім цього, необхідно дотримуватися норм позитивного права не виходячи за межі природно-правових норм. Юрист реалізовує і використовує норми позитивного права, якість використання яких визначає ступінь його професійної культури.

Позитивне право є відображенням чинного законодавства. Це право, встановлене державою, здебільшого законодавчою владою. Тут знаходить свій відбиток воля людини, яка має значні владні повноваження, і часто мета виправдовує засоби. Але насильство позитивного права вважається виправданим, необхідним, тому застосовувати його потрібно з найменшою априродністю, з найменшою шкодою для свобідної волі людини. Прихильникам юридичного позитивізму надзвичайно не вистачає абстрактності. За допомогою абстрактних норм права є можливість глибше пізнати правову дійсність. Саме природне право як закони Природи, Всесвіту, інтелектуального розвитку людини не має елементів примусу, насильства. Воно формує та забезпечує онтологічну життєву силу особи, а позитивне право -- деонтологічну.

Зрозуміло, що професійна діяльність юриста пов'язана зі складністю різноманітних ситуацій та людських стосунків. Це призводить до правових суперечок, які обумовлені конфліктом інтересів людей, а юридична практика пов'язана з необхідністю розв'язання різноманітних конфліктних ситуацій, професійна діяльність юриста торкається найважливіших інтересів людей, їх благ, а іноді й долі. Все це накладає особливий тягар моральної відповідальності за результати своєї діяльності на працівників юридичного фаху, вимагає від цих осіб особливих морально-психологічних та вольових якостей. Слід враховувати те, що до правоохоронних та інших державних органів, які наділені владними повноваженнями, ставляться підвищені моральні вимоги ще й як до представників державних органів і держави, носіїв владних повноважень, охоронців закону [3, с. 13].

У юридичному процесі найбільшу цінність мають морально-етичні та духовні норми. Юридично-процесуальні норми утворює держава у вигляді правил поведінки учасників процесу, де встановлюються їх права, обов'язки, відповідальність, а також умови виникнення та реалізації правовідносин при провадженні юридичних справ [4, с. 6].

Лише високодуховна особистість здатна усвідомлювати самоцінність власного “Я", значимість свого внутрішнього світу, розуміти унікальність і водночас причетність до універсальних начал буття, втілених у загальнолюдських цінностях культури й цивілізації. Без духовності, яка надає індивідуальному “Я" піднесений лад світосприйняття, неможливі ні чуйна совість, ні вільна воля, ні моральна і метафізична інтуїція, ні релігійна віра, ні зріла правова культура. Отже, саме в такій людині, яку можна назвати особистістю, поєднані загальнолюдські, суспільно значущі та індивідуально-неповторні риси. Для особистості характерними ознаками є самосвідомість, соціальні потреби та інтереси, соціальна роль, престиж, навички, знання, відповідальність, світогляд, моральні, естетичні, політичні норми, ціннісні орієнтації. Безумовно, значна частина якісних ознак властива сформованій в нових умовах особистості, нашому сучасникові, але так чи інакше певною мірою в своїй основі вони збереглися в своїх значеннєвих визначеннях від найдавніших часів, і були притаманні нашим пращурам, які жили в інших умовах, сповідували дещо відмінні за певними зовнішніми ознаками цінності. професійний моральний юридичний право справедливість

Як філософську істину сприймаємо постулат: єдність людини зі світом є данністю. До того ж такою, що від неї не вдається відволіктися у межах будь-якого скільки-небудь теоретично вивершеного і послідовного розгляду людини чи світу - онтологічного, гносеологічного, логіко-методологічного чи антропологічного. В кожному з означених аспектів відношення “людина - світ" сторони задають одна одну. Тому людина постає нічим іншим, як людиною в світі (у природі, серед інших людей, у соціумі), а світ натомість дістає свою визначеність у межах того, що і як робить чи може зробити людина в світі. Вона постає суверенною в своїй самостійності, лише визначившись відносно світу. А про світ не можна сказати нічого конкретного поза межами того, наскільки він “сприйнятий" людиною.

Будучи данністю, єдність людини зі світом -- аксіома, тому дослідження та аналіз цієї єдності має на меті не її встановлення чи обґрунтування, а хіба що поглиблення уявлень про неї (йдеться про міру фундаментальності, її прояви та еволюцію у межах конкретних форм відношення людини й світу -- практичного, теоретичного, духовно-прагматичного тощо). Якраз одвічність, незумовленість, субстанціональність єдності людини зі світом, згармонізованість її з оточенням дає можливість використовувати цю єдність як принцип і основу, на яких вибудовується трактування численних гносеологічних, логіко-методологічних, соціологічних та інших проблем буття й діяльності людини.

Враховуючи це, будь-який соціально-культурний феномен необхідно розглядати, аналізувати, оцінювати у певному культурному просторі, адже культура за своєю суттю метафізична, тобто пов'язана зі світом вищих, абсолютних смислів і сутностей. Також культура символічна, оскільки прагне доносити до людини ці абсолютні смисли за допомогою зримих форм. Однією з таких форм цілком можна вважати досліджуваний нами соціально-культурний феномен, яким є фольклор в його жанровому розмаїтті. Саме у ньому проявляються у невичерпній багатовимірності єднання людини зі світом, що знайшло своє виразне декларування людини вищою соціальною цінністю в індивідуальній та суспільній правовій свідомості. Таке усвідомлення великою мірою залежить від того, що вкладається у поняття “цінність", у чому його сутність, ессенціальна значущість, якою можна вдовольнити уявлення про незмінне, істотно-об'єктивне значення, що має абсолютну ідентичність. У цьому контексті розглядаємо цінність як суттєве, значуще для людини (соціальної спільності) явище в предметному та ідеальному світі, якісна характеристика якого визначається рівнем задоволення потреб та інтересів людей.

Пам'ятаючи, що будь-який процес творення, розвитку і функціонування понять заснований на єдності процесів аналізу й синтезу, тому для висунення певних гіпотетичних положень, здійснення теоретичних обґрунтувань важливо чітко окреслити коло проблем, пов'язаних з дослідженням людини як суб'єкта моральності, тобто тих, чим займається етика як наука про найбільш загальні закони історичного розвитку моралі.

Навіть у найпростішій дефініції цього суспільного феномена сконденсовано передано його сутнісні ознаки, а саме: “норми -- системи поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей: одна з форм суспільної свідомості" [7, с. 370]. Звичайно, вченими запропоновано й обґрунтовано низку визначень цього поняття, які значно повніше й глибше трактують його суть. їх контроверсійність, безумовно, заслуговує на певний аналітичний дискурс, однак це не входить у поле наших конкретних зацікавлень, тому-то, враховуючи контекстуальну спрямованість цього дослідження, цілком логічно зупинитися на енциклопедично унормованих дефініціях, які подають численні словники, енциклопедичні довідники або ж навіть філософські енциклопедії чи інші багатотомні енциклопедії гуманітарних наук. З-поміж цих визначень наведемо лише одне, яке за змістом і профілем найбільше наближене до сутнісних параметрів нашого дослідження: мораль (лат. moralie - моральний, від mores - звичаї, поведінка) - духовність, форма суспільної свідомості і вид суспільних відносин (моральні відносини); один із способів регулювання поведінки людини у суспільстві за допомогою усталених приписів. Як форма суспільної свідомості мораль виникла разом зі становленням світової цивілізації. У процесі розвитку суспільства формувалися і відповідні принципи моралі. Сучасна мораль є втіленням цілісної системи поглядів на соціальне життя, буття людини. Норми моралі не тільки підтримуються стабільним суспільним порядком, силою звичок і громадської думки, а й фіксуються у формі різних приписів про те, як слід поступати у кожному конкретному випадку. Основою моралі є свобода людини, соціальна справедливість у суспільних відносинах тощо. Мораль, і особливо прикметне для нас, - справляє істотний вплив на зміст права, звичаї, традиції і таке інше, що перебуває у полі правового регулювання.

Таким чином, у процесі суспільного розвитку мораль із зовнішньої необхідності переходить у внутрішню потребу, набуваючи рівня моральнісної самосвідомості, основаної на визначальних ідейних принципах, передусім на глибокій повазі до принципу рівності людей як “суб'єктів життєвості". У цьому зв'язку доцільно згадати слова І. Канта: “Кожний з нас має право насолоджуватися дарами світу. Оскільки кожному належить однакова частина, а Бог не відміряв нікому його частки, то кожен із нас повинен таким чином насолоджуватися дарами життя, щоб турбуватися про щастя інших, які мають право на однакові частки, і нічого не віднімати у них" [2, с. 177]. У цьому кантівському розумінні принцип рівності розглядається як сфера дії “божественного добра", що поширюється не на якийсь конкретний народ, а на все людство. У такий спосіб заперечується обмеженість конкретного типу суспільства та утилітарність ментальної моралі, що зводить цю дію до певних етичних рамок.

Усвідомлення суті морального самозаглиблення особи на ґрунті різних ідейних осягнень дозволяє збагнути потребу моральної взаємодії між людьми в реальному просторі, необхідному для безпосередніх людських стосунків.

“Добро і зло - поняття високого ступеня узагальнення, - пише М. Юрій, - це граничні полярні характеристики людського світу, які виражають фундаментальні установки моральної свідомості" [9, с. 32]. Прийнято вважати, що добро є одним із найзагальніших імперативно-оцінювальних понять моральної свідомості, саме та етична категорія, в якій відображено позитивне моральне значення явищ суспільного і морального життя в їх співвіднесеності з суспільством і моральним ідеалом. У цьому сенсі добром є те, що сприяє розвитку в спільноті та у кожного її члена ідей гуманізму, свободи, єднання, духовної злагоди. Це проявляється у доброзичливості, взаємодопомозі, взаєморозумінні і співпраці, милосерді, повазі, співчутті й співпереживанні, у всьому тому, що забезпечує повноцінну моральну культуру співіснування і спілкування.

Найбільш яскраво юридичний зміст категорії соціальна справедливість розкривається через право. Соціальна справедливість і право мають багато спільного в походженні, сутності, функціях, змістовних виразах. Правове у своїй основі завжди конструюється як справедливе, а терміни “правове" і “право", “справедливість", “праведне" близькі за змістом і мають юридичне спрямування. Але їх не можна ототожнювати, тому що правове не завжди є справедливе, а справедливе не обмежується лише правовою сферою. “Справедливість входить у поняття права, - вважає В. Нерсесянц,- тому що право за визначенням справедливе, а справедливість - внутрішня властивість і якість права, категорія і характеристика правова, а не позаправова (не моральна, не релігійна). Справедливість -- це самосвідомість, самовираз і самооцінка права і разом з тим, - правова оцінка решти всього позаправового. Навіть втілюючись у конкретній правовій системі, справедливість значною мірою залишається явищем правосвідомості, соціальним критерієм права". “Якого-небудь іншого принципу, крім правового, справедливість немає" [5, с. 30].

Як філософську істину сприймаємо постулат: єдність людини зі світом є даністю. До того ж такою, що від неї не вдається відволіктися у межах будь-якого скільки-небудь теоретично вивершеного і послідовного розгляду людини чи світу - онтологічного, гносеологічного, логіко-методологічного чи антропологічного. В кожному з означених аспектів відношення “людина - світ" сторони задають одна одну. Тому людина постає нічим іншим, як людиною в світі (у природі, серед інших людей, у соціумі), а світ натомість дістає свою визначеність у межах того, що і як робить чи може зробити людина в світі. Вона постає суверенною в своїй самостійності, лише визначившись відносно світу. А про світ не можна сказати нічого конкретного поза межами того, наскільки він “сприйнятий" людиною.

Будучи даністю, єдність людини зі світом -- аксіома, тому дослідження та аналіз цієї єдності має на меті не її встановлення чи обґрунтування, а хіба що поглиблення уявлень про неї (йдеться про міру фундаментальності, її прояви та еволюцію у межах конкретних форм відношення людини й світу -- практичного, теоретичного, духовно-прагматичного тощо). Якраз одвічність, незумовленість, субстанціональність єдності людини зі світом, згармонізованість її з оточенням дає можливість використовувати цю єдність як принцип і основу, на яких вибудовується трактування численних гносеологічних, логіко-методологічних, соціологічних та інших проблем буття й діяльності людини.

Висновок

Будь-який соціально-культурний феномен необхідно розглядати, аналізувати, оцінювати у певному культурному просторі, адже культура за своєю суттю метафізична, тобто пов'язана зі світом вищих, абсолютних смислів і сутностей. Також культура символічна, оскільки прагне доносити до людини ці абсолютні смисли за допомогою зримих форм. Однією з таких форм цілком можна вважати досліджуваний соціально-культурний феномен, яким є фольклор в його жанровому розмаїтті. Саме у ньому виявляються у невичерпній багатовимірності єднання людини зі світом, що знайшло своє виразне декларування людини вищою соціальною цінністю в індивідуальній та суспільній правовій свідомості.

Таке усвідомлення великою мірою залежить від того, що вкладається у поняття “цінність", у чому його сутність, ессенціальна значущість, якою можна вдовольнити уявлення про незмінне, істотно-об'єктивне значення, що має абсолютну ідентичність. У цьому контексті розглядаємо цінність як суттєве, значуще для людини (соціальної спільності) явище в предметному та ідеальному світі, якісна характеристика якого визначається рівнем задоволення потреб та інтересів людей.

Література

1. Біленчук П.Д., Сливка С.С. Правова деонтологія / За ред. акад. П.Д. Біленчука. - К.: Атіка, 1999. - 320 с.

2. Кант И. Лекции по этике. - М.: Республика, 2000. - С. 38-222.

3. Лозовой В.О., Петришин О.В. Професійна етика юриста. - Харків: Право, 2004. - 176 с.

4. Москалькова Т.Н. Этика уголовно-процессуального доказывания (стадия предварительного расследования). - М.: Спарк, 1996. - 125 с.

5. Нерсесянц В.С. Философия права. - М.: Мысль, 1997. - 646 с.

6. Радутная Н.В. Народный судья. Профессиональное мастерство и подготовка. - М.: Юридическая литература, 1977. - 142 с.

7. Словник іншомовних слів / уклад. С.Й. Морозов, Л.М. Шкарапута. - К.: Наукова думка, 2000. - 480 с.

8. Халдеев Л.С. Судья в уголовном процессе: Практическое пособие. - М.: Юрайт, 2000. - 501 с.

9. Юрій М.Ф. Етика: підручник. / М.Ф. Юрій. - К.: Дакор, 2006. - 320 с.

Размещено на Allbest.ru