Історико-правові аспекти протидії злочинності в Україні протягом Х-XIX століть: основа сучасної внутрішньої безпеки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історико-правові аспекти протидії злочинності в Україні протягом Х-XIX століть: основа сучасної внутрішньої безпеки України

Історія розвитку України свідчить, що ще з давніх часів почав розвиватися інститут забезпечення безпеки політичного устрою, суспільства і людини для всебічного задоволення їхніх інтересів і потреб. Тому історико-правовий аналіз генезису становлення системи внутрішньої безпеки суспільства дасть змогу більш ґрунтовно з'ясувати витоки кримінологічної і соціально-правової природи цього явища, що у свою чергу, сприятиме більш усвідомленому формуванню сучасної кримінологічної системи протидії злочинності та забезпечення внутрішньої безпеки України.

Проблемі протидії злочинності та забезпечення безпеки людини, суспільства, держави присвячено праці як вітчизняних науковців М.І. Бажанова, Ю.В. Бауліна, В.І. Борисова, В.В. Василевича, В.О. Глушкова, В.В. Голіни, В.К. Грищука, І.М. Даньшина, О.М. Джужи, О.Г. Кальмана, М.І. Камлика, О.М. Костенко, М.І. Мельника, В.А. Мисливого, В.О. Навроцького, Є.Л. Стрєльцова, В.Я. Тація, В.П. Тихого, П.В. Хряпінського, В.І. Шакуна, так і російських учених Г.А. Аванесова, В.В. Бородіна, А.І. Долгової, С.М. Іншакова, В.М. Когана, В.В. Лунєєва, а також зарубіжних науковців П. Джекобса, Е. Дюркгейма, А. Кетле. Попри значні наукові напрацювання та здобутки у сфері протидії злочинності аналітична оцінка генезису становлення системи внутрішньої безпеки суспільства не втрачає своєї актуальності, оскільки злочинність має тенденцію до само - детермінації, що потребує історико-правових знань у цій царині для розробки більш ефективних заходів протидії злочинності суб'єктами безпеки та забезпечення внутрішньої безпеки України.

Метою статті є науково-теоретичний аналіз історико-правових аспектів протидії злочинності як внутрішньої загрози безпеці суспільства, так і виявлення узгодженості із сучасними потребами.

Наше дослідження дає підстави говорити про три історичні напрямки у забезпеченні безпеки, а саме: перший - ґрунтується на соціальному егоїзмі, можливості використовувати для досягнення мети будь-які засоби. Це «охоронний» або «силовий» метод; другий - це здатність застосовувати силовий метод для протидії агресору. При цьому можуть бути введені певні обмеження у процесі використання сили. Це так званий конкурентний метод; третій - передбачає відхід від будь-якого насилля, всезагальну збалансованість і матеріальний достаток. Це універсальний метод. Ці напрямки найбільш точно віддзеркалюють різні періоди розвитку нашої держави.

Перший період. Поява інституту безпеки припадає на X-XIII ст., коли територія Русі стає місцем зіткнення трьох великих етнічних масивів: племен, які прийшли з євразійських степів, Північно-Західної Європи та корінної трипільської культури. У цих поселеннях відбувалися сутички, бо одні завойовували місця для проживання, а інші - місцеве населення, яке здебільшого займалось землеробством, скотарством - змушене було боронити себе [1, с. 36-46; 2, с. 12-13, 33-39]. Це вплинуло на об'єднання навколо Києва розрізнених руських феодалів. Їх згуртованість дала змогу захищати не тільки себе, але і здійснювати певну експансію на інші держави. Це підтверджується першими в історії дипломатичними контактами княгині Ольги з Візантією та Німецьким королівством у 50-х роках Х ст. [3, с. 22-46; 4, с. 13; 5, с. 63-68; 6, с. 102].

Дослідження перших дипломатичних контактів древніх слов'ян з Візантією, аварами, готами, а також між старослов'янськими племенами дає підстави зробити висновок, що слов'янські племена, концентруючись навколо Київської Русі знаходились у центрі східноєвропейських політичних відносин. А участь у забезпеченні спільної безпеки, ведення мирних посольських переговорів із сусідами, забезпечення збору податків та врегулювання при цьому питань безпеки підданих дає підстави вважати, що суспільство Київської Русі не тільки усвідомлювало необхідність забезпечення своєї безпеки (зовнішньої і внутрішньої), а й здійснювало певні дії для забезпечення безпеки свого князівства [7; 8, с. 254-268; 9, с. 204].

Д.С. Ліхачов писав, що «на Руси задолго до зарождения письмености появилась практика дипломатических переговоров «через устные передачи послов» [10, с. 42], що забезпечувало мир і злагоду (безпеку суспільства) на певний період. Більш пізні посольські переговори оформлялися договорами - письмово [11, с. 210-211; 12, с. 31; 13, с. 67; 14, с. 911; 15, с. 237], хрисовулами - указами візантійського імператора від 907, 911, 944 років відносно «мира и любви» - були комбінованими. Сам факт укладання договору між Київською Руссю і Візантією свідчить про зародження класового суспільства.

Наступним кроком у забезпеченні безпеки Київської Русі від кочових племен (печенігів), держав Заходу (зокрема Болгарії) [16, с. 103] і Сходу став договір з Візантією 944 р. У цьому «клятвенно-верительном тексте» Русь підтвердила свій політичний і торгівельний статус у Візантії, заручилась союзницькими стосунками у протидії загарбницьким намірам з боку інших держав, здобула офіційне визнання свого впливу на Північних берегах Чорного моря, а також у гирлі Дністра. Поступкою для Візантії була домовленість про військову допомогу з боку Київської Русі в охороні володінь Візантії в Криму [3, с. 246-251; 8, с. 30-35]. Цей факт вказує на військову могутність Київської Русі і її визнання на міжнародній арені.

Аналіз правових норм цього періоду і, зокрема, поняття «злочину» дають підстави вважати, що в його визначенні існувала низка особливостей.

Так, у «Руській Правді» злочин носить назву «обиды», і злочином було заподіяння матеріальної, фізичної чи моральної шкоди. Можна погодитися з С.В. Юшковим і А.Ф. Бернером, що значної різниці в той період між цивільною і кримінальною провиною не існувало, і тому будь-яка провина, яка підпадала під їх ознаки, в звичаєвому праві вважалася злочином [17, с. 291-292; 8; 4; 18, с. 120-121;].

Злочини, закріплені в «Руській Правді» та інших правових пам'ятках Х-ХІІ ст., У плані нашого дослідження, можна поділити на такі види:

1. Злочини проти княжої влади (серед них особливе місце посідають діяння, пов'язані з організацією повстань, а також участю в повстаннях проти князя).

2. Злочини, пов'язані порушенням васальної вірності.

3. Злочини проти особи (життя і здоров'я), серед них були вбивство в сварці і вбивство при розбої. Нанесення побоїв вважалось більш тяжким злочином ніж нанесення ран зброєю.

Таким чином законодавство в першу чергу захищало князя, його безмежну владу, а вже потім підданих.

Виконання судових рішень князя та дотримання правопорядку здійснювалось князівською дружиною. Дружини виконували роль охорони князя, порядку, дотримання князівських розпоряджень і виконання рішень князівського суду. Вони стежили за «смердами» і «народним ополченням» [17, с. 316-322; 19; 20, с. 32; 21, с. 98-101].

Найважливішою фігурою серед посадових осіб, які піклувалися внутрішньою безпекою князівства, так би мовити, заступником князя в адміністративних, військових і судових справах, був «двірський». Ця посада відповідала західноєвропейському «палатинові». За аналогією з Візантійськими посадами, при дворі князя був введений «печатник», а за західною - «стольник», «сідельничий», «конюший» [22, с. 4-6, 62; 2, с. 75-84]. Що стосується питань безпеки громади, то тут не можна не погодитися з М. Грушевським, який підкреслював, що галицько-волинські князі, так само, як і київські, намагалися для запобігання можливим загрозам заручатися династичними зв'язками з пануючими домами Європи. Поступово входить до обігу латина - мова дипломатичних зносин і урядового застосування; з'являються княжі печатки з латинськими написами, а грамоти (правові джерела) князів пишуться латиною [23, с. 549-551].

Другим періодом можна вважати XIV - першу половину XVII ст. У цей період у Західній та Східній Європі проходить активний процес створення національних держав, що зумовлює подальший соціально-економічний розвиток кожної країни, а також зародження відповідних владних структур і заходів щодо забезпечення своєї безпеки. На землях, які раніше входили до складу Давньоруської держави, також виникають соціально-економічні й політичні умови для їхнього об'єднання та гармонізації спільних заходів подальшого розвитку, а також усвідомлення значущості та створення системи безпеки.

Так, наприкінці ХІІІ - на початку XIV ст. на території Південно - Західної Русі під егідою галицько-волинських князів, які визнали свою залежність від Золотої Орди, здійснюється активний спротив зазіханням з боку Польщі, Литви та Угорщини. Можна наголосити, що західні і південні землі Русі створили свій адміністративно-політичний осередок. Але політичне зближення між Галицько-Волинським князівством і Литвою не влаштовувало польських та угорських феодалів. За згодою польського короля Казимира ІІ та короля Угорщини Карла-Роберта були здійснені загарбницькі напади на галицько-волинські землі у 40-50-х рр. XIV ст. Більшість південно-руських земель підпала під владу Польського королівства й Великого князівства Литовського [22, с. 232-234].

Для ліквідації правового хаосу, що виник, польські та литовські феодали, зацікавлені в розвитку міст як джерел доходів і боротьби проти феодальної анархії, впроваджують Магдебурзьке право як джерело нового підходу до повинності (частина натуральних зборів з міського населення замінялася на грошові збори з торгівлі та промислів). Міста формально виходили з-під юрисдикції королівських чи великокнязівських намісників. Їх компетенція переходила до призначеного урядом війта, який ставав тепер на чолі магістрату - органу міського самоврядування. Уперше на українських землях при магістраті вводилися дві колегії: - лаву (суд у кримінальних справах) і раду (адміністративний орган і одночасно суд у цивільних справах).

Протягом XIV-XV ст. Магдебурзьке право одержали Львів (1356 р.), Кам'янець (1374 р.), Санок (1389 р.), Луцьк (1432 р.), Кременець (1438 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1494-1497 рр.). Варто зазначити, що в XV-XVI ст. на значній частині сучасної України були поширені польські господарська та правова системи. Вони були введені на підставі Польської Королівської постанови 1569 р. (Литовського статуту «Люблінська унія») і діяли у Галицькому, Волинському, Браславському і Київському воєводствах. Усі справи там розглядав Судовий орган - осібний трибунал. Такий порядок певною мірою сприяв стабілізації внутрішньополітичної ситуації, але загальмував як правотворчу, так і правозастосовчу діяльність. Водночас забезпечення безпеки громади, її майна і території велось не досить плідно, на що вказував М. Грушевський: «шляхта і староста, того начальства не слухають; наємне військо, не дістаючи на час платні, виходить з карності, бунтується й грабує людність; сили того війська замалі» [1, с. 21], «великі пограничні простори, повні елементів безправних і протиуправних, де якраз найбільше треба було нагляду й власти» [24, с. 341]. Це свідчить про те, що в державі не було надійного правопорядку і не застосовувався належним чином правовий вплив з боку князів на правопорушників. Князі настільки були роз'єднані міжусобничими війнами, що не спромоглися забезпечити надійну безпеку громад від правопорушень як у своїх воєводствах, так і в цілому в державі.

Такий стан захисту власної безпеки свідчить про втрату українськими князями влади і можливості на основі правових заходів забезпечити безпеку. На тлі загальної нестабільності та захоплення території України іноземними колоністами йде процес зростання злочинності, що призводить до соціального і національного гноблення місцевого населення. Немає чітко врегульованої системи правового захисту державності.

Об'єднання навколо Москви супроводжувалося реорганізацією адміністративно-господарського апарату колишніх удільних князівств, створенням централізованої державної системи управління, кодифікацією загальноросійського феодального права («Судебник» 1497 р.), військовими та фінансовими реформами [25, с. 66; 22, с. 272-273, 276].

Але не зважаючи на загарбницьку політику інших держав стосовно України, в її суспільстві починає зароджуватись національна свідомість, яка, поступово набуваючи сили, проявилася у боротьбі за незалежність. Такою силою стало українське козацтво, яке було домінуючим і найбільш владно - структурованим об'єднанням у суспільстві, що взяло на себе відповідальність за розробку відповідних інституцій з правом застосування адміністративно - розпорядчих функцій з метою протидії злочинності і забезпечення безпеки - своєї (людини), суспільної (громади) та державної (всеукраїнської). Для цього козаки розробили своєрідний військовий статут, який врегулював: військово - адміністративний устрій (порядок виборів і функціонування органів влади і управління), порядок володіння і користування землею, спільним нерухомим і рухомим майном, порядок судочинства, підстави відповідальності за злочини і заподіяну шкоду тощо. У кримінально-правовій практиці поряд зі смертною карою застосовували «жорстке» покарання (залишення без їжі; біля ганебного стовпа; відправлення на попереднє місце проживання) чи «погодження дівчини вийти заміж» за цього злодія з метою його виправлення [26, с. 83; 27, с. 133; 28, с. 170-173]. У протидії злочинності козаки чітко дотримувались принципу рівності всіх перед законом і невідворотності покарання.

Третій період - друга половина XVII-XIX ст. У кінці XVII ст. правобережжя України увійшло до складу Російської імперії, і всі правовідносини почали врегульовуватися царськими грамотами й «іменними» указами, постановами сенату та інших вищих органів влади. Особливу роль в історії мав систематизований закон «Соборное Уложение» 1649 р., який юридично завершив закріпачення селянства (скасувавши «заповідні» й «урочні літа»). Проаналізувавши «Соборное Уложение», яке мало двадцять п'ять глав, можна відмітити, що воно визначило значне коло питань, які стосувалися державної влади та її захисту, судочинства, кримінального і цивільного права, фінансів тощо.

Протидії злочинності була присвячена глава XXI «О разбойныхъ и о татиныхъ делахъ», де в ст. 1, 3 визначено державний орган «Разбойный Приказъ», який «въдать» «разбойныя и убійственньїя и татиныя дъла» й якому були підлеглі у забезпеченні правопорядку «губні старости», «целовальники» і в окремих випадках воєводи та приказні люди [29, с. 280].

Важливою подією у намаганні забезпечити власну безпеку України була Конституція гетьмана Пилипа Орлика (1710 р). Проведений аналіз статей цього документа показує, що він був не теоретичним проектом, а досить прогресивним і реальним. У договорі зазначено, що це не швидкоплинний юридичний акт, а документ, який має вічне значення: «постановили, щоб не тільки його ясновельможність задай, Боже, - щасливого свого гетьманування свято дотримувався духу оцих угод і Конституцій (що висловлено у наступних пунктах), про що присяг своєю честю, але щоб їх незмінно виконували й інші гетьмани - наступники того уряду» [30, с. 22].

Демократичними положеннями конституції у сфері забезпечення безпеки людини, суспільства, держави можна вважати закріплені в VI пункті правові основи запобігання «самодержавству гетьмана». Для цього при гетьманові повинна була існувати Рада, без рішення якої гетьман не міг розпочати жодної серйозної справи «стосовно справедливостей, або хибних дій щодо військових прав і вольностей чи зловорожого Вітчизні». Члени Ради мали право вільного волевиявлення «свободи голосу». Передбачалось, що інтереси громади в Раді повинні представляти обрані генеральні старшини, полковники і генеральні радники. Генеральні старшини мали право вносити зміни в адміністративно-територіальний і управлінський устрій держави. Вбачається, що воно впроваджувалось з метою «безпеки Вітчизни», а також прагнень «про спільне благо і про всі громадські справи» та унеможливлення прийняття гетьманом рішень, «що могли б завдати шкоди безпеці Вітчизни і громадському благу» [30, с. 31-32].

Хоча ця конституція не була втілена в життя, але вона мала великий вплив на розвиток правової думки в Україні. У ній закладалися такі принципи, як рівність усіх перед законом; виборність, хоча і за згодою гетьмана; фінансова підзвітність та підконтрольність; соціальна справедливість; захист прав і свобод громадян; захист здоров'я нації; незалежність суду.

У цей період для судочинства Гетьманщини мали велике значення петровські укази з питань кримінального права від 12 і 19 листопада 1721 р. та «О форме суда» від 3 листопада 1723 р. Ці укази скасували положення Литовського статуту. Наступний Указ від 1724 р. відповідно до постанови Малоросійської колегії підкреслював, що всі норми права чинні на всій Україні [31]. З 1930 р. Генеральний військовий суд застосовував спеціальне положення «Суд по формі» [32, с. 19]. У подальшому суди використовували також укази Петра I та Єлизавети Петрівни (1760 і 1761 рр.), які, зокрема, замінили смертну кару на довічну каторгу в Сибіру [33].

У таких складних умовах закріплення в Україні Російської правової системи постало одне з найгостріших питань - забезпечення внутрішньої безпеки суспільства.

З огляду на це революційним кроком у намаганні протидіяти злочинності та сприяти забезпеченню внутрішньої безпеки суспільства на теренах Російської імперії, включаючи і підлеглі українські землі, став Указ Петра I у 1718 р. про створення поліції. Наступним кроком у розбудові поліцейської системи було створення у 1721 р. Московської поліцмейстерської канцелярії, яка «рождает добрые порядки и правоучения… препятствует дороговизне… производит чистку на улицах и в домах. предостерегает все приключившиеся болезни…призирает нищих, больных, увечных и прочих неімущих. защищает вдовиц, сирот и чужестранных по заповедям Божьим… воспитывает в целомудренной чистоте и честных науках.» [34, с. 172]. При канцелярії діяла політична поліція - Тайна канцелярія. З цього часу інститут поліції поділявся на чотири підрозділи: виконавчу поліцію, поліцію безпеки, поліцію благополуччя, господарську поліцію.

Питаннями запобігання злочинності та забезпечення внутрішньої безпеки суспільства опікувалась виконавча поліція. З метою більш ефективного запобігання злочинності та забезпечення безпеки суспільства влада намагалася залучити на допомогу поліції різні верстви населення [35, с. 127].

У 1802 р. були створені органи центрального управління - міністерства, у тому числі Міністерство внутрішніх справ з обов'язками забезпечення внутрішньої безпеки російської держави [34, с. 176]. У 1826 р. у зв'язку з нестабільною внутрішньою ситуацією (повстанням декабристів) Російська влада сформувала новий орган - політичну поліцію. Цю функцію було покладено на третє відділення Власної Його Величності канцелярії. Її завданнями було забезпечення боротьби з фальшивомонетництвом, адміністративна висилка неблагонадійних осіб, збереження державних секретів, збір відомостей про осіб, які знаходяться під наглядом поліції, створення інституту жандармів [34, с. 175; 36, с. 38-40; 37]. В історії така діяльність поліції отримала назву політики «поліцейського соціалізму». Засновником її був начальник Московського охоронного відділення (а згодом - голова Особливого відділу Департаменту поліції Росії) С.В. Зубатов. Також третє відділення здійснювало діяльність щодо запобігання загрозам з боку спецслужб іноземних держав, зокрема таких, які активізувалися у зв'язку із Боснійською міжнародною кризою 1878 р. (анексія Австрією Боснії, що викликала обурення Росії) і проводилися на українських землях.

На основі аналізу праць науковців можна стверджувати, що в XIX ст. під поліцейським правом розуміли внутрішнє державне управління, яке передбачало не тільки заходи з охорони порядку та безпеки, а й із забезпечення подальшого розвитку матеріальних благ і духовних цінностей суспільства.

Аналіз теоретико-практичних засад діяльності поліції дає змогу зробити висновок, що у XIX ст. увага була сконцентрована на двох основних видах загроз для суспільства: 1) тих, що здійснюються з волі людини (злочини); 2) тих, що не залежать безпосередньо від людини (пожежі, епідемії, стихійні лиха тощо).

Виокремлюються три історичні періоди, в яких формувалися правові засади протидії злочинності та забезпечення внутрішньої безпеки українського суспільства.

Перший період належить до X-XIII ст., коли дві соціально-політичні сили визначали світоглядне спрямування і вибір засобів забезпечення безпеки, а саме: церква і князь. Церква пропагувала думку, що першоосновою всіх подій, усіх здобутків і негараздів, творіння подальшої долі (історії) є Боже провидіння, а безпосереднім божим виконавцем і захисником громади є князь і його дружина, які протидіють злочинності та забезпечують безпеку всієї громади (підданих).

Другий період це XIV - перша половина XVII ст., коли на роздроблених Українських землях спостерігалась розмаїтість правових джерел щодо протидії злочинності та забезпечення безпеки суспільства. Це, зокрема, Магдебурзьке право, Литовський статут, Люблінська унія, Литовсько-руські сойми, «Інструкції» Д. Апостола (1730 р.), збірник правових норм «Процес краткий приказной изданный при резиденции гетьмана» (1734 р.), на підставі яких карали злочинців, забезпечуючи безпеку громади і держави. Поряд із державницькими інстиціями на українських теренах зароджується українське козацтво, яке стає реальною силою, що протидіє злочинності та забезпечує безпеку українського суспільства.

Третій період припадає на другу половину XVII-XIX ст. У цей період протидія злочинності та забезпечення внутрішньої безпеки тісно пов'язується з діяльністю поліції, яка виконувала внутрішньостабілізаційні функції. Робиться висновок, що в науці, суспільній свідомості та законодавстві прогресує думка, що обсяг і напрямок діяльності поліції визначалися і досі визначаються пріоритетами соціального призначення держави. Це, зокрема, досягнення балансу інтересів особи, громади та загальнонаціонального інтересу через державне управління системою внутрішньої безпеки. Держава в більшості випадків ставила перед собою за мету використання силових структур і вжиття заходів, які, на її думку, є найбільш прискореним кроком до нормалізації стану законності та правопорядку, а також ліквідації загроз безпеки людини і суспільства.

Список використаних джерел

правовий злочинність безпека

1. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т. / М.С. Грушевський; [ред - кол.: П.С. Сохань (голова) та ін.]. - К.: Наукова думка, 1991-1998. - Т. 1: До початку XI віка. - 1991. - 736 с.

2.Історія України / [кер. автор. кол. Ю. Зайцев]. - 2-е вид., зі змін. - Львів: Світ, 1998. - 488 с.

3. Рыбаков Б.А. Начало Русского государства (Представления летописца о Руси VI-IX вв.) / Б.А. Рыбаков // Вестник МГУ. - 1955. - №4-5. - С. 63-68.

4. Ericsson K. The Earliest Conversion of the Rus'to Christianity // The Slavonic and East European Review. - Vol. 44, №102. - London, 1966. - P 102.

5. Гаркави А.Я. Сказания мусульманских писателей о славянах и русских. (С половины VII века до конца Х века по Р Х.) / А.Я. Гаркави; [собрал, перев. и объясн. А.Я. Гаркави]. - СПб.: Тип. Имп. акад. наукъ, 1870. - VIII. - 308 с.

6. Памятники Русского права / Под ред. С.В. Юшкова. - Вып. 1: Памятники права Киевского государства. Х-ХІІ вв. / [сост. А.А. Зимин]. - М.: Госюриздат, 1952. - 287 с.

7. Menander Protector. Fragmenta Historicorum Graecorum, vol. 4. Parisiis, editore Ambrosio Firmin Didot (далее - Menander). - P 204.

8. Лихачёв Д.С. Русский посольский обычай ХІ-ХІІІ вв. / Д.С. Лихачёв // Исторические записки: непериодический сборник. - М.: Изд-во АН СССР (с 1992 - Изд-во РАН), 1937. Т. 18. - 1946. - С. 42-55.

Размещено на Allbest.ru