Становлення світоглядного розуміння прав і свобод людини та громадянина

Статтю присвячено історико-правовому аналізу інституту прав і свобод людини та громадянина. Автор з'ясовує етапи розвитку та становлення прав і свобод людини та громадянина у світі від античних часів до середньовіччя,доби просвітництва і до прийняття Загальної декларації прав людини та на її основі найважливіших міжнародних актів. Робиться висновок, що до завершення ІІ Світової Війни міжнародне право й дипломатія не звертали особливої уваги на права і свободи людей. А входження України до Ради Європи значно розширило можливості захисту прав і свобод українців.

Ключові слова: права і свободи людини та громадянина, декларація, конституція, демократія.

Статья посвящена историко-правовому анализу института прав и свобод человека и гражданина. Автор раскрывает этапы развития и становления прав и свобод человека и гражданина в мире от античности до средневековья, эпохи просвещения и до принятия Общей декларации прав человека и на ее основе важнейших международных документов. Обосновывает выводы о том, что на момент завершения ІІ Мировой Войны, международное право и дипломатия не обращали особого внимания на права и свободы людей, а вхождение Украины в Совет Европы существенно расширило возможности защиты прав и свобод украинцев.

Ключевые слова: права и свободы человека и гражданина, декларация, конституция, демократия.

The author elucidates stages of development of rights and freedoms of man and citizen in the world from ancient times to medieval period, from the age of Enlightenment up to the adoption of the Universal Declaration of Human Rights and its consecutive international instruments. It is concluded that prior to the end of World War II the international law and diplomacy didn't pay specific attention to human rights and freedoms. Ukraine's affiliation to the Council of Europe contributed significantly to the possibilities of protection of human rights and freedoms of Ukrainian people.

Key words: rights and freedoms of man and citizen, declaration, constitution, democracy.

Постановка проблеми. В будь-якій правовій та соціальній державі, права і свободи людини та громадянина складають найважливіший соціальний і політично-юридичний інститут, який об'єктивно є виміром досягнень суспільства та показником його зрілості і цивілізованості. Він є засобом доступу особистості до духовних і матеріальних благ, механізму влади, законним формам волевиявлення, реалізації своїх інтересів. Досвід багатьох століть свідчить, що нічого немає незмінного, крім природних і невід'ємних прав людини. Наразі майже усі дослідники права єдині в тому, що права і свободи людини та громадянина мають природний характер. Надані індивіду від народження. Держава ж повинна визнавати невід'ємність цих прав від людини і закріплювати їх нормативно.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Різним теоретичним аспектам прав і свобод людини присвячено чимало праць таких відомих вітчизняних і зарубіжних учених, як С.С. Алексєєв, М.М. Антонович, С.П. Половатий, О.В.Зайчук, Ю.І. Крегул, М.І. Козюбра , Е.А. Лукашева, М.М. Марченко, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, В.І. Євінтов, М.І. Хавронюк, А.Ф. Черданцев, Ю.С. Шемшученко, Ф.П. Шульженко, Д. Донеллі, У. Батлер, Р. Ціппеліус та інші.

Невирішені раніше проблеми. Не дивлячись на те, що дослідженню прав і свобод людини, в юридичній науці, присвячено чи не найбільшу кількість праць, з різних аспектів - наприклад, концепції прав людини в теорії соціальної та правової держави, реалізації конституційних прав і свобод людини в Україні тощо, недостатньо висвітленими залишаються питання світоглядного осмислення та розуміння прав і свобод, як невід'ємної і рушійної сили цивілізаційного розвитку усього людства.

Мета. У зв'язку з цим автор статті ставить перед собою мету знайти відповіді на ці запитання.

Виклад основного матеріалу. «Права людини, - відмічає С.С. Алексєєв, з давніх часів традиційно розуміються в суто «особистісному» значенні - як статус чи природні, невід'ємні права і свободи особистості, індивіда [1, с.642]. Про це писали свого часу і Г. Гроцій, Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск'є, Д. Юм, К. Гельвецій, Д. Медисон, Т. Джеферсон, Т. Лейн, Е. Кабе, С. Сімон та багато інших мислителів минулих століть.

Витоки процесу визнання прав людини ми знаходимо ще у працях стародавніх мислителів. Протагор підкреслював, що людина - мірило усіх речей; Алкідамант - бог зробив усіх вільними, природа нікого не зробила рабом; Цицерон - між людьми немає ніякої різниці, людина є громадянином усього світу [2, с.214, 221,284]. Фундаментальний внесок у поширення уявлень, із яких згодом формувалася концепція прав людини, зробило християнство. Християнська релігія сформувала чимало гуманістичних принципів і нормативів загальнолюдського характеру. Вона інтегрувала уявлення щодо прав людини, поєднавши їх із релігійно-моральними цінностями, підсиливши їх вплив посиланнями на Бога. Наприклад, вимагалося поважати кожну людину як творіння Бога за його образом і подобою. Таке походження людей зумовлювало, згідно із християнським вченням, принципову рівність і свободу кожного у духовному вимірі - перед Богом, однак ще не поміж собою.

Перше закріплення у законодавстві низки ідей щодо прав людини пов'язується з англійською Великою хартією вольностей (1215 р.), яку підписав англійський король Іоан Безземельний внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами. Хартія захищала право на приватну власність, недоторканість та свободу особи від абсолютизму та свавілля влади. Цей закон досі є чинним серед інших конституційних законів Великобританії. Хартія справила значний вплив на розширення ідеї прав і свобод людини та знайшла свій розвиток у «Петиції про права» (1628 р.) та «Біллі про права» (1689 р.).

Вирішальним етапом у процесі розвитку прав і свобод людини стали буржуазно-демократичні революції XVII-XVIII ст.ст. Вони висунули як широкий набір прав людини, так і принципи свободи, формальної рівності, які заклали підґрунтя універсальності прав людини і надали їм справді демократичного звучання. Вони здійснили значний вплив на характер держави, оскільки обмежували її всевладдя, сприяли встановленню відносин між державною владою та індивідом, звільнивши останнього від надмірної опіки, придушення його волі та інтересів з боку владних структур. Так, у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва - Т. Гоббса, Дж. Локка, Ш.- Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, І. Канта, Т. Джефферсона, Дж.-Ст. Мілля, І. Бентама - були закладені основи сучасного розуміння прав людини, (на життя, свободу, власність тощо) як священних імперативів і норм взаємовідносин особи і влади, висунуті концепції виникнення держави із вільної угоди людей, ідеї про те, що держава спирається на природні закони.

Погляди мислителів та науковців про природність прав та їх приналежність живим істотам, про їх невід'ємність від людини вплинули на ранньобуржуазне конституційне законодавство та державно-правову практику. Починаючи з другої половини XVII ст. приймаються: в Англії - Habeas Corpus Act (1679 р.), яким заборонялось безпідставне тривале (понад трьох діб) утримання заарештованого у в'язниці і проголошувалось право на розгляд його справи суддею чи іншою компетентною посадовою особою протягом розумного строку, було введене правило про недопустимість повторного притягнення до відповідальності за один і той самий злочин; Біль про права (1689 р.) забороняв жорстокі покарання та проголосив свободу слова в парламенті; у США - Декларація прав американського штату Вірджинія (1776 р.), яку було покладено в основу прийнятої тоді ж Конституції США. У ст.1 Декларації зазначалося, що «всі люди від природи однаково вільні й незалежні, мають певні невід'ємні права..., а саме - права втішатися життям і волею, набувати й володіти власністю, займатися пошуками щастя та безпеки». Тогочасна Конституція США була надзвичайно прогресивним документом, який мав вплив не тільки на розвиток прав людини у цій країні, а й на утвердження прав людини у законодавстві інших країн; у Франції - Декларація прав людини і громадянина (1789 р.). У вступі Декларації урочисто проголошувалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є «забуття прав людини і зневага до них». Права людини проголошувалися природними, невід'ємними та священними. У ст.1 Декларації говорилося, що «люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах. Суспільні відмінності можуть базуватися тільки на міркуваннях загального блага». У перше, у світовій практиці в Декларації були зафіксовані загальновизнані принципи взаємовідносин людини і держави у демократичному суспільстві: «дозволено все, що прямо не заборонено законом; ніхто не може бути покараний не інакше, як за законом, належно застосованим, виданим та опублікованим до здійснення правопорушення; особа вважається невинуватою у вчиненні того чи іншого правопорушення доти, доки в судовому порядку на підставі закону не буде доведено її вину» [4, с.26-29].

Незважаючи на те, що положення вказаних юридичних документів Англії, США та Франції не раз ігнорувалися, вони стали свого роду еталоном, взірцем для законодавчого закріплення насамперед фізичних і особистісних (громадянських) та політичних прав людини.

Подібні та інші права людини та їх гарантії вже у ті часи були визначені й у законодавстві багатьох інших країн. Ще у Конституції Пилипа Орлика (1710 р.) декларувались ідеї піднесення природних прав, верховенства права і рівності перед законом і судом.

Упродовж XVIII-XIX ст.ст. з розвитком у світі конституціоналізму і парламентаризму ідея прав і свобод людини все більше втілюється у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і утворення Міжнародної організації праці (згодом ООН), права людини почали входити у сферу впливу міжнародного правового регулювання. Питання захисту прав людини виходять за вузьконаціональні межі і стають об'єктом регулювання міжнародного права.

Але, не дивлячись на те, що було покладено край досі традиційній точці зору на те, що держави самі вирішують, як їм ставитися до своїх громадян, до Другої світової війни права і свободи людини рідко були темою для обговорення в міжнародній політиці. Більшість держав систематично порушували ці права. До США проникла расова дискримінація, Радянський Союз був тоталітарною державою з таємною поліцією. Велика Британія, Франція, Нідерланди, Португалія, Бельгія, Сполучені Штати Америки та Іспанія утримували колонії в Африці, Азії та на Карибах. Права людини розглядалися радше як питання внутрішньої політики. Навіть такі прояви геноциду, як російські погроми євреїв чи винищення вірмен у Туреччині, викликали лише несхвальні заяви. Менш значущі порушення, навіть не вважалися прийнятною темою для дипломатичної розмови [5, с.14].

Винятком стала кампанія проти рабства. Провідні держави на Віденському конгресі у 1815 р. зобов'язалися відмінити рабство. Багатостороння міжнародна угода про заборону торгівлі рабами була, нарешті, підписана в 1890 р., але угода про заборону рабства, на відміну від торгівлі рабами, до 1926 р. взагалі не розроблялася.

Ставлення держав-переможців до прав людини було ганебним. Перед війною небагато було зроблено, щоб допомогти євреям, які намагалися покинути Німеччину і сусідні їй країни, фактично тим хто втекли було відмовлено в притулку урядами держав- союзниць. Під час війни не було зроблено жодних зусиль для припинення функціонування німецьких та радянських концентраційних таборів. Останні, ще довго після закінчення війни, були притулком для мільйонів радянських людей. Так, з 1929 р., коли ГУЛАГ увійшов у період свого найбільшого зростання, і до 1953 р., близько 18 мільйонів людей пройшли через цю м'ясорубку. Ще близько 6 мільйонів осіб було вислано й депортовано до казахських пустель і сибірських лісів [6, с.10].

Отже, як бачимо, до війни, міжнародне право й дипломатія не звертали уваги на права та свободи людини. І першим кроком у заповненні цього вакууму став Нюрнберзький процес над військовими злочинцями (1945-1946 рр.), на якому проти нацистських лідерів висувались безпрецедентні на той час звинувачення в злочинах проти людства.

Наступний етап бурхливого розвитку концепції прав і свобод людини нової якості - вже як світових стандартів, збігся із закінченням Другої світової війни та об'єднання держав в Організацію Об'єднаних Націй. У Пакті Ліги Націй права людини не згадувались. Проте, Преамбула Статуту ООН містила намір «знову підтвердити віру у невід'ємні права людини», а ст.1 проголошувала «заохочення поваги до прав людини і до невід'ємних свобод», як одну з основних цілей організації. 10 грудня 1948 р. Генеральна асамблея ООН приймає Загальну декларацію прав людини, яка навіть сьогодні дає найбільш авторитетне визначення міжнародним нормам щодо прав людини. Саме цей день щорічно відзначається у всьому світі як Міжнародний день прав людини.

Загальна декларація прав людини є продуктом повоєнних роздумів, надій і сподівань людства. Ігнорування та пряме порушення прав людини у ряді країн на національному, а потім і світовому рівнях напередодні та під час Другої світової війни об'єктивно спонукали людство створити відповідні міжнародні загальновизнані стандарти з прав людини шляхом прийняття міжнародно-правових актів, які визначали б і гарантували певне коло найважливіших прав і свобод. Загальна декларація - це акт самозбереження людства, реакція на фашизм, тоталітаризм, диктатуру і подібні негативні явища, згубні для людини і людства, і водночас - це якісно новий людський вимір, нові міра гідності людини та рівень людської свідомості і буття, нижче якого людина не повинна сходити, оскільки там може бути інший світ - нелюдський з погляду сучасної людини [7, с.7]. Положення Декларації набули подальшого розвитку в ряді міжнародних і регіональних правових актах, зокрема в Міжнародних пактах про громадянські та політичні права, про економічні, соціальні і культурні права (1966р.); Європейській конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (1950 р.); Міжнародних конвенціях про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1966 р.), про захист прав всіх трудящих мігрантів і членів їх сімей (1990 р.); Конвенціях про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (1948 р.), про припинення злочину апартеїду і покарання за нього (1973 р.), про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.), про права дитини (1989 р.), проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність людини видів поводження і покарання (1984р.) та ін.

декларація людина свобода громадянин

Висновки

З часу вступу України до Ради Європи і схвалення законів про ратифікацію наведених міжнародних актів з прав людини, у громадян України з'явилася можливість після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до Європейського суду з прав людини.

Визнання міжнародних стандартів прав людини в науковій літературі розглядається як історичне надбання суспільного розвитку, процес накопичення позитивного досвіду в галузі прав людини, що потребує глибокого використання, усвідомлення, пропагування і, нарешті, практичного використання у законотворчій діяльності всіх держав світу, особливо посткомуністичних. Розв'язання зазначених проблем стосується всіх держав - членів міжнародного співтовариства. І одним із головних завдань цього процесу має стати закріплення у масовій правосвідомості поняття прав людини як пріоритетного порівняно з іншими соціальними цінностями [8, с.19-20].

Сьогодні, визнання і юридична захищеність прав і свобод людини та громадянина, їх розширення і розвиток, справедливо вважається головною ознакою правової держави, ступеня демократизації всіх політичних, суспільних, громадянських інститутів та їхніх взаємовідносин з державою, зрілості громадянського суспільства, показник, що характеризує певну державу як правову чи навпаки. Є.А. Лукашова, з цього приводу, зазначає, що права людини є ціннісним орієнтиром, який дає змогу застосовувати «людський вимір» не лише до держави, права, закону, законності, правового порядку, а й громадянського суспільства, оскільки ступінь розвину тості останнього залежить значною мірою від наявності прав та свобод людини і громадянина, а також від обсягу цих прав та їхньої реалізації. Становлення і розвиток прав і свобод людини дає змогу розкрити тип цивілізації, її етап, оскільки відносини людини і держави є найважливішою ознакою, що характеризує природу тієї чи іншої цивілізації, а державу як правову чи не правову [9, с.1].

Список використаних джерел

1. Алексеев С. С. Восхождение к праву: Поиски и решения : монография / С. С. Алексеев. - М.: НОРМА, 2001. - 748 с.

2. История политических и правовых учений: Древний мир / под ред. А. Д. Далманова. - М.: Знание, 1985. - 672 с.

3. Крегул Ю. І. Права і свободи людини : навч. посіб. / Ю.І. Крегул, В.В.Ладиченко, В.І.Орленко. - К.: Книга 2004. - 288 с.

4. Рабінович П.М., Хавронюк М.І. Права людини і громадянина: навчальний посібник / П. М. Рабінович, М. І. Хавронюк- К.: Атіка, 2004. - 464 с.

5. Донеллі Джек. Права людини у міжнародній політиці / Джек Донелі ; переклад з англійської Тараса Завалія. - Львів: Кальварія, 2004. - 280 с.

6. Еппломб Енн Історія ГУЛАГу / Енн Еппломб ; пер. з англ. А. Іщенка. - К.: Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2010. - 512 с.

7. Погорілко В. Ф. Загальна декларація прав людини - одна з найважливіших загальнолюдських цінностей ХХ століття / В. Ф. Погорілко // Право України. 1999. -№ 4. - С.6-10.

Размещено на Allbest.ru