Еволюція конвенційних повноважень Комітету міністрів Ради Європи

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 341.176(4)

Еволюція конвенційних повноважень Комітету міністрів Ради Європи

Д. Аббакумова

аспірантка кафедри міжнародного права Національного юридичного університету імені Яр ослава Мудрого

Статтю присвячено дослідженню повноважень Комітету міністрів Ради Європи від-повідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у різні історичні етапи його функціонування. Проаналізовано зміни, які вносилися до цієї Конвенції.

Ключові слова: Конвенція, політичний орган, Комітет міністрів, Рада Європи. міністр рада конвенція право

Статья посвящена исследованию полномочий Комитета министров Совета Европы в соответствии с Конвенцией о защите прав человека и основных свобод в различные исторические этапы его функционирования. Проанализированы изменения, которые вносились в Конвенцию.

Ключевые слова: Конвенция, политический орган, Комитет министров, Совет Европы.

This article is devoted to research the powers of the Committee of Ministers of the Council of Europe in accordance with the European Convention on Human Rights in different historical stages of its functioning. More than 60 years have been passed since the Convention was signed. Some provisions have changed or even lost their validity. Scientists did not pay sufficient attention to the question of the evolution of conventional powers of the Committee of Ministers that makes this issue topical and requires detailed investigation.

The author considers it appropriate to divide the activities of the Committee of Ministers into three stages of development, because depending on the functions assigned to it by the Convention, the Committee of Ministers played a different role in the Council of Europe and in ensuring its basic goals.

The first stage is limited to the period from 1949 to 1998. At this stage special attention is paid to the quasi-judicial functions of the Committee of Ministers. It is concluded that these functions had more political nature rather than judicial and legal. The views of scientists on this issue are analyzed and the relevant articles of the Convention were scrutinized.

The second stage is limited to the period from 1998 to 2010. It is noted that at this stage the Protocol № 11 entered into force. It carried out radical reform of the control mechanism of the Convention. The author pays attention to the fact that after conducting the reform and making the appropriate changes, the Committee of Ministers remained only one function under the Convention - to supervise the execution of judgments of the European Court of Human Rights.

The beginning of the third period was chosen 2010 because from that moment one of the functions entrusted on the Committee of Ministers by the Convention, namely the supervision of execution ofjudgments of the European Court, again experiencing some amendments. Have been analyzed the provisions of the Protocol № 14, which became another level of the comprehensive reform of the control mechanism of the European Convention.

It is concluded that although the Committee of Ministers is the Council of Europe's statu-tory body, but at different times he had to perform at the same time the functions entrusted on it by the Convention. It is ascertained that since its creation the control mechanism and to-gether with it the work of the Committee of Ministers did not give those results on which its founders were expected. However over the years, the Committee of Ministers managed to become a leading forum for discussing and resolving European problems.

Keywords: European Convention on Human Rights, political body, Committee of Ministers, Council of Europe.

Постановка проблеми. Комітет мі-ністрів є керівним і виконавчим орга-ном Ради Європи, який передбачений Статутом цієї міжнародної організації. До його складу входять міністри за-кордонних справ усіх держав-членів або їх постійні дипломатичні представники у Страсбурзі. Разом із Парламентською Асамблеєю Комітет міністрів діє від імені Ради Європи і контролює до-тримання державами-членами своїх зобов'язань.

Особливої уваги заслуговують пов-новаження Комітету міністрів, які на-дані йому Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Проте з моменту підписання Конвенції пройшло більше 60 років, і деякі положення було зміне-но або ж взагалі вони втратили свою чинність. Питанню еволюції конвен-ційних повноважень Комітету міністрів не було приділено достатньої уваги науковцями, що робить це питання актуальним і потребує детального дослідження.

Стан дослідження. Багато вчених вивчали особливості європейської сис-теми захисту прав людини, впровадже-ної Конвенцією. Так, деякі європейські вчені, серед яких П. Лепрехт, А. Кассе- се, К. Зангі, Р. Макдональд, Ф. Матшек, Х. Петзольд, А. Джемшевскі досліджу-вали питання діяльності Комітету міністрів, а також проблему виконання цим органом квазісудових функцій. Однак із плином часу повноваження Комітету міністрів за Конвенцією змінювалися, але їх системного дослідження так і не проводилося.

Метою статті є дослідження конвен-ційних повноважень Комітету міністрів на різних етапах його становлення та аналіз відповідних змін, які вносилися до Конвенції.

Виклад основного матеріалу. Коли навесні 1949 р. на конференції у палаці Святого Джеймса в Лондоні був під-писаний Статут Ради Європи, він, як і більшість політичних документів, був компромісом. У той час існував значний тиск із боку неурядових, але впливових кіл, які наполягали на створенні чогось подібного до Європейського парламенту, і уряди деяких країн були готові прийняти цю ідею. Інші ж віддавали перевагу органу міждержавного співробітництва традиційного спрямування, який, однак, мав бути новим за своїм змістом, оскільки планувалося, що це буде європейська регіональна організа-ція політичного характеру. Кінцевий компроміс полягав у включенні як уря-дових, так і парламентських елементів, надаючи Комітету міністрів повнова-ження щодо прийняття рішень, а Пар-ламентській Асамблеї тільки дорадчі повноваження [1, с. 235-255].

У преамбулі Статуту висловлюється переконання урядів, які його підписали, у тому, що «є потреба більш тісного єднання між усіма європейськими кра-їнами, які сповнені одними й тими ж ідеалами», і впевненість у тому, що « віднині необхідно створити організацію, яка об'єднає європейські держави в більш тісний союз». Далі де-кларується намір створити Раду Європи, метою якої є «досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення в життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та со-ціальному прогресу». Стаття 1 наголо-шує: «Ця мета досягається за допомогою органів Ради шляхом розгляду питань, що становлять спільний інтерес, шляхом укладання угод та здійснення спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, юри-дичній та адміністративній галузях, а також у галузі захисту та подальшого здійснення прав і основних свобод лю-дини» [2].

Зазначаючи про досягнення більшо-го єднання між країнами шляхом укла-дання угод і здійснення спільних дій у різних сферах, Статут не дає відповіді стосовно того, яким саме чином це буде виконуватися. Він тільки вказує на те, що ці дії повинні здійснюватися через органи Ради Європи. Саме на Комітет міністрів і Парламентську Асамблею Статут покладає усю роботу з реалізації основних цілей Ради Європи.

Оскільки основною метою Ради Єв-ропи є захист прав людини і нагляд за їх додержанням на Європейському кон-тиненті, то і діяльність та роль її основ-ного органу - Комітету міністрів буде доцільно розглянути у світлі повнова-жень, наданих йому Конвенцією в різні історичні етапи його функціонування. Адже Статутні повноваження Комітету міністрів залишалися сталими і майже не змінилися з часу підписання Статуту організації, а конвенційні змінювалися декілька разів.

Залежно від функцій, покладених на нього Конвенцією, Комітет міністрів відігравав різну роль у Раді Європи і в забезпеченні її основних цілей. Тому вважаємо за доцільне виділити у діяль-ності Комітету міністрів три етапи роз-витку.

Перший етап варто обмежити 1949-1998 рр. Його можна вважати періодом становлення Комітету міністрів, який проходив в умовах невизначеності та певної недоцільності тих повноважень, які були надані йому Конвенцією як по-літичному, а не судовому органу.

З моменту підписання Конвенції у 1950 р. Комітет міністрів здійснює нагляд за виконанням рішень Європей-ського суду з прав людини. Хоча Комі-тет міністрів Ради Європи є політичним органом, утім під час розробки Конвен-ції її автори вирішили, що треба його наділити рядом функцій, пов'язаних з роботою контрольного механізму, що, втім, далеко не завжди сприяло поліп-шенню захисту прав людини в межах Конвенції.

Комітет міністрів так само, як і сьо-годні, виконував у зазначений вище пе-ріод широке коло завдань у Раді Європи, і тому тільки частина його повноважень була прямо пов'язана з виконанням функцій за Конвенцією. Так, відповідно до Конвенції, Комітет міністрів виконував три основні функції:

- обирав членів Європейської комісії з прав людини (стаття 21 Конвенції);

- вирішував, чи було порушення Конвенції у тих справах, які не були передані до Суду (стаття 32 Конвенції);

- здійснював нагляд за виконанням рішень Суду (стаття 54 Конвенції) [3, с. 647].

Під час створення контрольного ме-ханізму в межах Конвенції, його засновники пішли на компроміс, наділивши Комітет міністрів, який є політичним органом, функціями квазісудового характеру. Ухвалення такого рішення, як зазначає М. Л. Ентін, було «політико- правовою реальністю функціонування регіонального механізму контролю за дотриманням державами-членами прав людини» [4, с. 102]. Основні функції Комітету міністрів, безпосередньо пов'язані з контрольним механізмом Конвенції, містилися в колишніх стат-тях 32 і 54 Конвенції. У своїй сукуп-ності ці дві статті наділяли Комітет міністрів досить важливими повнова-женнями.

Комітет міністрів здійснював декіль-ка функцій для забезпечення того, щоб Високі Договірні Сторони виконували свої зобов'язання за цим документом. Стаття 2 Регламенту, прийнятого Комі-тетом міністрів для застосування ко - лишньої ст. 32 Конвенції, передбачала, що всі члени Комітету мають повнова-ження брати участь в обговореннях та ухваленні рішень у зв'язку зі справами, які розглядаються в межах Конвенції, незалежно від того, ратифікувала ця держава Конвенцію чи ні.

У тих випадках, коли Висока Дого-вірна Сторона не визнала юрисдикцію Європейського суду відповідно до ко - лишньої ст. 46 Конвенції, Комітет міні-стрів приймав остаточне рішення щодо будь-якого питання, яке офіційно роз-глядалося Комісією. У пункті 4 ст. 32 передбачалося, що держави-члени по-годжуються автоматично розглядати ці рішення як обов' язкові при ратифікації Конвенції.

Коли ж одна зі сторін, яка відповіда-ла встановленим умовам, не зверталася до Суду протягом тримісячного терміну, встановленого в ст. 32 Конвенції, Комітет міністрів вивчав справу зважаючи на доповідь Комісії. У тому разі, коли Комітет констатував порушення Конвенції, він залишав за собою право висловлювати зацікавленій державі свою думку, робити пропозиції або давати рекомендації за умови, що вони безпосередньо пов'язані з порушенням. Однак такі коментарі не мали юридично обов'язкового характеру для зацікавленої держави. Комітет міністрів рідко відігравав активну роль під час розгляду справ. У більшості випадків він виконував рекомендації, що містилися в доповіді Комісії.

Відповідно до ст. 32 Конвенції рі-шення про порушення Конвенції Комі-тет міністрів ухвалював більшістю у дві третини голосів. У зв'язку з цією ви-могою час від часу виникали проблеми. Якщо в Комітеті міністрів була відсутня необхідна більшість у дві третини голо-сів, то він, зазвичай, ухвалював резолю-цію, у якій зазначалося, що в цьому ви-падку не передбачається прийняття до-даткових дій. У таких резолюціях нічого не говорилося про те, що держа- ва-відповідач дійсно порушила Конвен-цію, і разом з тим Комітет міністрів не знімає з неї підозри в тому, що вона ці порушення допустила. Існувала й низка інших резолюцій Комітету міністрів, що мали інший характер, у яких він радше ухилявся від винесення, аніж виносив рішення про те, чи мало місце порушення Конвенції. Як зазначав Петер Ле- прехт, говорячи про колишню ст. 32 Конвенції, мова йде про найбільш критиковане положення Конвенції, оскільки політичному органу було доручено юридичне за своєю природою завдання [5, с. 699]. Проте з набранням чинності Протоколу № 11 ця стаття Конвенції перестала існувати, залишивши Суду тільки прерогативу вирішення питання про те, було чи не було порушення Конвенції, що посилило юридичний характер контрольного механізму.

Варто відзначити, що саме від Євро-пейської Комісії залежало рішення про те, чи потрапить конкретна справа до Суду або до Комітету міністрів. У Кон-венції з цього приводу нічого не говорилося і навіть не потрібно було, щоб Комісія хоча б якимось чином вмотивовувала своє рішення з цього питання. Петер Лепрехт підкреслював: «Комісія, здається, залишає деякі делікатні справи, в яких вона, однак, вбачає порушення, на розгляд Комітету міністрів із причини політичних наслідків і перешкод, які вони можуть принести уряду» [5, с. 702].

У наукових колах існували палкі су-перечки з приводу того, чи були функ-ції, які здійснювалися Комітетом міні-стрів на підставі Конвенції в її поперед-ній редакції, за своєю природою правовими чи політичними. У правовій доктрині щодо цього було багато різних думок. Зокрема, професор А. Кассесе підкреслював, що Комітет міністрів діє як судовий орган, а рішення, прийняті ним на підставі ст. 32 Конвенції, мають ту ж природу, що і рішення міжнарод-ного судового органу [6, с. 398-403]. Інші ж, навпаки, стверджували, що рі-шення, прийняті політичним органом, не можуть мати правову природу. Так, професор К. Зангі підкреслював, що для того, щоб мати судовий характер, рі-шення повинні прийматися судовим органом із дотриманням процедури, яка надає достатньо гарантій. Проте Комітет міністрів не відповідає ні тій, ні іншій умові. Звідси, на думку К. Зангі, можна говорити про квазісудовий характер рішень [7, с. 920-960].

Діяльність Комітету міністрів відпо-відно до ст. 32 Конвенції важко було назвати ідеальною. Політичні елементи іноді мали свої преваги навіть за про-цедурою, встановленою Конвенцією, що ставало зрозумілим під час обгово-рення питань дружнього врегулювання спору. Однак, коли починала діяти ква- зісудова функція, то задіяні політичні елементи, зазвичай, спричиняли значні перешкоди та суперечності. У всіх ви-падках наявні переваги не могли пере-важити тієї недовіри, яка була серед заявників, коли політичний орган мав виносити судове рішення [8, с. 204].

Політичний характер Комітету міні-стрів мав значний вплив на процедуру розгляду справ за ст. 32 Конвенції, адже ця процедура не була публічною, не була змагальною і проводилася перед органом, який не був незалежним. Та-ким чином, це зовсім не відповідало вимогам ст. 6 Конвенції щодо справед-ливого судового розгляду справи.

Незважаючи на те, що Комітет міні-стрів був погано забезпечений для ви-конання своїх завдань, на практиці він все ж таки виносив остаточне рішення щодо того, чи було порушення Конвен-ції, майже у тій же кількості, що і Суд.

Це було спричинено політикою Комісії та відповідної держави з приводу того, чи передавати справу до Суду, чи ні. Держави не бажали залишати за Судом винесення остаточного рішення. Загалом вони віддавали перевагу, зокрема, якщо були у позиції відповідача, розгляду справи Комітетом міністрів. Дійсно, у цьому органі вони могли не тільки брати участь у голосуванні за ухвалення рішення, а й дуже сильно впливати на це рішення під час обговорення питань, які передували голосуванню.

Комітету міністрів як політичному органу не вистачало характерної риси, яка необхідна для виконання судових функцій, а саме незалежності. Незважа-ючи на те, хто саме представляв держа-ву у Комітеті міністрів: міністри закор-донних справ, міністри юстиції, їх за-ступники, або ж навіть спеціальні експерти - вони всі слідували вказівкам своїх урядів [8, с. 205].

Із прийняттям Протоколу № 11 та набранням ним чинності всі розбіжності, які породжувалися процедурним дуалізмом функціонування контрольного ме-ханізму Конвенції та стосувалися діяль-ності Комітету міністрів, повинні були зійти нанівець. Адже в цьому разі з'являлося чітке розмежування повно-важень між Європейським судом, який виносить рішення, і Комітетом міністрів, що мав стежити за його виконанням і не втручатися в юрисдикційну сферу.

Основними причинами проведення реформи контрольного механізму Кон - венції було різке збільшення кількості скарг, їх зростаюча складність, а також географічне розширення Ради Європи. Окрім того, серед причин реформуван-ня варто відзначити і той факт, що Ко - місія та Суд дублювали один одного, тобто спостерігався паралелізм функцій, що вело до затягування процедури розгляду, а також зайвих витрат. Крім цього дуже багато критикувалося по-ложення Конвенції, яке покладало на політичний орган, тобто на Комітет мі-ністрів, функції судового характеру. В той же час у Комітеті міністрів неаби-яку роль відігравав факт політичної до-цільності [9, с. 108].

В Європейському суді забезпечував-ся більш високий рівень правового за-хисту, оскільки в Комітеті міністрів за-цікавлена особа повністю усувалася від розгляду справи, не кажучи вже про те, що сам характер розгляду справ у Суді та Комітеті міністрів значно відрізняв-ся. Таким чином, залежно від того, де розглядалася справа - у Суді або в Ко-мітеті міністрів, заявник міг її виграти або програти. Тому термінова і ради-кальна реформа даного механізму обу-мовлювалася, головним чином, необхід-ністю створення ефективного і постійно діючого судового контрольного механізму.

Так, у 1998 р. набрав сили Протокол № 11, і розпочався наступний етап ді-яльності Комітету міністрів Ради Євро-пи. Діючі не на постійній основі Євро-пейська комісія і Суд були замінені єдиним, постійно діючим Судом, до якого приватні особи отримали право безпосередньо звертатися зі скаргами на порушення Конвенції [10]. На другому етапі, згідно із внесеними змінами, Комітету міністрів залишилася лише одна функція - нагляд за виконанням рішень Європейського суду. Стаття 46 Конвенції передбачає, що остаточне рі-шення Суду передається до Комітету міністрів Ради Європи, який стежить за його виконанням. Таким чином, Комітет міністрів упродовж кількох десятиліть існування Конвенції стежить за тим, щоб при виконанні рішення Суду заходи, яких вживають держави, окрім виплати встановленої Судом компенсації, дозволили б досягти необхідного результату, а саме: 1) покласти край порушенню і усунути по можливості всі його негативні наслідки для заявника; 2) дієво запобігти подібним порушенням у майбутньому.

Комітет міністрів починає розгляд кожного судового рішення з вимоги до держави-відповідача поінформувати його про заходи, вжиті для виконання цього рішення.

На підставі поданої державою-від- повідачем інформації Комітет міністрів проводить контроль виплати встановле-ної Судом грошової компенсації, а та-кож там, де це необхідно, контролює прийняття заходів індивідуального та загального характеру з метою усунення наслідків порушень Конвенції та запо-бігання новим подібним порушенням у майбутньому.

У результаті проведеної Протоколом № 11 реформи контрольного механізму Комітет міністрів втратив своє право ухвалювати рішення по конкретних справах у випадках, передбачених ко - лишньою ст. 32 Конвенції. Було зробле-но, безумовно, правильний крок, уна-слідок якого політичний орган, по суті, був позбавлений судової функції. Збе-реження ж за Комітетом міністрів функ-цій із нагляду за виконанням рішень Європейського суду було вкрай важли-вим з огляду, по-перше, на положення Комітету як головного політиковстанов- люючого органу Ради Європи, який має право, відповідно до Статуту організа-ції, ухвалювати рішення про призупи-нення членства держав у Раді; по-друге, на необхідність скрупульозного дотри-мання державами-учасницями поло-жень Конвенції для створення єдиного європейського правового поля. Крім того, у наш час навряд чи хтось піддасть сумніву той факт, що участь у Конвенції і відданість її основним принципам є найважливішими умовами членства держав у Раді Європи [11, с. 71].

Третій етап у розвитку Комітету мі-ністрів можна окреслити періодом з 2010 р. і дотепер. Початком третього періоду обрано 2010 р., тому що саме з цього моменту одна із функцій, нада-них Комітету міністрів Конвенцією, а саме нагляд за виконанням рішень Європейського суду, знову зазнає дея-ких доповнень. Відповідні зміни були внесені Протоколом № 14, який висту-пив черговим рівнем комплексної ре-форми контрольного механізму Конвен-ції. Отож, проаналізуємо ці доповнення.

До Конвенції було внесено нові по-ложення, зумовлені практичною необ-хідністю зробити систему нагляду за виконанням рішень Суду більш ефек-тивною. Виконання рішення Суду часто передбачає не тільки індивідуальні за-ходи, спрямовані на відновлення прав заявника та виплату йому справедливої компенсації, а й заходи загального ха-рактеру, покликані запобігти схожим порушенням у майбутньому шляхом зміни законодавства чи практики на на-ціональному рівні.

Однак, на відміну від індивідуаль-них заходів, заходи загального характе-ру, яких треба вжити на виконання рі-шення Суду, не завжди є очевидними. Тому, аби запобігти ситуації, коли за-вершенню процедури виконання рішен-ня заважають розбіжності між держа-вою та Комітетом міністрів у розумінні ними рішення Суду і шляхів його ви-конання, ст. 46 Конвенції була доповне-на новими пунктами 3, 4 та 5, які передбачають можливість залучення Суду до процедури виконання.

Відповідно до п. 3 ст. 46 Конвенції у випадку, коли виконання рішення Суду ускладнюється проблемою його тлумачення, Комітет міністрів може просити Суд дати відповідне роз'яснення. Досвід Комітету міністрів показує, що непорозуміння у тлумаченні рішень іноді викликають труднощі у здійсненні наглядової функції, тому роз'яснення Суду врегульовує будь-які питання щодо точ-ного значення рішення.

Пункти 4 та 5 ст. 46 Конвенції нада-ють можливість Комітету міністрів дво-ма третинами голосів передати на роз-гляд Суду питання про невиконання державою остаточного рішення Суду. Вони також наділяють Суд компетенці-єю остаточно встановлювати, чи можна вважати рішення виконаним [12].

Таким чином, можна зробити висновок, що Комітет міністрів, хоча і є статутним органом Ради Європи, але у різні часи йому доводилося одночасно виконувати функції, покладені на нього Конвенцією. Не завжди конвенційні повноваження були виправданими і до-помагали забезпечити належну роботу механізму захисту прав людини, вста-новленого Конвенцією. Від самого по-чатку створення контрольний механізм, а разом з ним і діяльність Комітету міністрів не давали того результату, на який очікували його засновники. Однак із плином часу Комітету міністрів вдалося впорядкувати свої повноваження і стати провідним форумом для обговорення та вирішення європейських проблем.

Список використаної літератури

1. Robertson A. H. The Council of Europe, 1949-1953 / А. Н. Robertson // International and Comparative Law Quarterly. - Vol. 3. - Issue 02. - April 1954. - Р 235-255.

2. Статут Ради Європи від 5 травня 1949 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon4. rada.gov.ua/laws/show/994_001.

3. Macdonald R. St. J. The European System for the Protection of Human Rights / ed. by R. St. J. Mac-donald, F. Matscher, H. Petzold. - Dordrecht : Martinus Nijhoff publishers, 1993. - 940 p.

4. Энтин М. Л. Международные гарантии прав человека (практика Совета Европы) / М. Л. Энтин. - М. : Междунар. отношения, 1992. - 237 с.

5. Pettiti L.-E. La Convention Europeenne des Droits de I'Homme: Commentaire article par article / L.-E.Pettiti, E.Decaux, P.-H.Imbert. - Paris, 1995. - 1230 p.

6. Cassese A. L'esercizio di funzion giurisdizional da parte del Comitato dei Ministro del Consiqlio d'Europa / А. Cassese // Rivista del Diritto interationale. - 1962. - P. 398-403.

7. Zanghi С. Responsibilities resulting for the Committee of Ministers and the Secretary General of the Council of Europe from the implementation of the European Convention on human rights / Proceedings of the Sixth International Colloquy about the European Convention on Human Rights: organised by the Secretariat General of the Council of Europe in collaboration with the Universities of the autonomous Community of Andalusia, Seville, 13-16 November 1985. - Dordrecht : Martinus Nijhoff publishers, 1988. - 1152 p.

8. Van Hoof G. J. H. Theory and practice of the European Convention on human rights / G. J. H. van Hoof, P. van Dijk. - 2nd ed. - Deventer : Kluwer Law and Taxation Publishers, 1990. - 657 p.

9. Дженис M. Европейское право в области прав человека (Практика и комментарии) : пер. с англ. / М. Дженис, Р Кэй, Э. Бредли. - М. : Права человека, 1997. - 640 с.

10. Protocol No. 11 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, restructuring the control machinery established thereby (ETS No. 155) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/Html/155.htm.

11. Лукьянцев Г. Е. Европейские стандарты в области прав человека. Теория и практика функцио-нирования Европейской Конвенции о защите прав человека и основных свобод / Г. Е. Лукьянцев. - М. : Звенья, 2000. - 280 с.

12. Protocol No. 14 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, amending the control system of the Convention (CETS No. 194) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.conventions.coe.int/Treaty/EN/Treaties/Html/194.htm.

Размещено на Allbest.ru