Размещено на http://www.allbest.ru/

Правові питання забезпечення сталого розвитку сільських територій в Україні

О.В. Білінська, кандидат юридичних наук,

суддя Червонозаводського районного суду м. Харкова

Анотації

Досліджено сутність правового забезпечення сталого розвитку сільських територій в Україні. Проаналізовано та узагальнено різні підходи щодо правового регулювання суспільних відносин сталого розвитку у вітчизняному аграрному секторі. Доведено, що створення правових передумов для сталого розвитку сільських територій є однією зі стратегічних цілей державної аграрної політики України.

Ключові слова: сільські території, сталий розвиток, соціальна сфера села, селянський двір (домогосподарство).

Исследована сущность правового обеспечения устойчивого развития сельских территорий в Украине. Проанализированы и обобщены различные подходы к правовому регулированию общественных отношений устойчиво-го развития в отечественном аграрном секторе. Доказано, что создание правовых предпосылок для устойчивого развития сельских территорий является одной из стратегических целей государственной аграрной поли-тики Украины.

Ключевые слова: сельские территории, устойчивое развитие, социальная сфера села, крестьянский двор (домохозяйство).

The nature of legal support of sustainable development of rural areas in Ukraine are explored. The different approaches to legal regulation of public relations of sustainable development in the domestic agricultural sector are analyzed and sum-marized. The creation of legal prerequisites for sustainable development of rural territories is one of the strategic goals of the state agrarian policy of Ukraine are proved.

Key words: rural areas, sustainable development, social sphere of the village, peasant yard (household).

сталий розвиток сільська територія правове регулювання

Основний зміст дослідження

Постановка проблеми. Актуальність досліджуваної проблеми визначається тим, що за період соціально-економічних трансформацій (1991-2013 рр.) відбулися докорінні зміни у традиційному укладі життя на селі, на сільському ринку праці та в соціально-професійному складі сільського населення. Водночас, як зазначено в постанові Президії НАН України від 30 березня 2007 р. № 83 "Аграрні трансформації та перспективи українського села", реформування земельних та майнових відносин в агропромисловому комплексі (АПК) України не принесли відчутних позитивних соціально-економічних результатів і навіть суперечать очікуванням сільського населення. Це актуалізує важливість поглибленого вивчення як світового досвіду, так і національних та регіональних особливостей правового регулювання сільського розвитку.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Основна частина джерел щодо визначення сутності правового забезпечення сталого розвитку сільських територій в Україні міститься у нормативно-правових актах: Законі України "Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року" від 18 жовтня 2005 р. № 2982-IV [1], указах Президента України "Про основні засади розвитку соціальної сфери села" від 20 грудня 2000 р. № 1356, "Про чергові заходи щодо підтримки розвитку соціальної сфери села" від 15 липня 2002 р. № 170, постановах Кабінету Міністрів України "Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року" від 19 вересня 2007 р. № 1158, "Про затвердження Порядку надання одноразової допомоги молодим працівникам, залучених для роботи в селах і селищах, та переліку професій (спеціальностей, напрямів підготовки), за якими надається допомога" від 11 липня 2013 р. тощо.

До цього часу у вітчизняній науковій літературі не сформовано єдиного підходу до визначення категорії сталого сільського розвитку сільських територій. Існуючі дослідження переважно охоплюють окремі аспекти проблеми, акцентуючи на питаннях розвитку АПК. Питанням політики комплексного, багатофункціонального розвитку сільських територій, де поряд із багатогалузевим і багатоукладним сільським господарством розвиваються несільськогосподарські види діяльності, присвячено вкрай обмежену кількість наукових праць.

Незважаючи на визнану пріоритетність розв'язання проблем сільського розвитку, до сьогодні залишається дискусійним питання ідентифікації сільських територій [2, с.8]. Цю проблему досліджували провідні вітчизняні вчені-правознавці, зокрема: В. Андрейцев, В. Єрмоленко, А. Лісовий, О. Погрібний, О. Скидан, А. Статівка, В. Уркевич та ін. Але названі дослідники по-різному тлумачать визначення понять щодо сталого розвитку сільських територій.

Формулювання цілей. Метою статті є обґрунтування теоретичних засад правового забезпечення сталого розвитку сільських територій.

Виклад основного матеріалу. Останнім часом понятійно-категоріальний апарат нормативно-правових актів та науки аграрного права поповнився новими поняттями, серед яких значне місце за частотою застосування посідає категорія "сталий розвиток сільських територій". Ця категорія використовується у низці нормативно-правових актів аграрного законодавства, а також набула поширення у наукових працях правників та економістів [3, с.118].

Як відомо, основою будь-якого наукового дослідження є розвинений понятійно-категоріальний апарат. Категорії та поняття мають відповідати таким вимогам: обґрунтованості, логічності, адекватності, системності, лаконічності та доступності [4, с.106]. Саме ці принципи доцільно використовувати для з'ясування змісту категорії "сталий сільський розвиток". У науці аграрного права ця категорія є досить новою, тому в буденному житті і навіть у працях вчених-аграрників нерідко зустрічається ототожнення категорій і понять, що мають спільний корінь від слова "село". Так, "сільські території" часто ототожнюють із поняттями: "сільська місцевість", "сільські поселення", "соціальна сфера села".

Розглянемо ці терміни більш детально. Сільське поселення - це населений пункт, постійне населення якого веде сільський спосіб життя і здебільшого зайняте в сільськогосподарському виробництві [5, с.8].

Часто категорії "село" та "сільські території" використовуються як синоніми. І вони дійсно частково збігаються. Але крім сіл, як типу поселення, культурно-побутових, соціально-виробничих, іноді адміністративних осередків, сільські території включають населення, сільськогосподарські та інші земельні угіддя поза межами сільських поселень з розташованими на них виробничими об'єктами; органи самоврядування та громадські організації.

Визначення "сільські території" подається в документах Організації економічного співробітництва і розвитку як таке, що сільські території або сільський регіон (район) охоплює людей, територію та інші ресурси суспільного ландшафту і маленьких населених пунктів за межами безпосередньої сфери економічної активності великих міських центрів [6, с. 20-21].

В. Юрчишин, визначаючи сільські території, особливо наголошує на багатоаспектності їх функцій та характеристик: "Сільська територія у сучасному розумінні являє собою складну та багатофункціональну природну, соціально-економічну, виробничо-господарську структуру та характеризується сукупністю властивих кожній з них особливостей" [7, с.5].

Таким чином, сільські території розглядаються як системне явище (утворення), яке крім певної території як такої охоплює все те, що у тій чи іншій формі функціонує на ній або є її складовою, а саме:

- сільську громаду (общину) як визначальний соціальний осередок функціонування сільської території. Вона об'єднує всіх без винятку громадян, які проживають на цій території, незалежно від того, де вони працюють - на даній території чи поза її межами;

- село (сільське поселення) як соціально-побутовий, а також у тій чи іншій мірі безпосередньо виробничий осередок, адміністративний і соціально-культурно-побутовий центр, своєрідна "столиця" кожної конкретної сільської території;

- органи місцевого самоврядування та інші громадські організації, що розташовані та діють на цій сільській території;

- соціальну і виробничу інфраструктуру, що діє на цій сільській території і забезпечує потреби її функціонування та розвитку;

- сільськогосподарські угіддя, на яких здійснюється виробництво продукції рослинництва, включаючи багаторічні насадження, тваринницькі та інші виробничі приміщення, незалежно від місця їх розташування у сільському поселенні чи за його межами;

- зрошувальні, осушувальні та інші меліоративні споруди;

- природоохоронні (еколого-забезпечувальні) та інші лісові насадження;

- сільськогосподарські підприємства різних форм власності та інші виробничі, управлінські, господарські структури;

- заготівельні, переробні та інші підприємства й організації, що є безпосередньо виробничими або обслуговуючими структурними утвореннями, незалежно від форми власності [2, с.35-36].

Сталий розвиток сільських територій спрямований перш за все на життєзабезпечення населення, на підвищення якості його життя. В документах Міжнародного інституту сталого розвитку (м. Стокгольм) під терміном "стале життєзабезпечення населення" мають на увазі систему заходів, необхідних для подолання бідності на всіх рівнях: домогосподарства, громада, регіон, країна [8, с.88].

У країні, де практично третину населення складають селяни, забезпечення їх прав набуває особливого значення. На жаль, українське селянство завжди потерпало від зневажливого ставлення до його проблем з боку держави. Як справедливо зазначає В. Юрчишин, історично склалося так, що сільсько - селянський сектор нашої країни з її соціальною й більш загальною життєво - забезпечувальною серцевиною - селянами і сільським населенням, посідаючи чільне, у тому числі за рядом її складових, визначальне місце у її розвитку практично ніколи не був центром гідної уваги з боку держави, її політично-адміністративних структур та суспільства [9, с.89]. Нічого не змінилося і на сьогоднішній день. Село продовжує вимирати. Статистичні дані свідчать про те, що чисельність осіб, які працюють у сільському господарстві, неухильно зменшується. Якщо у 2000 р. у цій галузі було зайнято 4,4 млн українців, то у 2008 р. чисельність скоротилась до 3,3 млн, а у 2010 р. - до 3,1 млн осіб. Причому ця статистика охоплює переважно тих, хто працює на власному шматочку землі, чи у підсобному господарстві. Скорочення чисельності найманих працівників у товарних господарствах було ще відчутнішим - з 2,8 млн у 2000 р. до 0,8 млн осіб у 2010 р. [10]. Крім того, станом на 1 квітня 2008 р. кількість сільських населених пунктів із 1998 до 2002 р. зменшилась на 341 одиницю (із 28 845 одиниць у 1991 р. до 28 504 одиниць). Відбувається зняття з обліку незаселених поселень і як наслідок - деградація сільської поселенської мережі.

Разом із загальною кризою національної економіки, недофінансуванням та іншими чинниками, криза українського села зараз обумовлена чотирма основними причинами, а саме:

- відсутністю на селі економічно незалежного соціального прошарку сільських виробників товарів і послуг;

- руйнуванням сільських громад і механізмів самоорганізації сільського життя;

- повною залежністю села від сільськогосподарського виробництва;

- зниженням у суспільній свідомості і державній соціально-економічній політиці значущості села і сільських територій у житті суспільства [2, с.11].

У таких умовах розвиток сільських територій має бути найбільш важливим напрямом державної аграрної політики, як, наприклад, у країнах - членах Європейського Співтовариства. Це означає, що держава активно підтримуватиме розвиток інфраструктури у сільській місцевості, розвиток ринкової інфраструктури для селянських господарств, охорону довкілля, депресивні території, вкладатиме гроші у людський капітал села [11, с.8]. Перехід до суспільства сталого розвитку потребує розгляду проблеми сільського розвитку у відповідному контексті, тому доцільно розглядати сталий сільський розвиток, який становить інституціональний інтегрований процес стійких політичних, соціальних, економічних, організаційно-правових, духовно-культурних, природно-екологічних змін, спрямованих на забезпечення високого рівня якості життя сільського населення. Основними моментами цього визначення є системність змін у всіх визначених напрямах на основі їх стабільності, незворотності та чіткої цільової орієнтації на задоволення потреб сільського населення. Державна аграрна політика розвитку соціальної сфери села передбачає, що розвиток має відбуватися одночасно за напрямами "зверху вниз" та "знизу вверх", тобто ініціюватися, реалізовуватися та координуватися як владними структурами, так і відповідними територіальними громадами на основі партнерства та співробітництва, з комплексним використанням усіх видів ресурсів. Причому громаді та органам місцевого самоврядування надається пріоритет як у визначенні напрямів розвитку, так і у практичній реалізації поставлених завдань, оскільки вони найкраще знають свої проблеми та контролюють основні види ресурсів, необхідних для розвитку, мають змогу оперативно реагувати при зміні параметрів розвитку підпорядкованої території. Це потребує розробки та застосування якісної аграрної політики органів місцевого самоврядування [11, с.32].

Важливим чинником сталого розвитку сільських територій є селянський двір (домогосподарство) як первинний інститут, у якому фокусується вплив інших інститутів: держави, права, релігії, власності, сім'ї та інших складових, які визначають його роль у соціальному та економічному розвитку країни, а також неформальні морально-етичні норми, що передаються з покоління в покоління. Селянський двір як інститут-чинник виконує в наш час такі найважливіші соціально-економічні функції: стабілізує ситуацію на споживчому ринку країни; забезпечує зайнятість сільського населення; є джерелом доходу сільського населення; виступає як потенційна база для формування особистих селянських та фермерських господарств [2, с.15].

У період сучасних ринкових реформ селянський двір виступає як основне, а деколи єдине, місце докладання праці і головне джерело доходу. За даними Державної служби статистики України господарства населення у 2011 р. виробили 99 % загальнодержавних обсягів картоплі, 89,3 - овочів, 88,2 - плодів та ягід, 47 - м'яса, 80 - молока, 96,6 - меду, а крім того, у таких господарствах утримується 77 % корів, 56 % свиней і 47 % птиці [13].

Формування передумов для сталого сільського розвитку має бути виділено в особливий напрям аграрної політики України. У багатьох країнах світу вже відійшли від вузьковідомчого підходу в розвитку села, що позначилося на функціях і навіть назвах колишніх міністерств сільського господарства. Міністерство сільського господарства у Великобританії стало називатися Міністерством екології, продовольства і сільських справ, у Німеччині - Міністерством захисту прав споживачів, продовольства і сільського господарства, в Угорщині - Міністерством сільського господарства і сільських територій. Аналогічні зміни потрібні також в Україні.

На нашу думку, функції і бюджет Міністерства аграрної політики доцільно розширити за рахунок реалізації програм стійкого сільського розвитку, підтримки сільського підприємництва, охорони навколишнього середовища. Крім того, доречною є розробка державної цільової концепції сталого розвитку сільської місцевості. Зараз заходи щодо розвитку сільської економіки, включаючи сферу послуг, передбачені різними програмами, робота за якими часто не скоординована.

Останнім часом Міністерство аграрної політики та продовольства України презентувало Стратегію соціально-економічного розвитку сільських територій "Рідне село", у якій основні положення були розроблені Міністерством за участю Всеукраїнської асоціації сільських і селищних рад, профільних громадських організацій, міжнародних експертів та аграріїв. Ця Стратегія зорієнтована на створення сільськогосподарських кооперативів та підтримку державою дрібних та середніх товаровиробників [13].

Таким чином, сталий сільський розвиток є комплексною проблемою, розв'язання якої можливе при синхронному вирішенні таких питань, як забезпечення економічно ефективного розвитку аграрного сектору, розширення несільськогосподарської зайнятості в сільській місцевості, створення наближених до міських умов отримання доходів і суспільних благ, належних умов доступу до ринків матеріальних, фінансових, інформаційних та інших видів ресурсів, покращення екологічної ситуації.

Висновки