Правові питання затримання особи в кримінальному провадженні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правові питання затримання особи в кримінальному провадженні

Конституція України в ст. 29 проголошує, що «кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність» (ч. 1) та «ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом» (ч. 2).

Водночас, і це цілком зрозуміло, в ч. 3 цієї статті наголошується, що «у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його припинити уповноважені на те законом органи можуть застосовувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід…»

Природно, що передбачене Конституцією виключення (нагальна необхідність) з фундаментального права на свободу, на недоторканність особи повинно бути найретельнішим чином обґрунтовано в законодавстві, виписана чітка процедура виконання, встановлена сувора відповідальність за порушення у його здійсненні.

Тому підлягають детальному розгляду принципові питання правового статусу процесуального затримання, підстави його здійснення і процедури затримання уповноваженими офіційними та сторонніми особами, перебіг та правові наслідки кожного з видів затримання і можливості оскарження застосування цього запобіжного заходу [6, 214-226].

Затримання в кримінальному процесі є тимчасовим запобіжним заходом, який застосовується у особливих випадках і за визначеною КПК України процедурою (див. ч. 2 ст. 176 КПК). Затримання може здійснюватись щодо підозрюваного або обвинуваченого за ухвалою слідчого судді чи суду уповноваженою службовою особою, а також у точно встановлених випадках кожним, хто не є уповноваженою службовою особою [2, 402].Кримінальне процесуальне затримання є різновидом саме запобіжного заходу, а не слідчою дією, з приводу чого окремі вчені до цього часу ведуть дискусію, бо вичерпний зміст затримання полягає в запобіганні ухилення підозрюваного, обвинуваченого від слідства і суду, припиненні його злочинної діяльності, запобіганні фальсифікації ним доказів [3, 167]. Разом з тим треба підкреслити, що затримання не може бути віднесено до категорії слідчих дій, оскільки здійснюється, за виключенням його застосування з метою забезпечення приводу, до внесення відомостей про правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а слідчі дії можуть проводитись лише після цього (можливість проведення у невідкладних випадках слідчого огляду до внесення відомостей до Єдиного реєстру як екстраординарна дія не спростовує висловлене твердження).

Згідно з нашим кримінальним процесуальним законодавством затримання як тимчасова ізоляція підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення може бути п'яти видів, кожний з яких, маючи однаковий процесуальний статус, відрізняється окремою метою та особливостями процедурного характеру [1, 227-229]:

а) затримання підозрюваного, обвинуваченого, свідка за ухвалою слідчого судді або суду з метою забезпечення приводу для участі у проведенні процесуальних дій під час досудового розслідування або судового розгляду, якщо їх участь у проведенні цих дій є обов'язковою і вони не з'явились без поважних причин на виклик слідчого або суду (ст. ст. 139, 140 та 187-191 КПК України);

б) затримання підозрюваного, обвинуваченого за ухвалою слідчого судді, суду, якщо до одного з них має бути застосований запобіжний захід, не пов'язаний із триманням під вартою (ст. ст. 187, 204 КПК України);

в) законне затримання (кожним кожного) в точно встановлених законом випадках без ухвали слідчого судді, суду (ст. 207 КПК України);

г) затримання без ухвали слідчого судді, суду уповноваженою службовою особою в точно встановлених законом випадках (ст. 208 КПК України);

д) затримання народних депутатів, суддів та інших осіб, визначених ст. 480 КПК України.

У всіх випадках затримання особа за чітко виписаною а законі процедурою супроводжується та поміщується до спеціальної установи, ізолятора тимчасового тримання або на гауптвахту (для військовослужбовців).

У Зводі принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі, прийнятому в1988 р., встановлюється, що арешт, затримання чи ув'язнення здійснюються тільки у суворій відповідності з положеннями закону та компетентними особами чи особами, які уповноважені законом для цієї мети. В цьому ж міжнародному акті також міститься вимога відносно необхідності занесення до протоколу всіх відомостей щодо причин затримання, його часу, відповідних посадових осіб правоохоронних органів, які здійснювали затримання, а також точних даних щодо місця затримання.

Слід також звернути увагу в цьому сенсі на окремі міжнародні правові акти, до яких належать:

- Загальна декларація прав людини і громадянина (1948 р.);

- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.);

- Конвенція ООН проти катування та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження та покарання (1984 р.);

- Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.);

- Резолюція Комітету Міністрів Ради Європи (65) 11 від 9 квітня 1965 р. «Взяття під варту»;

- Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи R (80) 11 від 27 червня 1980 р. «Про взяття під варту до суду»;

- Паризька Хартія нової Європи (1990 р.) [5, 6].

Названі міжнародно-правові документи мають безсумнівний статус національного законодавства і в аспекті нашого дослідження повною мірою використані в кримінальному процесуальному законодавстві України (КПК України 2012 р.). Розглядаючи питання процесуального затримання, необхідно уважно вивчити такі статті КПК України та коментар до них у відповідних літературних джерелах: ст. 140 «Привід», ст. 141 «Клопотання про здійснення приводу», ст. 142 «Розгляд клопотання про здійснення приводу», ст. 143 «Виконання ухвали про здійснення приводу», ст. 177 «Мета і підстави застосування запобіжних заходів», ст. 178 «Обставини, що враховуються при обранні запобіжного заходу», ст. 187 «Забезпечення прибуття особи для розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу», ст. 188 «Клопотання про дозвіл на затримання з метою приводу», ст. 189 «Розгляд клопотання про дозвіл на затримання з метою приводу», ст. 190 «Ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу», ст. 191 «Дії уповноважених службових осіб після затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання», ст. 192 «Подання клопотання про застосування запобіжного заходу після затримання особи без ухвали про дозвіл на затримання», ст. 204 «Заборона затримання без дозволу слідчого судді, суду», ст. 207 «Законне затримання», ст. 208 «Затримання уповноваженою службовою особою», ст. 209 «Момент затримання», ст. 210 «Доставлення до органу досудового розслідування», ст. 211 «Строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду», ст. 212 «Особа, відповідальна за перебування затриманих», ст. 213 «Повідомлення інших осіб про затримання», ст. 480 «Особи, щодо яких здійснюється особливий порядок кримінального провадження», ст. 482 «Особливості порядку притягнення до кримінальної відповідальності, затримання і обрання запобіжного заходу», ст. 483 «Інформування державних та інших органів чи службових осіб».

Затримання з метою приводу здійснюється виключно на підставі ухвали слідчого судді або суду.

Як видно з наведеної нами вище ситуативної класифікації випадків процесуального затримання, ця дія має два принципово різні варіанти з огляду на мету і наслідки виконання. Тут Л.М. Лобойко припускається неточності, стверджуючи, що «затримання з метою приводу може бути тільки (підкреслення наше. - В.Г.) для забезпечення участі підозрюваного або обвинуваченого в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою» [3, 227].

Вважаючи такий варіант приводу необхідним і в правовому сенсі виправданим, ми не можемо забувати про варіант законного затримання для приводу підозрюваного або свідка під час досудо - вого розслідування та обвинуваченого або свідка в ході судового розгляду кримінального провадження з метою забезпечення участі названих осіб у проведенні процесуальних дій, якщо їхня участь у цих діях є обов'язковою, а вони від такої участі ухиляються (ст. ст. 139-143 КПК України) [2, 345-350].

Правда, в юридичному супроводі поняття «привід» не вживається ключове слово «затримання», а в ст. 140 КПК України привід визначається як примусове супроводження особи (свідка, підозрюваного або обвинуваченого), до якої воно застосовується, як результат нез'явлення останньої без поважних причин до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, особою, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, до місця її виклику в зазначений в ухвалі час [2, 346]. Безумовно, що ця акція обов'язково забезпечується затриманням особи, що підлягає приводу, бо без її затримання не може бути здійсненим і її привід.

Затримання уповноваженою службовою особою без ухвали слідчого судді, суду застосовується щодо підозрюваних у вчиненні злочинів, за які законом передбачається позбавлення волі, якщо (1) цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; якщо (2) безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, вказує без вагань, що саме ця особа вчинила злочин; якщо (3) безпосередньо після вчинення злочину сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказує, що саме ця особа щойно вчинила злочин (ч. 1 ст. 208 КПК України).

Крім того, уповноважена службова особа має право без ухвали слідчого судді, суду затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачається основне покарання у вигляді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян у двох випадках:

а) якщо підозрюваний не виконав обов'язки, покладені на нього при обранні запобіжного заходу;

б) якщо він не виконав у встановленому порядку вимог щодо внесення коштів як застави та надання документа, що це підтверджує (ч. 2 ст. 208 КПК України) [1, 228-229; 2, 454-457].

Нарешті, закон передбачає можливість затримання без ухвали слідчого судді, суду кожною особою (не уповноваженою службовою) кожного (крім осіб, передбачених ст. 480 КПК України) в особливих випадках, якими є: (а) вчинення ним або замаху на вчинення кримінального правопорушення або (б) безпосередньо після вчинення цим «кожним» кримінального правопорушення, або (в) під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення (ч. 2 ст. 207 КПК України).

Треба мати на увазі, що особа, яка здійснила затримання, зобов'язана неодмінно доставити затриманого до уповноваженої службової особи та передати їй вилучене майно або негайно повідомити уповноважену службову особу про затримання та місцезнаходження особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення [1, 228; 2, 454].

Список літератури

затримання правовий процесуальний

1. Кримінальне процесуальне право України: навчальний посібник / за редакцією професорів В.Г. Гончаренка та В.А. Колесника. - К.: Юстиніан, 2014. - 573 с.

2. Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково - практичний коментар / за загальною редакцією професорів В.Г. Гончаренка, А.Т. Нора, М. Є. Шумила. - К.: Юстиніан, 2012. - 1224 с.

3. Лобойко Л.М. Кримінальний процес: підручник / Л.М. Лобойко. - К.: Істина, 2014. - 432 с.

4. Рогатюк І. Виконання ухвали про здійснення як передумова оперативного розгляду кримінальних проваджень / І. Рогатюк // Вісник прокуратури. - 2013. - №2. - С. 38-42.

5. Фулей Т. І. Затримання та взяття під варту: Особливості застосування: навчальний посіб. / Т. І. Фулей, М.В. Сі - роткіна. - К.: АДЕФ-Україна, 2011. - 160 с.

6. Шевчук С. Судовий захист прав людини: Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції / С. Шевчук. - К.: Референт, 2010. - 848 с.

Размещено на Allbest.ru