Державно-громадське управління освітою є одним із способів самоврядування суспільства, що набув великого поширення у розвинутих країнах, бо саме децентралізація освіти зумовлює розвиток демократичного суспільства, який починається зі свідомості кожного громадянина, а навчальний заклад є головним елементом у системі формування вільної, демократично вихованої особистості.

За роки незалежності Україна гостро відчувала вплив передових європейських ідей у галузі освіти, що наголошують на демократизації освітянського процесу, це призвело до перегляду принципів управління навчальним закладом та освітою загалом. У результаті цього процесу та змін в соціально-політичної ситуації в країні пріоритетними принципами розвитку освіти стали демократизація, децентралізація та гуманізація. Законодавчо ці зміни були регламентовані низкою нормативних актів, головними з яких є Закон України “Про освіту”, Державна національна програма “Освіта”, Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ ст. та закони й укази Президента України, Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти та наук України, що декларують принципи демократичного управління, які на думку Л.А. Гаєвської, через свою недосконалість не забезпечили ефективну політику в цьому питанні [1].

Організацію роботи щодо впровадження державно-громадського управління в навчальному закладі покладено на керівника цього закладу, від професійного рівня якого залежить якість досягнення поставленої цілі. На жаль, підготовці керівника до управління у нових умовах переходу до децентралізованого управління освітою не приділяється належної уваги в сучасному законодавчому колі України.

Виходячи з цього, одним із пріоритетних завдань на сьогодні є глибока й усебічна модернізація та вдосконалення законодавчої бази освітньої галузі щодо питань громадсько-спрямованого управління освітою та створення умов для її всебічного впровадження, що дасть надію на те, що реалізація державно-громадського управління навчальним закладом стане реальністю, яке, у свою чергу, буде дійсним інструментом розвитку вітчизняної освіти.

Мета статті - здійснення аналізу стану чинного законодавства щодо питань впровадження державно-громадського управління освітою, виявлення рівня ефективності, недоліків і перспектив його реформування для реалізації всебічного державно-громадського управління освітою, стану законодавчої бази щодо підготовки керівників у процесі громадсько-спрямованого управління.

Дослідженнями розвитку системи управління освітою в Україні, а саме питаннями її демократизації та децентралізації займаються Б.А. Гаєвський, Л.А. Гаєвська, В.А. Грабовський, Г.В. Єльникова, С.В. Крисюк, В.І. Луговий, В.К. Майборода, Т.І. Шамова та ін.

Перші кроки до переходу від державного до державно-громадського управління освітою було здійснено Україною ще за роки радянського союзу, прикладами цього є діяльність шкільних і попечительських рад. На жаль, ці ланки управління не були розвинуті належним чином і не мали тієї сили, що могла б протистояти державним органам влади [5].

Сучасна історія українського самоврядування йде від 24 серпня 1991 р. з моменту становлення України як самостійної незалежної держави, що, в свою чергу, викликало необхідність у постанові нових завдань і вимог до освіти й до системи управління нею. Основою законодавчої бази в галузі освіти стали Конституція України, Закони України “Про освіту” та “Про загальну середню освіту”, Національна доктрина розвитку освіти України в XXI ст. та Державна національна програма “Освіта" (“Україна ХХІ ст. ”), лейтмотивом яких було перехід до демократичних форм управління із залученням громадськості [2].

У Законі України “Про освіту”, прийнятому в 1991 р., з подальшими змінами та доповненнями у 1996, 1998, 2003 рр. визначено засади поєднання державного управління та громадського самоврядування в освіті, залучення громадськості до управління освітою та окреслено їх права й обов'язки в роботі навчального закладу й системи освіти в цілому [5].

Подальший розвиток ідеї державно-громадського управління відображено в розділах Державної національної програми “Освіта”, прийнятої І з'їздом педагогічних працівників України та затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 3 листопада 1993 р., у якій серед стратегічних завдань реформування освітньої галузі репрезентовано: перехід від централізованої моделі управління освітою до децентралізованого; чітке розмежування функцій між центральними, регіональними й місцевими органами управління; забезпечення самоврядування й автономності загальноосвітніх навчальних закладів, визначення повноважень центральних і місцевих органів, органів громадського самоврядування в системі управління освітою і утвердження у сфері освіти поєднання прав особи, суспільства й держави [3].

Більш докладних роз'яснень і затверджень ці положення набули в Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ ст. від 2002 р., де головним завданням визначається пошук нових, відкритих і демократичних моделей управління розвитком галуззю, яка зможе органічно поєднувати засоби державного впливу з громадським управлінням. Національна доктрина розвитку освіти передбачає модернізацію управління освітою, шляхи до якої були закладені ще 10 років тому, але не були реалізовані значною мірою. До них належать: оптимізація державних управлінських структур; децентралізація управління; перерозподіл функцій і повноважень між центральними й місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та навчальними закладами; перехід до програмно-цільового управління; поєднання державного й громадського контролю; запровадження нової етики управлінської діяльності, що базується на принципах взаємоповаги, позитивної мотивації; прозорість розроблення, експертизи, апробації та затвердження нормативно-правових документів; створення систем моніторингу ефективності управлінських рішень, їх впливу на якість освітніх послуг на всіх рівнях; організація експериментальної перевірки й експертизи освітніх інновацій, а також демократизація процедури призначення керівників навчальних закладів [4; 7].

Пізніше було прийнято ще низку нормативно-правових документів, які визначають юридичну можливість упровадження державно-громадського управління в загальноосвітньому навчальному закладі. Для відтворення хронології цього процесу здійснимо короткий огляд головних положень деяких документів (табл.).

В Україні за роки незалежності створилися досить сприятливі умови для реформування системи освіти та форм її управління, але особливості національної ментальності та тривалий досвід тоталітарного устрою суспільства становлять певні перешкоди в переході до децентралізації влади в галузі освіти. Прийнята за цей час нормативна база має завдання урегулювати та прискорити цей процес, проте проведений аналіз стану нормативно-правового забезпечення сфери освіти стосовно впровадження державно-громадського управління дає змогу констатувати, що:

більшість положень щодо державно-громадського управління освітою лише повсякчас декларуються та переписуються із постанови до постанови, не реформуючи дійсну законодавчу базу;

процес упровадження прийнятих положень на практиці просувається досить повільно;

відсутність законодавчо закріплених механізмів співпраці державних і громадських організацій;

недостатність нормативно-правової бази самоврядування, яка б чітко окреслювала повноваження й обов'язки учасників державно-громадського управління;

відсутність нормативного урегулювання діяльності керівника навчального закладу за умов державно-громадського управління гальмує цей процес.

Отже, не можна заперечувати, що певні кроки щодо залучення громадськості до розв'язання проблем освіти закладено, але потрібен ще довгий процес удосконалення та практичної апробації. Також позитивні зрушення щодо громадсько-спрямованої освіти в останні роки дають нам надію, що державно-громадське управління освітою зможе все ж стати реальністю. Але головною умовою, на наш погляд, є особлива увага до питань регламентування діяльності керівництва навчального закладу в нових умовах, розроблення потрібного нормативного кола для закріплення механізмів його взаємодії із державними й громадськими організаціями.

Список використаної літератури