Класифікація кримінальних процесуальних рішень та її значення для визначення специфіки стандартів їх доброякісності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Класифікація кримінальних процесуальних рішень та її значення для визначення специфіки стандартів їх доброякісності

Н.В. Глинська, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник сектору дослідження проблем судової діяльності Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності імені академіка В.В. Сташиса НАПрН України

У статті розглянуті питання класифікації кримінальних процесуальних рішень як необхідне методологічне підґрунтя для розв'язання концептуальної проблеми визначення стандартів доброякісності таких рішень. Автором запропоновані оригінальні критерії - напрями для групування процесуальних рішень та надана розгорнута характеристика одному з них - характеру дискреційної складової, що реалізована у прийнятому правозастосовному акті.

Ключові слова: класифікації, стандарти, доброякісність, кримінальне процесульне рішення, особи, що приймають процесуальні рішення, правозастосовний розсуд, дискреція, індивідуалізація стандартів.

В статье рассматриваются вопросы классификации уголовных процессуальных решений как необходимой методологической предпосылки для решения концептуальной проблемы определения стандартов доброкачественности таких решений. Автором предложены оригинальные критерии - направления для группировки процессуальных решений и дана развернутая характеристика одного из них - характера дискреционной составляющей, реализованной в принятом правоприменительном акте.

кримінальний стандарт доброякісність дискреційний

Постановка проблеми. Класифікація, будучи одним із важливих аспектів системного підходу до об'єктів, що досліджуються, має неабияке теоретичне і практичне значення. Вона дозволяє упорядкувати значну кількість кримінальних процесуальних рішень (далі - КПР), забезпечує їх всебічне дослідження, сприяє з'ясуванню їх природи, розробці вимог, що ставляться до кожного їх різновиду. Її практичне значення полягає і в тому, що при класифікації КПР вирізняються як загальні, так і особливі ознаки, які мають враховуватися посадовою особою під час їх прийняття, а це, у кінцевому підсумку, забезпечує їх законність та обґрунтованість. Крім того, класифікація дозволяє з наукової позиції підійти до прийняття у кримінальному процесі тих рішень, що є найбільш доцільними для досягнення визначених цілей у тих чи інших умовах правозастосовної діяльності.

Словникова інтерпретація цього терміна відображає процес розподілу об'єктів, явищ і понять за класами, розділами, розрядами залежно від їх загальних ознакСучасний тлумачний словник української мови / укл. голов. ред. В.В. Дубічинський. - Х.: Школа, 2009. - С. 399.. Але, як справедливо свого часу зазначив В.С. Зеленецький, при аналізі поняття, що розглядається, на практиці й у процесі теоретичної діяльності для розмежування предметів і явищ одне від одного виникає необхідність виявляти не лише загальні, але й специфічні відмінні ознаки Зеленецкий В.С. Общая теория борьбы с преступностью. Концептуальные основы / В.С. Зеленецкий. - Харьков: Основа, 1994. - С.195.. З таких позицій і підходять до визначення класифікації у літературі з наукознавства та логіки. В.В. Косолапов вважає, що під класифікацією слід розуміти процедуру «упорядкування елементів за класами відповідно до подібності і розходження між ними, при цьому класи займають у множині ... точно фіксоване місце. Отже, упорядкування - це логічний прийом, за правилами якого єдність елементів, що класифікуються, перетворюється на єдність множини класів» Косолапов В. В. Информационно-логический анализ научного исследования / В. В. Косолапов. - Киев : Наук. думка, 1968. - С. 87..

Класифікація не може бути довільною, вона повинна базуватися на певних підставах, критеріях. Яких-небудь єдиних для усіх випадків критеріїв класифікації рішень ані в науці, ані в юридичній практиці не існує, та й не може існувати, оскільки «вибір критеріїв класифікації, тобто істотних ознак рішень, що служать підставою класифікації, зумовлений її практичними цілями»Философский словарь / под ред. И.Т Фролова. - Изд. 4-е. - М.: Политиздат, 1981. - С. 203.. Цим пояснюється існування в науці різних класифікацій як рішень взагалі, так і процесуальних рішень зокрема.

Ураховуючи вказані аспекти методологічного значення класифікації для успішного вирішення завдання розробки та індивідуалізації стандартів-вимог, яким мають відповідати КПР, актуальним є проведення групування таких рішень за найбільш корисними в цьому сенсі напрямами - критеріями.

До таких наукових пошуків спонукає також суттєве оновлення кримінального процесуального законодавства України. Це стосується, зокрема, підвищення соціально-політичного значення дотримання належної процедури в перебігу здійснення кримінального провадження, значного розширення контрольних повноважень суду на досудовому розслідуванні, перерозподілу процесуальної компетенції слідчого та прокурора тощо.

Констатуючи ступінь наукової розробки цієї проблематики, слід указати на те, що у кримінальній процесуальній науці найбільш повна класифікація КПР проведена П.А. Луганською. На розроблених авторкою критеріях ґрунтуються і класифікації КПР, що запропоновані О.Я. Дубинським, Ю.В. Манаєвим, О.Р. Михайленком, Н.Г Муратовою, О.В. Смирновим, В.А. Стремовським, С.С. Тюхтеневим та ін. Указані та інші автори уточнюють, а в деяких випадках і доповнюють зазначені класифікаційні ознаки. Аналіз специфіки і новизни критеріїв для класифікацій, розроблених ученими, визначається предметом дослідження і практичними цілями таких класифікацій.

Незважаючи на наявність низки базових досліджень із проблематики класифікації КПР, ці питання привертають увагу й сучасних науковців у межах різнопланових досліджень, що так чи інакше пов'язані із КПР. Причому вченими здійснюється як класифікація існуючої сучасної системи КПР чи КПР певного суб'єкта кримінального процесу за вже усталеними критеріями, такими, зокрема, як їх функціональне призначення, момент прийняття та характер впливу подальшого провадження (вихідні, проміжні та кінцеві КПР), так і пропонуються нові критерії для класифікації КПР. Відповідно в сучасній процесуальній літературі чимало уваги приділено класифікації судових рішень залежно від: характеру судових процедур, у перебігу яких вони ухвалюються; участі сторін у процесі ухвалення КПР Коваленко Е.Н. Судебное решение: теоретико-методологические и техникоюридические аспекты: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Е.Н. Коваленко; Рост. юрид. ин-т МВД РФ. - Ростов н/Д, 2009. - 26 c.; Подольский М.А. Судебные решения в досудебном производстве по уголовному делу (вопросы теории и практики): автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / М.А. Подольский; Урал. гос. юрид. акад. - Екатеринбург, 2007. - 25 с.; тощо.

Водночас обсяг цієї роботи не дозволяє детально розглянути всі переваги і недоліки класифікацій за позначеними вище критеріями. Але це і не є нашим завданням. Наведеним оглядом класифікацій, що існують у науці, ми намагаємося лише звернути увагу на об'єктивно існуюче різноманіття і багатофункціональність рішень, що приймаються у рамках кримінального провадження, їх взаємозв'язок, а також місце в загальній системі рішень, прийнятих у суспільному житті.

Відповідно до цілей даного дослідження класифікація КПР має не лише теоретичне, але і прикладне значення, оскільки ставить своїм завданням виявити специфіку визначення стандартів окремих видів КПР і надати практичним працівникам допомогу в поліпшенні своєї професійної діяльності. Будь-яке рішення є індивідуальним і специфічним. З урахуванням такої специфіки мають індивідуалізуватися загальні стандарти доброякісності КПР (далі - ДКПР), а отже, специфічним має бути й сам процес забезпечення належної якості КПР. Оскільки в кримінальному процесі може прийматися понад 150 різновидів КПР, різних як за характером питань, що вирішуються в них, так і за призначенням, то в цій роботі неможливо та й недоцільно характеризувати специфіку індивідуалізації стандартів кожного з них. У цьому сенсі кожна з існуючих у науці класифікацій так чи інакше є корисною з точки зору індивідуалізації стандартів до КПР. Проте, звичайно, ми не можемо їх всі розглянути.

З огляду на це автор статті ставить перед собою мету: в контексті розробки концептуальних основ визначення стандартів ДКПР провести класифікацію КПР за новими для науки критеріями, що є найбільш функціональними, враховуючи вказані дослідницькі інтереси. Для досягнення зазначеної мети автором ставилися такі завдання: сформулювати нові критерії для класифікації КПР; надати характеристику одному з них та на його підставі провести класифікацію КПР; визначити значення наведеної класифікації для визначення стандартів ДКПР.

Виклад основного змісту матеріалу. Беручи до уваги специфіку практичної спрямованості класифікації КПР, у межах дослідження концептуальних основ формування стандартів ДКПР вважаємо за необхідне провести її за такими критеріями: за характером дискреційної складової, реалізованої при ухваленні КПР; за складністю процедури ухвалення КПР; за ініціативою в ухваленні КПР та відношенням до кримінальної процесуальної ітерації (повторювання).

Причому вказані критерії є новими для процесуальної науки, застосування яких для класифікації КПР дозволить поглянути на існуюючу систему КПР під новим кутом зору, виявити особливості індивідуалізації тих чи інших стандартів щодо окремих різновидів КПР з урахуванням специфіки їх природи та функційного призначення. З методологічної точки зору це є необхідним підґрунтям для повного та всебічного дослідження комплексу питань, пов'язаних із забезпеченням відповідності КПР стандартам, що до них ставляться.

У межах цієї статті спробуємо розкрити лише один з обраних нами напрямів класифікації КПР, а саме: характер дискреційної складової, що реалізована в КПР. Такий вибір є невипадковим, адже питання ухвалення КПР знаходяться у дуже тісному взаємозв'язку із проблематикою дискреції (розсуду) у правозастосовній діяльності, що завжди була та залишається предметом підвищеної уваги дослідників Термін «дискреційні повноваження» (від лат. discretio - рішення за своїм розсудом) у сучасних юридичних словниках визначається як «повноваження, обумовлені власним розсудом суб'єкта правовідносин» (див.: Большой юридический словарь / под ред. А.Я. Сухарева. - 3-е изд., доп. и перераб. - М.: ИНФРА-М, 2007. - С. 167; Современный словарь иностранных слов: толкование, словоупотребление, словообразование, этимология / Л.М. Баш, А.В. Боброва и др. - М.: Цитадель, 2000. - С. 205). З огляду на це терміни «дискреція» та «розсуд» ми використовуємо як синоніми.. І хоча в науці не існує однозначного визначення цих понять, на сьогодні майже всі процесуалісти не лише визнають допустимість та об'єктивність існування правозастосовного розсуду як «наданої законом можливості правозастосовнику обирати рішення, здійснювати оптимальний пошук по справі» Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве: теория, законодательство, практика / П.А. Лупинская. - М.: ЮРИСТЪ, 2006. - С. 65., а й наділяють дискрецію значенням «позаальтернативного методу здійснення правосуддя» Пронин К.В. Дискреционные полномочия суда в уголовном судопроизводстве: монография / К.В. Пронин. - М.: Юрлитинформ, 2012. - С. 10.. І це є цілком логічним як з урахуванням самої природи рішення як акта вибору того чи іншого варіанта, так і з огляду на те, що саме обрання особою, що приймає рішення (далі - ОПР), того чи іншого варіанта тлумачення фактів чи права у законодавчо встановлених межах забезпечує диференційований підхід до вирішення конкретних фактичних ситуацій та індивідуалізацію заходів кримінально-правового характеру, а отже, й справедливість підсумкового вирішення кримінально-правового конфлікту. Більше того, в умовах публічного реалізація ОПР дискреційних повноважень як можливість робити будь-який вибір (як щодо факту, так і права) складає суть не просто повноваження ОПР, а її обов'язку. Як слушно з цього приводу висловився О. Я. Баєв: «... розсуд - найтяжча з усіх процесуальних обов'язків професійного учасника судочинства приймати рішення (проміжне, підсумкове) у справі з числа альтернатив, кожна з яких, повторимо, законна або не суперечить закону» Баев О.Я. Усмотрение следователя / О.Я. Баев // Вестн. ВГУ Серия: Право. - 2010. - № 1. -С. 449.. Таке становище обумовлює зміщення предмета дискусій від питання допустимості дискреції в кримінальному провадженні до проблеми конкретних процесуальних механізмів оптимізації її меж. Якщо ж розглядати дискрецію чи розсуд у їх предметному розумінні як реалізацію ОПР наданої йому законом компетенції щодо обрання того чи іншого варіанта інтерпретації фактів чи питань права, слід погодитись із О.Я. Баєвим, що в цьому аспекті «рішення і є розсуд суб'єкта кримінального судочинства, що приймає його; розсуд в кримінальному судочинстві є рішення, що відповідає приведеним вище атрибутивним ознакам; говорити про рішення на розсуд є тавтологією» Там само..

Правильним є також те, що при прийнятті різних КПР характер та ступінь реалізованої дискреційної складової є різними, що залежить від низки чинників, як-от: ступінь визначеності гіпотези правової норми та альтернативності варіантів правової поведінки, закладеної законодавцем у її диспозиції, характер фактичних підстав, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, взагалі врегульованість даних фактичних обставин позитивним правом.

Як показує аналіз нормативної регламентації, в певних випадках закон містить імперативну вказівку щодо необхідного варіанта правової поведінки в разі наявності будь-яких юридичних фактів, що не підлягають оцінці в разі їх достовірного встановлення. При цьому гіпотеза правової норми, що формулює підстави для ухвалення КПР, є абсолютно визначеною та не потребує оцінки встановлених обставин з точки зору, зокрема, їх достатності для того чи іншого правового висновку. До таких ситуацій можна, зокрема, віднести, закриття кримінального провадження в разі встановлення слідчим прокурором фактів набрання чинності закону, яким скасовано кримінальну відповідальність за діяння, вчинене особою; існування вироку по тому самому обвинуваченню, що набрав законної сили, або ухвали суду про закриття кримінального провадження по тому самому обвинуваченню; відмову потерпілого, його представника від обвинувачення у кримінальному провадженні у формі приватного обвинувачення тощо (пп. 4-8 ч. 1 ст. 284 КПК). Аналогічними в аспекті дискреційності є випадки подання певних заяв учасниками провадження, що відповідно до КПК є безумовною підставою для їх задоволення. Так, зокрема, на слідчого, прокурора, суддю законом покладається обов'язок ухвалити КПР про доручення відповідному органу (установі), уповноваженому законом на надання безоплатної правової допомоги, призначити адвоката для здійснення захисту за призначенням та забезпечити його прибуття у зазначені у постанові (ухвалі) час і місце для участі у кримінальному провадженні, якщо підозрюваний, обвинувачений заявив клопотання про залучення захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об'єктивних причин не може його залучити самостійно (ст. 49 КПК). У цих та інших ситуаціях оцінка наявності законних підстав до ухвалення КПР, як правило, зводиться до констатації їх існування та не передбачає будь-якої варіантності для ОПР.

Водночас така «бездискреційність» (чи як її ще називають «дискреція з позначкою нуль» Пронин К.В. Дискреционные полномочия суда в уголовном судопроизводстве: монография / К.В. Пронин. - М.: Юрлитинформ, 2012. - С. 102.) характерна лише для нечисленних правових ситуацій. В інших випадках, як правило, правова регламентація підстав та умов прийняття КПР зумовлює певний стан фактичної чи правової невизначеності, подолання якої вимагає від ОПР застосування того чи іншого ступеня розсуду для забезпечення ефективного здійснення кримінального провадження.

Вважаємо за можливе виділити такі основні групи КПР, у яких реалізований той чи інший характер дискреційної складової:

1) КПР, у яких реалізується дискреція ОПР щодо оцінки фактів. Даний елемент розсуду означає можливість «вбачати» певні фактичні обставини в конкретному провадженні та розціювати їх як такі, що свідчать про наявність підстав ухвалення певного різновиду КПР. Причому дискреційність щодо оцінки фактів реалізується як у перебігу визначення їх достатності для встановлення обставин, чітко сформульованих в диспозиції правової норми, що регламентує підстави та порядок ухвалення конкретного КПР, так і в ситуації «підведення» встановлених фактів під відповідні правові норми, що сформульовані з використанням оціночних понять, відкритих переліків випадків чи виключень.

При цьому вважаємо, що цей елемент дискреції є притаманним майже кожному правозастосовному процесу, в перебігу здійснення якого ОПР постійно звертається то до фактів, то до норм права, «коли на основі аналізу норм виникає необхідність глибше дослідити фактичні обставини; аналіз же фактичних обставин примушує знову звертатися до норм, уточнювати окремі юридичні питання та ін.» Лупинская П.А. Решения в уголовном судопроизводстве: теория, законодательство, практика / П.А. Лупинская. - М.: ЮРИСТЪ, 2006. - С. 31..

Як указує А.А. Барак, «суддя не може вирішити про факти, поки не сформулює для себе, хоча б на перший погляд, що говорить закон, оскільки число фактів нескінченне, а він повинен зосередитися на тих, які мають відношення до справи, що визначається законом. Проте суддя не може визначити закон, поки хоча б тільки за першим враженням не займе будь-яку позицію відносно фактів. Існує, отже, внутрішній зв'язок між нормою і фактом. Обидва є предметом судового встановлення завдяки їх внутрішній та взаємній залежності. Норма просіюється крізь факти і зосереджується тільки на тих, які стосуються справи. Факти сортуються через норми і зосереджуються тільки навколо тих, які застосовуються» Барак А. Судейское усмотрение : пер. с англ. / А.А. Барак. - М.: НОРМА, 1999. - С. 25-26.. На противагу спрощеному уявленню щодо підведення встановлених фактів під належну правову норму М.А. Ніконов влучно зазначає, що «не лише факт визначається відносно норми, але і норма відносно факта ..., доки норма не представлена, а факт не проінтерпретований, ні про яку роботу із силогізмом (окрім «механічної») мови бути не може» Никонов М.А. Судейское усмотрение: уголовно-процессуальные аспекты: автореф. ... дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 / М. А. Никонов; Кубан. гос. ун-т. - М., 2014. - С. 15-16.. При цьому автором робиться важливий висновок, з яким ми цілком погоджуємося: дискреція принципово не усувається внаслідок принципової відкритості нормативно-правового тексту для тлумачення.

Видається, що рівень фактичної дискретності є прямо пропорційним ступеню невизначності нормативної регламентації підстав прийняття КПР. Так, їх формулювання за допомогою оціночних понять збільшує рівень правової невизначеності, що відповідно розширює й простір для розсуду в оцінці питань фактів, а отже, і рівень певної небезпеки прояву правозастосовного свавілля при ухваленні КПР. Тому звичайно в таких ситуаціях підвищується значення дотримання стандарту обґрунтованості та вмотивовності КПР як правової гарантії попередження прояву суб'єктивізму при ухваленні конретного КПР. Так, зокрема, в КПР, прийнятому слідчим, прокурором за результатом розгляду клопотання учасників провадження про виконання певної процесуальної дії (ст. 220 КПК), обов'язково слід зробити висновок про значення для вирішення завдань кримінального провадження конкретної обставини, на встановлення якої спрямовано проведення такої процесуальної дії, про яку запитують, а також навести необхідну та достатню сукупність мотивів, що підтверджують правильність зробленого висновку;

2) КПР, у яких реалізується дискреція ОПР щодо обрання належної правової норми, що підлягає застосуванню при встановленні конкретних фактів. Мова йде про ситуації як застосування правової аналогії для подолання певної правової невизначеності (про- гальності кримінального процесуального законодавства) (ч. 6 ст. 9 КПК), так і обрання правової норми за результатом критичного аналізу нормативних положень, що безпосередньо разраховані на врегулювання встановлених фактичних обставин (у межах принципу законності, сформульованого в частинах 3, 4 ст. 9 КПК). Вказані випадки потребують більш детального розгляду, що вважаємо за доцільне зробити при дослідженні окремих стандартів ДКПР. Тут лише вкажемо на те, що цей різновид дискреції також не є рідкісним явищем у правозастосовній практиці. Адже «далеко не завжди встановлені фактичні обставини справи чітко вкладаються в диспозицію якої-небудь конкретної норми - перед судом (та взагалі будь-якої ОПР (примітка автора. - Н.Г.)) постає питання щодо обрання одного з можливих варіантів правової оцінки, причому грань, що відокремлює один варіант від іншого, нерідко є дуже розмитою» Пронин К.В. Дискреционные полномочия суда в уголовном судопроизводстве : монография / К.В. Пронин. - М.: Юрлитинформ, 2012. - С. 18.;

3) КПР, у яких реалізується дискреція щодо обрання передбаченого в законі варіанта правової поведінки у разі встановлення певних фактів. Дискреційна складова тут проявляється не лише у можливості інтерпретації фактів як таких, що підпадають від нормативну регламентацію обставин, з якими закон пов'язує можливість ухвалення конкретного різновиду КПР, а й у визначенні доцільності (потреби) вжиття тих чи інших правових заходів у даному випадку. Такою варіантністю наділяють диспозиції тих норм, що містять слова «може», «вправі», «якщо визнає за необхідне», «у разі необхідності» тощо. Причому вибір у таких випадках обмежений лише одним варіантом, закріпленим у законі. Як приклад можна навести вирішення питання про: отримання зразків для експертизи (ст. 245 КПК), прийняття судом рішення про скорочений порядок судвого розгляду (ч. 4 ст. 349 КПК); призначення експертизи в суді (ч. 2 ст. 332 КПК), проведення певних слідчих дій тощо;

4) КПР, у яких реалізується дискреція щодо обрання одного з допустимих законом варіантів правової поведінки у разі встановлення певних фактів. Причому така варіантність стосується як обрання певної величини (розміру) одного з параметрів (характеристик) у цілому достатньо визначеної дії (обмеження) (наприклад, установлення розумного строку, що, зокрема, є найкоротшим із достатніх для потреб досудового розслідування (ч. 2 ст. 296 КПК), визначення розміру застави у межах, визначених ч. 5 ст. 182 КПК, призначеного покарання, тощо), так і сукупної його якісної характеристики (наприклад, обрання одного з запобіжних заходів, перелічених у ст.176 КПК, додаткових зобов'язань, перелічених у ч. 5 ст. 194 КПК) Як у цьому сенсі зазначено в юридичній літературі, соціальною справедливістю можуть обумовлюватися не лише окремі параметри описово-результативних моделей поведінки, але і їх сукупні якісні характеристики (див.: Иванова С.А. Некоторые проблемы реализации принципа социальной справедливости, разумности и добросовестности в обязательственном праве / С.А. Иванова // Законодательство и экономика. - 2005. - № 4. - С. 32).. У таких КПР дискреційна складова проявляється найбільш яскраво. Так, зокрема, закон встановлює лише загальні підстави для обрання будь-якого з п'яти запобіжних заходів, перелічених у ч.1 ст. 176 КПК, деталізуючи лише умови обрання певних із них. Отже, єдиним гарантом розумності обраного виду запобіжного заходу є належне мотивування відповідної судової ухвали, в тексті якої ОПР має докладно обґрунтувати адекватність прийнятого рішення конкретним фактичним обставинам кримінального провадження.

Отже, як убачається з наведеної класифікації, в одному КПР можуть бути реалізовані різні види дискреційних повноважень як щодо питань фактів, так і права, що, у свою чергу, розширює простір для розсуду при ухваленні такого КПР. При цьому обов'язково слід зазначити, що у будь-якому разі дискреція як можливість суб'єктів кримінального провадження за своїм розсудом вирішувати ті чи інші питання (як щодо факту, так і права) є небезмежною чи, як її іменує Л.М. Лобойко, є «обмеженою» дискреційною кримінальною процесуальною компетенцією (на противагу повній дискреції як можливості вчиняти дії, що взагалі не передбачені законом) Лобойко Л.М. Кримінально-процесуальна компетенція і свобода угляду посадових осіб / Л.М. Лобойко // Наук. вісн. Дніпропетр. держ. ун-ту внутр. справ. - 2007. - № 3. - С. 269..

На значимість проблеми меж правозастосовного розсуду вказували майже всі дослідники, що торкалися тематики дискреції, а питання щодо визначення таких меж є одним із центральних у відповідній правовій літературі. Так, зокрема, «межі правозастосовного розсуду» в юридичній літературі визначаються як «встановлені за допомогою особливого правового інструментарію межі, у рамках яких суб'єкт правозастосування на основі комплексного аналізу обставин юридичної справи уповноважений винести оптимальну ухвалу з точки зору принципів законності, справедливості і доцільності» Березин А.А. Пределы правоприменительного усмотрения: автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / А.А. Березин; Нижегород. акад. МВД России. - Н. Новгород, 2007. - С. 16.; «правові рамки, встановлені уповноваженими суб'єктами за допомогою правових юридичних засобів, що чітко обмежують обсяг застосування права» Берг Л.Н. Судебное усмотрение и его пределы (общетеоретический аспект): автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 / Л.Н. Берг : Урал. гос. юрид. акад. - Екатеринбург, 2008. - С. 21-22.; «офіційно закріплені положення, що визначають межі, у рамках яких приймається рішення в ситуації розсуду» Фастов А.Г. Специально-юридические гарантии обеспечения законности в дискреционном правоприменении / А.Г Фастов, Д.В. Бойко // Вестн. Волгоград. акад. МВД России. - 2013. - № 2 (25). - С. 68-77.. У процесуальній літературі існують й інші погляди на визначення цього поняття. При цьому в умовах відсутності єдиного його розуміння розповсюдженою є позиція вчених, що принциповим положенням у визначенні меж дискреційних повноважень є знаходження певної золотої середини, «оптимуму у співвідношенні двох величин - обсягу дискреційних повноважень суду (та інших владних суб'єктів кримінального процесу - Н.Г.) та ступеня деталізації кримінально-процесуального законодавства» Пронин К.В. Дискреционные полномочия суда в уголовном судопроизводстве: монография / К.В. Пронин. - М. : Юрлитинформ, 2012. - С. 15.. При цьому влучно відмічає П.Г. Марфіцин, «надання правозастосовнику широкого вибору поведінки спроможна привести до збільшення кількості зловживань посадовими обов'язками, своєрідної “вільниці”». Навпаки, суворі межі сковуватимуть діяльність із реалізації права, породжувати проблеми, перешкоджувати досягенню цілей та завдань. Тому обрання “золотої середини” є процесом архіскладним, проте вельми значимим» Марфицин П.Г. Усмотрение следователя (уголовно-процессуальный аспект): дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.09 / П.Г. Марфицин; Омск. акад. МВД России. - Омск, 2003. - С. 187..

Не ставлячи завданням більш детальний розгляд цього питання, зазначимо, що межами реалізації дискреційних повноважень при ухваленні КПР є сукупність правових приписів щодо завдань та загальних засад здійснення кримінального провадження, загальних та індивідуальних вимог до КПР, підстав, умов та мети ухвалення конкретних з них, а також сама судова практика, що, як точно визначають у правовій літературі, «надає стабільний обсяг правовим нормам, що мають абстрактний характер ... надає законодавству відому стабільність та визначеність та обмежує “розсудливість”» Беляев В.П. Судебно-правовая политика в современной России: вопросы теории и практики: монорафия / В.П. Беляев, А.Б. Киреева. - М.: Юрлитинформ, 2012. - С. 141.. Причому вирішальне значення у стримуванні невиправданої дискреції належить, безсумнівно, вимозі обґрунтованості КПР. З огляду на її демонстраційний характер саме необхідність належного обґрунтування КПР суттєво звужує невиправдану дискрецію та орієнтує на прийняття правильного рішення в конкретній ситуації. Мотивування прийнятого рішення як ключова характеристика, що визначає його переконливість, у таких випадках виступає природною перепоною для перевищення ОПР своїх повноважень. Навпаки, наділення правозастосувачів суттєвим обсягом дискреції за відсутності обов'язку документально обґрунтовувати прийняті ними КПР спроможна сприяти правозастосовному свавіллю.

Викладене дозволяє зробити такі висновки.

1. Усі КПР залежно від характеру дискреційної складової, що реалізована при їх ухваленні, можуть бути поділені на: 1) КПР, у яких реалізована дискреція щодо оцінки фактів; 2) КПР, у яких реалізована дискреція щодо обрання належної правової норми; 3) КПР, у яких реалізована дискреція щодо обрання передбаченого в законі варіанта правової поведінки у разі встановлення певних фактів; 4) КПР, у яких реалізована дискреція щодо обрання одного з допустимих законом варіанта правової поведінки у разі встановлення певних фактів. Причому в одному КПР можуть бути реалізовані різні види дискреційних повноважень як щодо питань фактів, так і права, що, у свою чергу, розширює простір для розсуду при ухваленні такого КПР.

2. Запропонована класифікація КПР має безпосереднє значення для індивідуалізації стандартів ДКПР. Це проявляється, зокрема, в тому, що характер дискреційної складової, реалізованої при ухваленні конкретного КПР, зумовлює структуру предмета обґрунтування такого КПР. Причому межі його обґрунтування є прямо пропорційними обсягу дискреції, застосованої у даному випадку. Як приклад, вкажемо на те, що позитивне вирішення в новому КПК питання щодо можливості застосування у сфері кримінального провадження правової аналогії привносить значний елемент дискреції у правозастосовний процес. Тому гарантією правомірного її застосування має бути повне та всебічне мотивування, що переконує у правильності обрання правової норми, яка підлягає застосуванню в конкретній правовій ситуації. Викладене має націлювати ОПР на диференційований підхід до визначення рівня обґрунтованості КПР залежно від характеру дискреції, що реалізована при ухваленні такого КПР.

На жаль, у межах даної статті неможливо розглянути всі проблеми класифікації КПР, обсяг якої є доволі значним. Тому для її повного опрацювання, звичайно, потрібно здійснювати подальші дослідження. Останні є доцільними за такими напрямами наукових розвідок: 1) групування КПР за сформульованими в цій статті новими критеріями; 2) формулювання значення проведеної класифікації для індивідуалізації стандартів ДКПР.

Размещено на Allbest.ru