Правові наслідки порушення порядку вчинення правочинів із зацікавленістю

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правові наслідки порушення порядку вчинення правочинів із зацікавленістю

Боярчук Катерина Олександрівна

Постановка проблеми

Прийнятий у вересні 2008 р. Закон України "Про акціонерні товариства" (далі - Закон про АТ) вперше закріпив на нормативному рівні інститут правочинів із зацікавленістю, який вже багато років існує в правових системах інших держав. Безперечно, зважаючи на необхідність створення ефективних механізмів контролю діяльності посадових осіб товариства та мажоритарних акціонерів, з метою недопущення вчинення ними правочинів у своїх інтересах та всупереч інтересам товариства та окремих акціонерів, нормативне закріплення інституту правочинів із заінтересованістю є надзвичайно позитивним. Водночас слід звернути увагу і на певні недоліки у врегулюванні даного питання. Інтерес викликають питання, пов'язані з оскарженням правочинів із зацікавленістю та відповідальністю за вчинення таких правочинів.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

Дослідженням правочинів із зацікавленістю приділяв увагу російський науковець Габов А. у своїй роботі "Сделки с заинтересованностью в практике акционерных обществ: проблемы правового регулирования", а також Телюкіна М.В. [10]. Серед вітчизняних науковців поняття та особливості правочинів із зацікавленістю висвітлювалися Боднар Т.В. [7]. Дослідженням питань, пов'язаних із оскарженням правочинів із заінтересованістю та наслідками недотримання вимог закону при їх вчиненні, займалися Карчевський К.А. та Штим Т. [8, 11]. Однак недостатні теоретична база та правозастосовна практика, а також наявність недоліків у їх правовому регулюванні свідчать про необхідність подальших досліджень даних питань.

Невирішені раніше проблеми

Водночас малодослідженими залишаються питання щодо розвитку інституту фідуціарних зобов'язань, як засобу уникнення корпоративних конфліктів, які, зокрема, мають місце і при вчиненні правочинів із зацікавленістю.

Мета

Метою даної статті є аналіз питань, пов'язаних із оскарженням правочинів із зацікавленістю та відповідальністю за порушення вимог до їх вчинення, виявлення недоліків у правовому регулювання та напрацювання пропозицій щодо їх усунення.

Виклад основного матеріалу

Порядок вчинення правочинів із зацікавленістю визначено Розділом 13 Закону про АТ. Так, у ст. 71 даного закону визначено, кого слід вважати зацікавленою особою, а також порядок прийняття рішення про вчинення правочину із зацікавленістю. Водночас у ст. 72 Закону про АТ визначені правові наслідки недодержання порядку вчинення таких правочинів. Відповідно до ч. 1 ст. 72 Закону про АТ суд може визнати недійсним правочин, вчинений із порушенням вимог ст. 71 даного закону, а згідно із ч. 2 названої статті відповідальність за шкоду, заподіяну товариству правочином, вчиненим із порушенням вимог ст. 71 закону, несе особа, заінтересована у вчиненні акціонерним товариством такого правочину [1]. Таким чином, законодавець встановлює два наслідки недотримання порядку вчинення правочину із зацікавленістю: можливість визнання недійсним такого правочину в судовому порядку та відповідальність за шкоду, завдану товариству особою, яка зацікавлена у вчиненні правочину.

Розглянемо більш детально обидва види наслідків. З одного боку, законодавець закріплює можливість визнання правочину із зацікавленістю недійсним, однак при цьому не визначає, за позовом яких осіб це може бути здійснено. Дійсно, хто ж має право вимагати визнання таких правочинів недійсними? При визначенні даного питання слід відмітити, що в країнах, корпоративне законодавство яких є близьким до загальних засад законодавства України, а саме в Росії та Білорусі, визначено коло таких осіб.

Так, у Законі Російської Федерації "Про акціонерні товариства" передбачено, що правочини із зацікавленістю можуть бути оскаржені самим товариством або його акціонерами [3]. При цьому в літературі щодо даного положення були пропозиції стосовно того, що такі правочини повинні визнаватися недійсними, лише якщо до суду звертається акціонер, голосування якого могло вплинути на прийняття товариством рішення або ж якщо акціонер зазнав або міг зазнати збитків у зв'язку з таким правочином [10]. Така умова, з одного боку, дійсно сприяла б захисту від зловживань з боку недобросовісних акціонерів, однак у такому випадку порушувалися б права міноритарних акціонерів. Крім того, дане положення досить важко застосувати з практичної точки зору, зважаючи на складність для акціонера довести можливість його впливу на прийняття рішення та наявність у нього збитків [11]. У Законі Республіки Білорусь "Про господарські товариства" вказується, що правочин із зацікавленістю, який вчинений з порушенням вимог закону, є заперечним та може бути визнаний судом недійсним за позовом учасників господарського товариства, самого господарського товариства, а також членів ради директорів (наглядової ради) [2].

Що ж стосується вітчизняного законодавства, то до 2011 року в Законі України про АТ вказувалось, що будь-який акціонер може вимагати визнання правочину із зацікавленістю недійсним (ст.72). І хоч дане положення фактично не мало механізму застосування на практиці та потребувало вдосконалення, все ж закон принаймні декларував право акціонера на оскарження правочину (у тому числі і такого, щодо вчинення якого є зацікавленість), нова ж редакція даної статті, як вже зазначалось, взагалі не визначає суб'єктів оскарження. При цьому, виходячи з судової практики, що склалась в Україні, акціонер не наділений правом оскаржувати такі правочини. правовий суд господарський

Такий висновок випливає з п.2.2.1 Рекомендації Президії Вищого господарського суду України від 28.12.2007 р. №04-5/14, де вказується, що законодавством не передбачено право акціонера звертатись до суду за захистом прав акціонерного товариства, крім випадків, коли він уповноважений на це відповідним акціонерним товариством, або якщо таке право надається йому статутом акціонерного товариства [5]. Дане положення грунтується на рішенні Конституційного Суду України № 18-рп/2004 від 1 грудня 2004 року у справі щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), де зазначається, що охоронювані законом інтереси акціонерного товариства, не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів [6]. Виходячи з цього, суди у вирішенні спорів за позовами акціонерів про захист прав акціонерного товариства, в тому числі про визнання недійсними угод, укладених товариством, повинні досліджувати, чи уповноважений акціонер на представництво інтересів акціонерного товариства. Водночас Пленум Верховного Суду України у своїй постанові від 24.10.2008.р. №13 "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" зазначив, що акціонери (учасники) господарського товариства не вправі звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших акціонерів (учасників) господарського товариства та самого товариства поза відносинами представництва. З цієї підстави судам належить відмовляти акціонерам у задоволенні позовів про укладення, зміну, розірвання чи визнання недійсними договорів та інших правочинів, вчинених товариством [4]. Таким чином, судова практика виходить з того, що при зверненні до господарського суду з вимогою визнання недійсним правочинів акціонер представляє інтереси акціонерного товариства, а не свої. Здійснювати ж представництво інтересів товариства акціонером з власної ініціативи не допускається, він має бути безпосередньо уповноважений на це. Тому по суті виходить, що правочини акціонерного товариства не можуть бути оскаржені безпосередньо акціонером. Водночас правочини із зацікавленістю все ж зачіпають й інтереси самих акціонерів, і, хоч інтереси акціонерного товариства не є тотожними із сукупністю інтересів акціонерів, все ж інколи інтереси даних суб'єктів можуть співпадати, зокрема й у випадку з правочинами із зацікавленістю. А ефективним засобом захисту порушених інтересів має бути реальна можливість оскарження правочину самим акціонером, інакше положення ч. 1 ст. 72 Закону про АТ мають виключно декларативне значення.

З цього приводу науковцями та практиками у сфері корпоративного права неодноразово наголошувалося на необхідності запровадження в Україні інституту похідного позову. Саме похідний позов надав би можливість акціонерам звертатись до суду з вимогою про визнання недійсним правочину із заінтересованістю, представляючи при цьому інтереси товариства без спеціального уповноваження.

Недосконалість ч. 1 ст.72 Закону також полягає в тому, що в ній не визначено конкретні підстави для визнання недійсним правочину із заінтересованістю. Вказується лише на порушення вимог ст.71. На думку Т.В. Боднар доцільно було б уточнити, про які саме вимоги йде мова (інформування товариства заінтересованою особою, прийняття рішення наглядовою радою про вчинення правочину, додержання встановлених строків) [7]. Слід погодитись з такою пропозицією, оскільки це б дозволило уникнути неоднозначного тлумачення даного положення у практиці судами.

Другим наслідком недотримання вимог Закону про АТ при вчиненні правочину із зацікавленістю є відповідальність за шкоду, заподіяну товариству. При цьому законодавець вказує саме на відшкодування шкоди, а не збитків. Загалом дані поняття співвідносяться, як ціле та частина, тобто будь-які збитки є шкодою, але не будь-яка шкода буде збитками. Тобто поняття "шкода" є більш широким і включає в себе поняття "збитки". Збитки являють собою грошову оцінку матеріальної шкоди. Доцільним є зауваження К.А. Карчевського, який зазначає, що необхідно замінити в ст. 72 Закону термін "шкода" на "збитки". Аргументує він це тим, що несприятливі наслідки для товариства внаслідок порушення порядку вчинення правочину із зацікавленістю, будуть стосуватися саме майна товариства (наприклад, відчуження майна за цінами значно нижчими або придбання майна за цінами вищими, ніж ринкові). Тому, по суті, мова йде все ж про збитки, а не шкоду. Крім того, ЦК у ст. 216, визначаючи наслідки недійсності правочинів, передбачає можливість відшкодування збитків та моральної шкоди. Крім того, на думку науковця, використання поняття "збитки" більше відповідає змісту іноземного законодавства, а тому сприятиме гармонізації відносин з іноземними партнерами, коли вони будуть мати уявлення, що повинно відшкодовуватись у конкретному випадку [8, с. 284-285]. На нашу думку, термінологія, використана в Законі про АТ, є недосконалою, і, дійсно, більш точним був би термін "збитки". Однак така неточність не є значною проблемою, зважаючи на те, що в ст. 72 Закону про АТ мова йде про шкоду, заподіяну товариству, що є юридичною особою, відшкодування моральної шкоди є неможливим. Тому під поняттям "шкода" в даному випадку в будь-якому разі слід розуміти відшкодування збитків. Водночас відкритим залишається питання щодо складу збитків. У Законі про АТ доцільно передбачити положення, що давало б можливість відшкодування реальних збитків та втраченої вигоди. Подібне положення міститься в Законі Республіки Білорусь "Про господарські товариства", де передбачено, що якщо афілійована особа, зацікавлена в правочині, отримала внаслідок учинення цього правочину доходи, господарське товариство вправі вимагати відшкодування поряд з іншими збитками упущеної вигоди в розмірі, не меншому, ніж такі доходи [2].

Аналізуючи питання відповідальності за недотримання порядку вчинення правочину із зацікавленістю слід не забувати, що за своєю правовою природою такі правочини засновані на конфлікті інтересів. Такий конфлікт може виникати між інтересами самих акціонерів, водночас укладення правочинів все ж відноситься до компетенції виконавчого органу товариства, а тому може мати місце конфлікт інтересів між акціонерами та посадовими особами товариства, коли останні вчиняють невигідні товариству правочини, переслідуючи власні інтереси. І хоч законодавство передбачає можливість притягнення до відповідальності зацікавлених осіб у разі порушення порядку вчинення правочинів із зацікавленістю, більш ефективним для роботи товариства все ж є недопущення вчинення посадовими особами дій, що шкодять інтересам товариства. Правовим інститутом, що надає таку можливість та є поширеним у зарубіжних країнах, є інститут фідуціарних обов'язків. Для розвитку інституту фідуціарних зобов'язань в Україні корисним може бути досвід таких країн, як США та Великобританія.

У США, за загальним правилом, усі пра- вочини вчиняються самостійно виконавчим органом компанії. Винятком є надзвичайні правочини (extraordinary transactions), які не відносяться до звичайних господарських операцій і потребують схвалення загальними зборами [12, 414]. Окрема увага також приділяється питанню заінтересованості директорів компанії. Вважається, що директор є зацікавленим, якщо: він є стороною правочину або на момент укладення правочину мав істотну фінансову зацікавленість і володів інформацією про це, або пов'язані особи директора були сторонами правочину чи мали істотну фінансову зацікавленість [15]. При цьому ще в 19 ст. правочини із зацікавленими директорами компаній визнавали недійсними з ініціативи самої компанії. Сьогодні в США діє своєрідне бізнес-правило (business judgment rule), яке ще називають презумпцією добросовісності директорів. Відповідно до даного правила презюмується, що, вчиняючи ті чи інші дії, приймаючи певне підприємницьке рішення, директори діють сумлінно та в інтересах і на благо компанії. І лише у разі судового оскарження відповідачі, якими і є зацікавлені особи, зобов'язані надати докази "абсолютної справедливості" укладеного правочину (вимога arm's length transaction) [14, с. 33], враховуючи те, що важко зберегти "абсолютну справедливість" в умовах наявності зацікавленості в окремих осіб, Американською асоціацією юристів розроблено спеціальне правило, що викладене у модельному законі про корпорації, відповідно до якого, зацікавленість директора не тягне за собою недійсність правочину, якщо такий правочин схвалений кваліфікованими директорами або схвалений зборами акціонерів на підставі розкриття інформації про зацікавленість або схвалений судом як справедливий [15].

У США директори визнаються носіями фідуціарних обов'язків перед компанією та її акціонерами, і порушення ними даних обов'язків тягне за собою втрату довіри до директорів та усунення їх в подальшому із обійманих посад. Основними фідуціарними обов'язками директорів є обов'язок піклування (duty of care), відповідно до якого директори повинні діяти розумно та обережно в умовах повної поінформованості, а також обов'язок лояльності (duty of loyalty), який передбачає вимоги директорам діяти сумлінно та захищати насамперед інтереси компанії, а не свої власні [14, с. 32-33].

Що ж до Великобританії, то корпоративне право даної країни використовує різні засоби для забезпечення ефективного контролю за діяльністю директорів з метою охорони самої компанії та її учасників від можливих зловживань з боку цих осіб. Одним із основних засобів забезпечення чесної та добросовісної поведінки директорів компанії є визнання наявності у директорів спеціальних обов'язків перед компанією та притягнення директорів до особистої відповідальності у разі їх порушення. До обов'язків, що покладає на директорів компаній англійське корпоративне право належать і фідуціарні обов'язки (fiduciary duties) - обов'язки директора як довіреної особи компанії, сутність яких полягає в тому, що "директори зобов'язані сумлінно діяти в інтересах компанії і не використовувати свої повноваження в побічних цілях". Фідуціарні обов'язки покликані забезпечувати сумлінне поводження довіреної особи - вона повинна діяти винятково в інтересах особи, яку представляє, відповідно до її вказівок (при їх наявності), не зловживаючи довірою й наданими повноваженнями. Ці обов'язки являють собою дуже зручний інструмент, за допомогою якого практично в будь-якій ситуації можна визначити, чи мало місце порушення директорами своїх обов'язків. При цьому на відміну від США, в англійському праві визнається так звана унітарна концепція, відповідно до якої директори компанії мають фідуціарні обов'язки винятково перед компанією (а не перед її учасниками) [9, с. 286].

За правом Великобританії основними видами зобов'язань директорів перед компанією є : зобов'язання відданості (уникати конфлікту інтересів, діяти в інтересах компанії, не приймати винагороди від третіх осіб) та зобов'язання компетентності (діяти в межах повноважень, ставитися до обов'язків належним чином [13]. При цьому при визначенні судом наявності порушення директором свого фідуціарного обов'язку до уваги береться не дотримання процесу прийняття рішення (підхід до критерію "абсолютної справедливості в США), а саме відповідність рішення інтересам компанії.

Що ж до вітчизняного законодавства, то можна сказати, що певним фундаментом формування інституту фідуціарних обов'язків є положення ЦК, де передбачений обов'язок органу або посадової особи, що виступає від імені юридичної особи, діяти в інтересах такої юридичної особи, добросовісно та розумно, не перевищуючи при цьому своїх повноважень (ч.3 ст.92 ЦК). Водночас реально фідуціарні зобов'язанні в Україні не виконуються, посадові особи виконавчих органів не відчувають себе зобов'язаними перед товариством, а це є основою дієвості та ефективності інституту фідуціарних обов'язків. Крім того ефективність концепції фідуціарних зобов'язань у вище названих країнах підкріплюється вже згадуваним механізмом похідного позову, коли в акціонерів є реальна можливість притягти до відповідальності недобросовісних директорів шляхом звернення до суду. Натомість в Україні складається ситуація, коли директори компаній, за відсутності реальних та дієвих механізмів притягнення їх до відповідальності в разі потреби, можуть вільно діяти у власних інтересах, порушуючи при цьому інтереси товариства.

Висновки

Отже, Закон про АТ передбачає два наслідки порушення порядку вчинення правочинів із зацінкавленістю: можливість визнання такого правочину недійсним та відповідальність за шкоду, заподіяну таким правочином товариству. Водночас положення Закону про АТ щодо наслідків порушення порядку вчинення правочинів із зацікавленістю потребують вдосконалення. Так, потрібно визначити осіб, що можуть оскаржити в суді такий правочин, зокрема закріпити право акціонера на оскарження правочину із зацікавленістю, якщо при цьому порушуються його права як власника акцій, а також впровадити інститут похідного позову, який би дозволив акціонерам звертатися до суду за захистом прав самого товариства. Доцільно було б замінити в ст. 72 Закону про АТ термін "шкода" на "збитки" та включити до складу збитків, що можуть відшкодовуватись упущену вигоду. Окрім того, необхідним є розвиток концепції фідуціарних зобов'язань, зокрема шляхом забезпечення функціонування реальних механізмів притягнення до відповідальності посадових осіб товариства за недобросовісні дії при вчиненні правочинів із зацікавленістю. Зокрема, доцільно було б передбачити в ст.72 Закону про АТ солідарну відповідальність зацікавлених осіб, а також посадових осіб органів товариства за збитки, завдані товариству, у результаті порушення порядку вчинення правочину із зацікавленістю. Таким чином, врегулювання питання щодо наслідків порушення порядку вчинення правочинів із зацікавленістю потребує удосконалення. Водночас дослідження даної проблеми тісно пов'язано й з іншими питаннями (конфлікт інтересів в акціонерному товаристві, похідний позов, концепція фідуціарних обов'язків), що потребують аналізу та можуть стати темою подальших досліджень.

Література

1. Про акціонерні товариства: закон України від 17 вересня 2008 р. // Відомості Верховної Ради. - 2008.- № 50-51. - ст. 384.

2. О хозяйственных обществах: закон Республики Беларусь от 18 окт. 1994 г. № 3321- XII // Ведомости Верховного Совета Республики Беларусь. - 1994. - №34. - Ст. 566.

3. Федеральный Закон "Об акционерных обществах" от 26.12.1995г. №208-ФЗ [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http:// www.consultant.ru/popular/stockcomp/.

4. Постанова Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" від 24.жовтня 2008р.№ 13.

5. Рекомендації Президії Вищого господарського суду " Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин" від 28.грудня 2007р. N 04-5/14.

6. Боднар Т. Правочини акціонерних товариств, щодо вчинення яких є заінтересованість // Юридична України. - 2009.- №2. - С. 36-40

7. Карчевський К.А. Наслідки недотримання порядку вчинення правочину акціонерного товариства, щодо вчинення якого є заінтересованість (порівняльно-правовий аналіз) // Право і безпека. - 2012. - №4 (46). - С. 281-286.

8. Кібенко О.Р. Сучасний стан та перспективи правового регулювання корпоративних відносин: порівняльно-правовий аналіз права ЄС, Великобританії та України: Дис.. .доктора юридичних наук: 12.00.04. - Харків, 2006. - 479 с.

9. Телюкина М.В. Комментарий к ФЗ "Об акционерных обществах" (постатейный) [Электронный ресурс] - Режим доступа: http://base.consultant.ru/cons/cgi/online. cgi?req=doc;base=CMB;n=6401.

10. Штим Т. Оспорювання правочинів із заінтересованістю та значних правочинів // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка/ Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2013. - С. 106-108.

11. Clark L. S., Kinder P D., Hotchkiss C. Law and business/ The Regulatory Enviroment. - 3rd ed. - New York, 1991. - 1198 p.

12. Companies Act 2006 [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.legislation.gov. uk/ukpga/2006/46/contents

13. Corporate Restructuring: A Guide to Creating the Premium - Valued Company. - New York; St. Louis; San Francisco, 1990. - 310 p.

14. Model Business Corporation Act [Електронний ресурс] - Режим досгупу^й^://шє^. wfu.edu/palmitar/ICBCorporationsCompanion/ Conexus/ModelBusinessCorporationAct.pdf

Размещено на Allbest.ru