Кримінальне право України та загальновизнані принципи й норми міжнародного права (досвід порівняльного аналізу)

Размещено на http://www.allbest.ru/

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ ТА ЗАГАЛЬНОВИЗНАНІ ПРИНЦИПИ Й НОРМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА (ДОСВІД ПОРІВНЯЛЬНОГО АНАЛІЗУ)

ЖИТНИЙ Олександр Олександрович - доктор юридичних наук,

доцент, професор кафедри кримінального

права та кримінології Харківського національного

університету внутрішніх справ

Анотація

кримінальний право законодавство відповідальність

Розглянуто вплив загальновизнаних принципів і норм міжнародного права на кримінальне право України. Встановлено відповідність положень законодавства України про кримінальну відповідальність основним принципам і нормам міжнародного права. Визначено місце цих положень серед детермінант розвитку кримінального права України.

Ключові слова: кримінальне право, кримінальноправова охорона, міжнародне право, загальновизнані принципи та норми, вплив, відповідність.

Аннотация

Рассмотрено влияние общепризнанных принципов и норм международного права на уголовное право Украины. Установлено соответствие положений законодательства Украины об уголовной ответственности основным принципам и нормам международного права. Определено место этих положений среди детерминант развития уголовного права Украины.

Annotation

The influence of the generally recognized principles and norms of international law on the criminal law of Ukraine. Established that the provisions of the legislation of Ukraine on criminal responsibility and the basic principles of international law. The place of these provisions of the determinants of the development of criminal law in Ukraine.

Виклад основного матеріалу

Одна з помітних рис сучасного кримінального права України - його тісні зв'язки з положеннями міжнародного права, які впливають на функціонування й розвиток цієї галузі. Оптимізація цих зв'язків є одним із актуальних напрямків розбудови кримінально-правової системи України та забезпечення відповідності прогресивним міжнародним стандартам тих засобів, які застосовуються державою для регулювання й охорони суспільних відносин від злочинних посягань. Серед сучасних українських криміналістів, які розглядали зазначену тенденцію в кримінально-правовій сфері, - Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, О. М. Броневицька, К. П. Задоя, О. М. Костенко, Є. В. Лащук, С. Я. Лихова, А. А. Музика, В. О. Навроцький, Ю. А. Пономаренко, В. П. Попович, А. В. Савченко, М. І. Хавронюк, П. Л. Фріс та деякі інші фахівці. Водночас, аналіз наявних у кримінально-правовій науці розробок, присвячених різноманітним аспектам зв'язків національного кримінального права з міжнародно-правовою системою дозволяє побачити, що чимало аспектів міжнародно-правового виміру кримінального права України поки що належним чином не вивчені юридичною наукою. Так, виходячи з положень ч. 1 ст. 3 Кримінального кодексу України (далі - КК), цей закон, який є основним формальним джерелом кримінального права держави, ґрунтується, крім Конституції України, на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Оскільки «ґрунтуватись» - означає, зокрема, «спиратися на щось у своїх думках, рішеннях, діях, мати щось за основу» [1, с. 224], можна вважати, що сучасне законодавство України про кримінальну відповідальність має міжнародні (міжнародно-правові) основи, спираючись на загальновизнані принципи й норми міжнародного права.

У спеціальній літературі до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права відносять міжнародно-правові постанови, які користуються загальним міжнародним визнанням та неспростовним авторитетом. Порівняння положень сучасного кримінального права України з основними такими постановами (принаймні, такими, що, як правило, визнаються загальновизнаними більшістю правознавців) є завданням цієї публікації.

Повага основних прав та свобод людини. Ступінь дотримання державою цього принципу характеризує її ставлення до свого населення, а тому є об'єктом уваги міжнародного співтовариства [2, с. 57]. Саме він найтісніше пов'язаний із цілями, принципами, завданнями й функціями кримінального права України, бо у цій галузі держава визначає підстави та межі обмеження основних прав та свобод. У кримінально-правовому аспекті зазначений принцип реалізується й у встановленні кримінальним законом всебічного захисту від суспільно небезпечних посягань основних прав і свобод людини, у створенні гарантій їх дотримання у кримінально-правових відносинах будь-якій особі незалежно від її статусу в них.

Чинний КК містить широке коло норм про кримінальну відповідальність за посягання на життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку людини, а також передбачає досить суворі покарання за них - аж до довічного позбавлення волі [3, с. 279]. Відображенням цього принципу є кримінально-правові норми, якими визнано правомірними за умови дотримання певних меж дії, спрямовані на захист від суспільно небезпечних посягань (необхідна оборона - ст. 36 КК), на заподіяння для усунення небезпеки, що загрожує особі, шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності (ст. 39 КК).

Кримінально-правовому забезпеченню прав людини, яка потерпіла від злочину, служать положення ст.ст. 45, 46 КК, врахування затвердження угоди про примирення як однієї з підстав звільнення від відбування покарання з випробуванням (ч.2ст. 75 КК). Вираженням принципу поваги до прав і свобод людини, яка вчинила злочин, є проголошення цілей покарання як синтезу кари, виправлення й запобігання злочинам (ч. 2 ст. 50 КК) із запереченням мети заподіяння фізичних страждань або приниження людської гідності (ч. 3 ст. 50 КК). Реалізується він і в інституті призначення покарання та звільнення від нього. Так, покарання не перешкоджає праву продовження роду (вагітним жінкам та жінкам, які мають малолітніх дітей, не призначаються деякі види покарань (ч. 3 ст. 56, ч. 2 ст. 57, ч. 3 ст. 60, ч. 3 ст. 61, ч. 2 ст. 64 КК), вагітних жінок або жінок, які мають дітей віком до семи років, суд може звільнити від відбування як основного, так і додаткового покарання зі встановленням іспитового строку (ст.ст. 79, 83 КК).

Одне з положень, що виражає принцип поваги основних прав і свобод людини - обов'язок держави забезпечити людині право знати свої права і чинити відповідно до них. Воно реалізоване в приписах про чинність закону про кримінальну відповідальність у часі: цей закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування (ч. 1 ст. 4 КК).

Водночас, результати деяких кримінально-правових досліджень дозволяють стверджувати, що додержання цього загальновизнаного принципу у вітчизняному кримінальному праві небездоганне. Так, В. М. Трубников й Т. А. Павленко розміщення в системі Особливої частини чинного КК розділу про відповідальність за посягання на життя та здоров'я людини другим після розділу «Злочини проти основ національної безпеки» називають порушенням Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. та закликають до переосмислення пріоритетів кримінально-правової охорони [4, с. 147-151]. Регламентація права людини на правомірний захист (інститут необхідної оборони) у вітчизняному законодавстві здійснена також із деякими упущеннями. Так, зважаючи на необхідність дотримання принципу поваги прав і свобод людини (а також на норму ст. 27 Конституції України), у ст. 36 КК доцільно передбачити відсутність перевищення меж необхідної оборони при захисті від посягання на життя чи здоров'я особи незалежно від шкоди, яку було заподіяно особі, яка посягала [5]. Зазначимо, що таке вирішення питання відповідатиме одній із норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ч. 2 ст. 2), згідно з якою позбавлення життя не розглядається як таке, що порушує вимоги цього документу, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили: а) для захисту будь-якої особи від незаконного насильства; b) для здійснення законного арешту або для запобігання втечі особи, яку законно тримають під вартою; c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання [6, с. 29].

Невтручання в справи, які перебувають у внутрішній компетенції держави. Укладення Україною міжнародних договорів, виконання рішень з питань протидії злочинності та рекомендацій ООН та її спеціалізованих установ, а також інших суб'єктів міжнародного права має добровільний характер. Рішення про зміну власного (внутрішнього) кримінального законодавства Україна ухвалює також самостійно й добровільно, визначаючи при цьому адекватні й допустимі засоби вирішення завдань, що поставлені у міжнародно-правових актах. На нашу думку, цьому загальновизнаному міжнародно-правовому принципу кореспондує кримінально-правовий принцип законності, який, нагадаємо, у КК закріплено у формулі «злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом» (ч. 3 ст. 3 КК). Водночас, сказане не виключає безпосереднього вирішення окремих питань кримінально-правової регламентації суспільних відносин шляхом безпосередньої реалізації постанов, які містить міжнародне право.

Повага суверенітету інших суб'єктів міжнародних відносин. Раніше вже наголошувалось на тому, що через систему принципів чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі, закріплених у ст.ст. 6-8 КК, Україна, згідно із загальноприйнятою міжнародною практикою, визначає межі власної кримінально-правової юрисдикції. На нашу думку, наявність таких критеріїв дозволяє не лише зрозуміти, в яких випадках злочин стає об'єктом уваги вітчизняної правоохоронної й судової системи, а й сприяє утвердженню принципу поваги до суверенітету інших держав. Реалізацію цієї ідеї в кримінально-правовій сфері можна показати на прикладі одного з положень Конвенції Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності, що міститься в ст. 4 (назва якої - «Захист суверенітету»): «Ніщо у цій Конвенції не наділяє Державу-учасницю правом здійснювати на території іншої держави юрисдикцію і функції, які входять виключно до компетенції органів цієї іншої держави відповідно до її внутрішнього законодавства» [7].

Принципу захисту суверенітету кримінально-правовими засобами стосується й норма про відповідальність за порушення правил міжнародних польотів (ст. 334 КК), соціальну зумовленість якої можна оцінювати з огляду на встановлений міжнародним правом принцип суверенітету над повітряним простором (він виник в Європі у 1914 р. з початком Першої світової війни [8, с. 230]).

Територіальна цілісність й недоторканність. Вітчизняний КК встановив кримінальну відповідальність за посягання на територіальну цілісність і недоторканність України (ст. 110 КК). Нормою про відповідальність за найманство (ст. 447 КК) заборонене вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання найманців з метою використання у збройних конфліктах інших держав або насильницьких діях, спрямованих на повалення державної влади чи порушення територіальної цілісності, а також використання найманців у військових конфліктах чи діях. Водночас, зазначимо, що національний кримінальний закон індиферентний до вчинених в Україні дій, спрямованих на посягання на територіальну цілісність і недоторканність будь-якої іншої держави (криміналізація планування, підготовки, розв'язування та ведення агресивної війни повністю цю проблему не вичерпує), що не свідчить про всебічність захисту вказаного вище міжнародно-правового принципу.

Співробітництво держав у кримінальному праві відображають положення про видачу й передачу осіб, які вчинили злочин (ст. 10 КК) [9, с. 178]. Вираженням цього положення є й універсальний принцип чинності КК у просторі (нагадаємо, що більшістю криміналістів він пов'язується зі спільністю інтересів держав у боротьбі з окремими видами злочинів, що підштовхує їх до об'єднання у протидії таким посяганням, до укладення відповідних міжнародних угод).

Однією з важливих складових кримінально-правового захисту принципу співробітництва держав є забезпечення в КК недоторканності дипломатичних агентів. Діяльність цих осіб забезпечує реалізацію у міждержавних зносинах багатьох загальновизнаних принципів міжнародного права (співробітництва, мирного розв'язання спорів, сумлінного виконання зобов'язань по міжнародних угодах), що підтверджується зверненням до перерахованих у ст. 3 Віденської конвенції про дипломатичні зносини функцій дипломатичних представництв (представництво акредитуючої держави у державі місця перебування, захист у державі перебування інтересів акредитуючої держави та його громадян у допустимих міжнародним правом межах, ведення переговорів з урядом держави перебування та деякі інші). Ст. 29 цієї Конвенції, проголошуючи недоторканність особи дипломатичного агента, зобов'язує державу перебування ставитися до нього з належною повагою і вживати усіх належних заходів для попередження будь-яких посягань на його особу, волю або гідність [10]. Тому посягання на життя представника дипломатичного персоналу у сучасному праві кваліфікуються як злочини міжнародного характеру. У КК на забезпечення цього загальновизнаного принципу міжнародного права спрямовано норми про кримінальну відповідальність за посягання на життя представника іноземної держави (ст. 443 КК), за злочини проти осіб та установ, що мають міжнародний захист (ст. 444 КК), про імунітет від кримінально-правової юрисдикції (ч. 4 ст. 6 КК). Із захистом гідності цих суб'єктів пов'язаний принцип імунітету від кримінально-правової юрисдикції (ч. 4 ст. 6 КК). Водночас, об'єктом кримінально-правового захисту в Україні не визнано гідність дипломатичного представника, що певною мірою суперечить принципу співробітництва держав [11].

Такі загальновизнані принципи міжнародного права, як заборона сили і погрози силою, а також принцип мирного вирішення міжнародних спорів знаходять підтвердження у положеннях КК України про кримінальну відповідальність за пропаганду війни (ст. 436 КК), а також за планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни (ст. 437 КК).

Сумлінне виконання договорів як загальновизнаний принцип міжнародного права реалізовано у ч. 5 ст. 3 КК, у якій сформульовано зобов'язання держави щодо забезпечення відповідності законів України про кримінальну відповідальність положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

Все викладене вище свідчить про досить помітну присутність у кримінальному праві України загальновизнаних міжнародно-правових принципів, які немов «розчинені» у змісті КК, утворюючи тим самим його основу [12, с. 227-232; 13, с. 378].

Встановлення в Особливій частині КК деяких кримінально-правових заборон також відповідає загальновизнаним принципам міжнародного права. Так, сформованій у міжнародному праві системі загальновизнаних норм щодо заборони будь-якого здійснення атрибутів права власності відносно людини [15, с. 155] кореспондують встановлені у ст. 149 КК України підстави кримінальної відповідальності та санкції за торгівлю людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об'єктом якої є людина, за вербування, переміщення, переховування, передачу або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, з використанням обману, шантажу чи уразливого стану особи.

Згадані у ч. 1 ст. 3 КК елементи міжнародної правової системи можна вважати одним із регуляторів цілей і засобів реалізації на національному рівні завдань кримінального права (якими є охорона від суспільно небезпечних посягань прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру й безпеки людства, запобігання злочинам). Це дозволяє підкреслити, по-перше, що жоден із засобів кримінально-правового впливу, не повинен суперечити загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права. Зокрема, ці засоби в жодному разі не мають набувати характеру тортур, жорстокого, нелюд - ського або такого, що принижує гідність, поводження (це заборонене ст. 5 Загальної декларації прав людини, Європейською конвенцією про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню), примусової праці (її забороняє ч. 2 ст. 4 Конвенції про захист прав і основних свобод людини), не бути об'єктивним ставленням у провину (ч. 2 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини) [6, с. 162-181]. По-друге, загальновизнані принципи й норми міжнародного права вимагають вилучати певні групи прав та свобод людини і громадянина з кола об'єктів кримінально-правового впливу [15, с. 162-181]. Такими забороненими міжнародним правом для цього впливу об'єктами сьогодні є а) життя людини (ст. 1 Протоколу № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод вимагає скасування смертної кари); б) здоров'я людини (як вже згадувалось, Загальна декларація прав людини забороняє державі жорстоке поводження чи покарання); в) право батьківства чи материнства (ч. 2 ст. 3 Конвенції про права дитини зобов'язує забезпечити дитині захист і піклування, необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів, а принцип 2 Декларації про права дитини рекомендує головним міркуванням при виданні законів вважати найкраще забезпечення інтересів дитини [16; 17]); г) громадянство особи (ст. 3 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї зі змінами, внесеними Протоколом № 11, забороняє висилати, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів, з території держави, громадянином якої він є, а також позбавляти права в'їзду на територію держави, громадянином якої він є [18]). По-третє, збереження (захист, охорона) цих загальновизнаних принципів та норм є одним із завдань сучасного кримінального права України.

Отже, загальновизнані принципи та норми міжнародного права як компоненти міжнародно-правової системи визначають зміст і спрямованість законодавства України про кримінальну відповідальність. Викладене дає підстави для деяких висновків. Загальновизнані принципи та норми міжнародного права, на яких ґрунтується загальна концепція КК, його ідеологія. Вони забезпечують відповідність цього акта правовим цінностям демократичного світового співтовариства. Розробники КК адресували положення ч. 1 ст. 3 КК передусім самому законодавцеві - як орієнтир для подальшого вдосконалення КК, для його постійної синхронізації з елементами міжнародно-правової системи, для попередження можливого відходу від цієї прогресивної ідеї, як показник готовності забезпечувати захист кримінально-правовими засобами основоположних прав людини, внутрішнього й міжнародного правопорядку, як критерій оцінки ступеню відповідності кримінального законодавства світовим демократичним стандартам.

Література

1. Сучасний тлумачний словник української мови: 100 000 слів / за заг. ред. В. Дубічинського. Х.: ВД «Ш кола», 2008. 1008 с.

2. Баймуратов М. О. Міжнародне право / М. О. Баймуратов. X.: Одіссей, 2002. 672 с.

3. Сташис В. В. Концептуальні положення і система чинного Кримінального кодексу України / В. В. Сташис, В. Я. Тацій // Проблеми законності: респ. міжвід. наук. зб. 2009. № 100. С. 278-290.

4. Трубников В. М. Концепція кримінально-правової охорони права людини на життя в Україні: монографія / В. М. Трубников, Т. А. Павленко. Х.: Харків юридичний, 2009. 288 с.

5. Житний О. О. Про засоби вирішення кримінально-правових конфліктів / О. О. Житний // Вісник Запорізького нац. ун-ту (Юридичні науки). 2005. № 2. 146-151.

6. Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р. // Збірка договорів Ради Європи. К.: Парламентське видавництво, 2000. С. 27-45.

7. Конвенція Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності [Електронний ресурс]: Конвенція ООН від 15.11.2000 р. Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/ show/995_789

8. Лукашук И. И. Нормы международного права в международной нормативной системе / И. И. Лукашук. М.: Спарк, 1997. 322 с.

9. Шикеринець Р. Імплементація норм міжнародного права в Загальну частину КК України / Р. Шикеринець // Вісник Львів. ун-ту. Серія юридична. 2007. Вип. 45. С. 176-181.

10. Віденська конвенція про дипломатичні зносини [Електронний ресурс]: Конвенція ООН від 18.04.1961 р. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/995_048.

11. Житный А. А. О проблемах уголовно-правовой охраны некоторых принципов международного права по законодательству России и Украины / А. А. Житный // Вестник Казанского юридического института МВД России. 2012. № 4 (10). С.138-142.

12. Житний О. О. Кримінальне право України в міжнародному вимірі (порівняльно-правовий аналіз): монографія / О. О. Житний ; Харківський національний університет внутрішніх справ. Х.: Одіссей, 2013. 376 с.

13. Блинов А. Г. Общепризнанные принципы и нормы международного права и уголовное законодательство Российской Федерации / А. Г. Блинов // Международное и национальное уголовное законодательство: проблемы юридической техники: материалы III Междунар. науч.-практ. конф., состоявшейся на юрид. факультете МГУ им. М. В. Ломоносова (г. Москва, 2930 мая 2003 г.) / ред. кол.: В. С. Комиссаров и др. М.: ЛексЭст, 2004. С. 376-378.

14. Кохан Г. Л. Міжнародно-правове співробітництво в боротьбі з рабством і работоргівлею: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.11 / Кохан Ганна Леонідівна. Х., 2002. 176 с.

15. Чучаев А. И. Уголовно-правовое воздействие: понятие, объект, механизм, классификация: монография / А. И. Чучаев, А. П. Фирсова. М.: Проспект, 2010. 320 с.

16. Декларация прав ребенка от 20.11.1959 г. [Электронный ресурс]: принята Резолюцией 1386 (XIV) Генеральной Ассамблеи ООН от 20.11.1959 г. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/ laws/main.cgi? nreg = 995_384.

17. Конвенція про права дитини [Електронний ресурс]: Конвенція ООН від 20.11.1989 р. Режим доступу: http:// zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_021

18. Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який гарантує деякі права і свободи, не передбачені в Конвенції та у Першому протоколі до неї, зі змінами, внесеними Протоколом № 11 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/ laws/show/994_059.

Размещено на Allbest.ru